Олена Захарченко : Вишивані гарбузи : Повість : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Сумно)

У 2006 році видавництво «Факт» видало чергову цікаву книгу – повість Олени Захарченко «Вишивані гарбузи». Почнемо з сюжету. Якщо в двох словах – це історія втраченого та віднайденого кохання. Шляхи двох молодих людей, котрі щойно одружилися, несподівано розходяться.


Вона – Олександра, Олеся, Ласка – образившись на чоловіка, йде у світ мертвих, повіривши ворожці-невдасі. Потрапляє у вимір, де живуть душі померлих жінок... жінок, що багато страждали, а після смерті – втратили пам'ять, отримавши щастя спокою. А Олеся – ні. Одного вечора, після сумовитого святкування з сестрами, Ласка йде, відчувши ... [ Показати всю рецензію ] непереборне бажання знову вдихнути міського пилу, згадати смак колишнього життя. Так починається калейдоскоп її подальших мандрів містами потойбіччя та знайомств із душами давно померлих людей.

Він – Олег – залишається сам-один у світі живих, де його Олеся вважається «безвісти зниклою»... І тільки випадкові, наче недоречні сни дозволяють підтримувати зв’язок із коханою жінкою. А ще – загиблі батьки Олега... Їхні тіні, пам’ятаючи про біль намарно втраченого кохання, показують Ласці то той, то інший бік світу мертвих – і вона розуміє, що тікаючи неможливо досягти щастя, що її світ – там, серед живих.

Від розділу до розділу особа оповідача змінюється. І чим ближче до кінця – тим більше точок зору подається, щоб дати читачеві можливість скласти власну думку про те, що відбуваєтсья. Події стають все більш незрозумілими, кожен новий персонаж – знаковим, але автор не хоче нічого підказувати. Це – перша причина не пропускати сторінки, бо текст призначений для неквапливого читання. А друга – цього просто не захочеться робити, бо повість справді цікава.

З-поміж незаперечних переваг варто назвати просту мову, позбавлену важкого для розуміння стьобу (діалектизмів, штучного суржику, лайки, транскрибованих іншомовних слів). Автор бере досконалим і надзвичайно деталізованим відтворенням іншого виміру буття. Особливо у перших розділах повісті, де йдеться про життя у жіночому світі. Тут можна знайти справжню антологію українських забобонів, обрядів, звичаїв, а ще – з любов’ю виписані вбрання, пейзажі, обличчя, інтер’єр...

Не дивно, що для опису жіночого світу автор обрала світ-заповідник народних напівязичницьких вірувань: для жіночого начала характерне звернення до ірраціонального, підсвідомого... Так і «ображені життям» жінки (зраджені чи ті, що зраджували, покинуті чи ті, яких покинули, нещасні чи ті, які самі руйнували чиюсь долю) звертаються до світу забобонів, де страшно забути повісити полин над входом у хату, де сорочки вишиваються не для краси, а для захисту від нечисті, де всі необґрунтовані майже дитячі страхи – від побутових Домовичків до Того-хто-в скелі-сидить, від нещасних Русалок до суворої Мари, від шаленого Перелесника до по-материнськи турботливої Барегині – оживають реальними істотами, котрі живуть пліч-о-пліч із людьми.

Іншою особливістю повісті, котра вирізняє її з-поміж постмодерних самоспоглядальних нарцисичних текстів, є любов до людей, увага до їхніх почуттів. Ця ідея втілена в образі Ласки – всі люди, що трапляються на її шляху, прагнуть розкрити дівчині душу, поділитися горестями, вилити сум, бо Ласка вміла «знімати важкі чари»... а насправді вона просто вміла слухати.

Взагалі, головні персонажі тут – не люди, а людська доля, доля кожного з нас. Кожен має власний «скелет у шафі» та власних «тарганів у голові» – своє щастя, своє горе, свій гріх, свою кару та своїх демонів. Насправді, спокутуючи гріх, ми просто лишаємося наодинці зі спогадами – картина, звична для більшості сучасних городян. Прорвати стіну самоти – полегшити страждання, знову повірити людям – звільнитися від гріха, віднайшовши бажання жити.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Дроздовський (джерело: День)

Чи хотіли б ви опинитися у Країні Оз? У фентезі нового ґатунку з можливістю проходження різних рівнів складності? Ні, це розмова не про комп’ютерні ігри, а про повість «Вишивані гарбузи» Олени Захарченко, що з’явилась у видавництві «Факт». Цю книгу можна назвати першим українським проектом медійної літератури. Перед нами не повість, а квест із кількома рівнями. Структура полягає в проходженні читачем (ґеймером) лабіринтів потойбічного світу. Зненацька дівчина Олеся потрапляє в Жіночий Світ, що втілює в найкращих відьмацьких традиціях паранормальний простір: там живуть русалки, мавки, потерчата ... [ Показати всю рецензію ] та інша архаїчна нечисть. Героїня (Ласка, по-тамтешньому) пориває з фізичним минулим, заглиблюючись у світ рослин, замовлянь і чарівної магії. Але новий художній світ письменниці виглядає як простір у медійній обробці фахівця з написання ігор.

Героїня знайомиться зі світом мертвих, вислуховує потойбічні історії, бачить екстатичні та зворушливі моменти ініціації молодих небіжниць, їхні сходження ієрархічними драбинами аж до найвищого рангу — відьомства. Є там хмаринки, потойбічні духи, які вночі сходять на землю. Є Біла Жінка... Лише до якоїсь миті немає того, що ідентифікувало б себе як чоловічий простір. Авторка грається з поняттям ґендеру в загроб’ї, а ми є свідками її роздумів над жорстокістю і брутальністю чоловіків, знущаннями над жінками. Квест часом є ніби підручником соціології про ґендерну ідентичність та стереотипи. І от на якомусь етапі гри ці потойбічні чоловічі постаті з’являються. Точніше, вони там були весь час, але героїня тільки після магічного ритуалу, нарешті, їх розгледіла. Ласка, ніби в квестових стратегіях, підходять до кожного з мешканців гри і починає розпитувати, а герої все їй докладно розповідають...

Перед нами текстуальний гіпертекст, у якому маємо вирізки з енциклопедії демонології, фольклористичних та етимологічних словників, у яких можна почерпнути знання про історію слів (наприклад, «мародери»). Перед нами простір різних головокрутів, інтелектуально-розважальних морок для героя. Та пройти їх, мені здається, має саме читач.

Не буду порівнювати цей текст із, наприклад, «Маятником Фуко» У. Еко, що починається тарабарським (старогебрейським) написом без можливості ідентифікації. Але цей напис попервах і визначає ходи: читач приймає правила гри або ні. «Вишивані гарбузи» — така сама модель, тільки тут гра віртуальна. Перед нами — директорія, де можемо зазирати в непередбачені, на перший погляд, місця, але все це дозволив автор. Просто ми в такий спосіб починаємо усвідомлювати себе архітекторами ілюзії. Насправді всі можливі ходи вже прописано. Ми можемо зупинятися перед дверима, на яких дивний напис, цитата з «Данте», латинські прислів’я (інколи не зовсім правильні) або можемо йти собі далі; натхненно шукати кожну цитату з латини в словнику, а можемо захопитися грою, як Вій із цього ж тексту...

Подорожуючи рівнями гри, Олеся переміщується з Жіночого Світу до Монастиря. Перед тим вона потрапляє на вокзал, звідки потяг час від часу вирушає в Сині Світи, де править Єгипетський Писар. Із часом це самотнє місто з вокзалом, в якому її зустріла Берегиня, набридає, Олеся йде в Монастир, розташований на межі потойбічного світу та світу живих. Функція цієї віртуальної споруди — забезпечувати спокій і не випускати «демонів» у чужий для них простір. Наприклад, сцени відбиття вартою нападів павуків- монстрів ледь не живцем списано з голівудських фільмів жахів або навіть із відомого зарубіжного фільму про Синдбада. Але пізніше до голови героїні вкрадаються думки, що і ці павуки — не справжня небезпека. Є щось серйозніше, на глибшому рівні, ніж можна вкласти в кількагодинний сценарій для гри.

Книжка «Вишивані гарбузи» насамперед буде цікавою для тінейджерів. Хай краще так пізнають український світ мавок і русалок, ніж псуючи очі в комп’ютерних клубах, забиваючи вуха брутально- лайливим «іноязом». Урешті, ця сентиментальна книжка допомагає замислюватися над відповідальністю за власні кроки в квесті під назвою «життя». Можливо, подорож спровокує юнаків до читання Лесі України, яку згадувано, як і Вергілія, Нечуя-Левицького, Котляревського та Андруховича (їх визнано найкращими знавцями потойбічного світу).

На шляху Ласки в цій Країні Оз трапляються різні містичні речі та істоти. «Місто було оточене мурами, а за мурами — рів з вогнем. Я вийшла через повалену браму і стала, дивлячись на страшний вогонь, над яким — тоненький місточок, чорний віл сажі, весь у полум’ї». Але зустріч із ними не є випадковою. Квестові герої наділяють Ласку потрібною інформацією, яка, як і в грі, має зібрати воєдино всі фрагменти ребусу. І тоді вона нарешті потрапить у свій світ через магічну каплицю (яка також відкриє портал не одразу!).

Що ж, механізм конструювання сюжету відомий. Згадайте дівчинку з «Чарівника Смарагдового Міста» Волкова? І там жахливий ураган переносить маленьку хатинку з Арканзасу в інший простір — одразу на руїни злої чаклунки Генгеми. Але всі переходи між світами більше не потребують сакральних символів, як- от: вода — це простір між світом живих і світом мертвих, дерево — символ світу, прадавній Axis Mundi.

Текст гри склеєно з різних часів — Києва ХХI століття, Рівного, Львова, сучасних літературних тусівок і архетипного й міфічного простору. Але чи не в такий самий спосіб програмовано комп’ютерні екшени, в яких герой переміщується світами, сповненими злих духів? Можливо, тільки світ Олени Захарченко — зовсім не злий, а Захарченко не Кінг, а, скоріше, Ганс Хрістіан Андерсен. Це казка в римейковій обробці...

Повернувшись до людей, Олеся перестала бачити чарівні сили, що заправляють цим світом. Але ж ми знаємо, що нікуди вони не зникли. Знову алюзія до Метерлінка і того кристалу, що робив для хлопчика Тіль-Тіль видимим інший, казковий світ.

На 90% книжка Олени Захарченко — гра, хоча є й серйозні роздуми, цікаві, неординарні, як цитати Оскара Вайда. «Не знаю. Та й не може бути такої гармонії, хоч ми всі до неї прагнемо, але як тільки щось схоже на досконалий узор твориться у світі, воля Божа його перемішує, все руйнує». Роздуми про ситуацію людини на межі (про подібну Велику Межу, як перехід між часом і простором, про момент фінального вибору йдеться, наприклад, і в «Українській Реконкісті» Ніли Зборовської). Мене не полишає думка, що інколи переходи між світами, лабіринтами та коридорами можна було доопрацювати. Пригадуєте: Еко писав, що тривалість діалогу його героїв коридором до сходів дорівнює реальній тривалості такої розмови. У Захарченко ця відстань варіює. Що ж, її світ віртуальний, а тому до нього, мабуть, треба підходити з іншою логарифмічною шкалою...

№169, п'ятниця, 5 жовтня 2007

[ Згорнути рецензію ]