|
Останній із струльдбруґів : Збірка фантастики
Тимур Литовченко
— Кий,
2005.
— 272 с.
— (Серія: Бібліотека Української Фантастики (БУФ)).
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.
Можливість автографа.
Жанр:
— Фантастичне
— Містичне
— Жахаюче
Анотація:
Збірка фантастичних повістей та оповідань, написаних у першій половині 1990-х років.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
А відьму і справді більш нічого не цікавило. Ні брутальні солдати, котрі прийшли невдовзі, аби відвести її до місця страти, хоч вони супроводжували кожну свою дію лайкою, стусанами, штурханами й ударами. Ні чорні монахи, що оточили її та солдат щільним німим кільцем. Ні вигуки та глузування натовпу. Ні величезна важелезна свіча, котру дали їй у руки та примусили нести. Ані муки, що були попереду.
Ім’я! Саме тільки ім’я! В неї був час почаклувати, вимовити про себе дюжину прокльонів, щоб накликати на викажчика усі сили пекла.
Та що це за ім’я?!
Здається, процес було розпочато виключно заради ... [ Показати весь уривок ]
неї. Сотні жінок з усієї околиці користувалися її послугами, тисячні юрби сходилися на грандіозні шабашi — і жодного зі співучасників не було схоплено та допитано з упередженням! Навченицю, котру вона взяла нещодавно в свою халупу і яку схопили разом з нею, наступного ж після арешту дня пустили під батоги, а потім навiсили на шию здоровезну каменюку та втопили у рiчцi. Яка швидка й вiдносно легка смерть!
Зате саму відьму катували тривало та чималою мірою. Мордували i допитували навіть по тому, як кати видрали ій язика і таким чином втратили найменшу можливість довідатись від неї будь про що. Манкуедра, «іспанські чоботи», клини, до червоного розпечені щипці та кліщі, голки, штифти, припікання, «крiсло Юди»... Яких страждань, якої тільки муки вона не зазнала!
Та сильніш від усіх диявольських знарядь відьму пекло зсередини єдине бажання: довідатись про ім’я! Ім’я! Ім’я!..
От вона, змордована мучителями, запльована, обсвистана та обсміяна юрбою людиськів, багато з яких усього лише місяць тому боготворили її, зійшла на вершину величезної дровинниці та й лишилась стояти там біля високого дерев’яного стовпа. От вже затріскотів десь під ногами вогонь, зісподу потягло жаром, гаряче повітря здибило рештки жалюгідного дрантя, шугонув поки що не занадто рясний чорний дим від смоли, якою були пообливані дровини...
І в цю мить відьма нарешті побачила її! Викажчицю!
На високому помості, спорудженому перед вогнищем, де стояли його святість єпископ власною персоною, ксьондз, колишній відьмин приятель та компаньйон по шабашах, котрого їй так і не поталанило потягти за собою до могили, ясновельможний пан Потемковський iз дружиною та дiтьми, iншi, дрiбнiшi пани з сiм'ями, якi теж з'їхалися подивитися на зловiсну представницю пiдвладного темного народу, яку належило безжально викорiнити з життя як служницю нечистого — так от, на цьому самому помості з’явилася жінка. Відьма не бачила її вже років з п’ятнадцять, проте одразу ж упізнала і все зрозуміла.
То була Одарка!!!
Без найменших сумнівів, вона! Колишня кандидатка в навчениці...
От чия зла воля переслідувала чаклунку, от чия рука непоміченою вчасно змією підповзла до неї, вчепилася мертвою хваткою в горлянку й кинула на вируюче багаття!
Колишня селяночка дуже погарнішала. Тепер це була зріла жінка надзвичайної вроди. Судячи за її багатим вбранням, вона була дружиною якогось визначного пана...
Але як?! Чому?! Адже після пам’ятної розмови, коли відьма спрожогу ковтнула потрійну дозу любовного зілля і надміру розпатякалася, Одарка кинулася світ за очі... а навесні її очіпок виловили з річки, що протiкала неподалік... Отже, вона не втопилася! Вона всіх піддурила, i навiть відьму! Але яким чином їй все ж удалося так вигідно влаштуватися? Вона ж фактично зробилася ніким, жінкою без імені, без родини, без грошей...
Розпатлане сиве волосся на голові відьми спалахнуло, вона широко розкрила беззубого рота й страшенно заволала. А її занапасниця наблизилася до єпископа, той трохи повернув голову до Одарки, доброзичливо кивнув, щось мовив...
Мстива посмішка, що вигравала на гарненьких, кокетливо підмальованих губках Одарки, яка більш не заздрила істоті, що безсило карлючилася на вогнищі, і яка могла зрештою облишити згадки про розбитий шлюб із сином мірошника як про найбільшу трагедію молодості — ось останнє, що бачила відьма перш, нiж все довкола затягло рудо-криваво-червоною вогняно-димовою завісою. Ні чаклувати, ані проклясти підступну вкажчицю вона вже не встигла. [ Згорнути уривок ]
|
