Ян Твардовський : Ще одна молитва : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Марія Котик-Чубінська (джерело: Буквоїд)

Українська література від своїх початків була нерозривно пов´язана з християнською релігією. Про це свідчать жанри, теми, мотиви, стильові особливості текстів, а також станова приналежність багатьох авторів. Скажімо, такі поети епохи бароко, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Лазар Баранович, Іван Величковський, Климентій Зиновіїв належали хто до священичого, а хто до чернечого чину. Серед поетів ХІХ століття священиками були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Сидір Воробкевич. У ХХ столітті з-поміж відомих імен поетів-священиків назвати важко, ... [ Показати всю рецензію ] хоча поодинокі представники духовенства займалися і віршуванням. Серед творців літератури доби незалежності священиків вже зовсім не видно.

Навряд чи ця низхідна статистика свідчить про те, що теперішніх українських авторів не хвилюють питання святого, вічного, зв´язку людини і Творця - християнські мотиви так чи інакше присутні у творчості багатьох сучасних поетів. Але, очевидно, це свідчить про те, що релігійне життя і література віддалилися. Як дивиться на світ священик, котрий водночас є сучасним поетом, ми не знаємо. Цю таємничу для українського читача лакуну заповнюють переклади з польської літератури ХХ століття - віршів Івана Павла II (збірки «Веслуючи в небо», «Вибрані поезії» та «Святиня»; усі вийшли у 2001-му році під світським іменем автора - Кароль Войтила), Яна Твардовського (збірки «Гербарій» та «Ще одна молитва»), творів цих та інших католицьких священиків і монахів у збірнику «Небо насущне. Польська релігійна поезія періоду Понтифікату Івана Павла II» (2010 р.).

Назва збірки Яна Твардовського - «Ще одна молитва» - диктує читачеві очікування, що ліричним об´єктом чи адресатом текстів буде Господь («молитва - розмова з Богом», - каже визначення у Біблійному словнику) і що головною темою молитов буде прохання, возвеличення, подяка. Таке передбачення справджується, але зі значним доповненням: вірші часто є звертанням до Бога (як і до Ангела Хоронителя, до Богородиці), але так само вони апелюють і до людини, й до численних мешканців живого світу - рослин (вірш «Ще одна молитва», «Дерева»), пташок і тварин («Голубе»). Втім, ці вірші не поміщуються в рамки молитовного жанру ще й тому, що перетинають межу між сакральним і профанним. Внаслідок цього назву збірки можна трактувати як знак рівності між молитвою і поезією.

Основна увага у віршах Яна Твардовського сконцентрована на осмисленні людських почуттів віри і любові. В окресленні цих (та й не тільки цих) переживань нема доктринальності - Твардовський визнає їхню амбівалентність і суперечливість. Інколи за читанням його текстів від окремих рядків пробігає мороз по шкірі - здається, що якби зараз існувала інквізиція, вона не подарувала би отцеві Яну незаізольованості його думок. У вірші під заголовком «У черзі до неба» читаємо:


Поволі не так швидко

тільки не штовхайтеся



В інших віршах можна натрапити на такі рядки:


Молитви довгі й непочуті;

Як зветься

ця страшна порожнеча що межує з Богом;

Бог такий великий Він є і Його немає

такий всемогутній що його може й не бути

<...> навіть ті що вірять потайки не вірять.

Твардовський каже про Бога, вживаючи заперечні форми, ставлячи свідомість поміж є і немає як між рівнозначними складовими нескінченності («Дякую Тобі просто за те, що Ти є...», «Перед мандрівкою»). Часто він ословлює зв´язок людини і Творця через парадоксальні судження: "Бог сховався для того щоб світ було видно / якби показався був би сам як палець"; "наближає мене до Тебе те що віддаляє"; "Він усемогутній тому не все може". У таких рядках можемо бачити перегук думок Яна Твардовського із філософією зачинателя екзистенціалізму, Сьорена К´єркеґора. Данський мислитель вважав, що віра складається із парадоксів і що вірити - означає відмовитися від розуму. Хоча сам Твардовський навряд чи заглиблювався у філософські трактати. Він казав: "вірю ... в Бога без доказів". Він також висловлював припущення, що Творець - "дуже не любить про себе теорій". Твардовський визнавав зовнішню людську непостійність, плинність виявів віри - "випали молочні зуби віри", "з невірства народжується нова віра". Він не заганяв людину в глухий кут суджень і знань, а багато недоказаного залишав для того, чого не бачимо, не знаємо, не розуміємо.

Впадає в очі, що світ Твардовського дуже спокійний, добрий. Розмірковуючи у віршах про красу, розмаїтість життя, про святих, про померлих, про молитву, про любов, зрідка - про самотність, сум, Твардовський не застановляється над темою, яка впродовж століть хвилювала богословів і філософів, була каменем спотикання у визначенні основ світобудови. Тобто - він не пише про зло. Для Твардовського питання боротьби добрих і злих сил - світла і пітьми - не стоїть: для нього нема нещасть, хоч є страждання; нема супротивника Бога, а просто - один із ангелів впав з неба, "щоб сніжки пограти"; Твардовський не картає грішних прародичів із Раю, а розуміє їх як людина. Із віршів отця Яна можна виснувати: все, що відбувається у світі, варто прийняти і виправдати; світ і своє життя варто любити такими, якими вони для нас є; всі більші чи менші людські прикрощі, страждання никнуть перед муками, які витерпів Христос.

Окремі вірші Яна Твардовського містять рядки, що є зачинами з молитов: "Святий Боже святий кріпкий святий усміхнений...", "Ангеле Божий мій Хоронителю / коли засинаю / схились наді мною / здмухни місяця / затуляй від зла руками - / розкажи про мокру мордочку зірки / про те що небо дотепер ціле / про дуже ревних що пхаються до Бога надто прудко / про тих кого вразило жало годинника вони все щось шкрябають у книзі скарг ... ", "Вірую в Бога / з любові до 15 мільйонів прокажених / до сильних як віл що тягають ящики від ранку до ночі / до 30 мільйонів божевільних / до тіток у яких від довгої доброти побіліло волосся / до тих що затято вдивляються в образу щоб не бачити сенсу...". Як бачимо, далі автор радикально відступає від канону, вільно будує свої, зосереджені довкола певної смислової осі, роздуми. Такі нанизування, а також часті ботанічні і зоологічні переліки, за словами перекладачки поезій і авторки передмови Дзвінки Матіяш, споріднюють вірші Твардовського із каталогізуванням розмаїття світу в бароковій поезії.

У зацитованих уривках віршів Яна Твардовського читач мабуть зауважив недотримання пунктуаційних знаків. Можна припускати, що автор просто не хотів застановлятися над правилами. Відсутність ком, дужок і тире (за кількома винятками) не утруднює сприйняття текстів і не створює мовленнєвих ситуацій із двозначним змістом. Але, може, саме так, поневажаючи пунктуацію, автор хотів підкреслити усний первінь своїх творів, усунути додатковий раціональний контроль над думанням. До такого висновку спонукають слова самого Твардовського: "Вірші - це різновид розмови: автор хоче передати щось із власних переживань". І далі: "найважливіше - говорити власною мовою. Не наслідувати, не вдавати модерного. Так писати, ніби говориш до когось близького". Заявлений підхід польського священика до письма дає нам підстави пов´язувати його вірш не лише з розмовою, але знову - про що вже мовилося на початку - з молитвою. У молитві "хтось близький" бачить тебе наскрізь і "полювати на красиві слова" нема сенсу.

Особливості мови віршів Яна Твардовського виявляються в тому, що він вживає прості означення, логічні порівняння, зрозумілі метафори і водночас виходить за межі передбачуваного, прогнозованого. Світ такий, як про нього пише Твардовський, не поміщується в рамки світу, як ми про нього звикли думати. Про польського священика можемо сказати, що у своїх віршах інколи і він діє згідно з правилом Богдана Задури "дай йому там, де його нема" - Твардовський теж робить читачеві незручні, неочікувані паси, порушує неписані заборони, знімає машкару серйозності з певних понять і персон: "вусами хрущів лоскочеш богословів"; "богослов пищить ошпарений сердечністю"; "ближній прийшов до церкви і бурчить на ближніх"; "отець душпастир не лякає бо простягнув ноги".

Ув одному зі своїх прозових роздумувань Ян Твардовський писав: "Я люблю гумор як один із парадоксів, спосіб здивувати, а в той же час як прояв смирення. Гумор захищає від пафосу, який завжди свідчить про зарозумілість - індичу набундюченість. Гумор - це не тільки захист від пафосу, він може бути й свідченням такої великої віри, що навіть жарт, усміх не зменшують святості людей і вчинків". Тут можна провести ще одну паралель між віршами Твардовського і поезією бароко, зокрема, творами українського поета XVII століття Івана Величковського. Полтавський священик так само вмів з гумором подивитися на деякі людські прогрішення (він, наприклад, спостеріг "бозькі" ознаки у "панові Хмелеві" - «На хміль Величковського стихи»), позитивно сприймав курйозні інтерпретації біблійних фактів (переклади Величковського латинських епіграм Джона Оувена - «Уж, Єва», «Тіло, душа», «Адамова вимовка», «День страшного суда»).

Обидва автори - і Твардовський, і Величковський - підкреслювали непослідовність людської натури у її ставленні до життя. Так, ув одній із перекладених епіграм Івана Величковського читає:

ДО ЧОЛОВІКА, НЕХОТЯЧОГО УМИРАТИ

Плакав-єсь, гди-сь ся родив? Знать, же ся родити

не в смак ті було? Чому ж не хочеш умріти?

Зі свого боку Ян Твардовський вважав, що причиною "приросту населення" є занадто багато краси життя для однієї людини. І тому - "пхаються на цей сумний світ нові люди / через вікна й двері".

Ті, хто писали про поезію Яна Твардовського (Александра Івановська, Дзвінка Матіяш), підкреслювали його особливу віру в усміх як в основу світобудови. Ця віра виявляється у таких рядках польського поет:

Ангеле Божий мій Хоронителю

<...> розкажи <...> про таїнство усміху;

мабуть творення світу ще не завершилось

бо ще триває твій незакінчений усміх;

всемогутній Бог став людським дитям

... і світ не перевернувся

а всміхнувся згорблений і почав випрямляти спину.

В українському перекладі вірша «Славослов´я» читаємо: "Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений - / що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру - / покликав до життя вивірку і гіпопотама - / вусами хруща лоскочеш богословів - // сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно - / усміхнися до мене". Зміст цього вірша несподіваний і зворушливий. Тут є контраст веселої строкатості Божого світу й остаточної особистої самоти, в якій можна хіба що попросити в Бога Його усміху - тобто непомітного чи несподіваного промінчика радості у своєму смутку. Знаємо з коляди, що одного разу "Бог Предвічний" - "утішився", але тут прохання інше: щоби усміхнувся - конкретно до мене. Оригінал цього вірша є в інтернеті, текст виглядає ось так:


Suplikacje

Boże, po stokroć święty, mocny I uśmiechnięty -

Iżeś stworzył papugę, zascońca, zebrę pręgowaną -

kazałeś żyć wiewiόrce i hipopotamom -

teologόw łaskoczesz chrabąszcza wąsami -

dzisiaj, gdy mi smutno i duszno, i ciemno -

uśmiechnij się nade mną.

Як бачимо, назва оригіналу не містить значення ‘славити´ (суплікація - це благальна молитва), а авторське прохання, висловлене наприкінці твору, звучить дещо по-іншому. За аналогією до завершення суплікації ("змилуйся наді мною") поет просить Бога, щоб Він усміхнувся над ним. Твардовський свідомий мізерності і безпідставності своєї туги перед лицем Творця, він розуміє, що над його смутком Всезнаючий може лише усміхнутися. Його усміх віддзеркалиться в людині полегшенням.

У своїх віршах Твардовський розглядає Бога і людину в одній площині земного життя. Це усуває трансцендентну дистанцію й емоційну відстороненість людини від тих подій, які колись сталися, - Різдво («Про фіранки у стайні»), розп´яття («Тому»). Він пише про Бога як про живого і тут-присутнього.

Молитва, яка, за визначенням, є звертанням до Бога, може мати у віршах Твардовського обернену функцію - бути звертанням до людини про Бога («Прийдіть»). Автор ставить побіч немічність дерев і людську трагедію, невинну смерть і фітонцидні властивості цибулі: "Прийдіть потріскані жовті й білі клени / скромний грабе з обдертим листям / солдати з дірками в черепі / прийди спалена дівчинко з іграшковою лопаткою / хлопче що перед смертю грав слона на сцені / прийди стара квочко на обірваній лапі / прийдіть невинні страждання / прийдіть Адаме і Єво що так швидко захотіли дізнатись що добре а що погане / прийди цибуле у трьох кожухах що викликаєш сльози... ". Нас може різати цей дисонанс і ми вважатимемо таке сусідство недоцільним і невиправданим. Але смисл останніх рядків так чи так вкотре залишить нас раціонально роззброєними перед молитвою Твардовського: "прийдіть і скажіть / що це не Його провина".

В одному з віршів отець Ян дозволяє собі зухвальство намалювати окуляри Матері Божій («В окулярах»), щоб побачити у Ній схожість зі звичайною земною жінкою: "Я намалював Тебе Мати Божа в окулярах / ти в них така людяна / як поштарка втомлена нашими листами / <...> / як невіруюча що багато читає і менше бачить". Мати пробачить йому, як дитині, такий бешкет - можна так потрактувати "примірювання". Бо в цьому малярському експерименті насправді нема глузування, натомість є зображення людської втоми, безпосередності. У другій частині вірша Твардовський окуляри стирає і нагадує нам про сльози, що мусили б бути на όбразі - як знак страждання і болю. Однак він відмовляється їх малювати: на іконах обличчя Божої Матері випромінює спокій.

У вірші «Сліпа дівчинка» розказано про пізнання образу Богородиці через доторки до ікони. "Вогниками пальців" незряча оживлює зображення, пропікає нашу уяву:


Коли доторкаюся

ікона стукає як кров

оздоби без потреби стогнуть

Пальці відчувають в іконі шелест, шорсткість, темряву, тепло, біль, сльози.

Твардовський каже про Божу Матір як про живу людину, використовуючи в описі "земні" порівняння:

ноги в Тебе босі - зморщені як підбіл підошви

адже Ти не ходиш на шпильках по небі

думаю Ти також не бачиш

бо віддала свій зір у Страсну П´ятницю

тоді стало так тихо

ніби Ти випрямила на годиннику останню секунду.

Страждання Богоматері тут описано в категоріях фізичної чуттєвої втрати зору - людина може це уявити. Але те, що сталося під час розп´яття зі світом, з часом людській уяві не під силу.

Дивно, але, здається, Твардовський визнає право людини на гріх, трактує помилки і недосконалості як складову повноти земних переживань. Він із розумінням ставиться до перших вигнанців - Адама і Єви («Вигнанці»), співчуває ангельській чистоті і безгрішності («Тепер усе інакше»), яка у людському вимірі може дорівнювати непотрібності («Бездітний ангел»). Здається, що є навіть батярський відтінок у його словах "Ангел більш не хоронить бо грішити пізно". Божій Матері Твардовський дякує за те, "що тіло може вести до Бога". Це твердження містить два значення: сакральне, з якого розуміємо, що йдеться про народження Ісуса - про боговтілення, і профанне, у якому вбачаємо виправдання грішній людській тілесності.

Рай, що його уява малює як місце абсолютного щастя, в поезії Твардовського поступається привабливістю грішній землі:


Молюся до своєї святої досі бездомної на небі

вона каже ангелам мені тут не дуже;

раєм ходити важче ніж землею;

ті хто на небі потайки сумують;

Попросіть Богородицю аби ми по смерті

у кожну вільну суботу ходили до лісу

бо хочеться вийти навіть із неба.

Про таке позитивне з релігійної точки зору почуття як любов Твардовський дозволяє собі сказати, що і вона, людська любов, не свята і не ідеальна. Бо може поневолювати, обтяжувати.

Буває любов важка

як сіль чи камінь який треба з´їсти

передбачлива

двомісну могилу замовляє відразу.

За Твардовським, любов може викликати страх, коли йдеться про любов Бога, може бути важкою працею. І так само, як поет визнає і виправдовує певну релятивність людських переконань і почуттів, він так само каже про сумніви і непостійність у почутті любові: "якими ж стежками любов безневинна / сама до нас приходить і сама відходить".

У текстах збірки «Ще одна молитва» Твардовського можемо відзначити афористичність вислову ("забудь що ти є / коли кажеш що любиш"; "не молись коли чекати не вмієш", "як легко зректися / як тяжко втратити"), рідше - словесну гру ("Твої руки - матусю / <...> / принесли мене на цей світ / <...> / вели під вікном у темряві / по землі що чорніє мов шпак / сухі й теплі / заслабкі / щоб вивести мене із цього світу"; "серце хуліганить бо в темряві б´ється" (підкреслення моє. - М. К.-Ч.). В його описах і характеристиках вгадується тонка уважність і спостережливість ("[померлі] спокійні бо нічого не довели до кінця / <...> / не вдають ні кращих ні гірших / <...> / не старіють помолодшали після смерті"; "дитин[а] весь час бігає бо хотіла би літати").

Вірші Твардовського часом здаються невідшліфованими, часом розосередженими у своїх переліках зоологічного та біологічного розмаїття світу. Їх не можна прочитати багато нараз, бо інколи рядок має вагу окремого вірша. Вони мають ноту медитативного молитовного звучання. Часом ці вірші можуть слугувати наочністю неспромоги сказати про те, що присутнє і чого не бачимо, а часом вони здатні стрясти наше єство.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тарас Паньо (джерело: Дзеркало тижня, 15 серпня 2009)

Якщо довкола темно — так темно, що не важливо, чи обертаються ще стрілки годинника; якщо людські обличчя — хай і рідні — стають безглуздими плямами, а пустка попереду вже навіть не лякає, — треба почитати Твардовського. Коли здається, що ще мить — і світ ляже спілим яблуком до ніг, — варто почитати Твардовського. Тихо, розважливо й певно його вірші розділяють ніч і день, вчать розрізняти дрібниці і брили, на які можна стати — і не боятися впасти. Його вірші сповнюють серце новою здатністю — опиратися розпачеві, проростати крізь пітьму й радіти шурхотові осіннього листя та лету малої комахи. А ще ... [ Показати всю рецензію ] — дають уміння бачити Бога з будь-якого місця на землі чи в часі.

Твардовський не любив, коли його називали поетом: у самому цьому слові йому вчувалося щось надто самовпевнене й гордовите. І силу, яка проступає крізь його рядки, він тихо, як чемна дитина, просив у Бога: «Сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, і темно, — всміхнися до мене». Вельми неформальний підхід — як на католицького священика. Радше, схоже на одного дивного чоловіка з Ассізі.

Вірші Твардовського, без перебільшення, серед тих шматків людської цивілізації, які виправдовують наше існування на цій землі. Любов, усе одно до кого — Бога, людини чи дощового осіннього дня, — є першоосновою поезії Твардовського. А разом із любов’ю йде й віра в її самоцінність, у її достатність для щастя. «Мені снилося небо для пса вірного після смерті для півня що не за гроші будить» — вічність, створена Богом, відкрита для будь-якої любові.

При тому неодмінною умовою свого віршування отець Ян ставив збереження його простоти й загальнодоступності, відсутність метафізики та складних концептів. Прозорість, простота і здатність до самоіронії різко відділяють його від переважно самозакоханого поетичного мейнстріму — що польського, що світового.

Минуло два з половиною роки, відколи не стало Твардовського, і ніхто не скаже достеменно, чи ввійде він у списки католицьких святих або у шкільні читанки. Але завдяки тому, що він жив на цьому світі, довкола направду стало тепліше й спокійніше. Принаймні для тих, хто читає його вірші.

Спішімо любити
люди так швидко відходять

по них лишаються
окуляри й черевиків пара

бо все неважливе
повзе наче равлик

а важливе швидке
і стається зненацька.

Окремої похвали заслуговує і видання віршів Твардовського, здійснене «Гранями-Т»: якісна поліграфія, стримані кольори та продуманий дизайн справляють приємне враження. Як і переклади Дзвінки Матіяш. Врешті, тут немає нічого дивного: робота над віршами Твардовського — це та робота, яка мусить бути зроблена блискуче.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іван Андрусяк (джерело: сайт Івана Андрусяка)

Іноді – дуже-дуже рідко й дуже-дуже небагатьом, направду особливим поетам – приходять вірші, які можна назвати абсолютно геніальними. Вірші, які немов виправдовують саме існування поезії в світі. Вірші, без яких цьому світові було би вкрай незатишно… Так свого часу Тарасові Шевченку – в тюремній камері! – прийшов вірш «Садок вишневий коло хати», де в трьох простих і щемких строфах уловлено українську душу так, як не вловлено ніде й ніким… І так само свого часу отцеві Яну Твардовському, поетові й настоятелеві одного з католицьких храмів Варшави, прийшов ось такий абсолютно геніальний текст:

... [ Показати всю рецензію ]

Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений –

що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру –

покликав до життя вивірку і гіпопотама –

вусами хруща лоскочеш богословів –



сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно –

усміхнися до мене



1 червня, у день народження знаменитого польського священика й поета, в київській книгарні «Є» відбулася презентація першого «дорослого» (бо торік було ще й «дитяче») українського видання віршів Яна Твардовського – збірки «Ще одна молитва», яка побачила світ у видавництві «Грані-Т» в перекладах Дзвінки Матіяш. Дзвінці пощастило спілкуватися з отцем Яном, коли він був ще живий, і його дивовижну доброту, людяність і щирість, «розлиту» в його поезіях, перекладачка дуже органічно і з великою любов’ю передала українською.

Любов до людей і вражаюча доброта отця Яна дуже виразно позначилися на самій атмосфері презентації, яка проходила з настроєм «світлого суму». Шеф-редактор видавництва Діана Клочко розповіла про те, як з’явилася ідея створення цього унікального видання (у збірці за хронологічним принципом зібрані вірші й прозові твори, починаючи з найперших поетичних спроб і завершуючи віршем, написаним у день смерті поета), і як долалися міждержавні кордони, щоб українські читачі могли насолодитися світлими поезіями польського священика. Інші ж учасники презентації зазвичай просто читали їхні улюблені поезії отця Яна – і не було потреби говорити що-небудь «поважне», бо найголовніше було зрозуміле вже з самих віршів…

Поезія Яна Твардовського в перекладах Дзвінки Матіяш сприймається як дуже близька українському читачеві – незважаючи навіть на те, що сприйняття Бога в православній і католицькій традиції дещо різне. Я ризикнув би сказати, що ця різниця приблизно така, як в українській мові між словами Батько і Тато: перше слово дуже шанобливе, тоді як друге радше інтимне. Отаким інтимним сприйняттям і позначені вірші отця Яна, який розмовляє в них із Богом не як із Кимось віддаленим, Кого дуже шануєш, але Хто живе далеко на Небі, – а як із Найближчим Другом, як із Найдорожчим, Хто є скрізь у світі, але й у тобі теж…

Ясна річ, це глибоко духовна поезія. І мені здається, що з’ява цієї книжки саме нині мусила би дуже добре прислужитися власне сучасній українській літературі, котра занадто останнім часом перейнята мирським і суєтним. Ніша ж духовна для нашого читача практично незаповнена – тож, читаючи отця Яна, мусили б наші поети добряче над цим задуматися…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Любка (джерело: Буквоїд)

Дві книжки, про які зараз піде мова, однаково різні і рідні водночас. І справа навіть не в тому, що польський священик Ян Твардовський і львівський філософ Юрій Кучерявий творили в різних культурах і часі, адже очевидно, що Юркова «Пам’ять і місце» і «Ще одна молитва» Твардовського співвідносяться між собою так само, як філософія з релігією, розум із вірою.

Перш за все, поезія Яна Твардовського, за влучним висловом перекладачки Дзвінки Матіяш, яка, до речі, здійснила чудовий переклад текстів поета, «…це стояння перед живим Богом у світі, який неймовірно красивий, стояння живої людини – часом ... [ Показати всю рецензію ] розгубленої, часом самотньої, покинутої, здивованої, радісної». Й справді, вся творча дорога отця Яна не була нічим іншим як служінням, - власне, йому й про літературу не дуже йшлося, тому можна зробити здогад, що поет свої щоденні молитви просто записував. І вони ставали чудовими віршами.

Не будемо зараз говорити про релігійну складову творчості Твардовського, залишимо цю марудну справу богословам, а сконцентруємося саме на літературних особливостях його текстів. Бо вірші одного з найпопулярніших у Польщі поетів (так, я не обмовився – одного з найпопулярніших!) привертали увагу не лише вірників і ченців, а й поважних літературознавців, інтелектуалів, молоді. Цей парадокс пояснюється тим, що вірші ці справді добрі, з якої сторони на них не глянь – ідейно, стилістично, формально.

І, напевно, річ в тому, що людині бракує світла. Інколи в цьому навіть соромно зізнатися, але таки бракує. Сучасна світова література дає нам всі варіанти – від захопливих пригодницьких до нудних менторських, від простих до зрозумілих лише автору. Але часом таки не дає світла. І світло тут – не лише хороший настрій чи добрі думки, а ще й любов, ніжність, підтримка, щирість, віра. Знову ж, не просто віра в Бога, а й в те, що все погане мине, що світ не тільки з поганого зітканий, що жити треба, бо це прекрасно.

Аби не бути голослівним, наведу тут найвідоміший вірш Яна Твардовського, перекладений на десятки мов і багатьма знаний напам’ять:

Спішімо любити люди так швидко відходять
по них лишаться окуляри і черевиків пара
бо все неважливе повзе наче равлик
а важливе швидке стається зненацька
потім тиша звичайна тобто зовсім нестерпна
так немов чистота що з явилась із болю
коли думаєш про когось а його вже немає

Не будь певний що встигнеш бо певність непевна
робить час нечулим як усяке щастя
приходить одночасно як пафос і гумор
неначе дві пристрасті від одної слабші
йдуть звідси так швидко як дрізд в липні мовкнуть
як звук ледь недоладний як поклін недбалий
щоб насправді бачити заплющують очі
хоча більше ризику в житті ніж в смерті
любимо надто мало і завжди запізно

Не пиши про це часто пиши раз назавжди
і будеш як дельфін лагідний і сильний
Спішімо любити люди так швидко відходять
і ті що не відходять повернуться не завжди
бо з любов’ю насправді ніколи не знаєш
чи перша остання чи остання перша

Що робить цей вірш таким близьким? Те, що він схожий на обійми чи на дружній потиск руки. І навіть наказова форма дієслів у вірші не робить тон дидактичним. Заклик любити націлений просто у суть людини, у те найлюдяніше, що в ній є. І вже з другого рядка автор стає тобі другом, котрий прийшов розрадити, допомогти, майстерно, цілком літературно розвіюючи очікуваний пафос фразою «по них лишаться окуляри і черевиків пара». І ти віриш йому, бо є в цих словах щось більше, ніж намагання робити добру поезію, є в них бажання справді допомогти. А те, що з цього таки стає добра література – не дивно, бо вона може бути простою так само легко, як і складною.

Вміщені в книзі вірші охоплюють весь творчий шлях Яна Твардовського (від першого вірша 1945 року до останнього, ним написаного у лікарні 18 січня 2006 року), і складається враження, що шлях його дуже рівний (хоч і не знаємо текстів, що писалися в довоєнний період) – якість віршів незмінно висока, змінюється лише стилістика, бо отець Ян прямував до простоти, в кінці свого шляху майже нехтуючи рясною метафористикою, кількістю слів та епітетами. І весь час писане ним було чудовим (так, від слова чудо).

Друга ж книга, про яку хочеться говорити в цій розмові, «Пам’ять і місце» Юрка Кучерявого, більше схожа на філософський трактат, обмежений радше формою, ніж ідейним змістом.

Всі вірші, що увійшли до цієї книжки, мають чотирнадцять рядків, тим самим відсилаючи читачів до класичної форми сонета, в тому ж часі від неї кардинально відрізняючись – адже тексти не є римовані, рядки мають різну довжину, лексику й настроєвість.

Напевно, легше було б одразу назвати Юрка «українським Целяном» чи Гьольдерліном, і не завдавати собі більше клопоту з тим, аби зрозуміти що ж насправді поет хоче нам сказати.

Моє місце тут, можливо ніде,
Я втрачаю час кудись на дорогу, майже годину,
Креслячи нерухомий час слідами, ходою самого шляху,
Між двома точками – читай лінією - нонсенс

У розмові під час презентації згаданої збірки Віктор Неборак запитав у Юрка Кучерявого, мовляв, це складна, інтелектуальна поезія, чи потрібно було її видавати тиражем у дві тисячі екземплярів, чи є для такого продукту читач. Дозволю собі відповісти, що такої поезії нам якраз і не вистачає, можна навіть припустити, що книжкою Кучерявого спокутуємо гріх відсутності таких текстів в українській літературі раніше. Тобто, безумовно, «Пам’ять і місце» - на часі.

Здається, поезія Юрія Кучерявого закликає нас замислитися, звернути увагу на речі, яких погляд раніше не виокремлював з усієї величезної кількості навколишнього мотлоху. Це поезія ковзаючого погляду, який, попри свою рухливість, усьому надає своє, окреме місце, тим самим вкарбовуючи його в пам’ять:

Вкрита струмками нічними, лякливо,
У напрямку до крон виникання,
Ти насуваєшся.

Шар за шаром минатиме
Цей подив поля над камінням,
Які ти вивищувала, наче підсоння
Навіть посмертної туги
За часом понад часами.

Власне, не варто називати ці тексти «інтелектуальними», краще назовімо їх герметичними. Й справді, без авторських коментарів зрозуміти про що йдеться в тексті, досить важко. Але ж поезія не обов’язково має бути сюжетною і аж зовсім не має бути коментованою автором. Такі вірші – це щонайкраща можливість віднайти своє звучання й значення вірша, прочитати його у своєму темпі, зі своїми, читацькими, коментарями. Така можливість, погодьмося, випадає нечасто, тому є самоцінною.

Згодилося б звернути увагу ще на одну особливість поезії Юрка Кучерявого - жонглювання часами й сенсами. Майстерно переплітаючи архетипи різних культур, різні епохи й різні цивілізації, автор ніби наголошує нам на теперішньому «карнавальному» звучанні навіть найсерйозніших речей. Скажімо, у тексті «Нова Ізольда» Юрко пише:

Твій володар вестиме човна,
На стерні його голос,
З руки його двоє лілей здійнялись,
Близнюки досконалі, що моляться на хрестовину.

(…)

Ти віриш у кров, ти ще віриш?
Приходь, де тече Альфіос,
Твій володар вестиме човна,
Твоя кров голубітиме, як оонівська каска.

А тепер про те, чому захотілося писати про ці дві книжки разом, в одному тексті. Безумовно, обидві вони заслуговують на те, аби посісти своє місце на домашній книжковій полиці десь попереду, поближче до руки, аби час до часу з ніжністю до них повертатися. Ясно й інше: саме ці дві книжки вже зараз можна сміливо назвати чи не найкращими подіями року літературного, бо чекалося на них вже здавна, і вони, ніде правди діти, очікування виправдали. А об’єднує їх спокій і любов, котрі поволі огортають ваш настрій у свої дружні, добрі й щирі обійми, і вам з ними добре. Бо любов починається саме з уваги, з погляду.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Друг читача)

У Польщі Ян Твардовський – без перебільшення культовий автор. Його портрети на суперобкладинках дивляться на відвідувачів усіх книгарень із якнайкращих полиць. А щодо його текстів, ніколи до кінця не можна визначитися, чого в них більше: суто поезії, наївної життєствердної філософії чи християнської проповіді? То ж, якщо ви скучили за доброю, м’якою, зворушливою, але сучасною поезією, то нова книга «Ще одна молитва» польського священика Яна Твардовського – саме для вас.
Тексти Яна Твардовського переклала письменниця й перекладачка Дзвінка Матіяш. Вона ж написала і передмову, де метафорично називає ... [ Показати всю рецензію ] Твардовського «другом святого Франциска». Варто відзначити доречність і органічність цих перекладів.
Адже переклад із польської мови часто виявляється вельми підступним заняттям для українців. Мало не кожна друга така спроба грішить неправильним порядком слів, перекрученою структурою речень, браком займенників, не кажучи вже про відверті полонізми. Це наслідки «в’їдання» близької мови під час перекладу. І саме цю небезпеку Дзвінка Матіяш щасливо оминула.
Вірші, що увійшли до «Ще однієї молитви», часто містять дуже своєрідну й несподівану новочасну християнську майже афористичність, підкреслену формою вільного вірша, як, наприклад, у вірші «Вигнанці»: «У Біблії не сказано чи Адам із Євою цілувалися / багатьом сьогодні це зовсім байдуже / хоча спершу живеш а думаєш потім». Не менш оригінальним, як на читача, звиклого до класичної або сучасної поезії, виглядає й така побудова метафор на ґрунті проповіді: «час вже поза часом / слово понад словом / зоря через кватирку дасть тобі по лобі / розбійник на трьох цвяхах за нас всіх страждає / напевно спасеться той кого кохають». І звісно, «натуропатські» медитації, якимось боком дотичні до творів нашого Василя Голобородька: «Омело про яку кажуть що росте не з землі а з неба / Підбіле жовті квіти якого віщують весну / Ромашко що лікуєш не тільки людей і звірів а й рослини що ростуть біля тебе / … Не залишайте нас навіть тоді / коли під парасолею дощ холодно й темно».
Що ж, ця книга, яка неодмінно мусить стати класичною й хрестоматійною, залишиться також і яскравим прикладом того, на які несподівані й цікаві переплетення здатні, здавалось би, такі несхожі речі, як віра й сучасна поезія.О

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Малетич (джерело: Zaxid.net)

За цією буденністю криється особливий погляд на світ – світ, у якому до поета промовляє Бог, промовляють рослини, промовляють люди. У якому він - священик - здатний здивуватися вчинком малої дівчинки, яка замовляє службу за Андерсена, світ, у який може впасти ангел, аби побавитися у сніжки; світ, де Бог може бути не лише всемогутнім, а й усміхненим.

Спробую бодай ескізно ознайомити читачів з книгою, писати про яку насправді надзвичайно важко. Важко тому, що кожен вірш у збірці отця Яна Твардовського «Ще одна молитва» заслуговує окремої розмови, читання-перечитування, захоплює простотою форми ... [ Показати всю рецензію ] (здебільшого це верлібри), ощадливою, але влучною метафорикою і парадоксальністю, абсолютно іншим поглядом на світ від того звиклого, яким ми на нього дивимося. У кожному вірші знайдеться той золотий рядочок чи й кілька, а то й цілий вірш, якого обов'язково хочеться перечитати комусь вголос. Кожен вірш справді є ще одною молитвою. Молитвою як розмовою з Богом, таким на диво близьким, а навіть, як пише отець Ян, - буденним. Це також розмова з людьми - з будь-ким, хто візьме цю ошатну збірочку до рук і переконається ще раз, що життя насправді прекрасне, адже задля прогулянки поміж дерев у лісі навіть варто вийти з неба:



Попросіть Богородицю аби ми по смерті

У кожну вільну суботу ходили до лісу

Бо хочеться вийти навіть із неба

«Дерева»



Сам Ян Твардовський, роздумуючи над тим, чим є поезія, писав: «Гадаю, що вірші - це різновид розмови: автор хоче передати щось із власних переживань», та ще: «Вірші, що пишуться, часом оновлюють спосіб передання віри», «Вірш - це ще одна спроба знайти контакт з іншою людиною. Звісно, є люди, яким вірші не потрібні. Але є й такі, що їх читають, переписують, знають напам'ять. Це вразливі люди, а люди вразливі - нехай навіть їх небагато - дуже важливі».

Отець Ян, вочевидь, сам був людиною надзвичайно вразливою, здатною співпереживати, схильною до глибоких роздумів про, здавалось би на перший погляд, звичайні, буденні речі чи явища. За цією буденністю криється особливий погляд на світ - світ, у якому до поета промовляє Бог, промовляють рослини, промовляють люди. У якому він - священик - здатний здивуватися вчинком малої дівчинки, яка замовляє службу за Андерсена, світ, у який може впасти ангел, аби побавитися у сніжки; світ, де Бог може бути не лише всемогутнім, а й усміхненим. Це світ, де щастя і нещастя переплітаються і є неможливими одне без одного, де померлі все ж таки залишаються близькими, відходять і не відходять водночас. У цьому світі є різні самотності, є різні любові, але єдина і справжня - та, що веде до Бога. Бог із цих поезій такий, яким його відчував отець Ян, - дуже близький людині, хоча залишається невидимим, він вірить «у Бога без доказів бо Він є насправді і дуже не любить про себе теорій». Ще одна молитва може бути і розмовою з Богородицею, і навіть листом до неї:



Пишу листа бо Тебе побачити не можу

Думаю що часом мабуть тебе чую

Бо звідки ж той шепіт коли засинаю



У поезії отця Твардовського немає дидактики чи виголошення релігійних догм, як у проповіді, він радше ділиться з читачем своїм відчуттям Бога і світу, світу видимого і невидимого, який не раз бачить дуже парадоксально. Як, наприклад, у зворушливому вірші про ангела:



Хто з нас подасть йому руку

Пожаліє бо в нього завеликі крила

Совість надто чиста аж незручна

Колір білий радше непрактичний

..........................................

Хто з нас обійме його за шию

Знаєш - скаже - тепер усе інакше

Тепер я тебе від світу закрию



Бог у отця Твардовського - усміхнений творець, який не закінчив сотворення світу, бо ще триває його незакінчений усміх. Отець Ян вважав, що почуття гумору - це Божий дар. «Людина, що здатна усміхатися і має почуття гумору, навіть у хвилини відчаю бачить Бога, надію і перемогу добра». І хоча легко уявити усміхнену людину, а набагато важче - усміхненого Бога, отець Ян бачить його саме таким - усміхненим, відкритим до людей, трохи дитячим і близьким, а не суворим, похмурим і караючим, яким ми не раз сприймаємо його.

У цій збірці чимало несподіваних і дуже виразних образів, як-от, «мокра мордочка зірки», малий Христос «з розбитим спухлим коліном», «серце так само повзає як бджола самотня», «молочні зуби віри», багато онтологічних роздумів, у яких важливе буття і людини, і тварини, і найдрібнішої комахи чи квітки - на все поет дивиться з любов'ю, глибоким поглядом з-під окулярів своїх добрих теплих очей.

Збірка «Ще одна молитва» охоплює всі етапи творчості Яна Твардовського - від поезій, написаних на початку 50-60-х років минулого сторіччя до вірша, написаного поетом у день смерті. Збірка містить також прозу отця.

«За віршами отця Яна можна скучати, кожен його текст можна перечитувати дуже багато разів, перечитуючи нові й нові пласти. До цих текстів можна повертатися і з цими текстами можна дружити - для мене це було одне з найпарадоксальніших відкриттів: адже той спосіб, у який отець Ян ділиться своїми текстами, ділиться пережитим, врешті-решт своїм життям, - вражає своєю щирістю й глибиною», - пише у передмові до поетичної збірки перекладач Дзвінка Матіяш.

А від себе додам: якщо ви прочитаєте хоча б одного вірша отця Твардовського, ви вже не зможете випустити в книгарні з рук ошатний і водночас аскетичний томик і вже вдома не раз перечитуватимете цю поезію, вражаючись її глибокою філософією.

[ Згорнути рецензію ]