Павло Вольвач : Вірші на розі : поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ганна Яновська (джерело: Буквоїд)

Вольвач Павло. Вірші на розі. — К.: Ярославів вал, 2010. — 64 с.

Нова книжка Павла Вольвача неспроста має на обкладинці старовинні непідновлені двері, про які безглуздо питати: «Де це?». На першій сторінці обкладинки на них замок і клямка, а позаду — все те саме, навіть помітна кругла сколина на одній зі стулок, але — жодних ознак того, що двері в принципі можливо відчинити. Щось подібне мені доводилося бачити в так званій «новій» ратуші чеського міста Брно: двоє однакових брунатних дверей з невисоким ґанком, над кожними хитромудре плетиво орлів, гербів, листя і зброї. Ліві двері активно використовуються, ... [ Показати всю рецензію ] поріг відполірований підошвами, блищить бронзова ручка, замінена, вочевидь, через зношеність автентичної. Не так біля правих дверей — дві сходинки зберегли ті гострі кути, з якими їх було покладено, замок зафарбований неторкнутою коричневою фарбою — і жодних ознак ручки. Подейкують, що якісь відчайдухи з ратушної охорони свого часу намагалися відчинити ті двері, але звідти потужно повіяло таким нетутешнім холодним духом, що сміливці тут же їх зачинили, відбувшись сильним переляком і незначними травмами. Гадаю, зайве коментувати, куди, як виявилося, намагалися зазирнути ці люди. Я не знаю, чи мав художник на меті показати саме отаку метафізичну картину, але змісту книжки вона вельми відповідає. І тут ідеться не так про гакслівські «двері сприйняття», як про те, до кого насправді звертається поет. Якщо, образно кажучи, він опиняється за одним столом із читачем, то на тому столі стоятимуть не дві, а хоча б три чарки.
Кому ця третя? Можливо, Миколі Холодному, пам’яті якого, явно і неявно, присвячено кілька віршів. Та тут і не дуже доречно казати про «пам’ять», коли подекуди самі інтонації звертань — це мова людини, яка не хоче відпускати співрозмовника отуди, де лишається тільки пам’ятати.
Ось Ви померли Костьовичу
а я живий
і отак обпікає щоки
після задухи книгарні «Є» де був вечір
Вашої пам’яті
а ще таку херню несли
могилянський професор
поет дисидент
і якийсь ваш кент що запізнювався
на маршрутку
Я давно зрозумів: в Україні гратись не можна
тут продаватися треба всерйоз
або вибирати щось інше — так само
Може, третя чарка належиться батькові, втрату якого поет і його герой переживають. А то ще ймовірніше й химерніше: на столі ліс чарок і кінець столу двоє видимих — поет і читач.
Ми входимо у світ людини, котра в якийсь момент ступила за дзеркало — і вернулася звідти, уже назавжди здатна бачити те, чого, може, спокійніше не бачити. В якомусь розумінні місцем для поета тепер і є тонка скляна межа, нагадування про що нам незрідка трапляються в книжці: від буденного «Научився повірте / Наловчився. Ну ось / Я і той що в повітрі / Й той що в дзеркалі хтось», — до по-шевченківськи відчайдушного «З цього світу і з того / Україну казать». Таку дзеркальну природу має і вислів «Схід — є Захід. Захід є — Схід / оце те що потрібно». Із Павлом Вольвачем ми раз у раз озираємося до загадкових, хоча в принципі зрозумілих «братів», «наших», не присутніх явно, але неминучих (не здатних чи навіть не повинних минути?):
І наші кращі, наші віщі
Над нами йдуть потоком синім.
Хто стоїть на межі — між склом і амальгамою, у других дверях ратуші? Прикордонник? Мабуть, що так. Тільки Вольвач — особливий прикордонник. Він стереже не кордон, а щось інше. Можливо, пам’ять як частину колообігу по обидва боки дзеркала.
Не можна назвати винятковим явищем ситуацію, коли поети різних часів немовби перегукуються, листуються між собою. У Павла Вольвача один із листів, здається, дозволяє припустити адресата. І навіть одне з послань, на які Павло намагається відповісти. Ось вони: лист звідти й лист туди:
Сосна із ночі випливла, як щогла,
грудей торкнулась, як вода — весла
і уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і просвітилась болем далина.
Кругом — вона, геть доокруж — вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже — по той бік, ти — за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там — Україна. За межею. Там,
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам! З мазутних зел, із вуличного каменю
Зринають сяйва — зразу по гріху.
І жаль, і хміль, і музика з черканнями
Птахів об небо, суден об ріку.

А ще таке: росте дзвіниця з кручі.
Шевченко з квітня синіє-росте.
А ще — незримі течії текучі
На Луг, на Базавлук, на Низ, на Степ.

Легкі вітри, як злодії зальотні.
Летюча кров – ні зрад, ані присяг.
Помадні губи, бані позолотні
І сріберна ріка — це ж скільки сяйв?
Василя Стуса коментувати трохи лячно — як майстра, який уже не відповість на криве тлумачення, і як людину, до якої не кожен здатний дорівнятися внутрішніми силами. Але Павло Вольвач виповідає свій новіший, приземленіший, інакше ілюмінований Київ саме цьому поетові. І відповідь дзеркалить попередній лист. У Стуса ніч — у Вольвача ранок. У Стусовому Сибіру внутрішні зір і слух значно надійніші за зовнішній, а у Вольвача тілесні око і вухо розкошують на майже тих самих краєвидах, які попередник вимріює в темряві й тиші. Символічний дотик до води (весла, суден) ніби спрямований з-над і з-під поверхні водночас: неначе йдеться про судно і його відображення. Друже, пише Павло Василеві, ти був би щасливий опинитися на моєму місці, але потім серце теж покликало б тебе вглиб цього краю. Вольвач ніби продовжує заданий Стусом вектор Сибір — Україна (Київ) ще далі: з того-таки зачарованого Києва в бік Степу. У бік трав’яного моря, з якого ми в якомусь розумінні вийшли.
В іншому з «Віршів на розі» знаходимо ще один відгомін цього листування:
Скрізь Ісус. Вусібіч — Тарас.
Де вриваються, там — кордони.
Тож Василь Стус неодмінно буде серед отих, скликаних Павлом Вольвачем до столу разом із читачем.
Опиниться там і рано загиблий харизматичний російський поет 1960-х Леонід Губанов — постать не по-радянськи патріотична, шалена й легендарна. Ось, наприклад, характерний уривок із його «Петербурга»:
Откуда начинает грусть?
Орут стихи с какого бока,
Когда вовсю пылает Русь
И Бог гостит в усадьбе Блока?!
Когда с дороги, перед вишнями
Ушедших лет, цветущих лет
Совсем сгорают передвижники,
И есть они, как будто нет!
Не попрошайка я, не нищенка,
Прибитая злосчастной верой,
А Петербург, в котором сыщики
И под подушкой револьверы…
Губанову ж належить дуже російський афоризм: «Поэзия — всегда Морозова! До плахи и монастыря». Йому Вольвач обов’язково наллє за чистоту природного творчого інстинкту і непохитне усвідомлення власної місії перед — не знаю, як доречніше сказати, — напевне, внутрішньою батьківщиною, не загарбаною обмежуюче-політичними поняттями. Вольвачева внутрішня батьківщина як невід’ємна даність так само нагадує про себе героєві без огляду на зовнішні обставини:
Насипає драп циганка Роза,
Ну а шо такого, ну а ху…
Смерть то смерть, а перед нею (й поза)
Різного чатовано страху.

На який не стане героїну,
А чи стане — здалеку не вчуть.
Десь блукає слово «Україна»,
Теж як смерть — та я його мовчу.
Ще одна загадка Вольвачевої пам’яті — це вірші на смерть кримінальних авторитетів. Навряд чи ці люди є для поета героями чи уособленням дикої романтики в такому розумінні, як, скажімо, Нестор Махно чи Юрій Тютюнник. Кинувши живим представникам тої ж породи, що Япончик або Слава Іваньков, роздратоване «На краватках своїх повісьтеся, / Їдьте в пекло в своїх автах», — поет усе-таки скидає шапку, зачарований минущістю істот, які свою минущість, певно, до кінця не усвідомлювали. Як і того, що вся їхня сила й могутність лишилася на цьому світі. Гігантського хижака морських глибин викинуто на берег: покинутий морем, він лежить безформною горою й пахне тяжко й нетутешньо. Мабуть, характерний запах нечистих грошей таки справді є невід’ємною частиною нашої духовної атмосфери, яку поети тонко відчувають. Його ж, напевне, розпізнав не дуже подібний до Павла Вольвача Сергій Жадан, складаючи поезію «Лукойл» про містичний порохон кримінального авторитета.
Крім пам’яті, героя збірки всюди супроводжує музика. Музика до танцю на сумнівній дискотеці якогось там ризикового й шаленого часу, у пивницях, просто оркестр як око бурі, щось ніби єдиний нерухомий елемент пейзажу серед заметілі, оркестр як…
Грають, грають оркестранти
все, що подихом стає.
Може, у світі, доступному загостреному слуху (чи краще сказати — нюху?) поета, саме музика виконує роль вітру, саме вона розносить пам’ять, як вітер розносить запах. Той самий, який із Азова, той самий (іще одне вітання Василеві Стусу): «Вітер вітром вітер доганя». У перегородженому зусібіч місті вітри якісь інші, в усіх розуміннях збочені, вони не несуть вістей із жодних напрямів, згубившись у нетрях вулиць, і тим-то Павло Вольвач ставить поряд музику і вітер. Музика видуває із закутків душі те, чого, шукаючи, сам не завжди знайдеш.
Із музики чи то якоїсь подібної енергетики складається й стриманий ліричний герой Вольвача, який з’являється читачеві вдягненим у застібнуте на всі ґудзики пальто. Це не від замкненості. Просто без цього пальта він перетвориться на якусь іншу сутність. Може, на вихор, хт

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: В'ячеслав Левицьки (джерело: Слово Просвіти)

“Любім же, друзі, химерію”, – так завершує П. Мідянка перший вірш із диптиху “Трилисник в пику «Бу-Ба-Бу»”. Назва короткого циклу може легко пов’язатися з кількістю учасників відомого літоб’єднання. Так само у верлібрі М. Савки “промовляє: люби // кожен слід від копита // трилисник лисиці // борозенка змії” про пильне око. Проте нові книги, до яких включені бешкетна присвята й метафізичний образок, теж уписуються в певний “трилисник”.
Здається, літературний 2010-й, що добігає кінця, напрочуд важливий однією історичною паралеллю. Рівно за сто років до нього наставало десятиліття, вирішальне для ... [ Показати всю рецензію ] численних художніх шукань. Саме в 1910-х античного Музагета рішуче проголосили проводирем вітчизняні символісти. Тоді ж окреслилося коло київських “неокласиків”. А зблизька долинав шелест конфеті з перших запальних реплік авангардистів...
Чи змінилась атмосфера за суттєвий проміжок часу? Варто простежити це на прикладі кількох найновіших ліричних збірок. Адже, як відомо, поезія – не лише втілення всезагальної чутливості. Її внутрішній вибагливий метроном нерідко задає ритм майбутнього. У запропонованій версії такий ритм розпадається на три такти – доробки трьох знаних імен. Тонкі видання П. Вольвача й М. Савки схожі на “плани-проспекти” творчих шляхів, що могли би сміливо, хоч і бережливо освоюватися надалі. Вибране П. Мідянки відтіняється досі не друкованими текстами, змушуючи поглянути на автора без кліше.
У результаті не хочеться, щоб із трьох досить прикметних збірок 2010 р. вигалужувалося, як завжди, троїсте, розпуття для 2010-х років. Якщо є шанс бодай на якнайдрібнішу спадкоємність, хай виокремлені томики виявляться таємничим трилисником для лірики з початку десятиліття. За свідченнями ботаніків, листя слід зривати навесні. Тож доведеться змиритися: час критичних прогнозів невипадково збігається з порою ворожінь, у т. ч. на рослинах.
Поетика припливу

САВКА Мар’яна. Тінь риби. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2010. – 64 с.

Мариністика завжди приносила в українську літературу щось досі не відоме. Книжка М. Савки – не виняток починаючи вже з наскрізного символу. За плюскотом плавців і розсуванням зябер авторка не вбачає суцільні міфологічні начала, але й не віддає фігури підводних мешканців на відкуп описовості. Риба в цих віршах провіщає кількарівневу вразливу та невловну світобудову. Бо, власне, на саму таку світобудову скидається “тінь риби”.
Хоч як парадоксально звучить, утім, ліричний суб’єкт Савки не занадто скутий людською натурою. “Зроби наяду схожою на мене, – просить героїня одного з творів, осікаючись: – ... Але чи хто наяду запитав, // кого вона лишила поміж трав... // і що вона таке чи хто вона? // Солодкий хміль. Озерна таїна...”. В інших віршах “я”-поет зачинає перлину (“Втрата мови”), а згодом опиняється біля патологоанатома. Причому з-під леза “випорскує чорна перлина” (“Сон осінньої ночі”).
Також належність людини до видів норовливої риби зрозуміла з хрестоматійного посилання: “Що Тобі, Господи, треба? Ти ж маєш усе... // І тримаєш... цей світ, як старий Гемінгвея...”. Нурт водних припливів та роздуми про свободу вже майже приречені на ототожнення, особливо після “Ефіопії” С. Жадана. Проте в аналізованій книжці таке зіставлення сповнюється передчуттям драматизму. Авторка невимушено легко й пестливо переплітає екзотичні краєвиди з натяками на близьку загрозу. Хоч і йдеться про те, що “понад морем туман, ніби збиті вершки”, антураж не стає вповні милостивим. Вільність оцінюється тут через “відчуття, коли ти на гаку”, яке “додає нам ваги, бо якщо хтось на тебе полює, // Отже, ти ще живеш”. Змальовані курортні базари забивають дух не розпродажами з печери Алладіна чи багдадськими злодіями, а тим, що “цікаві очі” “висновують сіті // для тих хто невпійманий”.
Духовна самоствердженість, напіврозгадана й часто затемнена для сторонніх, і є “тінню риби”. Дивний зоровий ефект – примарне ковзання течіями – це символ невловної мови. У розіграному “курортному романі”, що так личить пейзажам, ліричний суб’єкт стає Мефістофелем, “дарма... жодного Фауста // якого б могла приручити // або ж навчити твоєї // до біса красивої мови”. За любові неінсценізованої герої оніміли, коли “цілувались уранці // ротами солоної тиші... – // доказу близькості моря”. Як стане відомо, без серенад узагалі “пошерхне мова”.
Зате розпливчата пляма під хвилями поглинає світло. Цьому невидимий світ звитяг і сподівань завдячує своєю привабливістю. З облямівки ефемерної тіні острови поетеси проростають, ніби крихітна Країна Чудес. Там видно “обрій, // Куди заховано... рай” і куди падають “сизі дні, // Як афени з тендітних стебел”. Чудернацькі ландшафти уособлюють мірило для правдивого впізнавання всіх адресатів присвят. Не опанувавши моторику з заклеюванням “неба усередину конверта”, либонь, не збагнеш, що В. Герасим’юк ховає “за пазуху міста... мокрі Карпати”.
Назагал море – це вправно дібрана метафора чутливості. У нарощуванні відповідної гостроти М. Савці майже немає рівних. Подібно до А. Ахматової, письменниця розвиває свою “поетику речі”. Завдяки опредмеченості складна тема утриманого душевного тепла не скочується до трюїзмів. Усе, чим лірична героїня “напивається досита”, вона носить, “мов книгу”. Через таке ж балансування між задумом та розкриттям ідеї поетка сміливо експериментує зі строфами, мелодикою та римуванням. Трепетний голос у медитації, наприклад, може збитися на говірний вірш. Але після цього читач звикає не довіряти неточним співзвуччям. Те, що в рясно цитованій “Втраті мови”, римуються слова “мова” та “моря”, “світ” і “вітер”, “встигла” – “перлину”, хочеться доводити, наче теорему...
... Зрештою, хіба не сама авторка натякала: якщо мова шерхне, її освіжать припливи?..
Книга п’ятдесяти перехресть

ВОЛЬВАЧ Павло. Вірші на розі. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 64 с.

Як і М. Савка, П. Вольвач у новій збірці експериментує з палімпсестами просторів та героїв. П’ять десятків уміщених віршів стають п’ятьдесятьма мальовничими перехрестями. Причому тепер поет, схоже, підкресленіше, ніж раніше, прописує “звукову мапу”, не відкидаючи слова, “так по-розбійницьки узброєні”.
Попередня книга письменника “Триб” значною мірою вибудовувала вертикаль, якою пересувався ліричний суб’єкт. Тепер мовиться про дедалі сміливіше розсування меж. За іронічною фразою літератора, “я і той що в повітрі // Й той що в дзеркалі хтось”. Вияскравленим виявляється чіткий поземний рух. У творах на зміну історичним ремінісценціям виникають по-атласному зриміші батальні образи (“... Підходжу до Києва // Із Тютюнником // Ю”; “... Таке готується жевріть // – Таке живе – немов Зимового // Походу люди неживі”). Спокуса “небом іти” зостається насмперед щодо заповітного Південного Сходу. Річ не в особливій геометрії, а радше в лицарському боргу: “... Тут – півночі й Стамбул, // Всотали пам’ять хмарки”.
Імовірно, поезія Вольвача-урбаніста на тлі всіх авторів, про яких ідеться, найближча до атмосфери столітньої давнини з прикметної причини. Київ, проникливо обжитий його ліричним героєм, змальовується буквально в дусі виступів М. Бойчука, В. Петрова та ін. Це місто розкривається в ореолі химерної гіперкультури, сповнюючись якимись іще візантійськими відлуннями. Столиця в жовтні – то “немов // зранку килим хтось перський повісив”. Тутешні панорами не надаються розгадці, як “тінь риби” у М. Савки: “Може не горби, може піраміди // Розібрати важко. Тиша. Узвіз”. Не дивно, що лейтмотивною городянкою серед таких пірамід стає “донька фараонова”, з якою читач зустрічається в кількох “віршах на розі”. (Між іншим, через оригінальну багатозначність згаданого символу в ньому прочитується навіть пам’ятник Батьківщині-Матері).
Гра з розмиканням сенсів досягається ліриком і у звуковій сфері. Так, територією, що нерідко “переселяється” поетами в царину алітерацій, є Буковина. Пам’ятним у цьому плані, безперечно, лишається рядок М. Вінграновського “Над Чернівцями вороняччя...”. За припущенням же П. Вольвача, “в чернівцях десь насиплять червінців”. Зовні проста лінгвістична перестановка вподібнила місто з певним манливим скарбом. Хоча в цілому така захопленість батьківщиною Пауля Целана та романтичного Hotel Bristol, де “із порцелян // Небо й земля”, типова для поета.
Автор не відходить від геометризованості, неприхованості швів, не повністю стертих ліній в художньому укладі. У віршах “миготить народець м’ясного крою”, а “на взуття нова сезонна скидка... // Дрібна, неначе цяточка баржі”. Проте вже в останньому з наведених образів простежується відчутний ухил до кінематографічності. Ліричний суб’єкт, узагалі схильний до говірної пластики, мимохідь прохоплюється: “Горбаті ріки вгору-вниз // Течуть. Стоп-кадр для порядку: // Булижник. Жовте листя. Зблиск // Старої, при бордюрі, ґратки”. Здається, все це вловлюється невимушено, наче на камеру, вмонтовану в телефон. Справді, дівчинка на тлі чорного асфальту “підсвічена сяйвом мобільника // голубіє ликом немов мадонна”.
З режисерськими прийомами варто порівняти й афористику П. Вольвача. Попри метафоричність, насиченість натяками він уміє добирати “свіжі кадри”. “... Немає Холодного. // Вогнепального – теж”, – кидає ліричний герой за кілька віршових підворіть після присвяти Миколі Холодному і зникає за рогом.

Політ на “Мідному Дирижаблі”

МІДЯНКА Петро. Луйтра в небо. – К.: Темпора, 2010. – 392 с.

Як зауважує в анотації автор офомлення Ю. Кох, П. Мідянка “у паралельному вимірі є... рок-барабанщиком угорського гурту «Lokomotiv GT»...”. Можливо, художник правий, але всіх музичних асоціацій не вичерпує. Назва книги закарпатського поета літературною мовою – “Східці в небо” – не може не нагадати про гіт “Led Zeppelin” із аналогічним заголовком. З урахуванням того, що письменник “Свинцевий Дирижабль” переобладнав би в “мідний”. Подібно до того, як багато читачів “Срібну землю” завдяки віршам П. Мідянки сприймають саме як “мідну”. Про “міт Мідянки – у літі, у міді” пише й П. Вольвач. Треба визнати: міфів в інтерпретації лірики закарпатця накопичилося немало. Низка критиків зосереджується на екзотичності, настояної на експресії діалектизмів у його творах.
Нове видання, підготоване в бібліотеці сайту “ЛітАкцент”, окреслює широкий зріз доробку літератора. Тож і динамічний художній світ відкривається в сукупності джерел. Очевидно, незмінний “я”-поет П. Мідянки – це Данте, чий поводир – не Вергілій, а Сивілла, героїня іншого міфа. Часом вона прохоплюється в бурлескних роздумах і бурлескних образах, на штиб Секлети, що “в зеленому буфеті... // Сухий інжир жує...” (“Трилисник в пику «Бу-Ба-Бу»”). Ліричного суб’єкта приймає світ високого, у якому переплелися “здичавіла в’язь” орнаментів Й. Бокшая та “один на місто – Коцки арабеск”. Утім, бажаним та вкарбованим у пам’ять виявляється повсякденне життя, те, де слід навчитися відкривати диво. Через це у вірші “Віднайдений фотознімок” дорослий голос набуває дитинності. Споглядаючи себе з дистанції років, “я”-поет наголошує: у “колишньому”, безпосереднішому, сприйнятті “ріка // Пливла..., // Немов чужа, приблудла тарантела. // Розалія, Тамара, Елла, Бела! // Які у цьому місті імена!” Для десятикласника “пленер чудний”, адже відкриває побутові сценки з півзбагненними висловами угорською на, здавалося б, тривіальному тлі школи... Такі “флеш-беки”, зазирання назад, – розгадування “тіні риби” на Мідянчин лад. Лише завдяки їм ужиток не затьмарить “заповідь єдину й нелукаву”, яка залишається в мистецтві (“Яновщина-Гоголеве”).
Схоже, у сполученні по-дитинному чутливого світосприйняття з “загартованою” суворістю полягає ціль поета. У її досягненні письменник є достеменним символістом. Реконструюючи ідеал, автор опосередковує терени фантазії устроєм, максимально доступним для себе в реальності. Звідси – діалектне й етнографічне стенографування пережитого. Найвиразніше стик двох світів помітний у диптиху “За мотивами полотна Сіслея...”. У першому вірші виникає питання: “... Що з снігів, що буде потім з них?” – і “гуде, як дзвони..., голова”, “по-пасторальному невіглас дзвінко блеїть”. Друга поезія відсіює ідилічність, зберігаючи всі образні точки перетину: “Дожити б до Різдва, до бетлегему, // Та й потоптати власний дріб’язок. // В снігах стопити це виття і темін...”.
Однак “символізм” П. Мідянки – певна умовність. У письменника, для якого надміру етикетні “крюшон..., цукерки від «Рошен», // Всі забаганки пана Мандельштама”, ще потужніша – викривальність поп-арту. Вступаючи в діалоги з Енді Ворголом, зачинателем напряму, лірик не омине “конвульсивний..., побожний «фольк»” і “маразматичний вигин камбали”.
Та головне, ліричний суб’єкт у “Луйтрі...” – передусім митець. Проникаючи в гущу карнавалу, такий творець спрагло потребує тиші (й, за можливістю, цитати Ґете про це). І ще відчуває не тільки відповідальність, а й гротеск від того, що за відважними мрійниками часто “незрячі лірники ідуть” (“Артемій Ведель”)...
Що ж удається дізнатися з ворожіння на трилиснику? Очевидно, поезію 2010-х років чекають яскраві сполучення культурних панорам, нові означення царин нез’ясовного та експерименти з мовою. Мова таки помітніше й ефектніше позбувається статусу знаряддя. Мова починає моделювати сама себе з непередбачуваними зсувами в ритміку бесіди чи говірковий виклад, стоп-кадрами й перемотками. Вона розміщується “на розі”, впритул до предметності. А зримий ліричний герой, певно, – “струнка, мов промінь... Навсікая”, що сипле слівцями Семенка.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василина Куюмурджі (джерело: Буквоїд)

Вольвач П. Вірші на розі: [поезія] / Павло Вольвач. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 64 с.
Лірика, що не позбавлена гальмівної сили – такої, яка вимагає бажаного призупинення і розгортання внутрішніх міркувань-зчитувань близького за настроєвістю начала, визріває на атомі-образі (а не граматично безграмотному ампліфікованому нагнітанні порожньої предметности чи її ж відсутности) – прихиляє, сьогодні явище рідкісне (явище, на яке, либонь, ані попиту, адже – й ні читача, ні справжнього шанувальника, ні, кінець кінцем, відданого своїй справі фахівця). Проте, менше з тим, бо поетичному доробку, що сформував ... [ Показати всю рецензію ] збірку Павла Вольвача «Вірші на розі», не бракує такої характеристики. Це направду лірика «старого» (чи пак модерністичного) гарту, яким промарковане незабутнє (і неповторне) ХХ століття, зі своїми незаперечними (запаморочливими!) героями в літературі (поетичному мистецтві) – Володимиром Свідзінським, Євгеном Плужником, Павлом Тичиною, Василем Стусом…
Продовження традиції – це не примітивне епіґонство (дійсний член епіґонського загону ніколи не визнає свого безсилля у порівнянні з попередником, продовжувач же традиції, не без форматування у межах сьогодення, із невимовною приємністю відзначатиме: «Знову мчать фіолети фраз / Позолоченими хортами. / Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас. / Де вриваються, там – кордони» (с. 15)), не брак власного бачення і співзвуччя давно програному / пройденому. Радше, навпаки, – це вміння вкорінюватися у своє, а відтак – одвічне, що з часом тільки поширюється-повниться, без нахабних заперечень, заснованих на беззмістовних гаслах: «У мерехтінні півзабутих міст, / Шляхів і сіл – послання, як наслання. / Ніким невчутні гикання і свист / Клубочаться під хмари православні. // Позагинають ноги мамаї / У небесах. І зірка проросте там. / А де ж таки мої? Де всі мої? Пласти вітрів над городом і степом» (с. 48).
Тож, трохи про сучасну лірику Павла Вольвача, що не позбавлена і прихиляє. Або – про вірші на хотіння: хотіння вчуватися і відчути, хотіння вслухатися і почути, хотіння вглядатися і побачити об’єктивну простоту і суб’єктивну багаторівневість у поетичному світі ліричного твору.
Об’єктивна простота збірки «Вірші на розі» пов’язана із модерністською простотою образного ряду («простий» – від семи «основний», «первинний», «що є первнем»), простотою як зрозумілим і необхідним для кожного началом – найгострішими людськими чуттями та її внутрішніми потребами. Недаремно предметом авторського осмислення (й заново-відчування) поетичним словом стають першочергові життєві істини й, відповідно з ними пов’язані, відголоски: біль – друг – жінка, Бог – гріх – брат – батько тощо: «Життя вдалося різним – не присниться. / Нехай боліло… Хай комусь болів. / А зірка запливає між полиці / плацкартного – ота – звізда полів. // […] Схиляйтеся в цей теплий крайок світу. / Хай буде двоє вас. Хай буде п’ять. / Де жінка, по котрій світла тремтять, / під стогін верст і зустріч не зустріту» (с. 5), або: «Ачей не вгледіла, добо: / Пливу, і думаю, що хочу… / У вітрі верств гуляє Бог / І батько десь мій в мудрій ночі» (с. 25).
Багаторівневість скомпонованого автором поетичного світу виявляє ліричний суб’єкт. Будучи наділений колосальною силою бачення і відчування (а сила такого масштабу суголосна поетиці віршів Тараса Шевченка, Василя Стуса, Миколи Холодного, Петра Мідянки, Василя Герасим’юка, Тараса Федюка, енерґетична міць лірики яких не полишає сторінки «Віршів на розі», виповнюючи поезію П. Вольвача міжтекстуальними зв’язками, приміром: «Зісковза з черепиць близький вересень. Юг / визолочує ниті. У світі тонко так, ніби звук. / За верхом десь мов – Герасим’юк. / Міт Мідянки – у літі, у міді…» (с. 10)), він умонтований в образ «зовнішнього природного (й індустріяльного) як свого таємного», реалізує його синтез гармонії з дисгармонійним: «Під вітер, що живе між хуторів, / Вколисуючи десь батіг петрів, / Я пролечу між всякі-різні люде… / Сни і надію вчути все ж зумів, / І дух, і плоть – зверх різних розумів… / Надія й сни – нехай отак і буде» (с. 6). Це – перше.
По-друге, його, ліричного суб’єкта, здатність (схильність?) поєднувати в «ідеальному» світобаченні своє інтимне (доступ інших до якого закритий, особисте) й спрямоване на зовні – громадянське, випростане в мотивах державницької утопії: «І повітря ці розбатьківщинені / Запалають – сюди і туди. / І повіриться: очі відчинені, / Наче рани й суди» (с. 13), а відтак таке, що формує не стільки суб’єкта-лірика, скільки суб’єкта-історика, соціолога, геополітика й дипломата: «І сміюсь, і покивую / Анекдоти мелю. / І підходжу до Києва / із Тютюнником / Ю» (с. 23), чи: «Забиті «успіхів» гроби / І влади непродихні входи. / Відкриті протяги доби / У вільглі вуличні свободи» (с. 28).
По-третє, суб’єкта-маску, що робить спробу позбутися власних пересторог, набутих через оте вже о-мовлене вміння реагувати на зовнішнє – природи й урбаністично-індустріяльного тла, та вміння не бути осторонь головних подій: «на хотіння – каміння відмов / ну й нехай. врешті хто я? гульвіса / он мій жовтень мій київ – немов / зранку килим хтось перський повісив» (с. 30). Проте суб’єкт такого типу – що хоче бути тим, ким він не є, – страчує на своїх же засобах: позбутися пересторог не можливо, їх можна тільки переосмислити, а – переосмисливши – прийняти за дійсне, скріпити своєю згодою чи то – мовчанням: «Смерть то смерть, а перед нею (й поза) / Різного чатовано страху. // На який не стане героїну, / А чи стане – здалеку не вчуть. / Десь блукає слово «Україна», / Теж як смерть – та я його мовчу» (с. 35).
Із хотіння починається вихід на чесну лірику. Проте лише ним не обмежується. За хотінням з’являються й інші читацькі чесноти, які випробувати на собі ніколи не пізно. І, врешті-решт, модерністично промаркована поезія «Вірші на розі» Павла Вольвача може претендувати на об’єкт для такого хотіння.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Соловей (джерело: Українська літературна газета)

(Вольвач Павло. Вірші на розі: Поезія. –
К.: Ярославів Вал, 2010. – 64 с.)
І на кождім розі
у мене знайомий товариш,
і що-крок, то знайома тумба.
Ґео Шкурупій, 1923

Поезія – це, безперечно, один із найбільш ефективних методів освоєння світу: світу в собі і себе у світі. Найновіша збірка Павла Вольвача „Вірші на розі” засвідчує саме цю неспростовну істину; окрім, звісно, того, що він уже не лише перейшов свій колишній етап – „планіметричного” всотування запорізької дідизни-батьківщини (після чого зацікавленим особам вільно було спостерігати наступні пошуки київського неба, позначені щедрою, ... [ Показати всю рецензію ] хоча й імпліцитною, контрапунктурою вітчизняного середньовіччя й барока), але успішно й упевнено наближається до нового й глибшого, сказати б, „стереометричного” освоєння значно ширшого й привабливішого світу. Цей тремтливий усесвіт не десь – він у нас під ногами; варто лишень зауважити, відчути, а відтак – прочитати:
Підступає, підступає
Стужа до підошв.
Ну нічого – відчуваєш
Так грядуще тонш.

Ходиш поряд, ходиш біля
Світла і гріхів.
Між людей. І межи гілля –
Землями птахів.

Крики-згуки, тралі-валі,
Стереоефект.
Золотавий на вокзалі
Піниться буфет.

Дожидання Вашінґтона.
Люди. Дощик. Я.
Батьківщина монотонна.
Космогонія.

Вже однієї цієї поезії цілком достатньо для розмови про теперішнього поета Вольвача. І про Вольвача колишнього – теж. Можливо, й про майбутнього. Поступ чесного поета завше пов’язаний із тактичними змінами-корекціями в поетиці й у мотивному комплексі, але з неодмінним збереженням етичної домінанти, обраної від початку в якості рятівного овиду, або неспростовного ґрунту. В сучасній українській літературі таких авторів знайдеться небагато, не говорячи вже про те, що останні два роки прорідили й без того короткий ряд: Римарук, Улян... Хто наступний? Най би смерть трохи відпочила – цій землі ще потрібні поети, і потрібні вони значно більше, ніж, прости Господи, банкіри, юристи й політики.
Досліди космогонії, як розуміємо, можливі й у Києві. Не говорячи вже про очікування Вашінґтона (позірна сухість поетового вислову не дає підстав говорити про пародійний ефект; хіба – про зударення фраз – Вольвача й Тараса Шевченка, де першість лишається за Шевченком, а за Вольвачем, як не дивно, неабияка енерґетика та актуальність ). Втім, дехто рушає за цим до Берліна або й подалі. Тож формула чи пак, точка спостереження у вигляді перехрестя вулиць вибрана поетом зовсім не випадково, ба – навіть стратеґічно правильно та бездоганно (збирання товаришів і віршів на розі практикував ще Ґео Шкурупій, як це можна побачити з motto до цього тексту). Назва збірки може видатись мало збагненною лише тим, хто не встиг ознайомитись із її змістом. Основним мотивним комплексом тут є ситуація стереометричного спогаду-очікування, виповненого самим собою й своєю добою, а над усім – ґлобальний, спокійний всеохоплюючий мотив очікування основних, вирішальних подій і звершень. Які вони, ці майбутні події, – можна лише здогадуватись, хоча ліричний суб’єкт із ними, здається, не криється, виявляючи свої симпатії та антипатії досить вільно та переконано: „ Невже ж з мережив сплестись мережам? / Заходь, голото – вже все готово...” („І фуги смерти, і псальми сили...”).
Кров поетичного тексту та сама, зухвала, та вона вже тече у нових берегах. Махновські тачанки й надалі мчать запорізьким і донецьким степом, але є уже й інший берег, – і він також наш. А поза тим, ліричного суб’єкта вже не розчулить колишня майданна романтика. Зрештою, кожен із нас пережив її не без болю й розчарувань. Але, якщо голота (а не якийсь середній абстрактний клас, sic!) знову збереться для вільного змагу (а не зіб’ється натовпом за безкоштовними канапками), цей ліричний суб’єкт буде з ними, вільними людьми вільної країни. Власне, він їх очікує з видимим нетерпінням; можливо, навіть – м’яко провокує на зрушення: „Позагинають ноги мамаї / У небесах. І зірка проросте там. / А де ж таки мої? Де всі мої? / Пласти вітрів над городом і степом...” („У мерехтінні півзабутих міст...”). Але очікує справжніх – із донбаського диму й запорізького смороду, з Холодного Яру й останніх небесних карпатських схронів (не тих, які у Забужко, а тих, які в Портяка). Якби вони більше читали, зокрема й поезію Вольвача, вони б швидше уздріли звізду, що освячує не лише різдвяні столи і молитви, але й героїчні псальми непокори й гніву. Хоча сьогодні це лише алюзія, ґрунтовно розчинена в стумі тьмяного, побутового та буденного, втім, усе ж, виразно екзистенційного й навіть метафізичного.
Якщо мотив соборности України, обох її берегів, що потрапив навіть до назви збірки „Оба береги” (у складі книги „Триб”) є уже чимось на кшталт неодмінної вісти від Вольвача, то свіжий, направду, інтернаціональний мотив, – дещо, можливо, і несподіваний. Утім, це добре відомі подорожні наслідки. Якщо хтось інший привозить із Заходу яку-небудь чуму, й захлинаючись, розповідає про тамтешні супермаркети, то цей поет виголошує просте, але остаточне переконання: „Схід – є Захід. Захід – є Схід / оце те що потрібно” („Я зневажав сухе не куштував ракії...”). І жоден Кіплінґ не здатний сьогодні це заперечити. Й справа зовсім не у ліберальній нав’язливій політкоректності, від якої всіх чесних людей уже просто нудить. Справа насправді дуже проста: бувають часи для війни, але мусять бути часи й для миру. Це добре знало просякнуте кров’ю европейське Середньовіччя. Це добре знають сучасні Балкани, це знає сусідній Кавказ. Нам варто про це дізнатись хоча б від поетів, бо власний накопичений досвід – не гірший за досвід сусідів, але сприймається чомусь, як другорядний, етнографічний. Адже писав вітчизняний поет: „В суцільних ворогах пройшли роки-рої, / Руїна захлинається руїною”... І це він писав ще далекого 1966-го року (мова, звісно, про М.Вінграновського, не лише про Вольвача). Загалом, у цій збірці Павла Вольвача кидається у вічі дуже теплий мотив любови до ближнього. Він має місце вже у першій поезії збірки:
І ви, мої – таке немовби друзі, –
тонкі подільники мандровних пітьм,
одинаки – москвини і французи, –
пливіть. Любіть.

Схиляйтеся в цей теплий крайок світу.
Хай буде двоє вас. Хай буде п’ять.
Де жінка, по котрій світла тремтять,
під стогін верст і зустріч не зустріту...

Й звична, у випадку з Вольвачем, – перцепція Батьківщини; вона над усім – проста й зрозуміла кожному, хто здатний розуміти. Власне, поезія, як ядерна складова неспростовних мітів, має апелювати до добре знайомих емоцій – до емоцій, що ними виповнюється кожна національно-сформована емблематика та алеґоричність:
Знову мчать фіолети фраз
Позолоченими хортами.
Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас.
Де вриваються, там – кордони.

І на це, дякувати Богові, немає й бути не може ради. Так є у французів і росіян, так має бути й у нас. Ну а такі прикметні виразки Батьківщини, що відомі, напевно, кожному, також досить чітко артикульовані в цій конкретній авторській аксіології. Чим не розмова людська на розі? Й не конче на розі столичних вулиць, але будь-яких нинішніх вулиць Республіки. Поет – резонатор. Звісно, поет – і мистець, і башта високо-естетичного дискурсу – це так само для нього. Але сьогодні він має йти на вулиці і майдани. Слухати і говорити. Робити свою поетичну справу й бути готовим до найголовніших подій у своєму житті. Себто, в житті своєї Республіки.
Теперішня лірика Вольвача демонструє високу поетикальну культуру автора й здатність викликати почуття, анітрохи не описуючи їх, не розжовуючи, а навіюючи через позірно звичні деталі й комбінації образів свіжі та поетично переконливі образи, котрі викликають, окрім емоцій, окремий комплекс інтелектуальних переживань. Конкретна індивідуально-авторська деталь, закручений „колючий” синтаксис, постійне свідоме порушення нормативного наголосу й навіть ґраматики, схильність до семантичного „пуанту” в фінальній частині вірша („Злого умислу жодного. / Все гранично просте ж... / І немає Холодного. / Вогнепального – теж) – все це працює на поновлення чи пак, учуднення звичного бачення речей і їх зужитих відчуттів.
Поет не боїться іноді бути ризиковано екстраваґантним, як от у верлібрі, присвяченому Миколі Холодному. Маю на увазі протиставлення світу живих і мертвих, в якому ліричний суб’єкт почувається серед живих, і то досить комфортно, тоді як адресата поезії, поета М.Холодного, цілком логічно бачить у задзеркаллі, не стримуючи власної радости, що він іще тут, ще може насолоджуватись виглядом дівчинки („і губи припухлі губи / у дівчинки ох у дівчинки / що підсвічена сяйвом мобільника / голубіє ликом немов мадонна”); нудьгувати на літературному вечорі пам’яти М.Холодного („а ще таку херню несли / могилянський професор / поет дисидент / і якийсь ваш кент що запізнювався на маршрутку”...); згадувати спільну поїздку до Гуляй-Поля тощо. Ракурс, який обрано для спілкування з неживим поетом, виглядає в побутовій свідомості, як мінімум, незвично: „Рано ви Костьовичу померли / А я живий. І це таки здорово / скажу я вам” („Ось ви померли Костьовичу...”). Але, знов-таки, маємо ефект учуднення цілої історії людських стосунків, які наразі продовжують жити виключно в пам’яті ліричного суб’єкта. Зауважу й таке: той, хто читав передмову П.Вольвача до книги віршів М.Холодного „Повернення”, виданої Тарасом Федюком у серії „Зона Овідія”, може відчитати й окремий настроєвий і навіть фабульний нюанс у згаданому верлібрі. Але пояснювати докладніше наразі не буду. Хто читав, той мене зрозуміє.
Теперішня збірка Вольвача „Вірші на розі” вийшла на диво компактною й цілісною, дуже авторською й, водночас, демонструє якісні зміни у самосвідомості ліричного суб’єкта. Якийсь окремий, комфортний і затишний хронотоп панує в її рядках. Щемко і солодко в цьому поетичному світі. Є бажання мовчки та вдячно до нього тулитись, лаштуючи власний подих на теплий авторський реґістр:
Так солодко і гірко так, скажи-но...
Намарилось, придумалося про...
Там завтра встануть, заведуть машини,
І будуть бити ліктями в метро.

Ти знаєш сам, як буде все достоту,
Яких із „я” хто б не намарив „ми”...
Там завтра встануть, підуть на роботу,
Не грюкнувши вселенськими дверми.

3 – 4 січня 2011 р., м. Донецьк

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Яновська (джерело: Газета "День")

Вольвач Павло. Вірші на розі. — К.: Ярославів вал, 2010. — 64 с.

Назва нової книжки Павла Вольвача вже наче переповідає зміст: вочевидь, автор знову виявить себе як метафізик буденності. На якусь частину це, звичайно, правда. Ми раз у раз будемо потрапляти в підсвічені живим словом краєвиди, яких без поета читач не вирізняв би з довкілля: «Насінина загорнута. Разом / День зайдеться, і будуть палать / Безіменний забор автобази / Й президентський на горах палац». Не знаю, як кому, а мені цей шкарубкий «забор» саме тут видається найбільш доречним словом для найменування явища. Загалом мова Павла ... [ Показати всю рецензію ] Вольвача, по-живому «неправильна», ніби демонстративно проста, насичена жаргонізмами, становить потужний контраст стриманому, скоріше модерному, ніж постмодерному стилю висловлювання. Але і мова, і стиль — це просто форма, в яку митець загортає невідчутну в інший спосіб енергію, а ця остання у Вольвача своєю силою здатна виправдати навіть якісь надхимерні наголоси.
Але найважливішою сутністю в книжці є різні обличчя пам’яті. У ліричного героя, який пройшов низку важких втрат, немовби відкрилося око на світ невидимий нарівні з видимим: «Ніби усіх пізнає: «Це — ви-и-и…» — / Золотодзвінний гул, / Що білостінні ронять церкви, / Такі, як сліди в снігу, // Впоперек. Вздовж. Вскіс до річок, / Там, де мертві й живі / Гріються десь біля свічок / Вседержителеві».
І пам’ять огортає всіх. Покійного батька. Друга, який нещодавно відійшов. Василя Стуса як енергетичного попередника й навіть, готова припустити, співрозмовника. Нестора Махна. Тараса Шевченка як частину атмосфери: «Скрізь Ісус. Вусібіч — Тарас». Харизматичного російського поета шістдесятих Леоніда Губанова. Не названих якось конкретніше «братів», «наших», які то тут, то там з’являються героєві. Навіть загиблі кримінальні авторитети несподівано отримують по шматку поетичної пам’яті, негадано для себе самих залишивши всю свою силу на цьому світі.
Чому в цій книжці так багато духів? Чому тут, як у Джима Моррісона за часів в’єтнамської війни, нерозривне сусідство «unborn living, living dead» — туга за гетьманами, Махном, Тютюнником Ю., сильною особистістю — і «Всі померли давно вже, мертві й живі, / Ну збоченство якесь, і край»? Тому, що застій, говорити про який зараз уже стає якимсь поганим тоном, ніяк не розвіюється: «Що ж потрібно цій нічиїй землі, /Щоб з’явився хтось на її ріллі? / Чи в петлі? Чи де? Таїна. / Розсипає небо зоряний рафінад. / Все отак, як пропасті літ назад: / І не є, але й не мина».
Цим містам бракує вітру. Недарма ж герой Вольвача настільки чутливо ловить його подих, легко розпізнаючи степовий і азовський дух, вирізняє шляхи невидимих потоків: «Вдихаєш тут — а видих в Токмаку, / З котрого небо йде на Маріуполь». Героєві є доступним вчути у вітрі дещо більше: «І щось тонке, мов анаша, / Поміж вітрами кошовими / Вчувалось так, немов межа / Між мертвими і неживими».
Так людина з абсолютним слухом «вичитує» з повітря партії різних інструментів оркестру. Зрештою, нюх і слух у цій книжці є дуже близькими чуттями. Музики у «Віршах на розі» теж чимало — від скрипаля в шинку й дискотеки на вулиці Бочарова до «Грають, грають оркестранти / все, що подихом стає», чи якось отак: «що там ґрати, що казати, всі страхи вже переграті, / музиканти язикаті, а заграйте Божий дар». Цікаво, що після цих слів стане з музикантами — тут же розсиплються на порох чи випростають білосніжні крила за спиною?
Річ у тому, що вітер, музика і пам’ять для Вольвача стоять дуже близько, утворюють певну систему. Музика, як вітер, розносить пам’ять, накликаючи духів: «Грає музика, вістимо. Із людьми, з якимись тими, / що лишилися живими, йде базар… / А з-за пліч пливуть незримо — завитками пантоміми — / ті, що нині побратими диму й хмар». Музика ж і викликає врешті-решт нагору той потужний дрімучий внутрішній дух, який спить у багатьох людях, не даючи їм стати насправді живими. Герой Вольвача — з тих, хто носить за пазухою бурю, міцно тримаючи її під застібнутим коміром. Такі першими чують застій і без спеціальних роздумів точно визначають його походження. А музика вже сама ходить слідом за ними.

[ Згорнути рецензію ]