|
Дефект генерації
Юрій Бабічин
— Патент,
2010.
— 128 с.
— м.Ужгород. — Наклад 1000 шт.
ISBN: 978-966-8760-90-7
Жанр:
— Пригодницьке
Анотація:
«Дефект генерації» – це захоплюючі пригоди студента Германа і його друзів, які, подорожуючи Карпатськими горами, потрапляють у полон до таємного ордену, що сповідує ідеали небезпечної течії сатанізму. Сектанти мають намір пити їх кров, муками довести до смерті, а здобуті людські черепи – то для них головні трофеї, власники яких покращують свій статус у середовищі однодумців.
Небезпека і випробування, перемоги і поразки, пригоди і жахи нічного лісу, ненависть і помста, палке кохання і незрадлива дружба – усім цим твір пройнятий наскрізь. У ньому чимало несподіванок і напруження, які спонукають гаряче вболівати за долю героїв. Але чим усе закінчиться?
До книжки також увійшли кращі оповідання автора, герої яких – люди різні за віком, долею і поглядами. Але головним об’єктом дослідження письменника є їхній стан душі, мислення та вчинки, що проявляються під впливом особистих переживань чи соціальних обставин.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ІV
Три пари очей пожадливістю поїдали прив’язану дівчину. Вона мучилася, а ті, що стояли поруч не приховували свого задоволення від чужих страждань. В їхніх думках роїлася потворна жага зробити з Аліною неперевершені за злом вчинки. Тих трьох вабила гра з чужим життям, хотілося бути володарем людини, вони прагнули принижувати і без причини навічно зупиняти дихання.
– Скоро дванадцята година, – промовив волосатий і глянув на свого вусатого товариша. – Череп буде твій, кров – спільна. Робимо, що бажаємо! Приготуйся. І ще дров для вогню принеси.
Запалав смолоскип. Ніс його у лівій руці саме ... [ Показати весь уривок ]
той, якому належав трофей – череп. Він так прагнув і з нетерпінням чекав того моменту, коли, нарешті, питиме кров людини, робитиме з її тілом усе, чого забажає, а потім вб’є, відрубає голову і здобуде те, що підвищить його статус у колі таких самих як він. Хлопець мріяв про лідерство, про владу і розумів – усе потребує часу. Сьогоднішня ніч – черговий етап.
А все починалося недавно, коли познайомився з двома молодиками, які й привели його до ордену сатаністів. У колі нових друзів було весело: музика, горілка, наркотики, груповий секс зі всілякими витівками, про які досі навіть не здогадувався і навряд чи дійшов би коли-небудь своїми фантазіями до такого. Йому це подобалося. Не любив тільки пити кров – смак її неприємний. Але пив – для них то обов’язкове. Звик і до вбивств, які з певними обрядами здійснювали його товариші, що робило їх у своєму середовищі поважними. Він теж хотів бути таким. Та й жертва для ритуального вбивства і здобуття черепа далася легко: разом з однодумцями впіймали туристів у лісі – самі прийшли до рук. Почати вирішили з дівчини і вже скоро, дуже скоро, здійсниться ритуал.
Смолоскип освітлював дорогу, якою через невеличку галявину йшов вусач, віддаляючись від двох своїх товаришів у напрямку лісу. На обличчі панувало задоволення собою, а лиса голова блищала від вогню, якого на палиці ніс перед собою гордо і впевнено.
V
«Що за біс? Він іде прямо на мене», – з тривогою пронеслася думка у голові Германа, який міцно притулився плечима до стовбура смереки і лише одним оком слідкував за рухом вусатого хлопця.
До Германа наближався вогонь. Щоки у нього й без того горіли, пекли, мабуть були червоними. Очі від напруги також жалили, часто заплющувалися на секунду, але це не заважало бути уважним.
Смолоскип освітленням прорізав темряву лісу, кидаючи рухливі тіні, окремі з яких нагадували страшні привиди з фільмів-жахів. А може то й були справжні чудовиська, може вони тут, високо в горах, й живуть? І бродять вночі… Звичайно вночі, не вдень же!..
Ні, не страшні ті привиди, та, власне, й не привиди то були – нема чого їх боятися. Тінь не матеріальна, вона навіть не дух, вона ніщо. Але таки є на цій горі те чудовисько – страшне, погане, люте. Воно й винне у виникненні псевдо-привидів, воно винне, бо не спить вночі, як усі інші люди, а ходить лісом з факелом. Є тут й інші чудовиська, але наразі саме оце найбільше турбувало Германа, бо знаходилося від нього в якихось п’яти кроків і не зупинялося, рухалося до тієї смереки, де ховався він.
«Дерево високе, стовбур товстий, може не помітить», – кипіла надія оптиміста, коли між ним та чудовиськом був простір не більше одного кроку і, раптом… [ Згорнути уривок ]
|
