Ганна Осадко : Знаки приватної пунктуації : поезії : Анотація, уривок з книги.

Ганна Осадко

— Навчальна книга - Богдан, 2011. — 96 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 300 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (1) Скачати файл

http://www.bohdan-books.com/catalog/book_298_2962/

обітниці

...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зло¬влені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним– як ти думаєш: – чи злякався Яків?

Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зра¬дженого?

Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих?

Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого– «Не бiйся, бо то Я тебе викупив, Я покликав iм’я твоє, ти– Мiй»?...

...і коли ... [ Показати весь уривок ] почали збуватися всі обітниці – йому та їй дані,– коли слова їхні стали кров’ю та тілом, а речі набули форми, а формі повернули колір, і коли світ їхній здійснився, як осінній ранок – як ти думаєш: – чи злякалася вона?

Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті...

Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ – удруге сотво¬рений! – починається з найпершого листочка?

Чи вірила голосу незнайомому, що летів срібною павутинкою бабиного літа, і шепотів їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано. Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо первородство, Серце, дається не за правом закону, а за правом любові»?..

...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем –

світові сотвореному

і Тобі.



птаха

Мої рухи стали повільними, ніби сік осінніх дерев...

переходи підземками снів – із дня у день,

балансування на линві свідомості – із ночі в ніч:

«дівчинко гутаперчева,

заплющ очі-відкрий серце-іди».

упаду-не впаду-байдуже,

Байда, за ребро зачеплена,

риба, Адамом упіймана

у вершу цієї осені.

Ти не бачив, ти спав далеко –

як стигматами глід кривавив,

Варфоломіївська ніч на Покрови –

і гугеноти-горіхи

губили порожні голови

у посивілій траві –

а католики,

мої соколики-католики – морози ранні

стинали їм руки, і ноги стинали,

і листям слова падали.

Повертаєшся зі снів – ніби з дороги далекої:

грієш руки до білого горняти,

пригортаєш дитя чорнооке,

читаєш стрічки новин:

«Уночі над Іраном розбився літак,

134 жертви, причина аварії –

у двигун літака потрапила птаха».7

....і жінки у чорних хустках голосять до неба,

....і листя горіхове проситься у землю,

а ти сидиш поміж них

на кухонній табуретці

на линві пам’яті

і самими губами питаєш:

– А яка ж то була птаха, Серце?8

адже знала напевне

адже знала напевне –

всі ці їхні талмуди, манускрипти і фоліанти,

обтягнуті шкірою немовлят –

пшик! –

марниця-полова-абищиця

марні спроби

світо-творіння та вітро-ловлення:

– бо

слова розсипалися, як горох по долівці,

закочувались за язик, зникали під шафою –

і годі було визбирати їхні суті та сутності.

– бо

літери недремними хрущами розліталися навсібіч:

ось вони ще нависають живою хвилею

над нічником свідомості,

а за мить – шарудливим сміттям помирають

під черевиками часу...

адже знала напевне –

залишиться мало

і залишиться – найвагоміше:

тіні дерев

мовчання каменю

клинопис журавлиних валок

на розчахнутій плахті неба.

[ Згорнути уривок ]