Тимур Литовченко : Дульцінея : Повість : Анотація, уривок з книги.

Тимур Литовченко

— Центр "Свобода слова", Видавничий центр Кухарука, 2000. — 18 с. — (Серія: Метелик від Центру).
— м.Київ. — Наклад 200 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

Дульцiнея сидiла, сидiла собi та зрештою й впала на лiжко. В її свiдомостi вже давно не було жодної думки, крiм як про сина. Проте зараз звiдкись виринули солодкi пiвники на паличках...
...В крiслi-гойдалцi сидить Скориха, бабуся її чоловiка, висохла i старезна, мов схованi далеко на днi скринi iкони, i безупинно тiпаючись слiзно благє:
— Дуся, Дуся, дай водички...
Чимось невловимим Скориха схожа на теперiшню Дульцiнею, тiльки от чим?.. Така ж брудна нижня сорочка, такi ж сивi пасма нечесаного волосся... Нi, все ж не це головне! Було в неї iще щось невловиме, чого Дульцiнея нiяк не може збагнути ... [ Показати весь уривок ] й досi...
— Дуся, Дуся, водички... Тiльки скляночку...
— Нiколи менi вам воду носити, патока пiдгорить.
Вона, чепурна вертлява молодиця, бiжить на кухню, де на вогнi грiється величезний таз з густою жовто-коричневою масою, а на столi — купка паличок та металевi формочки.
— Дуся, води...
— Та цитьте, бабо! Поки можна наварити копiйку, треба обертатися! Потерпiть. Он з моєї малесенької берiть приклад, дитятко спить собi i нiкого не займає.
I наступної ж митi:
— Куди, Льошка?!
Це вона гука до Кiмушки. Тодi, в розпалi непу, вiн не був ще Кiмом, а звався просто Льошкою (а Вiлена, що спала в лiжечку — просто Улянкою), був зразковим синочком, не гецав з ранку до вечора по вулицi, а допомагав батькам на «хатнiй карамельнiй фабрицi», яку вони з Мiтєю таки вчасно згорнули через декiлька рокiв.
— Зараз вернеться батько, йому треба нових пiвникiв на продаж наробити. Допомагай!
— Води, води, — долинає з кiмнати голос Скорихи. Льошка-Кiмушка рветься до осоружної, всiм набридлої старої (бодай вона якомога швидше здохла, одним ротом в такi бурхливi часи менше!). Та хлопчика зупиняє суворе материнське гримання:
— Куди, шибеник?! В мене ондо паличок обмаль. Бери ножа, сiдай тут i рiж. I щоб нi на крок з кухнi!
— Води, води...
Льошка-Кiмушка розривається мiж матiр’ю та прабабкою, але врештi-решт пiдкоряється першiй.
Що ж в неї спiльного зi Скорихою?..
Кiмушка! Кiмушка, синочок, де ти? Чом не приходиш, чом не приголубиш рiдну матiр, вiд якої вiдмовився перед людьми заради щастя й успiху власної сiм’ї? Так, причина слушна: ота клята Вiля, що дременула в Америку зi своїми байструками. Але ж правду... правду ти, синку, знаєш! Я — справжня твоя матiр, не названа. Менi вже час зiйти в могилу, щоб зайвого рота не було на землi, щоб не заважати тобi, синку. Та хiба можу я пiти, не побачивши тебе востаннє? Кiмушка!..
— Та нєт його тута, скiко можна вам казати!
На порозi кiмнати стоїть роздратована Таня.
— Усьо, баба Дуся, йдiть, я вам здєлала ванну.
Дульцiнея ледь пiдвелася й пошкандибала до загородки на кухнi, де стояла ванна.
— Мой її сама, свою тухлятiну, — сказала Ляля, зiбравшись iти до себе. — Я нє намєрєна її нюхать отута.
— Лялюсiк, звари чашку кофя, — попросила вкрай стомлена Таня й прошепотiла їй у вухо: — Шось мене тошнiт усьо врєм’я. Боюся, чи нє подзалєтєла я послє приєзда Олєга. А я знаєш як абортов боюся! Менi перший врач так копався в маткє пiд мєстним наркозом...
— Тю, глупостi! — махнула рукою Ляля. — Нiчо ти нє подзалєтєла, просто нюхаєш свою бабку увєсь дєнь, ото й усьо.
— Ну, то я її мить нє буду, — рiшуче висловилася Таня. — А кофя ми умєстє попйом.
Кава була майже готова, коли по пiдлозi кухнi потiк струмiнь води.
— Ну нє могу я з тою вольтанутою бабкою! — вигукнула Таня i побiгла мерщiй у ванну. Там гола Дульцiнея стояла на повний зрiст i тримала в руцi душ догори ногами. Вода била тоненькими фонтанчиками в стелю, лилася на стiни й на пiдлогу — одне слово, скрiзь, тiльки не на стару.
— Баба Дуся, ви душ наоборот пєрєвєрнiтє, а то сосєдєй знизу затопiмо, скандал буде, — сказала Таня, взяла Дульцiнею за руку та спробувала розвернути душ униз... Як раптом зблiдла, вiдступила на три кроки й iстерично завищала.
— Шо случiлося, Танюсiк? — збентежилась Ляля. Проте Таня затуливши рота пасмом свого розкiшного волосся вже бiгла до туалета, гидливо витягнувши перед собою праву руку.
— Там... Вона... — долинуло з туалета уперемiж зi звуками блювання.
Ляля зазирнула у ванну й кинулася до подруги.
...Кава вже давно вибiгла з джезвочки. Санча Панса лаялася в своїй кiмнатi. Таня i Ляля блювали. А у ваннi стояла на повен зрiст Дульцiнея, й вода як i до того текла по стелi та по стiнах на пiдлогу. Але бiля нiг старої лежав шмат гнилого м’яса, в якому копирсалися бiлi хробаки. На її правiй руцi, де був перед тим цей шмат, жовтiла оголена кiстка й висiли шматки шкiри.
Бо то не Дульцiнея була, а її труп!
Бо — хiба ви не зрозумiли?.. — Дульцiнея померла, голодна й замерзла, вночi на парковiй лавi, згадуючи Кiмушку.
Але як може мати зiйти в могилу, не побачивши востаннє любого свого синочка?!
Тому живий труп Дульцiнеї продовжував чекати.

[ Згорнути уривок ]