|
Юності омріяні шляхи
Наталія Дев'ятко, Кравець Юлія, Кравченко Катерина, Чеховська Карина, Шевченко Ксенія, Яворська Євгенія, Кривоніс Віталій, Москалюк Тетяна, Немога Ольга, Пірогова Наталія, Самаріна Тетяна, Ціленко Тетяна, Зінченко Анастасія, Звєгінцева Олександра, Садікова Анна, Мельничук Ірина, Мельничук Олена, Сімонова Дарина, Дейна Олесь, Рудницька Златослава, Козлова Таїсія, Моргун Вікторія, Богомазова Людмила, Фурманець Наталія, Яковлева Дарина
— Пороги,
2009.
— 154 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 200 шт.
ISBN: 987-611-518-025-7
ББК: 94.3 Ю 55
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Антології різних авторів
Анотація:
До збірки увійшли твори переможців і фіналістів обласного літературного конкурсу "Молода муза", який було проведено у 2009-му році. У книзі представлені оповідання і вірші авторів з дванадцяти міст і сіл Дніпропетровщини.
Жанрова і тематична палітра творів дуже широка: від фантастики і казок до ліричних поезій і реалістичних оповідань на історичній основі, тому книга може бути цікава різноманітній читацькій аудиторії.
Художнє оформлення книги – Юлія Виноградова (м. Дніпропетровськ).
|
Лінк із зображенням книжки:
|
"Народження нового покоління..."
Відрадно, що ось уже декілька років поспіль обласне управління у справах сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації разом із письменницькими творчими Спілками (Національною Спілкою письменників Україні і Спілкою Письменників Півдня та Сходу України) проводить традиційний конкурс з художньої творчості.
За час його проведення було відкрито імена кількох молодих талановитих поетів і прозаїків. Деякі з них уже поповнили лави професійної літератури. Зовсім недавно в Києві було прийнято до Національної Спілки письменників України Анну Нікітіну, яка стала в цій ... [ Показати весь уривок ]
організації однією з наймолодших. Слід зазначити, що Анна виборола звання письменниці серед багатьох претендентів з різних областей України. В одній із своїх поезій вона пише:
Я степів пектораль пелюсткову
на Купала Дніпру принесу.
Я з первісної сили любові
зачерпну і снагу, і красу…
Україно моя світанкова!
Твоя юність палка і жива,
твоя мова – як хвиля Дніпрова,
глибиною мене напува.
“Первісна сила любові” звучить й у рядках цьогорічних конкурсантів, бо, власне, без неї творчість майже неможлива, так само, як і без постійного самовдосконалення. Любов стала рушійною силою і спільним образом ледь не для всіх фіналістів конкурсу, і це багатогранне почуття заворожує своєю красою.
“І ще, Крістен. Мені набридло грати війну. А грати кохання ми можемо лише удвох”, – каже Вальдер, головний герой оповідання Віталія Кривоноса “Скрипаль і фоссегрим”, і знання це вистраждане, підтверджене численними випробовуваннями і небезпеками. Не існує позитивних і негативних персонажів, є живі люди, в кожного з яких – своє минуле, думки і почуття. Такими і мають бути справжні казки, реальними, захоплюючими, трохи лячними і проникливими.
Шукають вихід з лабіринтів самотності ліричні герої у творах Катерини Кравченко, і виявляється, що прірва, в яку може штовхнути себе людина, щоб позбутися болю, бездонна:
“Хочеш почути про моє справжнє кохання? Все закінчилося п’ять років тому. Намагаючись витерти ту частину життя я, здається, все забула, окрім одного – дотику його рук” (Уривок з оповідання “Ти”).
Катерина добре володіє і поетичним, і прозовим словом, і часто втілює прозу у поезії, створюючи сюжетні вірші, і поезію у прозі, надаючи своїм мініатюрам ліричної образності і краси.
Вдало звертається до класичних форм поезії Ольга Немога, щоб передати свої почуття, показати переживання ліричних героїв:
“Не написан сонет, не исправлена строчка,
И без рифмы остались глухие слова,
И в начале поэмы поставлена точка,
И волною несет черный пепел молва”.
(Уривок з твору “Не написан сонет”).
І в нашій реальності шукає натхнення і поезію для передачі внутрішніх переживань Таїсія Козлова:
“Пахнут дождями пустые аллеи,
В небе печальном лучится луна,
Нас в этом парке вертели качели,
В танце кружили порой дотемна.
Лето! О, лето… Куда убежала
Юности легкость, в какие края?
Нас на качелях сегодня качала
Грусть – желтоглазая мука моя”.
(Уривок з твору “Пахнут дождями пустые аллеи…”).
Самотність і кохання лейтмотивом проходять крізь вірші Тетяни Москалюк. Ці філософські твори написані тонко і з таким рівнем образності, що спершу поринаєш в них, наче в музику, а тоді вже з другого чи третього прочитання починаєш бачити сам малюнок твору:
“Я стану у камня, лежащего век на ладонях твоих.
На хрупкие плечи нам издревле предками сброшено
Прозрачное, тонкое платье, обшитое злыми грехами.
Вся жизнь, если сильно задуматься, только игра в оригами.
И главное – пальцами ловко приглаживать линии”.
(Уривок з твору “Я стану у камня…”).
Образністю і музичністю вирізняються і твори іншої дніпропетровської поетеси Тетяни Самаріної. Проте, Тетяна, не зважаючи на свій хист до класичної побудови вірша, шукає нові форми для передачі емоції і смислу своїх поезій. І на цьому шляху її чекає ще багато відкриттів:
“Холодно. Плечи под вечер укутаю синим.
Слишком по-зимнему пахнет вчерашняя ночь
Вырежу звезды, к небу приклею на скотч
Пепел стряхну – подарю проводам первый иней”.
(Уривок з твору “Холодно…”).
Інший переможець в номінації “Поезія” Тетяна Ціленко також значну частину своєї творчості присвятила невмирущій силі кохання. Однак, поряд із закоханими часто опиняється третій – це світ у всіх його проявах, який відгукується на людські почуття й оживає, стаючи то товаришем, то байдужим спостерігачем:
“Зима, прости.
Мне больно:
Ты уходишь.
Так знай теперь – ты лучшая зима.
Ты одиноко улицами бродишь.
От одиночества не смей сойти с ума!”
(Уривок з твору “Зима, прости…”).
Долаючи внутрішні протиріччя й осягаючи власну душу, водночас й християнську, й язичницьку, шукає рай, знаходячи його у коханні, лірична героїня Наталії Пірогової. Бо інакше не може бути, бо
“Той, хто втрачає, – втрачає сушу,
І океани, і власну суть;
Той, хто Кохає, – кохає душу,
Інакше в світі не може буть”.
(Уривок з твору “Той, хто втрачає”).
Соковиті картини малює словом Ірина Мельничук, чиї ліричні герої теж поєднують у собі християнське і глибинне міфічне бачення світу, що дає можливість писати образно і щиро:
“Там не сумно, де смуток – як сором,
Там не зимно, де холод – як міф,
Але так, як і вічності тому,
Корабель налітає на риф.
Узбережжя гарячі і хтиві
Поховає рухливий пісок,
Що його вибиватимуть хвилі
З посірілих моряцьких кісток…”
(Уривок з твору “Там не сумно…”).
Розмовляє зі світом Дарина Сімонова, і потужне слово цієї молодої поетки іноді змушує серце завмерти, бо це не зовсім вірші. Це мелодії скрипки, яка здатна зачарувати танком до нестями і роз’ятрити душу невимовною печаллю. Дарина і сама грає на скрипці, бандурі, сопілці і фортепіано, і це відчувається ледь не в кожному її рядку.
“О, Вербо! Ні! Ніяка сила
Тебе зламати не могла!
Чому ж ти віти опустила,
Й стоїш сама отак німа?
Чому пташки вже не співають
Пісень твоїх?
О, де тепер, скажи, благаю,
Шукати втіх?!”
Чомусь згадуються казкові скрипалі з уже відзначеного нами твору “Скрипаль і фоссегрим”, де талановитий музика міг своєю грою змусити плакати бурштином сосни і заспокоїти бурхливе море.
Зв’язок із рідною землею, незбагненні прадавні чари, закодовані у рідній мові, втілилися у слові прозаїка і барда Олеся Дейни:
“А що то за грааль? Що то за скарб? Коштовності, мабуть, багатство? Ні… Історія, книга про створення світу істинна? Ні… Може краса там захована? Красу не заховаєш… Он вона, навкруги… У сонячному промінні, у краплинах дощу, у кожній степовій стеблині… У посмішці, в очах коханої людини… В очах дітей твоїх… Ото воно і скарб – бути Людиною. Попри всі незгоди і перешкоди” (Уривок з легенди “Скарби людства”).
Стають на герць із сірістю і темрявою воїни світла, серед яких може бути кожен небайдужий, щоб здобути перемогу над ницістю і надію на майбутнє. І знання це з підсвідомості, зі сновидінь, прадавнє, як сам народ:
“Я бачив сон майбутнього… О, сни…
Що край на межах заходу та сходу
Зганьбить вогонь священної війни
І вкриє попіл тіл її народу.
Грім прогримить… Могутній, чистий грім.
На згарище проронить сльози небо,
І вкриє землю закривавлену пітьма…
В народженні святім земля і небо”.
(Уривок з твору “Сон майбутнього”).
Рідна земля розмовляє з тими, хто здатний і бажає її чути, та іноді цей голос збурює біль, який так важко втримати у серці, і тоді народжуються такі твори, як нарис Златослави Рудницької “Янгол із зеленими очима”. Рід майже кожного з мешканців нашої області постраждав від Голодомору, та про це важко не лише казати і писати, але ще важче зберегти в душі пам’ять про минуле, не втратити її у суєтності сьогодення. І таке безпам’ятство, певно, один з найстрашніших гріхів і злочинів проти свого народу. Й тоді пам’ять вертається болем очищення, таким, що здатні своєю силою викликати слова Златослави:
“Боже! І вже з моїх очей течуть сльози, обпалюють щоки вогнем, і серце обливається кров’ю, і стискають його лещата. Як холодно й моторошно, і паморочиться в голові, гострий біль пронизує наскрізь, і все постає в брунатно-кривавих тонах. І виривається придушене ридання з грудей, і не чужа мені ця дівчинка, і душі наші зливаються в єдине ціле, і не можу забути, не можу відкинути” (Уривок з нарису “Янгол із зеленими очима”).
Шукає себе молода талановита прозаїк Олена Мельничук, в її палітрі і фантастика (“По гриби”), і соковитий український гумор (“Куряча війна”), і філософські роздуми над щирістю і добротою (“Посмішки”), і розуміння екологічних проблем нашого світу (“Допоможіть мені вижити!”) та власних помилок (“Порвана книга”). Незважаючи на юний вік, Олена майстерно володіє словом і пише легко і весело, та водночас глибоко і серйозно. Ця здатність до поєднання стилістики і проблематики різних жанрів, імовірно, згодом дасть Олені можливість потужно представити Дніпропетровщину в сучасній українській літературі.
Варто підкреслити, що у нас є переможці конкурсу, але немає переможених, кожному дається шанс наступного разу довести своє право на творчість, на зростання, на досконале володіння словом. Повна справжньої духовності розмова з Богом Людмили Богомазової. Цікаві образністю вірші Вікторії Моргун, Анни Садікової, Анастасії Зінченко, Ксенії Шевченко, Карини Чеховської, Дарини Яковлевої, Наталії Фурманець і Юлії Кравець. Запам’ятовуються легенди Євгенії Яворської й Олександри Звєгінцевої. Кожен має, що сказати своєму читачеві.
І хоча усім фіналістам конкурсу “Молода Муза” ще треба багато чому вчитися, щоб їхні слова діставали до душі і були зрозумілими і повними енергії, відчувається, що народилося нове покоління українських поетів і прозаїків, перше, вільне від ідеології Радянського Союзу. Сильне покоління людей, що не лише пишуть, але і малюють, грають на музичних інструментах, займаються перекладами й акторською діяльністю, і просто живуть повним життям, не обмежуючись однією літературою, і цим роблячи свою творчість ще яскравішою. І навіть в рамках обласного конкурсу відчувається, що, сама того не усвідомлюючи, творча молодь створює спільний творчий світ, проектуючи його і на реальність, щоб і серед нас, а не лише у книжках, небайдужі чули голоси землі і неба, кохали, творили, знаходили друзів і билися з сірістю і ницістю й у власному серці, й у світі, творячи нове життя без криз і приниження індивідуальності і гідності.
Молоді літератори все частіше відходять від голої декларативності, бездушного римування, прагнучи поринути в глибини духу, наблизитись до сокровенних джерел власної душі, а вже через неї дійти і до сердець читачів. І це правильний шлях, бо він глибинний і прадавній, як саме слово.
Ми живемо у складний час, у час динамічних перемін, інколи суперечливих. Молодь особливо гостро це відчуває, і ми намагаємось робити все, аби допомогти їй реалізувати свої здібності.
Бажаємо всім молодим літераторам, щоб щедро колосилася нива їхньої творчості, щоб не міліла криниця духовного життя нашого дніпровського краю.
Сергій Бурлаков,
поет, голова журі конкурсу
“Молода муза”,
Наталія Дев’ятко,
поет, прозаїк, член журі конкурсу
“Молода муза” [ Згорнути уривок ]
|
