Павло Коробчук : Кайфологія : книга поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: day.kiev.ua)

У численних підсумках літературного 2010 року, у тому числі й у нашій газеті, регулярно з’являлися згадки про нову книжку поезій Павла Коробчука «Кайфологія» як про помітну й цікаву подію. Метафоричні, ритмічні, стильно оформлені, вірші Коробчука належать до найбільш відомих і визнаних зразків літератури покоління «двотисячників». Сам Павло походить з Луцька, навчався в Києві, а тепер працює журналістом, бере участь у численних поетичних акціях і є переможцем багатьох турнірів слем-поезії...

— Твою нову поетичну збірку «Кайфологія» багато хто з оглядачів згадував у числі, так би мовити, «річних ... [ Показати всю рецензію ] досягнень» української поезії. Розкажи про неї. Чим вона різниться від попередніх, куди ти в ній рухаєшся і що хочеш сказати, якщо, звісно, хочеш?

— «Кайфологія» має атмосферу вмиротворення, її читачу доведеться працювати з дрібними деталями, вконцентровуватися. Шумна вулиця, наприклад, може заважати читати цю книгу. Хоч, звісно, тривожність і конфлікт ситуацій, як би мені хотілося, є чи не в кожному тексті. У попередніх книгах було значно більше емоцій чи навіть схлипувань, було багато текстів, які досить експресивно звучали на сцені. Цю ж книгу гарно читати наодинці, чи в теплому ліжку, чи під мостом.

«Кайфологія» містить у собі більшу кількість тем, ніж попередні збірки. Відбулася певна соціалізація текстів, зі сфери внутрішніх переживань я більше перейшов на спостереження за іншими. Мудрі люди кажуть, щоб не зациклюватися на собі, треба думати про інше, про інших. Людина не додумається до жодного технологічного винаходу, не знатиме, як спілкуватися з іншими, не зуміє багатьох речей, якщо не буде концентруватися на навколишньому, мислити ним, а не собою.

Те, що ця книга ввійшла в, як ти кажеш, річні досягнення української поезії, подобається мені тим, що, як би не плювалися свого часу на поезію двотисячників, вона може — ні, мусить! — бути солідною, хоч це і звучить самовпевнено.

— Яка поетична ритміка тобі «найрідніша» — верлібр, римована силабо-тоніка, ще щось?

— У цій книзі рівно половина — римовані тексти, тобто з кожною наступною книгою я стаю все римованішим і римованішим. Хоча й верлібрів — половина. Верлібри рідше вимагають посидючості над ними, вони можуть бути пір’їнкою, леготом. А мене зараз більше схиляє до мислення, до суті. Емоції — як підтримка виважених суджень.

Тож, можна сказати, що те, як саме пише людина поезію — римовано чи верліброво, в умовах сучасного вільного використання обох цих технік може свідчити про те, як саме зараз автор почувається, про рівень спокою автора, про перепади його настрою, про його поведінку не в творчих станах і процесах.

— Чому, як ти гадаєш, досі ще для певного помітного відсотка українських читачів будь-що, крім класичного римованого силабо-тонічного вірша, є чимось неприємним, незвичним?

— Це все через радянську школу поезії. І школу як практику писання, і школу, де дітей вчать лише силабо-тоніки. Психологія читання не розвинена далі шкільної парти.

Коли весь світ рівномірно верлібризувався, і зараз досяг стану, часто подібного до згустку плювка на асфальті, то у нас підтримувалася лише традиція римування.

— Твій художній світ справді сповнений людської самотності й легкого іронічного смутку чи це лише враження?

— Це питання варто ставити читачам. Хоча, якщо виникає таке враження, звісно, воно небезпідставне. Проте, якщо мова йдеться про самотність, то я б не стверджував, що в моїх віршах її багато. Це радше — відсутність ще когось, туга за кимсь. Виникнення конфлікту. Взагалі, мене зараз тягне на написання текстів, в яких присутні проблеми. Поезія сама по собі може не нести ніяких рішень чи формул. Але вона зобов’язана підказувати чи показувати. Тобто, взагалі вона завжди це й робить. Але інакшою поезія стає, коли виникає конфлікт — це вже робить її не лише ранковим подихом, вираженням емоції та дзеном, а й модулює проблеми, які би могли допомогли читачу уникнути подібних проблем чи просто дещо зрозуміти. Тобто, хочеться, щоб у читача — не лише емоціо, але й раціо. Причому дзен у поезії нікуди не має зникати. Принаймні, я так зараз бачу потрібність поезії, якщо в ній може бути потреба. Може, це занадто моралізаторськи чи застаріло, але мені зараз так добре і зручно.

— Що для тебе метафора? «Прапор» сучасної поезії чи її «ярмо»?

— Метафора собі є і є, незалежно від того, як до неї ставиться сучасність. Усі виражальні засоби поезії — потрібні. Це як закони, як Конституція. Ми можемо навіть не знати про їхнє існування, але їхнє застосування карається або підтримується законом. За метафору треба відповідати, як за дотримання дорожніх правил, приміром. Якщо поет відчуває метафору прапором, то йому саме час перестати зациклюватись. Сходити в поле чи на ринок, подивитися в обличчя людям. Якщо поет відчуває, що метафора, чи будь-який інший засіб літературного вираження, є для нього ярмом, то йому саме час зайнятися чимсь іншим. Наприклад, хай матеріалізовує життя — цю метафору Бога. Хай іде працювати на заправку. І більше хай не пише. Особисто я люблю несвідомо вичікувати метафори — як лев свою здобич у хащах. Там стільки поживи!

— Павло Коробчук — лауреат премії видавництва «Смолоскип», переможець багатьох турнірів слем-поезії. Оця публічна увага й публічне схвалення твоєї творчості — наскільки вони психологічно важливі? Чи надихають у письмі?

— Публічна увага і схвалення діє на мене так само, як і публічна зневага, негативна критика. Над кожним із пунктів я замислююсь, але рідко що здасться мені дійсно важливим. Це мене іноді спрямовує. Психологічно підтримка моєї творчості, як уже з відстані можу побачити, була важливою лише на початку становлення, окреслення і знаходження себе у творчому середовищі та творчих манерах сучасного письма. Зараз я знаю, як рухатися далі, що мені важливо в поезії.

Публічне визнання — приємна порожнина. Творчість — приємна наповненість. Тобто, визнання — це не те, що я відчуваю, це те, що відчуває щодо мене інший. А творчість — це те, що я.

Хоча, якщо в тенісі у спортсменів є тренер, то мій тренер — це та публіка, яка прийшла подивитися на мою гру. Плюс тренує — читання книг і вирощування в собі певних станів.

— До речі, про турніри. Змагання зі слем-поезії в нашій країні існують уже практично п’ять років, чи можна якось підсумувати цей період?

— Перші слеми, слеми Анатолія Ульянова, були досить агресивні. Слемери, будучи в зародковому стані, хотіли розкричатись і чимдуж заявити про себе. Коли з’являється щось нове у певній сфері — у даному разі це література, — то нерозуміння з боку літератури, залежаність призводить до атаки. Це як дитина в перехідному періоді — докази незалежності, максималізм, незрозуміла поведінка при нерозумінні батьків. Але це добре, це пізнання себе й розширення овиду.

Подальші слеми стали більш розважливими, веселішими. Зараз відбувається ломка слему. Він сам від себе вже втомився. Чекаємо нового етапу...

— Волинь, звідки ти родом, дала чимало яскравих письменників, але немає аж так розпіареної регіональної літературної школи. Наскільки цікава зараз молода «волинська література»?

— Школи нема, бо вона досить замкнена на собі. Для розімкнення цього кола, для розголосу варто мати кілька значущих імен, стиль письма яких знаходиться в подібному руслі. Плюс переважно так стається, що волиняни творять в інших регіонах, що теж не дозволяє їм, тобто нам, творити й витворювати міф, подібний до житомирської чи станіславської шкіл. У нас загальне русло помітне лише в молодій поезії Волині. Це переважно вихідці з «Лесиного Кадуба» — Олена Пашук, Ольга Ляснюк. У цій течії є незначні впливи Василя Слапчука.

Загалом, вихідці з Волині, як я вже казав, переважно пишуть і стають відомими в інших регіонах — покійний Юрко Покальчук, Оксана Забужко, Микола Рябчук. На Волині плідно працюють Василь Слапчук, Володимир Лис. Погодьтеся, це вже когорта корифеїв.

— У твоїх поезіях часом можна вловити далекі відгуки соціальних і політичних проблем, питань. Наскільки ти переймаєшся відповідною сучасною ситуацією в Україні та світі?

— Я не переймаюся політикою до того часу, поки вона не стає моєю особистою справою, поки не відчуваю свою необхідність у тій чи іншій проблемі. Для визначення таких питань є внутрішній цензор. Я люблю політику так, як в дитинстві любив кубик Рубика. Скласти не міг, але там стільки кольорів. Люблю політику так, як розмови про відносини чоловіка й жінки. Ніколи не наговоришся, часто посваришся — і майже завжди лишишся при своїй думці.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Лілія ШУТЯК (джерело: bukvoid.com.ua)

Упевнено увірвавшись у літературний процес, генерація двотисячників зайняла в ньому передові позиції. Сучасні дівчата уже не фанатіють від текстів Андруховича чи Винничука, їм більше до вподоби харизматичний Лазуткін, відверто ліричний Коцарев і постійно лисий Горобчук. У світі розвинених ІТ-технологій, де «слава триває не більше п’ятнадцяти хвилин», «значущість події визначає кількість есемесок», а «особисте життя зводиться до посту в соціальній мережі», читач прагне нового погляду на старі проблеми.Тотально модерне вчення ейфорії усім спраглим пропонує поет-двотисячник Павло Коробчук.

Поетична ... [ Показати всю рецензію ] збірка «Кайфологія» – уже третя книга у творчому доробку молодого автора. Втомившись від численних літературних слемів та надмірних метафор, колишній волинянин демонструє цілком оригінальний зрілий продукт. Після виходу останнього видання «Цілодобово!» (спільно з Богданом Горобчуком та Олегом Коцаревим), Павло Коробчук відчутно подорослішав. Кожен вірш із нової збірки – це маленька історія з подекуди несподіваною розв’язкою. Автор дивиться на світ не крізь рожеві окуляри, а у форматі 3D. Озброївшись діогеновим ліхтарем, він вирушив на пошуки свого читача − вимираючого виду homo sapiens.

Структурно збірка поділена на сім поетичних розділів. Усі вони завершуються прозовими «видихами» − про долю, Галю, касету, дерево й абетку. Особливість творчої манери Коробчука в тому, що поруч із ліричністю, у віршах фігурує жорсткість, стьоб та іронія. Поет широко використовує гру зі словами − як у самих поезіях, так і в найменуваннях розділів. До прикладу, деякі з них мають назви: «оптичий обман», «ренесенс», «авторитаритет», «профприродність» тощо. Це, з одного боку, створює у читача ілюзію прогнозованості, а з іншого − робить автора вищим, більш відстороненим від свого тексту, що, своєю чергою, допомагає досягнути бажаної гармонії.

Ліричний герой «Кайфології» мешкає у мегаполісі, хоча більшу частину життя проводить у мандрах. За своєю соціальною роллю він – аутсайдер, викинутий на периферію суспільства й часопростору. Єдина можливість вижити за таких умов – думати лише про сьогодення, не дбати за те, що буде наступного дня: «ми триваємо тільки сьогодні. жити завтра – значить померти, доля – лист у чужому конверті». Такі погляди характеризують типового представника нашого часу, який перманентно відчуває на собі тиск швидкого ритму життя, багатоповерхівок та під’їздів. У потягах, на вулицях, на кухнях він зустрічає випадкових людей, кожен з яких щасливий у власній самотності. Генерація Коробчука a priori приречена бути поколінням мегаполісу, спраглого новизни, знань, прогресу. Автор визначає його як «суспільство допобачення», в якому «виживає не найсильніший, а той, чиє мислення ліпше вписується у систему. той, хто завжди отримує найвищу оцінку за твори на задану тему». Суцільний конформізм і стандартизація світогляду стали характерними рисами епохи, яка більше не продукує особистостей, а лише готові штампи.

Час у збірці – істота метафізична, здатна рухатись, змінюватися і надто швидко минати. Але найгірше те, що разом із собою він забирає юність, кохання, свіжість відчуттів. Усвідомлення самотності призводить до душевних розладів, які супроводжуються не лише постійним вживанням алкоголю й наркотиків: «кожен іноді входить в депресію, ніби в кімнату з одними дверима – на балкон». Смерть у збірці овіяна певним романтичним ореолом. І навіть коли автор говорить про невиліковно хворих (як увірші «подруга ВІЛ-інфікованого»), все одно читач не відчуває страху, а радше прогнозовану приреченість героя.

У «Кайфології» поет демонструє грунтовні знання жіночої психології. Деякі тексти більше пасували б перу «слабкої» статі. Наприклад, вірші «до чого веде невиражена жіноча сексуальність», «час ставати дорослою», «коли ти шукала свого коханого», «секс по телефону», «я – його. кинула першою» тощо. Спроможність збагнути особливості характеру, манеру поведінки, бажання й думки протилежної статі вказує на неабияку інтуїцію та чуттєвість автора збірки й відрізняє його від інших двотисячників.

Вірші Коробчука насичені численними алюзіями.Серед них є згадки про героїв Туве Янсон, роману Кена Кізі «Політ над зозулиним гніздом», а також сучасників поета. Уміло об’єднавши тематичне різноманіття, ідейну відвертість, інтелектуальну складову та соціальну злободенність, автору вдалося досягнути приватної кайфології, якою він квапиться поділитись зі своїми читачами.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрко Кучерявий (джерело: http://dzyga.com/)

# про хронологію текстів і оформелння книжки
# «Відсутність», «Літо починаєтсья»;
# «Кайфологія» — профанація таланту Коробчука?
# вірш «Бог виття» і його критика
# алкоголь і наркотики в поезії — а навіщо? Бруд в поезії і гуманізм;
# «Fantastic people», «Жовто-блакитні вуста», «Чотириптих про пізнання»,"Останнім часом вона стає на табуретку...", «Нерозстріляне виродження», «Соціальна затребуваність поета»;
# естетика і моралізаторство;
# про цинізм в поезії й житті;
# хто такі двотисячники?
# відповідальнісь перед читачем, епігони і наслідувачі;
# «Секс по телефону», «Центрифуга».

Автор рецензії: Лілія ШУТЯК (джерело: http://www.molbuk.com/)

Поет, музикант, слемер, журналіст Павло Коробчук народився 1984 року у Луцьку. Лауреат конкурсів «Смолоскип», «Молоде вино», «Неосфера», «Привітання життя». Переможець численних літературних слемів, учасник фестивалів по всій Україні та за її межами, гість письменницького фонду Literaturwerkstatt Berlin. Автор книг «Натщенебо», «Цілодобово!» (спільно з Олегом Коцаревим і Богданом-Олегом Горобчуком) та нещодавно виданої «Кайфології». З неї і почнемо.

– Твоя нова книга називається «Кайфологія». Вона містить якісь секретні способи отримання насолоди?

– На обкладинці я зображений з гасовим ліхтарем, ... [ Показати всю рецензію ] що символізує пошуки чогось світлого... «Кайфологія» розповідає зовсім не про те, які є види насолод. Вона демонструє процеси, які відбуваються в мозку людини, коли та відчуває насолоду. У книзі немає конкретних відповідей, але вона спонукає людей до пошуків задоволення.

– А від чого кайфуєш особисто ти?

– Від писання текстів, від близьких діалогів з другом десь у кав’ярні. Це не тимчасові, а довготривалі кайфи. За нагоди до них навіть можна доторкнутися.

– «Кайфологія» – це суміш іронії, «стьобу» і серйозних віршів. Як вдалося усе це поєднати під однією обкладинкою?

– В основі книги – серйозні тексти, їх відсотків вісімдесят. Звісно, є певні іронічні замальовки: наприклад, вірш про цвинтар, Йосифа Бродського, опис сучасників, де я порівнюю Тараса Прохаська з Лесем Подерв’янським. Загалом книга вийшла серйозна, але з елементами «стьобу».

– Після виходу збірки «Цілодобово!» дуже змінилась тематика твоїх віршів, замість агресивності з’явилися ліричність і милозвучність…

– Так, я дозволив собі дещо соціалізуватися і розкрити ті теми, які мені боліли. У «Кайфології» більше інтимної лірики. Також я зацікавився ненаголошеним римуванням, про яке свого часу дізнався від перекладача з кримсько-татарської і вірменської мов Миколи Мірониченка.

– Як ти прийшов до слему?

– Насправді це він помітив мене ще 2006 року. В Україні перший слем відбувся в Ірпені, де я посів друге місце за глядацькими симпатіями. Це було приємно і несподівано. Усвідомлення того, що мені вдається читати слем, прийшло десь після третього виступу, де я переміг перед величезною аудиторією. У журі сиділа не просто публіка, а літературні метри – Юрій Андрухович, Юрій Покальчук, Ірена Карпа. Кілька власних текстів я писав суто під слем, але не задля більшого епатажу, а для власного самоствердження.

– Сучасна українська література, крім усього іншого, поділена й географічно: «станіславський феномен», «житомирська школа»... А чим живе сьогодні літературний Луцьк?

– Звідти родом Оксана Забужко, Юрій Покальчук та Микола Рябчук, на якому виросли «бубабісти». Продовжує писати лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук. Там є література, але місцеві автори переважно творять не в Луцьку. Не знаю, чому так відбувається. Нині діє цікава творча організація «Лесин кадуб» – Олена Пашук, Оля Ляснюк... Це хороший рівень. Сучасні луцькі автори перебувають під впливом Василя Слапчука, і про це можна говорити як про «волинський феномен». Але нам справді не вистачає відомих імен, щоб дорівнятися до Житомира чи Франківська.

– Що зараз читаєш?

– Багато різного. Щоправда, поезії за останні три роки майже взагалі не брав до рук, щоб уникнути впливів. Читав рідко й мало. Коли вийшла «Кайфологія», ця приватна заборона на книги зникла. Тепер мене особливо тягне до Миколи Вінграновського, Володимира Сосюри. Хочу ще раз їх перечитати.

– Як нині молодому авторові привернути до себе увагу громадськості й популяризувати власне ім’я?

– Насамперед повинен бути текст – те, що ти хочеш показати. І внутрішній зміст, глибина написаного. Лише потім можна говорити про якісь «показування себе» світові. А якщо детальніше зупинитися на методах, то нині це Інтернет, слем, де можна читати. Важливим також є спілкування з колегами й участь у літературних та музичних фестивалях.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: http://litakcent.com/)

У видавництві „Факт” за підтримки МО „Остання Барикада” вийшла доволі давно вже очікувана нова книга поета-„двотисячника” Павла Коробчука під назвою „Кайфологія”.

Перед тим, нагадаю, в луцько-київського автора вже була збірка „Натщенебо”, видана в „Смолоскипі” за результатом тамтешнього літературного конкурсу, крім того — він став одним із трьох співавторів „фактівської” книги „Цілодобово!”. Здається, саме в період між „Цілодобово!” і „Кайфологією” Коробчук виявив себе чи не найуспішнішим учасником українських поетичних слем-турнірів. Певною мірою, це відбилося на текстах нової книги, але не ... [ Показати всю рецензію ] настільки, як можна було б очікувати.

„Кайфологія” містить сім розділів та два вірші, що виконують роль передмови та післямови. Розділи в цій книжці радше структурують простір, ніж мають якесь чітко вловлюване реципієнтом смислове навантаження. Кожен із них закінчується невеличкою ліричною прозовою мініатюрою, водночас замріяною та риторично грайливою, тож можна робити припущення про те, якої прози варто чекати в майбутньому від Павла Коробчука, якщо, звісно, він сам щось у цьому напрямку планує.

Та повернімось до поезії. Про її настрій так само можна сказати, що він однозначно грайливий, але при цьому і сумовитий. Мені часто це доводилося писати й казати, і зараз буде виправдано повторитись: одна з позитивних особливостей поезії „двотисячників” загалом – уміння врівноважувати різні тенденції, вектори, наприклад — лірику й стьоб, відстороненість і відкритість тощо. „Кайфологія” Коробчука тут є чудовим прикладом.

Його „ігрове начало” великою мірою ґрунтується на каламбурі, дотепі (не конче буквально смішному). Взяти, до прикладу, назву вірша „треш не ви треш”, рядки „як би тебе не заперечувала теорія -/ практика тебе доводить” чи окремі епізоди з тексту „ситуації. фентестік піпл”:
в туалет львівської Пузатої хати заходить п’ятеро.
у чоловічу кабінку, з однією метою, зі спільною валгалою в голові.
з’являється фен, той, яким сушать не волосся, а голову.
даремно їх п’ятьох матері народили з ніздрями.
тут може бути місце для реклами вашого наркотику.
(…)
…ми минаємо восьмибітну приставку життя і людства,
пенсіонерів з підсвідомістю третього світу,
блондинок, які здійснюють самогубства у свої пізні двадцять два,
підлітків із кризою середньої статі…

Не залишає автора і почуття гумору. Зворотним боком медалі тут постає перевантаженість тим, що дуже умовно можна назвати „фреймами споживацької культури” – часом трапляються дуже вже заяложені словесні конструкції на зразок „всевишні брокери”, „стежить за тобою, як мафіозні клани” тощо (не кажучи вже про їхню „жаданівщину”). Що, на щастя, не заважає Коробчуку регулярно вигадувати цікаві та своєрідні метафори, інші тропи, які поєднують дуже різноманітні та яскраві площини реальності й нереальності.

Зрештою, не гумором і не стьобом єдиним, як уже говорилося.

„Кайфології” притаманна також сентиментальність, замисленість і засмученість:
…тіла – не виписані олівці,
не виписані, як із лікарні,
необережні, ніби гравці
поза майданчиком карним,

і теревені, які ми провадимо,
на ділі –
сповнені прогалин
і безнадії.

зараз уже не згадаєм паролю
до піднебесь, яких ми сягали
разом з легкими в повітрі героями
художника Марка Шагала.

Не випадково серед наскрізних образів і концептів „Кайфології” можна сходу назвати шкіру, повітря, легені, „перехід-крізь-щось”, наркотики, кохання фізичне і духовне, невлаштованість, себто те, що має стосунок до чутливості.

І, звичайно, на корсить чутливої емоційної атмосфери працює повітряність ритму поезії Коробчука, дух такого собі повільного акробатства, що зумовлено не в останню чергу несилаботонічною римованістю більшості віршів (як, наприклад, щойно процитованого), котра залишає великий простір для пауз, цезур та інших вдихів і видихів.

Специфічними є взаємини ліричного героя „Кайфології” з навколишнім середовищем. Це в принципі відчужене ставлення, але й не ворожнеча, радше очуднена інтеграція, „угвинчування” у реальність, суспільство і життя. Відповідно, в текстах чимало уваги приділяється маргінальним з погляду основної частини соціуму персонажам (бомжі, наркомани, мистецька і навколомистецька богема) та анонімним урбаністичним зонам – трасам, дахам тощо.

До речі, якщо продовжити говорити про тематику книги, варто відзначити її помітну „літературщину”. Аж до пародії на Юрія Андруховича – вірша „Недостріляне виродження” з такими ось рядками:
Барліг – як усі товстуни, педераст.
Жадан – бонвіван, растаман, селюк.
Пантюк – бухарь і мольфар, партійний.
Андрухович – дід, інший Андрухович – гермафродит.
Терещенко – довбодельоз, Бондар – буквоїд,
Пашковський – атеїст кінчений, духовидець.
Забужко, Карпа, Поваляєва ще не лесбійки,
але вже істерички.

А скільки подружніх пар:
Дяченки, Романенки, Захарченки, Капранови.

Що й казати – галіма туса…

І про оформлення. „Кайфологія” зроблена добре, хоч і вельми стандартно, як для сучасної книги. А головний герой картинки обкладинки – сам Коробчук, який нагадує Горлума в „стерео-окулярах”. У кожному разі, незалежно від ваших симпатій чи антипатій до персонажа Толкієна, не варто лишати поза увагою нову книжку Павла Коробчука. В ній чимало повітря, щирості, гумору і сучасного світу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яр Левчук (джерело: http://www.bukvoid.com.ua/)

Поняття «кайфу» (пішло від арабського й дослівно означає «блаженство») мимоволі асоціюється з наркотичними засобами, які допомагають індивіду увійти в стан ейфорії, трансу, безмежної радості, ілюзорного щастя. Коли людина починає вживати наркотики, вона хоче наступну дозу, а потім ще і ще, аби знову пірнути в це безмежне море насолоди. З часом фізично здорова й нормальна особа перетворюється на психічно скалічену, неадекватну, дегенеративну персону, яка вже не може існувати у соціумі та потребує ізоляції. Кайф – це єдина мета свідомості, те, чого прагне залежна людина. Своєю новою збіркою молодий ... [ Показати всю рецензію ] поет Павло Коробчук демонструє: кайф та всі його негативні наслідки можна отримувати не тільки від ЛСД, маріхуани і всякої іншої гидоти, але також від віршів. Виявляється, що читаючи вірші можна так само отримувати насолоду й ставати дегенератом, скаліченим психічно адептом нового вчення під назвою – «Кайфологія». Це нове вчення важко віднести до філософії чи релігії, складно збагнути його методологічний апарат, обґрунтованість і аргументованість гіпотез, складно навіть спрогнозувати майбутнє цієї гілки постнеогедонізму, але вже точно можна сказати одне – це хаосологія «нью ейдж» в Україні та за її межами. Наважусь припустити: корені «Кайфології» заклав ще дивакуватий грек Епікур, який збирався зі своїми учнями в «садах» шукаючи насолоди. Правда, епікурейці шукали духовної насолоди, це тільки далі в історії почали сприймати і асоціювати цю філософсько-етичну школи – гедоністів, з гультяйством та пияцтвом, філософам, яким нема чого робити лиш тільки сидіти й за допомогою вправ чекати на те, коли вже нарешті прийде атараксія (духовний спокій, рівновага). Так от, Павло Коробчук посварившись з Епікуром висунув нову гіпотезу про насолоду, сказавши, що її треба шукати не в духовних вправах, а у тілі, лише в насолоді тіла. Відколовшись від епікурейців, як новий справжній сектантолог Павло Коробчук назвав своє вчення «Кайфологія», як справжній Заратустра усамітнився, а потім знову прийшов, сповістивши людям істину, сповістивши про Кайфологічну свободу усьому народові земному! Цей новий рух набуває все більшої популярності, він охоплює маси, тисячі людей й Павло Коробчук стає поетичним…

В умовах душевної неволі й занепаду, процвітання пофігізму-кайфологізму, поезія Павла Коробчука стає авангардом, виразником ницості духа та убогості рядка сучасної молодої постмодерністської поезії й молоді загалом. Цінності сучасної молоді зводяться лише до одного простого слова – «відірватися», а тексти Павла допомагають їм це зробити. Збірка якраз і розрахована на конкретну аудиторію: підлітків. Молодіжний сленг-cловечка можна простежити в багатьох текстах «Кайфології» : адмірать ( «Життя-невситима оргія», c. 9), забичкувавши («бог виття», c. 11), барига («мідні ми далі», с. 15), стопиш («стоп на Одесу», c. 25), бухло ( «жіноча ніжка розслабляє», с. 42), мутив («хвилясте автомобільне колесо», c. 43), прикид («ні архангела ні зажиму», 56), лажа, кумаришся в коматозі, по приколу («центрифуга», с.70), бухарь, галіма туса, лузери («неростріляне віжродження», с. 81-82), бабло, кайф, бодун («ренесенс», с. 88), туса («вірш ні про що», c.109) тощо. А також такі слова як: наркотики, презерватив, секс зустрічаються мало не в кожній поезії. Проблема в тому, що адресат Павла Коробчука - це молодь, яка дуже швидко змінюється й виростає у дорослих самостійних людей, і те, що було важливо колись з часом втрачає свою цінність. Підлітки виростуть, для них книга Павла Коробчука стане чужою, такою, що не відповідатиме потребам ринку, моди. «Кайфологія» ризикує стати недовговічною наукою, тобто такою, яка задовольнить сучасність (декілька поколінь), а не вічно живий духовний голод людини. Народиться нова «логія», яка задовольнятиме нові потреби обивателів.

З одного боку дослідження мови допомагає збагнути проблеми людей, їхні душевні стани, схильності, потяги й Павло Коробчук виступає ілюстратором цих процесів у голові (душі) молодої особи, але натомість його поезія залишається лише на цьому підлітковому рівні, розглянутою очима молоді, яка тільки прагне: напитися, «потрахатися», нюхнути чогось, відірватися на повну. Маючи вже за плечима дві збірки поезій ( «Цілодобово» написана у співавторстві з О. Коцаревим та Б.-О. Горобчуком) та 26 років майже не помітно, що поет намагається у своїх текстах якось дистанціюватися від процесів й середовища в якому перебував ( - ає), осмислити набутий досвід. В полоні такого рабства сучасності, коли індивідуальне мислення зливається з масою, коли індустрія розваг стає ідолом, якому повсякчас потрібно поклонятися і відносити хвалу, коли викинені за борт увесь багаж накопиченого людством досвіду нівелюється й пластикова цивілізація заполонює свідомість – залишається просто танцювати на попелі зруйнованого постмодернізмом буття. Ці процеси супроводжуються банальним римуванням, верліброзною розпущеністю рядків, слабкими поетичними тканинами, які ось-ось розійдуться по швах. Таке враження, що ейфорія, дух непомірної розважальності отримані від наркотичного сп’яніння, дозволяють поету абияк писати тексти. Я не буду тут писати про те, що переживає і про що пише ліричний герой, бо кожен наступний рядок, вірш породжує відчуження та неприйняття такого безладно-збоченого погляду на світ й на себе.

«Кайфологія» розчиняє двері усім гріхам й інстинктам, всьому безладу, всьому найпопсовішому та найчорнішому в єстві людини. Чи готові ви до такого при читанні поезії Павла Коробчука?

[ Згорнути рецензію ]