|
Три кроки до Світанку
Наталія Дев'ятко
— Видавничо-творчий центр «Гамалія»,
2005.
— 112 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 200 шт.
ISBN: 966-8589-36-Х
Жанр:
— Міфологічне
— Містичне
— Поезія
Анотація:
До першої україномовної збірки автора увійшли вірші, легенди і короткі оповідання різної тематики: соціальної, психологічної, історичної, казкової, філософської тощо.
А взагалі-то ця книга про чари. Прадавні, майже забуті, і сучасні чари, що є в серці кожної людини. Кожної людини, яка відчуває свій зв’язок зі світом і вірить у диво Світанку.
Ілюстрації та художнє оформлення книги – Богдан Поліщук (м. Миколаїв).
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Украϊно моя
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням. I там, гублячись в далечинi прожитого часу, легкою луною, понад водою, понад простором, понад пам'яттю поколiнь, якi розгубили свою гордiсть, якi скорилися, ледь чутно: "Тиша. Тиша над водою. Тиша пiд вербою. Тиша мiсячна..."
Зашумiли верби над водою. Заговорили. Спiви вербинi мiсяць гойдають. I вiд того спiву мiсяць до землi хилиться, кров'ю людською наливається, жах свiй блiдий зраджує. I летить жах блiдий понад рiками, понад селами, через часи i ... [ Показати весь уривок ]
через пам'ять, карби на душах ставлячи, серця крилами блiдими зачiпаючи. Як лiвим крилом зачепить, на кригу серце перетвориться, як правим - на камiнь, що навiть смерть, рiдна сестра жаху блiдому, на порох не розтрощить.
Верби над водою вiти у водi купають. Слiди у часi лишають. Верби над водою.
Жiнка блiда. Блiда вершниця. Четверта з чотирьох. Схиляється над водою, малює на хвилях долю свою i долю тих, що на тiй водi рiк у рiк вiдбиток облич своϊх залишатимуть. Рiк у рiк. У нiч найкоротшу. У нiч найстрашнiшу, що крiзь всi часи водою мовчазною протягнеться, водоспадом, що за вершницею четвертою впаде, луною слiв людських, марою заклять людських, людською вiрою зраджених, людським розумом розiп'ятих, заклять давнiх, людьми вкрадених.
Жiнка блiда. I постать ϊϊ блiда. Над водою i у водi. На кордонi ночi найкоротшоϊ. Серед хвиль рiчки владноϊ, людським розумом ще не переможеноϊ, людською вiрою ще не проклятою, у людськiй душi пам'ять про волю не скорена - така рiчка та з водою чорною, з хвилями шовковими, з мiсяцем у багряне фарбованим, що з небосхилу у прiрву зiрвався.
А на iншому березi, навпроти жiнки блiдоϊ, брат ϊϊ молодший. Наче птах блiдий, схилений, п'є свiтло мiсяця червоного повного, що з глибин бездонних до дзеркала хвиль тягнеться.
Тиша над водою. Тиша пiд вербою. Тиша.
Так тi двоє над рiкою схилилися, у воду свого майбутнього дивляться, закляття на чорнiй водi пишуть, iмена своϊ у закляття вплiтають, вiтром осипають, вербовим листям печатки ставлять на всi вiки, лiтерами пiдручникiв згубленi, на всi серця, почуттями не опаленi, на всi слова, без надiϊ сказанi.
Та мiсяць багряний краплi свого злого свiтла зронює у воду, нiмими колами хвилi полоняючи.
Зникло все. Свiтанковими хвилями розiйшлося, розгубилося, не забулося.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням. Рiчка тече, закляттями хвиль виграє, кров'ю мiсяця причащається, наче мрець, мiсяць над водою пiдiймається, щоб брату блiдому i сестрi блiдiй шлях вказати.
Зорi вниз дивляться. Зорi вниз падають. Зорi червонiϊ.
Вереск. Крик. Плач. Стогiн. I ножi виблискують червоним у свiтлi пожеж, що ϊх червонi зiрки ненавистю запалили. Зiрки кров'ю мiсяця, у хвилях розплесканою, отруєнi.
Ти була такою, Украϊно! Свавiльною, мстивою жiнкою, товстокосою. Ти пила кров своϊх ворогiв з чашi щербатоϊ, i брат блiдолиций стелив крила своϊ, наче килими, щоб ти чобiтки сап'яновi не бруднила, i сестра блiдолиця всмiхалася тобi, бо власну гордiсть в твоϊх чистих очах бачила та душi твоєϊ не жадала, хоч була у неϊ бандура, де бракувало струн душi твоєϊ.
То сестра блiдолиця дала тобi чашу щербату, щоб ти ϊϊ наповнила, i ти прийняла чашу щербату чемно i зверхньо, бо палали вже пожежi на землi твоϊй.
Ти забула, Украϊно! Ти вiдреклася вiд чашi щербатоϊ, хвилям вiддала дарунок безцiнний, вiдреклася вiд килимiв з пiр'я птаха блiдого. I не кров забруднила чобiтки сап'яновi, а бруд, на безвiр'ϊ замiшаний.
Ти прийняла долю свою, Украϊно.
Тiльки вiтер ще зберiг луну пам'ятi твоєϊ, пам'ятi про тебе, Украϊно. Тiльки вiтер на свiтаннi кидає, наче тiнi, що давно стали порохом, уривки пiсень твоϊх, заклять серця твого, коханням i ненавистю переповненого.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням.
Озовiтесь!
Спiви. Лункi у душi спiви. Тi спiви лякають людей. Тi спiви людям ненависнi, бо брат блiдолиций дав кожному пiр'ϊну з крила свого, хто у цi спiви вплiтає закляття душi своєϊ. А сестра блiдолиця тебе, Украϊно, сестрою своєю назвала. I пили ви, сестри гордi, з чашi однiєϊ щербатоϊ, i топилися очi вашi в чужих очах, наче в дзеркалах, що одне навпроти одного поставленi.
I стогоном лунало з глибини безоднi чорних хвиль рiчкових: - Озовiтесь!
Вiдьми - всi дочки твоϊ, Украϊно. Чаклуни - всi сини твоϊ, Украϊно. Вони - пiсня душi твоєϊ розпорошеноϊ, вiри твоєϊ зрадженоϊ, присяги, на свiтаннi ночi найкоротшоϊ даноϊ, втраченоϊ. Бо не взяла сестра блiдолиця струн для бандури, що з бандур найнiжнiшою, найпристраснiшою, найчарiвнiшою була б.
- Чаклуни i вiдьми, кров'ю чаклунства поєднанi, красою хвиль рiчки чорноϊ, рiчки, що ночей ширша i днiв довша, нагородженi, хрестом вiчним, не християнським, вiдмiченi, озвiться!.. Озовiтесь!
- Вони не озвуться. Якщо б ти ϊх покликала, Украϊно. Але ти мовчиш, Украϊно. Вуста твоϊ дротами металевими зашитi, долонi твоϊ написами на корi до кволих дерев прикутi, очi твоϊ водою рiчок накритi, рiчок, бетоном полонених, тiло твоє пiд степом, машинами розореним, пiд курганами пограбованими. Навiть квiтiв нема на могилi твоϊй, Украϊно, тiльки хлiб з твого серця проростає.
Тiльки мiсяць блiдий над тобою про зорi червонi у небi й на землi згадає.
Ворони кружляють над тобою, Украϊно. Над тобою i над полями, де вороги сходяться. Попелом мрiй твоϊх, Украϊно, у золото хлiба твого злiтають. Ворони озвуться замiсть дiтей твоϊх, Украϊно.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням.
Далеко-далеко, серед часiв пустища, серед степу волею безкрайого, кров'ю ненавистi зрошеного, брязкотом зброϊ хрещеного, пiд небом, що за хмарами не ховається, променями-гратами зупинене. Зiрковими мечами вiкна забитi-захрещенi. Усе забуте. Усе зраджене. Усе лiтерам бездушним вiддане.
- Ти не пробачиш, Гетьмане.
- I ти не пробачиш Богдана. Борги нам обом сплачено.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням.
Гне вiтер тополi серед степiв широких, пiд небом високим, пiд сонцем хворим.
Нема в тебе, Украϊно, тополь i стогону, що у ϊхнiх вiтах заплутується, нема. Зрадили тебе дiти твоϊ, розучилися слухати шепiт вiтру, i голос листя розучилися розумiти. Мова дiтей твоϊх - то вже не твоя пiсня душi, полонена словами, рiзка i незграбна зробилася ϊхня мова, i закляття нею не створиш, i в коханнi не зiзнаєшся, i до птаха не мовиш, i до землi, i до тебе.
Вiтер кличе. Вiтер гукає брата i сестру блiдолицих. Вiтер мовить за тебе, Украϊно.
Так, ти знаєш, Украϊно, на що погодилась. Зрадили тебе дiти твоϊ, забажали сиротами стати, забажали бути самотнiми з думками своϊми, щоб помiч не кликати. Зрадили тебе дiти твоϊ, забули про силу, славу i душу твою, заживо в безвiр'ϊ поховавши. Нащо ϊм ставки синьоокi, хащi лiсiв непролазнi, жайворонка спiви кришталевi, коли бiля ϊхнiх будинкiв вiтер квiтiв не зачiпає, бо нема тих квiтiв.
Однаковими стали дiти твоϊ, безбарвними, а ти вiддала ϊм барви, яскравiшi за вiдтiнки веселки. Не сяють очi дiтей твоϊх, а ти вiддала ϊм своє сяйво вiд минулого до майбутнього, до останньоϊ краплини. Забули себе дiти твоϊ, вiдреклися вiд тебе, продали мiнливим фактам, пристрасним гiпотезам та бездушним лiтерам пiдручникiв i барвистим довiдникам, i тим зрадили.
Ти б могла ϊх знищити, але надто любиш, Украϊно моя. I доля твоя вiд тебе не ховається. Та й ти надто горда, щоб втiкати вiд своєϊ долi, щоб молити ϊϊ про милосердя.
Навiть без чашi щербатоϊ могла б ти вiдправити зрадливих дiтей своϊх у небуття, а тепер у небуття пiдеш ти, Украϊно моя.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням.
Ти лежала на кам'янiй пiдлозi в'язницi своєϊ, Украϊно моя. I долонi твоϊ скривавленi не вiдчували холоду в'язницi твоєϊ. Бо кригою i каменем вкрилося палке серце твоє. Ти знала, що зграя воронiв чорними ножами крил гострих вирiзає з неба блакитного iм'я твоє. Та не могла пiдвестися, i час страти твоєϊ наближався. Та й не пiдняла б ти руки на дiтей своϊх. Твоє серце давно б розiрвалося, якби брат блiдолиций не вкрив його кригою i каменем, бо серце твоє вiдгукнулося б на зраду дiтей твоϊх.
Троє прийшли до в'язницi твоєϊ, нiким не кликанi, без наказу i дозволу, i пiдняли тебе, до життя повертаючи.
- Хочеш волi, сестро сестри моєϊ? - сонце запитало. - Вiддай менi страждання своϊ, що до свiтання на калину червону обертаються, що осяюють тебе та дiтей твоϊх яскравiше промiння мого лiтнього. I у волi знайдеш ти забуття, свiтлом мальоване.
Вiдмовилась Украϊна.
- Хочеш волi, сестро сестри моєϊ? - зiрка запитала. - Вiддай менi кохання своє, що на пiснi в устах дiтей твоϊх обертається, що нiжнiше та гострiше за променi моϊ. I у волi знайдеш ти спокiй, тугою пiсень не затьмарений.
Нiчого не сказала Украϊна, головою похитала, не погоджуючись.
- Хочеш волi, сестро моя? - жiнка блiдолиця запитала. - Вiддай менi очi своϊ, очей моϊх ясне дзеркало. Я не дам тобi волi i забуття, на страждання оберну життя твоє, може вийти на вiчне страждання, кайданами буде гордiсть твоя, мукою - пiсня, тортурами - краса, а кохання може вiдняти твiй глузд. Та впишу я iм'я твоє у хвилi рiчки, що ночей ширша i днiв довша, i водоспадом зривається пiд копитами коня мого блiдого, коня четвертого.
Та натомiсть дiти твоϊ ослiпнуть, щоб не впiзнали вони одне одного по вiдлунню в душах своϊх закляття душi твоєϊ, сестро. Така буде спокута за зраду дiтей твоϊх. I хто борг свiй виплатить, поверну я зiр i розумiння, ким є дiти твоϊ, i навчу грати на бандурi моϊй, що й безголосою закляттями до душ людських промовляє. А хто не виплатить - буде струною в бандурi моϊй, коли рiчка часу водоспадом закiнчиться.
Украϊна слухала названу сестру свою. Сонце пiшло, бо вмитися перед свiтанком мало. Зiрка пiшла, бо променi перед свiтанком загострити повинна.
Погодилась Украϊна.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням.
Де ти, Украϊно? Де кайдани твоϊ, щоб розбити ϊх? Де ключi вiд тюрми твоєϊ, що не має стiн та дверей, якi можна зруйнувати? Де слово, на яке ти вiдгукнешся, дивуючись, що ще говориш?
Не знайти шлях до тюрми твоєϊ, бо тюрма ця - людська зрада, людське безвiр'я.
Котить хвилi рiчка, що пам'ятає яснi очi жiнки блiдолицьоϊ, наче твоϊ очi. Котить хвилi рiчка, що сторiнки ϊϊ - час невблаганний, де вiтер пише сумом i радiстю.
Дотрималась блiдолиця сестра твоя обiцянки, i в книзi заклять тепер i твоє iм'я.
Молись, Украϊно! Молись! Молись за всi слова, поетами твоϊми ще не написанi, молись за всi пiснi, спiвцями твоϊми ще не складенi, молись за всi закляття, дiтьми твоϊми ще не вiдчутi.
Молись, Украϊно! Не за майбутнє своє молись, не за прощення своє молись, не за порятунок свiй молись.
Молись за долю свою не кликану i за шлях свiй не пройдений, i за душу свою, майже втрачену, i за землю свою, людьми зраджену.
Молись...
А я помолюсь за тебе, Украϊно моя. [ Згорнути уривок ]
|
