|
19.01.2012
Автор рецензії: Леся Степовичка
(джерело:
Літературна Дніпропетровщина)
Будьте самі собі світильником
Будда
Наталiя Дев’ятко видумує і записує різні історії з тринадцяти років, перебуваючи в полоні казок i мiфiв. Наважившись оприлюднити їх, себто, винести сокровенне на суд людський, вона удостоїлася дипломів Міжнародного дитячого фестивалю “Чарівна книжка” (1998, 1999), Міжнародного конкурсу молодих лiтераторiв “Гранослов-2001″, літературного конкурсу “Рукомесло-2002″, грамоти Всеукраїнського фестивалю дітей та юнацтва “Шевченко в моєму серці” (2004), посіла перше місце в обласному лiтературно-мистецькому святі “Собори наших душ” (2000), є лауреатом конкурсу “Обдаровані ... [ Показати всю рецензію ]
діти – надія України” (2000).
Друкувалася в альманахах “Собори наших душ”, “Гранослов 2001-2002″, в часописi “Сiчеслав”, газетах “Сiчеславський край”, “Днепр вечерний”. Згодом з’явилася перша збiрка поезiї та прози “Между светом и тенью” (2003). Ми порадили Наталіній музі творити українською, українка ж бо! Здається, це пішло їй на користь. І ось читач тримає в руках – другу книгу письменниці.
Наталя Дев’ятко двiчi командирувалася правлiнням Днiпропетровської ОО НСПУ на наради творчої молодi у м.Ялтi, цього року – в Коктебелі. Вбачаємо в ній цікаву письменницю, яка небавом прикрасить своїми творами книжковий стенд обласної письменницької організації.
Хто її научителі? Можливо, Гоффман, трошки Кафка, більше – Андерсен. Але, начитавшись творів світової класики (випускниця Національного університету!), надивившись Інтернетівських фільмів в стилі фентезі (компьютерна ера!), вона все ж торує свій власний шлях.
Свiт молодої прозаїкині – це барвистий вiтраж, i кожний твiр, кожний образ ніби маленьке скельце з цього вiтража. Рiзнi цi скельця, i немає схожих: деякі з них зовсiм фантастичнi (“Сон”, “Стiна”), а деякi майже цілковито реальнi (“П’ять хвилин до свiтанку, “Iржа”), де реальнiсть переливається в нереальність, і одна виграє на тлi іншої, i навпаки.
Усi її твори об’єднує те, що описанi подiї, наскiльки б казковими вони не здавалися, вiдбуваються у нашому свiтi, бо письменниця вважає, що в життi кожної людини надзвичайно багато дивного i незрозумiлого.
Авторка звертається не лише до казкового напряму, але й до жанру легенди. I хоча легенди, на перший погляд, не є сучасним жанром, Наталя знаходить, як актуалiзувати саме через цей жанр проблеми сьогодення. Так у “Легендi про Дух рiки” авторка через мiфiчну категорiю Iменi розмiрковує над екологiчними проблемами України. В iншiй же “Легендi про птаха з барвистими крилами” читач може зануритись у дивовижний свiт, схожий на прадавнiй, язичницький, де розмовляють лiси й трави, а таємниця чатує за кожним поворотом сюжету.
Силою авторської уяви оживають неодухотворенi предмети, дерева, каменi. У “Легендi про Вежу” Мiсто, дуже схоже на чавунно-сталево-бетонний Днiпропетровськ, сповнене рiзновекторної людської енергетики, оживає, стає страшною особистiстю, яка прагне руйнації. Юна душа письменниці, ще не надто обтяжена власним негативним досвідом, все ж відчуває невидимі ворожі вібрації міста, з якого свого часу тікали, рятуючись від заболоченості, митці- і Феодосій Гуменюк, і Любов Голота, і Юрій Буряк, і Микола Семенюк, і ще багато хто. Це тут двічі розпинали за книги Олеся Гончара, виключали з університету за колядки і українську мову Івана Сокульського. Дай Боже, щоб це лишилося в минулому. Щоб талановиті люди не рятувалися втечею, а знаходили снагу протистояти і формувати достойне їх духовне середовище, оздоровлювали хворе місто силою своєї присутності і свого Слова. Щоб місто ставало гуманним до людини пишучої, і не тільки…
В “Легендi про Дерево дощiв” знаходимо вже інші, забутi людьми iсторiї, які обертаються на монети, що мають чарiвну силу. На щастя, талантовi казкарки притаманна доброта, її вдача не руйнiвна, а конструктивна, творча. [ Згорнути рецензію ]
|
