|
"Склянка Часу*Zeitglas", №61 : літературно-мистецький журнал
Олександр Апальков, Володимир Єрьоменко, А.Крим, та інші
(Переклад:
Хомутина Хельга, Апальков Олександр)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2012.
— 164 с.
— м.Канів. — Наклад 1000 шт.
Можливість автографа.
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Критика
Анотація:
До чергового номера журналу увійшли прозові та поетичні твори сучасних авторів України, Росії, Італії, США.
В критичних статтях В. Пасенюка, І. Дзюби, Л. Ісаєвої, Р. Брусневича йдеться про творчість авторів сьогодення, серед них : Є. Євтушенка, Л. Некрасовської, О. Волкова, Г. Кононова, В. Еременка, Є. Більченко, О. Апалькова, М. Петренко, В. Пасенюка, О.Мошни, О. Морозової, Л. Гонтарєвої, О. Сигиди, С.Черного та іншіх...
Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 35 грн.,
замовивши в редакції :
zeitglas@ck.ukrtel.net
|
Лінк із зображенням книжки:
|
"...…Дощ вщух і стало тихо.
– Ти знаеш,– мовила вона, – в мене є хлопець. Там, – вона махнула рукою в бік вікна, – в Пітері. Але він – каліка. Я познайомилася з ним у студентській кав’ярні. Бачу, підрулює на інвалідному візку просто до мене й каже: „Красунечко, ходімо ввечорі потанцюємо!” На що він сподівався? Втім, він сподобався мені.
– Ти, напевне, його пожаліла?
– Ні, – вона підвелася, – я спочатку теж так думала. Але ж він мені любий. Вибач, що я тобі це розповідаю.
– Та, нічого, кажи далі.
– Коли він так до мене звернувся, я оцінила його мужність. Звичайно, це було йому важко. Я ж бо ... [ Показати весь уривок ]
не якась… Щоправда мене вдарила думка: „Дурепа, він же сидить у візку!” Але я поглянула в його очі. Вони були блакитні, чисті. Він усміхався мені, щиро. І сам факт, що він насмілився до мене підрулити, був вартий поваги. Нині ми як інші пари. Ми разом святкуємо, їмо, відвідуємо танці.
– Танці?
– Так, – посміхнулася вона, пустивши дрібні зморшки в кутках очей, – він був спортсменом. Займався мотоспортом. У нього було багато перемог. Багато друзів. Та опісля травми, друзі поволі забули його. Це вкрай прикро. Байкери, сам знаєш, не бідні люди. Я оце й приїхала, аби заробити грошей. Мені ж іще довчитися треба. І його якось утримувати. Пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди... Мої батьки не допомогають нам. Вони відступилися й від мене. Сподіваються, що я отямлюся й покину його. А я, мабуть, його люблю. Щоправда, мені приходиться нагинатися, коли ми цілуємося на танцях. – Вона знову усміхнулася, – вибач.
– Та нічого вже...
– Навчи мене пасадобль танцювати, – вона застібала курточку. Білою плямою красувався значок “ За відмінне навчання”, у вигляді розкритої книги. – Тільки навчи по-справжньому. Я ж – відмінниця!
– Бачу..."
Олександр Апальков "Бесаме мучо" [ Згорнути уривок ]
|
