|
Обличчя поза світлиною : збірка поезій
Галина Крук
— Факт,
2005.
— 136 с.
— (Серія: Зона Овідія).
— м.Київ. — Наклад 1500 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 966-359-007-6 (966-359-005-Х)
ББК: UB35745
Жанр:
— Збірки лірики
Анотація:
До третьої книги львівської поетки Галини Крук ввійшли вірші 1997-2004 рр., поетична напруга яких виникає при зіткненні сказаного та недомовленого, дитячої відкритості до світу та герметизму тексту, Еросу і Танатосу, себе та Іншого, обличчя якого завжди залишається поза світлиною.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
З циклу “Кілька непевних віршів чи то про жінку, чи то про смерть”
* **
між життям і чоловіком
завше мусить упхатись якась кобіта
вимагати взаємності на щодень
і так до гробу
вигадувати, що їсти
вчити жити
і не може собі чоловік серед усього цього
гармидеру очима просто в небо піти босоніж
не озираючись на дороговкази,
пости та обмежувальні знаки
і не може чоловік без неї
... [ Показати весь уривок ]
народити собі сина
взяти його за руку
сказати йому: сину
між життям і чоловіком
нема ніяких недомовок
все ясно як день Божий...
та часом, сину, бувають ночі
* * *
у кривому дзеркалі глузду бачу себе і не впізнаю
для чого ці барельєфи грудей і стегон?
куди котяться ці округлені очі дитинного подиву?
пощо залишив мені зашморг язика
для духу мого неповносправного?
Ти, що наділяєш нас голосом,
як останнім притулком
ти, що даєш нам тіла –
ці занедбані помешкання до винайму,
хіба ж ти не бачиш, яка недолуга моя анатомія –
глечик без дна
із гулкою порожнечею всередині?..
а натомість –
кажеш ступням чутливим моїм
танцювати розпеченим вуглям сумніву –
чи буде продовження?
як наповнити бездонного глечика?
у глухому куті жіночої філософії кажу тобі: пробі,
розбий мене, прошу,
позбав мене форми,
якої не в силах наповнити…
* * *
вона ніколи не стане для них кумиром
навіть якщо зіпнеться на найвищу вершину
і в книзі рекордів
їй присвятять окремий рядок
навіть якщо захоплені домогосподарки
впізнаватимуть її в супермаркетах
і вона розписуватиметься
на їх зімнутих списках продуктів
у власному невмінні жити в їхньому світі
може тому вона не стане для них кумиром
їй бракує драйву –
цього цілеспрямованого вештання крові по жилах,
вона не вміє відчути, де тонко і рветься
паперова завіса реальності,
за якою заховано всю цю брудну механіку,
всі ці тельбухи справжніх мотивів
безуспішно
у своєму визнанні, як у вигнанні –
де скрізь чужина і ніхто не розуміє її мови,
і за іронією долі
всі більш-менш щирі слова
зводяться до пропозицій інтиму
ба, навіть якщо вони колись понесуть її на руках -
то тільки в останню дорогу
для неї тоді це не матиме жодного значення,
зрештою, як і нині,
коли їй знову (вкотре!) не вдалося
схопити бога за синю бороду
* * *
жінка надрізує вени
тому що не хоче стáріти
звично кухонним ножем
як відкриває шпроти
кволий ангел,
дебелий доктор і санітар-очкарик -
сумнівна компанія для цієї брудної роботи
від їхнього ідеалізму обертом йде голова
і завертається сонце скупе за кіоск навпроти
як їй втекти
як витекти їй у вузенький надріз від ножа
і яким коридором податися потім,
якщо всі без винятку - проти
вихор виносить її по спіралі аорти
просто так – тху...
доктор підносить їй дзеркальце
думає – жінка ж, зажде
завагається, може
але – дзуськи, ніколи, бо коли вона йде –
то вона таки йде
жінка – сам знаєш, істота уперта,
прости її, Боже
Любов к отчизні
так вона поглинає нас,
пристрасть, що мучить і глючить
як комп”ютерний вірус
з підступно жіночною назвою
так віднайдений в небі над Одером
маленький пташиний ключик
відмикає довгу, як гуцульська колядка,
дорогу nach Hause
і все те, що затримується на сітківці ока,
і все те, що помічаєш периферійним зором:
щоразу гладші митники,
дедалі розмитіші правила
та, як і досі, нікого не цікавлять наші декларації
і хоч птахи і далі літають безперешкодно високо,
і хоч сонце Заходу так само обнадійливо жевріє,
мушу сказати тобі, Україно:
застерігайся, дівчинко,
у твоїх стосунках з Європою
надто багато рожевого
Загравання зі смертю Інґеборг Бахман
рідко який потяг приходить завчасу
рідко яке полум”я зупиняється на півдорозі
вона торсає смерть як зачинені двері,
сподіваючись відкриття
а смерть замкнулась потойбік, як коханий з іншою
і зраджує їй,
кожного разу цинічно їй зраджує
вона чекає, нетерпляче вистукуючи пальцями
на клавіатурі друкарської машинки
своє життя – любовну прелюдію,
яка надміру затягнулася
клавіші вистрілюють холостими,
застрягаючи в шпаринах між словами
і предметами, нещільно до них припасованими
бо що зробиш – на жодній клавіатурі
не вистачає літер,
аби виправдати її, смерті, невірність
отой її запізнілий прихід,
оте її солодкаве підлизування
коли язиками полум”я винувато цілує постарілі руки...
Інґеборг, дозволь їй,
дозволь ще раз себе звабити...
* * *
поети не мають статі
лише недолугі випуклини слів на тілі,
як вторинні статеві ознаки
багаторічний заріст вражень,
яких ніяк не вдається виповісти
зголити його чи лишити для шарму?
бородатий Гемінґвей упольовує свою смерть –
ліниву левицю у заламаній траєкторії польоту
вона падає на нього стрімко і важко,
як тропічна злива після довгої посухи
скільки ж він мусив чекати її,
спраглий, зачаєний,
годуючи власною кров’ю москітів буденності?!
зрештою, хто кого мусить чекати
в цьому неписаному кодексі екзистенції,
хто кого упольовує?
поети не мають статі
гермафродити самотності
незрозуміло прагнучи щоразу іншого Іншого,
народжують в муках тільки самих себе,
вкотре повторених
повторення повторення
repeatе please
повторення повторення
як вирватися із цих хула-хупів тілесної визначеності?
погоджуючи в собі відмінності
згладжуючи геніталії
все буде гладко, Гемінґвею,
без жодної зачіпки
перейдено останні рубікони самоідентифікації
розрубано гордієві вузли взаємних зобов’язань
відпущено згори сізіфів камінь життя
геніальність не має статі
лише роз’ятрене від крику горло
поміж ногами
Шансон на два куплети і програш
два куплети і програш
карусель
проминання non-stop
щокола назавше комусь зачиняються двері
з іржавим іржанням
безногі конячки пориваються в прерії –
наввипередки
два куплети і програш
ловлячи витрішки
два куплети і програш
здоганяючи зад попереду
простягни мені руку
кинь мені ласо погляду
хто ж нас зробив такими безнадійно далекими
хто ж нас задумав такими без шансів програшними
на цій платівці заїждженій
– два куплети і програш –
– два куплети і програш –
– два куплети і програш –
де навіть любов залишає лише подряпини [ Згорнути уривок ]
|
