|
"Адреналінові сутінки" : збірка фантастичних новел
Юрій Муляр
— "Місто" (Чернівці),
2008.
— 155 с.
— м.Чернівці. — Наклад 500 шт.
Можливість автографа.
Жанр:
— Соціальна фантастика
Анотація:
"Коротка та ультра коротка та максимально насичена подіями фантастика. Ніякої "води", непередбачувана розв'язка і максимум напруги до самого кінця. Герої - такі ж люди, як ми з вами, яким доводиться діяти в умовах постійного ліміту часу, екстремальних швидкоплинних обставин, коли будь-яке невірне рішення неминуче призводить до смерті!"
Нажахав? Навряд чи чимось можна довести до подібного стану сучасного читача, проте я чесно, принаймні мені так здається, намагався на майбутнє не красти Ваш особистий час, витрачаючи його на зайві або не зовсім доречні описи, другорядні сюжетні ходи та надто деталізовані характеристики головних героїв. кількість яких і так зведена до необхідного логічного мінімуму.
Всі твори закінчуються неминучим хепі-ендом, проте, якщо Ви відчуєте, що щось хоч трохи змінилося у Вашій свідомості після прочитання моїх творів, то я буду щиро вважати, що я недаремно написав цю книжку.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
БАРТЕР
Клюз Драй з огидою пожбурив у сміттєпровід апельсин й одразу пригадав єхидне личко торгового агента бази, коли замовляв на борт свого ракетоплана вантаж справжніх фруктів. Так Клюз вирішив почати нове життя, зав’язавши із спиртним і почавши дбати про своє здоров’я. Все життя їв звичну їжу і ніколи не думав, що запах апельсина походить від цієї смердючої помаранчевої кульки з бридким смаком. Мабуть справжні фрукти дійсно корисні, але спробуй звикнути до них. І Клюз вирішив-таки спромогтися з’їсти щось із цих справжніх дарів природи, але тільки не цього разу чи, наприклад, на зворотному ... [ Показати весь уривок ]
шляху.
Ракетоплан "Бриз-144" був стандартним мисливцем за астероїдами з одним членом екіпажу. Уламки загиблих планет нещадно осипали обжиті планети, і більше сотні мисливців, кожний у своєму секторі, по шість місяців несли чергування. І тепер Клюз Драй монотонно відраховував день за днем, коли можна буде взяти курс на рідну планету.
Сіра нудьга космосу, здавалося, оселилася і всередині корабля. Останні маяки на планетоїдах, пункти дозаправки, колонії геологорозвідників та різного роду авантюристів уже два тижні, як залишилися позаду. Попереду тільки поодинокі купола будівель самітників – аскетів, що залишені чи доживають своє, або не менш рідкі прогорілі проекти збанкрутілих компаній.
Клюз ліниво перевів погляд на монітор, коли зелений вогник сповістив про прийняте повідомлення. Ось якби загорівся червоний... Механічний голос монотонно пробубонів запрошення відвідати Табанус, де на втомленого мандрівника чекає все, що він забажає від рівня комфортності "С"-класу.
"Хоч правду каже, – подумалося Клюзу, – адже клас вище міг бути тільки на обжитих великих планетах".
Натиснувши кілька клавіш, Клюз пересвідчився, що Табанус – це невелика планета з пониженим рівнем гравітації, не зовсім нормальною, у порівнянні з Землею, атмосферою і примітивною флорою-фауною, плюс повна відсутність перспектив на розробку корисних копалин. Знайти причину, щоб хоч трохи відпочити від полювання на астероїди, було просто, тим більше, що ще до старту Клюз вимагав підлатати його ракетоплан, і в цьому польоті вже було від чого лихим словом згадати базу, пітніючи над рішенням технічних головоломок.
Але гроші вирішували все, і Клюз ніколи особливо не пручався, якщо, певна річ, випадок не був дійсно неординарним. Питати дозволу, окрім себе, не було у кого, в самописець Клюз ввів потрібну корекцію, і з легким серцем пішов на зниження.
Посадка відбулася без проблем, і голос машини сповістив, що біля ракетоплана вже очікує аерокар. Робот-водій заповзято загнав його в шлюзову камеру космопорту, автоматика вирівняла тиск, рівень гравітації та склад кисню. Клюз упевнено увійшов до головного куполу. Роздивившись, він зрозумів усе без зайвих слів. Це був один з тих комерційних проектів, коли в надії на швидку навалу колоністів у даний сектор космосу фірма будує космопорт, але обставини змінились, і колонія людей, що його обслуговували, залишила планету, а космопорт перевели в автоматичний режим, довіривши його догляду роботів, аби зрідка прилітати сюди за виручкою.
До Клюза хвацько підкотив робот-метрдотель, вітаючи його на міжпланетному сленгу астронавтів. Це змусило трохи зніяковіти Клюза, але вже наступної миті робот, проаналізувавши власну помилку, ввічливо і без фамільярності запропонував прослідувати по лабіринту задоволень, пропонованих космопортом.
Перед тим, як піти у довгоочікуваний загул, Клюз доручив зробити необхідний ремонт ракетоплана. Робот, здавалося, засяяв від щастя і підтвердив прийняті замовлення. Одночасно зі щілини у його грудях з’явився невеличкий буклет – путівник космопортом з цінами на всі задоволення комфорту "С"-класу. Клюз добре знав, що це за комфорт, і, ледь ковзнувши очима по титульному аркушу, пожбурив книжечку у найближчу урну для сміття.
Клюз опустив кредитну картку у приймач в якості гарантії платоспроможності. Ще деяка кількість кредиток промовисто відстовбурчувала кишені куртки, і Клюз гордо вступив у супроводженні робота в сяючі чистотою та яскравою ілюмінацією зали відпочинку і насолод.
Бар дійсно був на висоті – робот-бармен не ліз у душу, а з гідністю справжнього дворецького задовольняв забаганки Клюза. Меню було звичайним, і ніяких тобі свіжих фруктів, до яких треба звикати, якщо все життя їси, не знаючи, як і що з чого готується. Апельсиновий хліб, шоколадний тонік, вітамінізований абрикосовий антрекот під суничним соусом, фісташковий плов та багато-багато спиртного – що ще потрібно зголоднілому мандрівнику? Погано, що немає жінки, але спеціальна психотехніка після ситного обіду приємно доповнила чуттєві насолоди.
Спеціально підібрана музика остаточно розніжила Клюза, але невідворотне почуття обов’язку за якийсь час пересилило залишки хмелю і, виходячи у центральний купол, Клюз вирішив, що на зворотному шляху обов’язково ще раз зупиниться на Табанусі. Робот-метрдотель ввічливо подав Клюзу рахунок. Рука, полізши до кишені за кредитками, там і завмерла.
Від суми у Клюза перехопило подих. Ще раз уважно вчитавшись у рахунок, Клюз почав розуміти, що йому не вистачає грошей. Клюз запропонував роботу взяти на ракетоплані необхідну суму, а насправді вирішив, нехай і з скандалом, але залишити планету.
Підлетівши до ракетоплана, Клюз надзвичайно здивувався, коли побачив, що корабель намертво приварений до покриття космодрому. Це було щось. Клюз вирішив розібратися і повернувся до головного купола, але тільки тут до нього дійшло, що даремно не дочитав викинуту книжечку. Погасити борг він зобов’язаний протягом доби.
Нервування підштовхнуло до думки промочити горло, але тепер усі задоволення були недоступні для Клюза. Замість метрдотеля його тепер супроводжувала якась тумбочка на колесах. Космопорт, дізнавшись про його проблеми з грошима, занурився в темряву, залишивши тільки чергове освітлення. Аерокар став занадто дорогим, вимагаючи платню наперед, а йти до ракетоплану вночі та при низькій гравітації було надто ризиковано.
На запитання, де можна переночувати, тумбочка мовчки вказала слідувати за нею і, довго поплутавши ледь освітленими і холодними коридорами, виїхала через декомпресійний шлюз до самотнього бараку. Це був готель найнижчого класу комфортності для нужденних мандрівників. Ненав’язливий сервіс крихітного номера без вікон говорив сам за себе: окрім пластикового стільця, унітаза і висувного лежака у кімнаті з металевими стінами більше нічого не було. Замість води якась мазня, котра при правильному використанні прибирала бруд з тіла. Лежак з прив’язними ременями, щоб не звалитися під час сну на підлогу через надто малу гравітацію. На довершення – їжа в таблетках, чавунні капці, щоб не літати по кімнаті, мікроклімат, як і туалет, за окрему плату, і все це доповнювалося відчутною нестачею кисню.
Від усього цього Клюз устиг відвикнути в головному куполі космопорту. Все б нічого, але ось сечовий міхур не збирався терпіти, і Клюз рушив до унітазу, та згадав, що за задоволення користуватися ним треба спочатку заплатити.
"Вийду за двері й обійдуся без зручностей", – подумалося Клюзу.
Не встигнув завершити свою справу, як несподівано гучний голос звідкись знизу приголомшив Клюза:
"Перше попередження. Перше попередження. Перше попередження. Ви порушили громадський порядок, що автоматично призводить до накладання грошового штрафу, і Вам оголошується перше попередження", – вигукнула тумбочка на колесах, що й не збиралася йти від дверей готелю.
Штраф був величезний, і Клюз, не вагаючись, що є сили, врізав кованим черевиком в бік робота.
"Друге попередження, – тричі видав голос робота нову відвертість, – навмисне пошкодження обладнання космопорту веде до подвійного грошового штрафу і накладає на Вас друге попередження".
Клюз дістав бластер і вже був готовий змусити замовкнути робота назавжди. Відчувши стан астронавта, робот тим же рівним голосом пророкував далі:
"Знищення, а так само і нанесення непоправного пошкодження персоналу космопорту призводить до накладання останнього, третього попередження, що автоматично веде до повної конфіскації майна особи, яка спричинила шкоду, а сам порушник примусово залишає територію космопорту".
Клюз миттєво охолонув і почав міркувати. Тепер він знав, що таке третє й останнє попередження, що у нього їх вже є два, а поза космопортом життя немає, та й взагалі на цій планеті цей космопорт – єдине, що нагадує про цивілізацію.
Клюз звалився на голий, жорсткий лежак і з важкою головою забувся неспокійним сном. Поспати вдалося недовго. Він скоро відчув, що в кімнаті такий самий холод, як і за дверима. І якщо спеку ще можливо було переносити, то холод добив Клюза. Кинувши кредитки в приймач, він відчув, що клімат в номері стає прийнятним для життя.
Але нормально виспатись не вдалося. О шостій годині голос робота сповістив, що саме час звільнити номер до моменту, поки він не буде оплачений. Клюз вирішив не вилізати з-під ковдри, але опалення автоматично перейшло на режим нагнітання холоду. Клюз миттєво вдягнувся і вискочив з номера. На вулиці було значно тепліше, ніж там, звідки його щойно вигнали. За спиною автоматично зачинилися двері, і він залишився сам. Зв’язку з базою немає, навіть якщо потрапити на ракетоплан, і поскаржитися нема кому на все, що він отримав сповна за неповну добу. Залишається йти на контакт з невмолимим, бездушним металом.
Клюз тихо і максимально доброзичливо покликав робота. Замість тумбочки на колесах зі світанкових сутінок викотився броньований монстр, що міг витримати прямий постріл бластера. Клюз знав, що закладена програма не дозволяє жодному роботу завдавати людині шкоду, але він також знав, що є багато способів змусити будь-яку людину бути поступливою, зводячи її власну агресивність до нуля.
Від голоду шлунок нудило, голова від недосипання і нервування розвалювалася на шматки, сечовий міхур оскаженів, спрага зробила язик схожим на батон вареної ковбаси, а грізне третє попередження дамоклевим мечем висіло над Клюзом. Не залишалося нічого іншого, як проскочивши на ракетоплан, зачинитися у ньому, а далі будь, що буде.
Клюз попросив робота вказати шлях до корабля, до якого вони мовчки і рушили під палючим сонцем. Чи вдасться, якщо не знищити, то хоча би вивести з ладу робота, Клюз не знав. Наразі головним завданням було потрапити у ракетоплан. Аби заспокоїти робота, Клюз попередив, що йому треба увійти в корабель, щоб узяти необхідну суму кредиток. Мабуть діалог робота з космопортом дав позитивний результат, але далі плану Клюза настав край.
Робот зажадав ключ-код на активізацію входу в ракетоплан, і Клюз наважився-таки дати йому ключ, аби разом потрапити на борт корабля, навіть якщо першим туди дістанеться його ворог.
Розумне "залізо" активізувало вхід й увійшло до корабля. Перед носом онімілого Клюза люк раптово зачинився. Тепер нічого не залишалося, як, у ролі стороннього спостерігача, чекати та дивитися, що буде далі.
Хвилин за десять вхід відчинився, і монстр приємним жіночим голосом промовив:
"Сер, прошу від імені адміністрації космопорту прийняти наші щирі вибачення за нашу необґрунтовану підозру у Вашій неплатоспроможності, чим могли образити в Вашій особі такого поважного клієнта. Адміністрація ще раз просить вибачити її за заподіяні незручності і запрошує Вас весело провести час у розважальному центрі космопорту. Ми завжди раді вітати Вас на Табанусі".
Закінчивши цю тираду, броньований монстр на максимально можливій швидкості почав рухатися у бік космопорту. Не розмірковуючи в чому причина таких змін, Клюз кинувся до ракетоплана. Все було на місцях, як і раніше, але тут Клюз побачив на столі невеличкий аркуш паперу. Клюз із задоволенням перечитував його знову і знову, розуміючи, що тепер він може не просто розрахуватися за все, але ще не один раз відвідати цей космопорт, який з цього моменту йому знову став подобатися. Це був офіційний лист з бартерними розцінками на свіжі фрукти, які лежали у сховищі продуктів ракетоплану...
Клюз відлітав з планети у гарному настрої. Про перший невдалий день він уже не згадував. Клюз дістав з шухляди столу помаранчевий м’ячик. Очистив його від такої перенасиченої запахом шкірки, акуратно витер руки і відділив дольку. Пригадавши, як ці помаранчеві кульки виручили його з біди, Клюз героїчно поклав дольку до роту і стиснув її зубами. Виплюнувши цю мерзенну гидоту, він кинув залишки апельсина у сміттєпровід.
БОГ
МАРЛОН ГАРБО ПЕРШИЙ, єдиний і всемогутній. Наймогутніший відтоді, як люди усвідомили себе людьми. Нарешті найсмертоносніша зброя винайдена і вона у мене в руках. І не просто в руках, а я вже неодноразово доводив людству її силу та міць. Нерозумні люди, замість того, аби прийняти мої справедливі умови, намагаються продовжувати боротися. Ще вчора вони сподівалися на перемогу, але саме сьогодні нарешті усвідомили, що даремно опиратися після того, як перестала існувати Японія. Суперзброя знищила все живе на цих островах, залишивши цінності для тих, хто вірно служить мені. Раніше я дуже захоплювався ідеєю справедливого устрою світу, але мені не давали спокою вимоги різних демагогів. Тепер же на моїй планеті настав мир, споконвічний мир для тих, хто вірить у мій геній. Я справедливий, але і жорстокий до людей, котрі нічого не розуміють в створеному мною Всесвіті.
Я один володію цим світом, і мені не потрібно даремних порад, що та як робити. Щоб я не робив, я роблю, як вважаю за потрібне, і ніхто не в праві мені заважати. Та і хто може мені, що не будь зробити, якщо моя служба охорони краща в світі, найкращі технічні рішення стоять на сторожі мого дорогоцінного здоров'я, якщо зненацька кому-небудь в голову прийде божевільна думка спробувати мене вбити. Будь-яка, найменша підозра в нелояльному ставленні до мене несе людині, якщо не миттєву смерть, то таке життя, що нічим не краще за смерть.
Завдяки останнім досягненням медицини я став майже безсмертним: моє здоров'я тепер міцне, як ніколи. Я даю цьому світу все, я годую людство з руки, я став для нього єдиним божеством, якому вони моляться в надії на мою прихильність. Я став для них богом, і я дійсно бог, тому що тільки він може правити цілим світом. Саме так. А чому про це я говорю сам з собою? Про це повинен знати кожний! З цією думкою повинен лягати і вставати кожний землянин! Слухняним і відданим, їм буде легше змиритися з залишками своїх колишніх переконань. Так, я бог, бо тільки бог може творити і руйнувати, бути володарем світу. Оскільки, вже тисячі років далі розмов про бога жодна релігія не просунулася, час вже вирішити цю проблему і вирішити негайно.
Навіщо вірити в незрозумілого та неосяжного Бога. Живий бог править цим світом і йому неприємно, що можливо вірити ще в будь-що, окрім його власної божественності.
Марлон Гарбо Перший підійшов до пульта гучно-мовного одностороннього зв'язку з кожним мешканцем Землі. В кожному домі на кращому місці стоїть приймач його божественних відвертостей і горе тому, у кого він випадково виявиться вимкненим. Цар царів, бог богів звично прокашлявшись, вимовив кілька фраз, але апарат мовчав. Гепнувши ногою пульт, володар Всесвіту нетерпляче натиснув кнопку виклику, але звичної відповіді не почулося. Це остаточно вивело його з себе, і всемогутній владика ввімкнув відеофон, проте сиротливо пустий екран лише миготів у відповідь. Зв'язку не було по жодному з каналів. Натиснувши на ремені кнопку тривоги, він так і залишився незворушно стояти з відкритим від нестями ротом, коли побачив у кімнаті людину. Не довго думаючи, він вихопив лазерний пістолет і, не цілячись, вистрілив в незнайомця. Постріли не спричинили шкоди чужинцю. Тим часом незнайомець повільно трансформувався в кремезного клишоногого чолов'ягу. Ще за хвилину він перетворився на молоду і симпатичну дівчину, яка в свою чергу, протягом короткого часу стала високим атлетичним здорованем. Нарешті, перетворення добігли кінця, і володар світу побачив втомленого чоловіка середнього віку, котрий, посміхаючись, оцінював викликане враження.
Минуло ще кілька тягучих хвилин, і Марлон Гарбо Перший, Великий, Божественний та Всемогутній, нарешті очунявши, пересохлим горлом прошепотів: „Хто ти такий?” „Я твоє життя і твоя смерть, я твій бог” - оксамитовим голосом відповів незнайомець. Земний володар гарячково натиснув на гачок, спрямованого на незнайомця, пістолета, але цього разу зброя зовсім не спрацювала. „Між іншим, все навкруги не працюватиме без мого дозволу” - спокійно пояснив незнайомець. „О, як я розумію зараз твій стан, Грегорі Натанієль Герберт Хадсон чи я помилився, невірно назвавши твоє справжнє, дане тобі при народженні ім'я, котре ти був би радий забути, і яке ти силою примусив забути людство. Не треба відповідати, бо я і так читаю всі твої думки, і тому зайве витрачати зусилля, щоб їх озвучити. Я прийшов за тобою. Тільки не пропонуй мені нічого, все навкруги і ти сам - це і так все моє. Будь до кінця чоловіком, ти ж нікого не питав, коли вирішував чужі долі.
Ще хвилину по тому Великий і Всемогутній, а тепер з трясучою щелепою, жалюгідна, бліда тінь людини боляче ворушила непідвладними їй губами, силкуючись видавити з себе, бодай, єдине слово. Безсилий впоратися з навалою суперечливих почуттів та емоцій, Марлон судомно жбурнув рятувальну капсулу до рота і з хрустом розчавив її зубами. Ноги підкосилися, і Марлон повільно осів на м'який килим. Мимоволі розплющивши очі, Марлон побачив, як усміхнена постать смерті в чорному балахоні і з косою в руках схилилася над ним і зрозумів тоді, що навіть померти він не може з власної волі. Смерть, не поспішаючи, трансформувалась в постать вже звичної втомленої людини з таким незрозумілим виразом в очах. Раптово небувала втома змусила Марлона заплющити очі і тоді, примушена чужою волею, власна пам'ять повільно, кадр за кадром, як у кіно, почала прокручувати в зворотному порядку всі події його життя, але тільки як би дивлячись зі сторони. Марлон намагався не бачити те, що було йому тепер неприємним, але не міг нічого з собою вдіяти. Хотілося несамовито опиратися цій дикій тортурі, але безсилля викликало лише сльози розпачу. Пам'ять відтворювала події минулого, про які він давно намагався забути. Інтуїція підказувала, що повинно щось відбутися, заради чого все це затівалося.
І тут Марлон побачив, як нічим не помітна людина повернула до нього своє обличчя і здивований Марлон одразу впізнав ці очі. Людина демонстративно дістала з кишені брюк пакетик з презервативом, підійшла до його батька і непомітно поклала пакетик в його кишеню. Тепер ця людина знову, але вже наживо стояла перед ним. Слова цієї людини тихо, але виразно знаходили свій сенс в голові, ще нещодавно, Марлона Гарбо Першого та, поки що, Грегорі Натанієля Герберта Хадсона. “Відтепер тебе насправді немає - ти не народився. Зробити це, як ти сам бачив, було відносно нескладно. Складніше буде змінити світ, але і це робилося неодноразово. Не народившись, ти тепер і не вмреш, а душа твоя буде довіку знаходитися серед людей, перебуваючи в повному забутті, не в силах не те, щоби змінити що - не будь, але й хоч якось заявити про себе”.
І невдовзі Марлон знову побачив цей світ, в якому йому тепер не було місця. Все, що він бачив, було йому раніше до болю знайомим. Пам'ять водила його по звичним і таким знайомим по колишнім спогадам місцям, де тепер його тепер ніхто і ніколи не бачив і не знав. Його Марлона Гарбо Першого, Великого та Всемогутнього ніколи не було в цьому світі, як і не було Грегорі Натанієля Герберта Хадсона...
Втомлений і засмучений творець всього сущого відвернувся, щоб не дивитися у той бік, де повільно зникало фізичне тіло людської істоти.
КРАЩІ З КРАЩИХ
Відділення космічної піхоти, стрімким кидком прорвавши захист ворога, залишило далеко позаду сусідні підрозділи. Ще трохи і довгоочікувані офіцерські нашивки, нарешті, засяють на моєму плечі. Я знаю, за що мене недолюблюють побратими по зброї, але війна - наша загальна справа і я вичавлю з неї все, що тільки може дати нагода, навіть якщо хтось із моїх підлеглих і загине.
На лівому флангу молодий рейнджер почав відставати від інших, і я кинувся до нього. Пришпоривши новачка, я помітив, що залишилося лише четверо боєздатних бійців, але й ворог все слабше і слабше відповідає на наш ураганний вогонь. Уже тішачись майбутньою перемогою, я забарився на якусь мить і цього вистачило, аби ворог встиг взяти мене на приціл і привести в дію свою зброю.
Снаряд, розміром не більше горошини, пробив багатошаровий захист і, увійшовши в моє тіло, вибухнув, розносячи поки ще моє, але вже таке нікому не потрібне тіло, на шматки. Водночас десятки протишокових голок автоматично встромилися в тіло, перед тим, як мене остаточно вимкнуло.
В затухаючій свідомості заспокійливо промайнула думка, що і цього разу мені пощастило більше за інших. Я міркував, отже, голова не постраждала, а це на сучасній війні головне для солдата. В шлемофоні зазивно запищав сигнал запиту від робота - рятувальника, проте відповіді вже не було…
…Свідомість повільно поверталася разом зі звичною нудотою від передозування препаратів, що вгамовували звичний протест мого організму на імплантацію нових частин тіла. Тричі я позбувався то рук, то ніг, то ще невідомо чого під час боїв на чужих планетах і кожного разу мені, зібраному медиками заново, діставалися такі частини тіла, що без стакана спиртного дивитись попервах на них не хотілося.
Хоча хто зараз хоче проходити все життя, не змінивши жодного разу своє набридле колишнє тіло? Прикро, звичайно, бо поки дослужишся до офіцера, майже завжди доводиться мати справу з вже бувалими в різних халепах імплантатами. Особливо, якщо космічні війни тривають майже безкінечно, а вибирати медикам нема з чого, щоб “ремонтувати” поранених.
Проте, яка різниця, яка в тебе нова рука або нога, якщо більше, ніж на кілька добрячих боїв з ворогом тіло рейнджера без втрат не витримує. Останнього разу пришили ліву руку якогось негра, яка, до того ж, ще й виявилася такою незграбною, мовби нею він все життя тримав тільки лопату. Цілий місяць довелося тренувати її, і, все одно, в першому ж бою її відірвало разом з плечем на додаток до лівої ноги.
Добре бути офіцером – не треба чекати тиждень-другий, коли підійде твоя черга і тебе оживлять, а поки ти лежиш в анабіозній непритомності, весь наколотий під зав’язку різною хімією, немов жива консерва. Після такого анабіозу навіть за 2-3 тижні реабілітаційної відпустки не завжди вдається звільнитися від його наслідків, але кілька пляшок горлодера вправно роблять свою справу, а там лише б вистачило монет.
У такі дні борделі тріщать по швах, і когось знову повезуть на відновлення. Уряд взагалі не пропускає “нашого брата” на планети сонячної системи, аби не напружувати тендітні нерви мирних жителів. А там, куди таки попадає рейнджер, його тримають під прицілом в прямому й переносному розумінні.
...Нова хвиля нудоти знову змусила розплющити очі. Призначені андроїди – санітари незграбно грюкнули ношами у борт шпитального ракетоплана, даючи дорогу комусь іще. Насилу відірвавши голову від подушки, я трохи не підскочив від несподіванки. Ось вони, довгоочікувані офіцерські шеврони, на не менше довгоочікуваній, блискучо-синій, з голочки новій офіцерській формі. Подвійно незрозуміло, кого це я повинен тепер пропускати поперед себе, якщо я офіцер космічної піхоти.
Один за одним заносили в браму ракетоплана берсеркерів. Задоволення від отримання офіцерського звання мимоволі потроху зменшилося. Заздрість до берсеркерів завжди була і буде у кожного космічного піхотинця. Будь ти хоч ким завгодно, але якщо при всіх твоїх заслугах ти не берсеркер, то нічого і метати ікру перед іншими.
Ставши берсеркером, ти автоматично отримуєш звання старшого офіцера, тільки відбірні імплантати та гарантію уряду на проживання на кожній уподобаній планеті по закінченні терміну служби і ще багато чого, про що любили побалакати між собою за пляшкою, як прості рейнджери, так і офіцери.
Де і хто їх готував, скільки платили, і ще багато чого іншого було оповите цілковитою таємницею. Ті, хто бажав дізнатися зайве про суперрейнджерів, зникали назавжди і не треба було особливо здогадуватися, що з ними сталося. Всі знали, що для цих суперсолдатів скрізь, завжди і на все діє зелене світло. Відмінне спорядження і зброя, суперформа, котрій позаздрив би будь-який рейнджер, а головне – неперевершені особисті бойові якості.
Якось, після чергового збирання мене по шматочках, я, разом з такими ж реанімованими рейнджерами, відпочивав у барі забутої мною тепер планети і мені довелося побачити берсеркера в дії.
Цей звір голими руками рвав п’ятьох озброєних, чим потрапило під руку, рейнджерів. Усі були напідпитку, але на діях берсеркера це ніяк не позначилося. Він міг би вбити тоді і більше трьох, серйозно покалічивши ще двох.
Прибулі поліцейські кулями заспокоїли його назавжди, після того, як збагнули, що двом з них теж доведеться проходити відновлення деяких органів.
Заводились ці хлопці з півслова, а дурна слава йшла попереду них навіть серед відчайдушних шибайголів і тому охочих зв’язуватися з ними не було. Берсеркера завжди кидали туди, де вже не було надії на інших космічних бійців. У бою він, або перемагав, або гинув, але ніколи не відступав, навіть якщо йому наказували відступити і становище було безнадійним.
Ніхто так не хотів продемонструвати свої бойові якості, як берсеркер під час зіткнення з ворогом. Жага до ворожої крові була сильнішою за інстинкт самозбереження. Кожний з нас на словах ненавидів берсеркера, в душі ж тільки ледачий не мріяв ним стати.
Грошей вистачило тільки на три веселих тижня, котрі пролетіли у п’яному угарі, і, прибувши на тиждень раніше строку, я отримав під своє командування взвод рейнджерів. Наступного дня по тривозі наш батальйон десантували проти гроуберів на бойові позиції на Церері - 11.
Тварюки з ногами кенгуру і такі ж рухливі, з семипалими передніми лапами-руками, кожна розміром з дві мої, майже без шиї, з дзьобом на морді на кшталт гігантського папуги. Вбивча сила їхня зброї була не гіршою за нашу, так що за п’ятнадцять хвилин бою семеро моїх бійців остаточно вибули зі строю, і стільки ж билося з ворогом без однієї руки чи ноги, або без того чи іншого разом. Азарт бою не дозволяв звертати увагу на такі дрібниці.
Не знаю, що думали про нас гроубери, проте навряд чи вони коли не - будь раніше стикалися із шквалом вогню під назвою “елітна космічна піхота”. За і перед нами залишалися тільки сплавлений ґрунт і обвуглені трупи ворогів. На плечах ворога ми успішно проскочили його захисні рубежі і забезпечили вихід головним силам наступу на оперативний простір. Але звичні з минулих вторгнень головні сили наступу так і не підійшли.
Гроубери, оговтавшись від першої навали, згодом почали планомірно витісняти нас. Прохання терміново надіслати підкріплення залишилося без відповіді. Радіоефір зрадницьки мовчав.
Звідки мені було знати, що весь наш батальйон, а це добрих півтисячі відбірних рейнджерів, був просто кинутий на заклання, а справжній прорив проходив в іншому місці. Мій взвод розтанув на очах, як і не забарилася черга й на мене.
За 100 метрів до головної захисної лінії залишки взводу потрапили в засідку, і тут почалася колотнеча. Встигнувши спалити атомним кулеметом п’ятьох чи шістьох ворогів, я і не помітив, як залишився, скоріш за все, один і весь вогонь скерований тепер на мене.
Постріл з чогось, схожого на базуку, розвалив мене на шматки, але цього разу, вочевидь, було щось не так. Перетинки розірвав гуркіт розваленого захисного шолома, тьмяніючи різнокольорові кола в очах, нестерпний пульсуючий біль у кожній клітині …… і всепоглинаюча темрява.
…так, професоре, ми зробили все, що змогли, але відновити певні функції вищої нервової діяльності, на жаль, не вдалося. Занадто велика втрата мозкової речовини у результаті прямого влучення в голову. Так, збирали буквально по шматочкам, але медицина, як і досі, в таких випадках безсила. Цілком вірно, імплантовано блок бойового синтетичного інтелекту. Відторгнення немає, оскільки мало не вся рідна частина мозку втрачена.
Цілком з Вами згоден, відмінний екземпляр для продовження служби в рядах берсеркерів. Шкода, певна річ, що попередній власник про це ніколи не дізнається. Пробачте професоре, за сентиментальність…
Четверо в білих халатах, неквапно розмовляючи між собою, відійшли від ліжка, подарувавши ще одному рейнджеру його заповітну мрію, а на додаток і нове життя. [ Згорнути уривок ]
|
