Олександр Апальков, Володимир Єрьоменко, А.Крим, та інші : "Склянка Часу*Zeitglas", №61 : літературно-мистецький журнал : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Редакцыя КК (джерело: журнал "Кур`єр Кривбасу")

|
У 61-му числі (2012) журналу Склянка Часу*Zeitglas друкуються проза Сергія Левченка, Олександра Апалькова, Володимира Комісарука, Йосипа Струцюка, лірика Неоніли Диб'як, Євгена Юхниці, Миколи Савчука, есеї В'ячеслава Пасе-нюка, Людмили Ісаєвої, Романа Шилуцького, розвідка Івана Дзюби до вісімдесятиліття Євгенія Євтушенка.

Автор рецензії: Віталій ЛАТИШЕВ (джерело: Прес-Центр)

Переможцем конкурсу на найкраще оповідання "ZeitGlas-2012" став письменник із Черкас Станіслав Стеценко.

Підсумки конкурсу були оголошені 5 серпня цього року. Як розповів засновник міжнародного україно-німецького журналу "ZeitGlas", редакція якого розташована в м. Канів, і однойменного видавництва Олександр Апальков, на конкурс надійшло близько 250 оповідань від авторів з усього світу. На розгляд журі була допущена лише половина з них.

За результатами конкурсу перше місце здобув Станіслав Стеценко. Друге місце присуджено Юрію Балюку з м. Бердичів за оповідання "Хлопчик з яблуком". Третє ... [ Показати всю рецензію ] – письменниці з Дніпропетровська Олені Заржицькій за оповідання "Коли продзвенить дзвінок…"

– Оригінальна назва оповідання, яке отримало головний приз, – "Малюк знищувач шпигунів", але в журналі "ZeitGlas" воно було опубліковане під назвою "Син прибиральниці" – розповів "Прес-Центру" Станіслав Стеценко. Я завжди захоплювався такими метрами оповідань, як О. Генрі, Рей Бредбері, й хотів створити хоч щось подібне, – наголосив автор.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Патлань та Сергій Прохоров (джерело: Журнал СЧ №62.)

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ЄРОШЕНКОЗНАВСТВА



Приводом для цієї рецензії стало переднє слово до перекладів «Чотирьох весняних замальовок» Василя Єрошенка, написане директором Благодійного фонду ім. Єрошенка, журналістом Владиславом Таранюком [37; 88-89].

У ньому, як у маленькій краплині води, відбилися суттєві розбіжності між науковим єрошенкознавством, яке спирається на факти й архіви, і популярним, що й досі тримається на міфологемах. Але про це далі.

Радує, що в Україні, врешті, почали Єрошенка читати й перекладати наново, слідом за Надією Гордієнко-Андріановою, яка перша ... [ Показати всю рецензію ] уклала збірку перекладів Єрошенка українською, – ще 1969-го року. У книзі, підготовленій Фондом ім. Єрошенка 2004 року та перевиданій у 2006-го [11] – всі переклади, крім двох, належать Надії Андріановій, і наводяться за книгою «Квітка справедливості» [8]. Отже, тепер на сторінках «Склянки часу» нам вперше представлено ще один переклад. Згадаймо й переклад «Закордонна подорож сліпого есперантиста», зроблений В. Таранюком і опублікований 2005 року [13; 145-147].

Як бачимо, автор переднього слова – не новачок у темі, знає есперанто, читає Єрошенка в оригіналі. Він є, разом з Є. Ковтонюком, автором низки статей [27, 27б, 38], перекладів та розділу про Єрошенка у книзі із серії «Життя видатних дітей» [24; 24-42]. Крім того й посада директора Фонду ім. Єрошенка зобов’язує до глибокого вивчення і грамотного пропагування долі й спадщини письменника.

Однак зауваги до точності формулювань і подання фактів постають уже з першого речення: «12 січня 2012 року виповнилося 122 років (sic! роки?) від народження нашого земляка, українця зі Слобожанщини Василя Яковича Єрошенка». І далі: «Все життя він подорожував, оволодів дванадцятьма мовами (за іншими даними – двадцятьма). Жив у Японії, Китаї, Індії, Сіамі, Англії та інших країнах». Видно, що ця невеличка замітка готувалася принаймні два роки тому, до 120-ліття письменника-символіста. Адже цього року ми відзначаємо соту річницю поїздки Єрошенка до Англії (19 лютого – 7 вересня 1912 року), яка передувала всім іншим його поїздкам, у тому числі на Схід, 90-ліття видання «Казок Єрошенка» китайською мовою у перекладі Лу Сіня та письменників його кола (1922), врешті – 60 років з дня його смерті (23 грудня 1952 року) та півстоліття з моменту видання першої радянської збірки Єрошенка «Серце орла» [7]. Крім того, цьогоріч есперантисти світу відзначають 125-ліття створення есперанто, і для них це дуже знаменна дата, бо ця створена мова функціонує успішно й донині. Але про це ні слова – у щойно опублікованій статті В. Таранюка.

Треба сказати, що в Україні існують давні напрацювання з єрошенкознавства. Крім Надії Андріанової, чиє 90-ліття відзначалося наприкінці 2011 року, твори Єрошенка ще у 1960-х рр. перекладали І. Бриль з Харкова [6], В. Паюк [10; 94–105] та П. Тимочко з Тернополя [9].

А з 2002 року активно й успішно діє Міжнародна науково-дослідна група «Василь Єрошенко та його доба» з осередками у Києві та Коломні, куди входять науковці та волонтери з України, Росії, Японії, Німеччини, США. Шлях до Єрошенка одного з нас – Сергія Прохорова – розпочався у Коломні і Старому Осколі ще 1969 року, а другого – Юлії Патлань – 1997 року в Києві і вів через вивчення есперанто, брайлівського шрифту, японської мови, складання бібліографії. Наш осередок співпрацює з есперантистами Китаю, Великобританії, Польщі та інших країн, а також з Літературно-меморіальним музеєм Василя Єрошенка в Обухівці (м. Старий Оскол, Бєлгородська область РФ), Бєлгородським літературним музеєм, Бєлгородським історико-краєзнавчим музеєм, Бєлгородською державною спеціальною бібліотекою для сліпих ім. Василя Єрошенка, Бєлгородською обласною універсальною науковою бібліотекою, Бібліотекою української літератури, Музеєм історії вітчизняної тифлопедапедагогіки, Музеєм історії ВОС, Товариством «Росія – Японія» (м. Москва), Асоціацією «Японія – країни Євразії» (м. Токіо) та багатьма іншими науковими установами, та особами, кому не байдужа спадщина Єрошенка.

За 10 років існування нашої наукової групи Наталією Бублак захищено магістерську дисертацію про Єрошенка (Мюнхен, університет Людвіга Максиміліана, 2004 [20]), проведено дві інтернет-конференції «Василь Єрошенко та його доба» (2002, 2009–2011), опубліковано десятки наукових розвідок про письменника-символіста. Українська дослідниця Юлія Патлань (Київ) та росіянин Сергій Анікєєв (Владивосток – Хакодате) перекладають твори Єрошенка з есперанто та японської мови – російською та українською. Юлією Патлань перекладено усю відому нині есперанто-спадщину письменника, крім трьох віршів, російською мовою (з урахуванням фахових потреб Музею Єрошенка) [12, 15] і частково – українською («Одна сторінка з мого шкільного життя», «Дивний кіт» [14; 25–50], «Про країну мрій»; також переклади російською з японської мови – «Орлиные души» [16], «Облако персикового цвета»). У 2010 році спільно з Міжнародною лігою незрячих есперантистів (LIBE) нами оголошено і проведено конкурс есе «Роль і значення Василя Єрошенка у моєму житті». На конкурс було подано 10 текстів, переможцями, за рішенням міжнародного журі, стали незрячі есперантисти з Японії та Росії – Куніо Танабе, Н. Осипенко та А. Жукова. Щойно, у лютому 2012 року, нами оголошено Міжнародний конкурс художнього перекладу з есперанто російською та іншими національними мовами 4-х відомих строфічних віршів Василя Єрошенка – "Homarano”, "Lulkanto”, "Malespera koro”, "Antaǔdiro de la ciganino” [32]. На диво, перший переклад уже надійшов… із Португалії. Есперантисти ж України та Росії, здається, зацікавлені проектом менш за іноземних.

Тепер повернемось до статті В. Таранюка та до постаті Василя Єрошенка. «Нашим земляком» його можна вважати досить умовно, адже народився він у слободі Обухівка Старооскольського повіту Курської губернії, там же – у Старооскольському районі Курської області помер 1952-го року. З 1954 року цю територію віднесено до Бєлгородської області. Батько Єрошенка Яків був вихідцем з сусіднього села, нині райцентру Чернянки, мати – росіянкою зі Старого Осколу, отже родина – мішаною українсько-російською. Саме в Осколі та Обухівці, на території Росії, де він народився та похований, Єрошенка справедливо вважають земляком.

Адміністративно ці землі до України не належать кілька століть, хоча там мешкає багато українців, і етнографічно це дійсно Слобожанщина. Цей дуже цікавий регіон українсько-російського слобідського прикордоння ми спільно досліджували під час щорічних українсько-російських наукових етнографічних експедицій 2006–2011 років. Самоназва давніх мешканців Обухівки нині – «хохлы», причому це визначення не несе в собі нічого принизливого, а є елементом розрізнення: в місті мешкають «русские», а поруч, але за адміністративним кордоном, «украинцы». Такий стан типовий для сучасної Слобожанщини, його треба визнати і вивчати неупереджено [29].

Нині життєпис Василя Єрошенка достатньо добре задокументований. Нам відомі архівні документи з точними датами початку і закінчення ним Московської школи сліпих; детально фікcована у російських, британських та інших часописах поїздка до Лондона [35], від’їзд та прибуття до Японії у 1914 році, робота у Москві у Комуністичному університеті трудящих Сходу ім. Сталіна у Москві (1924–1928 рр): збереглися дві анкети [18] та інші особові документи Єрошенка цього періоду. Аналізуючи одну з анкет за ксерокопією, наданій Анною Сизовою, директором Музею історії вітчизняної тифлопедагогіки (Москва), пп. Ковтонюк і Таранюк ще 2008 року якимось дивом «не побачили» пункт, де вказано національність – «русский» [27; 26-27]. Можна будувати чимало припущень стосовно цього факту, але для нас важливим є пріоритет архівного документа як історичного джерела.

Отже, як ми розглядаємо Василя Єрошенка? Як українця з роду (за дідом та батьком), вихідця із Слобожанщини (адміністративно – територія Росії). Принагідно скажемо, що виявлені нами з допомогою п. О. Лімарова з Бєлгорода метричні записи про родину Єрошенків (Ерошенковых) свідчать, що вже тоді, коли батько Яків Єрошенко переїхав з Чернянки до Обухівки, з ним жила мати Якова – Анисія Іванова Єрошенкова, тобто Анисія (Онися) Іванівна Єрошенко, удова [18]. Надія Андріанова-Гордієнко, яка бувала в Обухівці, працюючи над своїми книгами про Єрошенка, знала про це, хоч і називає бабу Килиною [25; 7, 8, 13–17]. Тобто діда по батькові у Василя ніколи не було, бо помер ще до його народження, а згадки В. Таранюка про діда, його розповіді і виведення роду Єрошенків від козацького гетьмана Ярошенка [24; 32–34] є домислами на тему відомого однойменного роману О. Маковея. Жаль, що вони великим накладом поширені для дітей та вчителів. Це історично невірно, бо О. Маковей писав про Буковину, а землі біля Старого Осколу історично заселені «черкасами», вихідцями з Черкащини, етнографічно Полтавщини, де й нині є село Велика Обухівка, що засвідчує реальні шляхи міграції українського люду на Слобожанщину з Полтавщини, а не з Буковини.

Навколо Єрошенка склалися два дуже потужних міфи, які часто стають на заваді наукового вивчення цієї постаті. В Японії він «момоку-но сідзін Еросенко» (сліпий російський поет Єрошенко); в СРСР – «класик японської дитячої літератури». Насправді Єрошенко в Японії, як свідчить Мітіко Ісакі, колишня викладач школи сліпих у Токіо, є зараз напівзабутим. Так, існують статті в енциклопедіях, але дуже низьке зацікавлення у тій добі та тогочасних діячах. «Класичною» є у Єрошенка мова есперанто, і насправді він є класиком есперанто-літератури, а не японської. Міфологічне кліше «класик японської літератури» виникло в пресі СРСР на початку 1970-х років, коли знову почалися реакційні процеси в суспільстві, переслідування інтелігенції та есперантистів. Таким чином можна було писати про Єрошенка щось «сенсаційне» і не так боятися постраждати. Про механізми формування цього міфу існує наша розлога стаття [36], а нині міф уже не витримує перевірки живим спілкуванням з японськими славістами.

В Україні певними журналістськими колами, поверхово обізнаними в суті питання, зараз стрімко вибудовується третій міф – «український класик японської літератури», ба навіть – «український письменник». Однак писав Єрошенко мовами есперанто та японською, декілька публіцистичних статей він опублікував у Москві російською. Прикметно, що японці відчувають належність творчості Єрошенка – стилістично та ідейно – до Срібної доби російської культури, адже у Токіо й Пекіні Єрошенко розповідав про Л. Толстого, Л. Андреєва, Ф. Сологуба, М. Арцибашева… Отже, ні за мовами творів, ні світоглядно, Єрошенко, на глибоке переконання практика-перекладача як з есперанто, так і з японської, не може бути «українським письменником». Більше того, цитований В. Таранюком О. Бондар, кажучи про казки Єрошенка, припускає: «Безусловно, что корни их следует искать в украинской литературе и философии» [23; 70]. Однак текстологічні студії переконливо спростовують такі припущення. Так, казка Єрошенка «Небесна» ґрунтується на корейському фольклорному першоджерелі, «Аліхан-боягуз» – на туркменському, «Грушеве дерево» – на сербському, «Орлині душі» – на притчах англомовних письменників. Так само англійський мовний прототекст має «Глек мудрощів» з індійського фольклорного циклу про Акбара та візира Бірбала. Не кажучи вже про літературні обробки Єрошенком індійського («Оповідки Вєтали») та бірманського («Бірманська легенда») фольклору. Помітні у творчості Єрошенка також впливи знаних письменників, переважно англомовних – Р. Кіплінга, Р. Тагора, Дж. Лондона. На наш погляд, підкріплений текстологічним аналізом, твори Єрошенка чукотського циклу спираються на широко відомий твір Т. Сьомушкіна «Чукотка».

В сучасній Україні працює, вочевидь, магія прізвища на «-енко» і хибне уявлення про Єрошенка як про «письменника без текстів» (мовляв, усі архіви його загинули, есперанто та японську мову пересічній людині вивчити неможливо, отже, залишається тільки вибудовувати численні вільні припущення – папір стерпить).

Однак дивує, коли таке пишуть есперантисти, «забуваючи» важливі моменти. Про ставлення Єрошенка до власної національності треба нагадати: Єрошенко був есперантистом і слідом за творцем есперанто Л.Л. Заменгофом розглядав себе як «гомарано», «часточку людства». Серед есперантистів початку ХХ століття навіть існувало позначення світогляду замість національності – «гомаранін», послідовник гомаранізму. Відомо, що Єрошенко належав до SAT – Всесвітньої позанаціональної (безнаціональної) асоціації есперантистів, яка існує й зараз. Саме про це його твір «Одна сторінка з мого шкільного життя», де діти доводять – наосліп, на дотик не можна розрізнити расу та колір шкіри, а також програмний вірш «Гомарано». В. Таранюк у своїй статті наводить лише його український переклад. Хотілося б звернутися до оригіналу, бодай за підрядником (Ю.Патлань): «Я розвогнив вогонь у серці, / Його не загасити силоміць; / Я запалив полум’я в грудях, / Його не зможе загасити навіть смерть. // Вогонь горітиме, доки я житиму на світі, / Полум’я полум’янітиме, доки існує земля. / Ім’я вогню – любов до людства, ім’я вогню – любов до свободи». Цікаво, що зафіксовано варіант тексту, де останні його рядки звучать так: «Моє ім’я – гомаранін / Ім’я вогню свободи людства» [2; 19,88]. Гомаранін («homarano»), людство («homaro») – то спільнокореневі слова в есперанто, похідні поняття від «людина» («homo»). І ось кредо самого Єрошенка – «моє ім’я – гомаранін», тобто послідовник переконань Заменгофа щодо провідної ролі есперанто й віри у особливу безнаціональну спільноту «samideanoj» – однодумців-есперантистів. Заголовок «Любов до людей» не авторський, був наданий цьому віршеві перекладачем, московським журналістом з «Правди», есперантистом К. Гусєвим на початку 1970-х рр. Тобто тоді, коли сама згадка про есперанто і гомаранізм могла призвести до репресій, а писати про Єрошенка вже була потреба. Як дивно і прикро, коли саме есперантисти-популяризатори зараз нехтують поглядами самого Єрошенка із власних прозорих причин!

Намагання перетворити Єрошенка на більш «свідомого» українця, аніж він був за життя, також спираються на новорічну листівку від 28 грудня 1967 року сестри Василя Яковича Марії Яківни, в заміжжі – Безуглової (1897 – 1979) з Харкова до Київа. Оригінал листівки передано її адресатом Н.М. Андріановою-Гордієнко у фонди Старооскольского краєзнавчого музею. Листівку написано російською мовою, і її частково цитовано майже в кількох виданнях Фонду ім. Єрошенка останніх років, із порушенням правил відтворення документів – у перекладі українською [27; 29-30; 5; 109] та з помилками – «дома говорили» прочитане як «даже говорили»/ «навіть розмовляли» [38; 37]. Тому наведемо повний текст по оригіналу: «Уважаемая Надежда Николаевна! Поздравляю Вас! С Новым Годом! От всей души желаю Вам хорошего здоровья, счастья, успеха в труде, благополучия и радости в семье. Я сейчас очень больна, все время давление меня мучает, а у сестер свои неприятности, а вообще нам нечего больше писать, Вы так хорошо написали, все верно и нам добавить нечего, даты верно написаны. Вася всегда писал украинец, потому что дедушка и папа украинцы, и всегда дома говорили по-украински, / кроме мамы, она была городская, если какой вопрос Вас интересует, я отвечу. Всего хорошего. Мария Яковлевна». Тут дуже важливий момент – позначка Андріанової червоним олівцем на означення кінця цитати перед словами «кроме мамы, она была городская» [19]. Ми повертаємося до тієї мовної різниці, що й зараз бачимо в сторожилів Обухівки – низова «хохляцька» мова – вулична говірка у слободі, і російська – у місті Оскол. Тому «городская» мати говорила російською. 2007 р. ми записали спогади Фаїни Чередниченко про те, що діти бігали до родини Єрошенків вчити нормативну російську мову – племінниця Єрошенка Віра була вчителькою початкової школи.

Нині виявлено лише ці два документальні джерела, в яких прямо йдеться про національне походження В. Єрошенка – анкети КУТВ 1924–25 років зі слів самого Василя, які тепер переважно ігноруються, і листівка 70-літньої сестри з Харкова, написана за 15 років по його смерті російською («городською», більш престижною на той час) мовою, українській дослідниці до Києва під час підготовки Андріановою збірки українських перекладів Єрошенка. Дивно, що пізніша листівка родички стає пріоритетною над свідченнями самого Єрошенка. Більше того, документ з іншим варіантом відповіді приховується. Тим часом документів, де б сам Вася «писав українець» не виявлено, хоча назва шанхайського видання Єрошенка й містить фонетичну форму "Vaselj Eroŝenko” [1]. Схожі форми «Васель», «Василь» зустрічалися нам на надгробках середини – кінця XIX ст. у Старому Осколі, що притаманне південноросійським говіркам із значним фонетичним впливом української мови. Отже, можна говорити про те, що син мішаної родини може вибирати і вказувати ситуативно національність одного з батьків, а також про «адміністративного» росіянина Єрошенка, який прибув до Японії з держави «Російська імперія», але етнічно по батьківській лінії був нащадком українців-слобожан з-під Курська та Харкова. Думаємо, що у складних життєвих обставинах висилки, громадянської війни, інтервенції на Далекому Сході гомаранін-есперантист Єрошенко міг вживати довільно обидва визначення, залишаючись «громадянином світу», що й врятувало його тоді. А спадщина його справді унікальна – вона відбиває традиції сліпецької усної творчості, які Єрошенко переніс у міжнародне середовище субкультури есперантистів. Наявний надзвичайно рідкісний приклад індивідуального, особисто-світоглядного вибору мов творчості (есперанто, японська), що відзначала ще «Краткая литературная энциклопедия» [30; 672].

Тепер про те, скільки і які мови знав Єрошенко. Станом на 1925 рік знання мов вказане ним самим у анкеті КУТВ. Як ми знаємо, В.Таранюк її вже аналізував і, отже, знає. Цитуємо: «На каких языках а) говорите; б) читаете; в) пишите – свободно, удовлетворительно, слабо». Відповідь: «а) английский, японский, немецкий, французский, международный язык эсперанто; б) на тех же; в) удовлетворительно» [17, л. 3]. Треба сказати, що Єрошенко вказав мови у порядку їх вивчення, з однією зміною – усім їм передувала мова есперанто, з ідеологічно-політичних причин поставлена ним насамкінець. Есперанто дала йому змогу вчити і практикувати англійську в Лондоні, а японську у Токіо. Мови Єрошенко вивчав на слух, тому фізично не міг знати, наприклад, китайську, яка не існує без зорового розрізнення ієрогліфів. А от японську можна вивчити фонетично. До названих п’яти мов варто додати хіба що пізніше опановану туркменську, якою Єрошенко спілкувався з туркменськими дітьми, очолюючи дитбудинок під Кушкою у 1934 – 1945 рр.

Як виник міф про 10, 12, а то й 20 мов, які знав Єрошенко? Дуже просто: із заборони мови есперанто, міжнародного руху есперантистів і згадок про це у друці аж до часів перебудови. Якщо есперанто не існує або не спрацьовує, логічним буде вживання національних мов усіх тих країн, де перебував Єрошенко, і повсякчас вивчення їх. Так мислили журналісти колишнього СРСР, у 1960-х – 1980-х рр. Реально ж есперантист Єрошенко завжди спирався на допомогу есперантистів та Всесвітньої (Універсальної) есперанто-асоціації, а наявні «основні мови» допомагали йому в цьому: есперанто в цілому світі; англійська – у Британії, Індії, Бірмі, Сіамі, навіть Японії та Китаї у спілкуванні з європейцями та інтелігенцією на територіях Британського колоніального впливу; японська – у Японії та Китаї; у Японії та Китаї серед інтелігенції були поширені есперанто, англійська, французька; німецька та французька мови потрібні у країнах Західної Європи; російська ж – на території всього СРСР, від Москви до Туркменії, Узбекистану і Якутії.

Пропагування старого міфу, де кількість мов зростає нескінченно, означає недовіру до функціональної спроможності мови есперанто; до слів самого Єрошенка та до архівних документів тих часів. Єрошенко в есперанто вірив, як видно й з наведеної п. Таранюком цитати із "Першої закордонної поїздки сліпого есперантиста пана В. Єрошенка» (на жаль, без зазначення джерела цитати [13]). Віримо Єрошенкові і ми, зауважуючи принагідно відсутність в рядку анкети української мови. Виходячи з цього, ми вважаемо, що просту, «вуличну», «хохляцьку» мову Єрошенко міг чути в Обухівці і знати в усному мовленні. Але така мова й мовлення історично, фонетично і лексично, як свідчать наші експедиційні записи, далеко не те саме, що українська літературна мова уявного еталонного «українського письменника». Отже, мови художньої творчості Єрошенка – японська і есперанто.

Тепер саме час повернутися до тієї долі, яка спіткала архіви Єрошенка. Владислав Таранюк захоплено просторікує: «На жаль, після смерті Єрошенка у 1952 році, десь зникли його архіви. Є побоювання, що вони знищені тогочасним тоталітарним режимом. А дуже шкода. Бо втрачено величезний спадок сліпого письменника. Зокрема, не збереглися його художні твори українською, російською мовами, його вірші» [37; 88].

Що тут правда, а що – намагання видати бажане за дійсне? Правда те, що кілька архівів письменника були знищені вогнем – два з них у Туркменії у воєнні й повоєнні роки були використані на паливо вихованцями й співробітниками дитбудинку сліпих, дещо згоріло у Москві, а останній архів (а швидше за все – велика брайлівська бібліотека Єрошенка) був спалений в осередку ВОС Старого Осколу. Свої художні твори Єрошенко надсилав друзям за листуванням, тому пізніше дещо було віднайдене. Вже давно відомі подробиці загибелі останнього архіву Єрошенка. Адже ще у 1989-90 рр., коли готували до відкриття Музей Єрошенка, член Спілки журналістів Росії Володимир Желєзніков, що мешкає у Осколі, особисто зустрічався з незрячим В.Богдановим, який спалив папери. Желєзніков записав його каяття: бібліотека Єрошенка згоріла через страх посадовців ВОС у часи «жданівщини», оскільки тексти на есперанто, та ще й брайлівські, неможливо було прочитати й відцензурувати. Тоді ж до Оскола приїздив учень Єрошенка, кандидат економічних наук Віктор Пєршин, і досяг того ж результату. Стаття Желєзнікова не втратила своєї актуальності й зараз, і уже давно доступна в інтернеті [26]. Власне ж художні твори Єрошенка останніх місяців його життя частково збереглися у незрячої Зинаїди Шаміної з Москви. Вони були написані на есперанто особливим брайлівським скорописом, розшифровані єрошенкознавцем з 1966 року Анатолієм Масенком (Кисловодськ) і надіслані з детальним коментарем японському видавцеві Міне Йосітака. Ці твори було видано у п’ятій книжечці вибраних творів Єрошенка «Kruĉo da saĝeco» («Кувшин мудрощів») ще 1995 року [2].Усі твори з неї перекладено нами російською мовою і розміщено в інтернеті [10], українські їх відповідники чекають свого видання. Треба сказати, що архів Єрошенка у 1960-х-1970-х роках шукали Ф. Шоєв, В. Пєршин (Москва), О.Кепов (Старий Оскол) та багато інших дослідників минулих років. На цю тему є розлога низка публікацій. Не хочеться припускати, що очільнику Фонду ім. Єрошенка вони невідомі, адже ж він уклав «Повний (на момент укладання) реєстр художніх творів Василя Єрошенка», зареєстрований як інтелектуальна власність Фонду [27б; 65-71 та 38; 41]. Реєстр чомусь починається з перекладів українською та російською, а не з оригінальних творів японською та есперанто [27б; 65 також 38; 41], що суперечить світовій практиці. Також оголошено про видання невдовзі укладеного п. Таранюком, цитую, «Повного реєстру творів В. Я. http://hghltd.yandex.net/yandbtm?fmode=inject&url=http%3A%2F%2Fwww.vox.com.ua%2Fdata%2Fsitenews%2F2011%2F07%2F27%2Fvladyslav-taranyuk-damo-dorogu-novym-dovzhenkam-mykolaichukam-bykovym.html&text=%D1%94%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B8&l10n=ru&mime=html&sign=847a738a873a68a766a5aded04d5d925&keyno=0 - YANDEX_2 Єрошенка http://hghltd.yandex.net/yandbtm?fmode=inject&url=http%3A%2F%2Fwww.vox.com.ua%2Fdata%2Fsitenews%2F2011%2F07%2F27%2Fvladyslav-taranyuk-damo-dorogu-novym-dovzhenkam-mykolaichukam-bykovym.html&text=%D1%94%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B8&l10n=ru&mime=html&sign=847a738a873a68a766a5aded04d5d925&keyno=0 - YANDEX_4 та творів про нього». Такого обсягу довідника, де зібране все нині відоме про Ярошенка, ще не було» [28]. У нашій власній бібліографії зараз понад 1000 джерел, тому зрозуміло, яка це титанічна праця, що вимагає найдетальнішого знання предмету, фаху бібліографа, знання іноземних мов – як східних, так і європейських! Адже інакше такий «Реєстр» автоматично буде неповним. Отже, при високій фаховій обізнаності щодо єрошенкіани, тут уже неможливі спекулятивні припущення на зразок «є побоювання, що вони знищені». Наразі ситуація така – загинуло те, що загинуло, а що віднайдене – опубліковане. І це твори на есперанто.

Що ж до художніх творів українською, очільники Фонду дуже хочуть їх якось віднайти. Вочевидь тому, що легше патетично фантазувати на тему того, що втрачене, аніж глибоко вивчати історію питання і фахово – наявні тексти, які збереглися. Кілька років тому, до ювілею, Фонд ім. Єрошенка вже оголосив про нібито «віднайдення» тексту Єрошенка українською – нарису «Сліпі Заходу та Сходу», вперше опублікованого Н.Андріановою у збірці «Квітка справедливості» [8; 210–220]. Інформація про цей текст є у листуванні дослідника історії сліпих Едуарда Галвіна з Ленінграда з москвичем Романом Білоусовим – першим в СРСР публікатором Єрошенка, упорядником збірки «Серце Орла», лист Е.Я. Галвіна від 30 жовтня 1961 р. Галвін пише, що має цей текст у машинописі, але припускає його публікацію в московському журналі «Жизнь слепых», який почав видаватися після 1924 року. Надії Андріановій текст було передано з редакції київського журналу для сліпих «Заклик/Призыв», який видавався українською та російською мовами як плоским шрифтом, так і брайлем. Отже, сенсації не сталося, бо перед нами, найімовірніше, переклад українською самої Андріанової до збірки «Квітка справедливості». Та й хіба знана дослідниця, яка часто відвідувала з зарубіжними есперантистами та дочкою Лесею хатній Музей Івана Гончара, про що свідчать його «книги вражінь», у ті часи нетривалої «відлиги», воскресіння всього національного, не оголосила б сама про вперше виявлений нею український текст Єрошенка?

Але цього не було. І нині В. Таранюк не торкається уже цієї «знахідки». Однак пропонує іншу: «Зараз готується до друку твір В. Єрошенка «Червона квітка» (переклад В. Пацюрко) паралельно на есперанто та українською, який до недавнього часу вважався втраченим. Він нещодавно нами віднайдений у японському виданні творів В.Я. Єрошенка на Есперанто». Ця фраза зачіпає дуже важливе питання про те, що саме і де саме нині можна шукати, і як насправді щось віднайти. Як видно, мова йде про «віднайдення» есперантського перекладу з китайського перекладу Лу Сіня, який був виконаний 1923 року з втраченого нині японського тексту Єрошенка. Насправді переклад з китайського тексту Р. Бєлоусов ще 1961 року включав до проспекту першого радянського видання Єрошенка, хоч тоді текст до нього й не увійшов. А згадане японське видання на есперанто «Cikatro de аmo» («Шрам від любові») вийшло друком 1996 року і завершило собою серію на есперанто з 6 книжечок, випущених японським дослідником Єрошенка і видавцем Міне Йосітакою [4]. Це видання Юлія Патлань отримала у дарунок від видавця, а також від есперантистки Тахіри Масако на початку 2001-го року, а іще один примірник шеститомника, вволюючи волю видавця, ми передали по акту Літературно-меморіальному музеєві Єрошенка у серпні 2007-го. До речі, тільки тоді, 2007 року, засновниками було офіційно утворено Благодійний Фонд ім. В.Єрошенка «Есперо».

Переклад тексту Єрошенка «Ruĝa floro» – «Червона квітка» Юлією Патлань було виконано ще 2001 року й проаналізовано у подальших публікаціях з 2002 року [34; 124]. Однак перекладач відмовилася від публікації перекладеного тексту, адже це тричі непрямий переклад (з японської – китайською; з китайської – есперанто; з есперанто – українською/російською). Хіба ж можна говорити про якесь «нещодавно нами віднайдення» тексту у книзі, що відома усьому світові вже 16 років, а китайське першоджерело з 1923 року, – майже 80 років? І Владислав Таранюк про це чудово знає [38; 39]. Таким чином, годі й казати про фаховість того видання, яке готується Фондом. Адже прийнятною у усьому світі видавничою практикою є паралельні видання оригінального тексту з перекладами. В цьому разі оригіналом є китайський переклад Лу Сіня, який, вочевидь, в Україні ще «не віднайдено». А публікація паралельних перекладів есперанто та українською засвідчить лише майстерність перекладачів: з китайської на есперанто – пана Ші Ченгтая, а з есперанто українською – пана Володимира Пацюрка. Автора ж – В.Єрошенка там уже немає.

Після таких «відкриттів» здається уже дрібницею замовчування широко відомого факту, що у серпні 1923 у Нюрнберзі паралельно з XV Всесвітнім відбувався III Kонгрес незрячих есперантистів. На обох конгресах Єрошенко представляв Пекінську есперанто-лігу, секретарем якої він тоді був, і, відповідно, Китай [21; 153]. Конкурс, на якому Василь одержав відзнаку з рук Кальмана Калочая, не міг бути конкурсом літературних творів, бо у ньому були оголошені інші учасники й переможці. Іще існував тоді й існує досі на конгресах есперантистів конкурс на кращу декламацію (вимову) на есперанто – Internacia Recitado, ораторський конкурс. Традиційно, на підставі спогадів К. Калочая вважається, що Ерошенко декламував свого власного вірша "Antaǔdiro de la ciganino” [22; 71–77]. Нещодавно Ю. Патлань присвятила цьому віршованому переспіву В. Єрошенком відомого російського «дворового романсу» розлогу студію [30]. Однак в есперанто-виданнях 1923 року, які ми опрацьовували, з шести учасників конкурсу вказано п’ять прізвищ, і ні серед них, ні серед переможців конкурсу рецитацій XV Міжнародного конгресу есперантистів прізвища Єрошенка немає [21; 157–158]. Залишається шукати і сподіватися, що такий конкурс міг бути на Третьому конгресі сліпих есперантистів. Інакше пізніші – на 50–70 років – спогади Кальмана Калочая та Інтса Чаче можуть бути неточними. Що ж до листівки із зображенням Єрошенка, яка була у І. Бриля і нині втрачена, то це може бути так зване «фото з конгресу» у кількох або кільканадцяти примірниках, видруковане на поштівці, що широко практикувалося на міжнародних конгресах есперантистів. Таке фото кожен міг спеціально замовити для рідних і численних друзів за листуванням. І був там у Єрошенка речовий мішок та трость сліпця, а не «мішечок та гітара за плечима».
І останнє – про зорі. Офіційно в Україні імена видатних особистостей, подій та організацій небесним тілам присуджує одна-єдина організація – НДІ Кримська астрофізична обсерваторія НАН України. І це не зірки, а так звані «малі планети», астероїди, які виявляють, офіційно обчислюють траєкторії і реєструють науковці, надаючи назву та порядковий номер із занесенням до загального міжнародного каталогу малих планет – Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets [39]. Присудження ж імен зіркам – практика різноманітних комерційних проектів в Інтернеті, які широко продають сертифікати за різними цінами. Саме таким неофіційним проектом і скористався Фонд ім. Єрошенка, і йдеться не про «подання», а про «замовлення». Дивно, що зорю обрано в сузір’ї Діви, адже і народився, і помер Єрошенко у грудні-січні, а не у вересні. І сам ніби не Діва… Якщо зірки так іменують, значить, це комусь потрібно?

Таким чином, пошуки тривають і нові знахідки можливі. Але не в багатотиражних, широко відомих книгах, а в архівах різних країн та організацій, у рідкісному самвидаві есперантистів початку минулого століття. Тоді ці знахідки будуть цінними й справжніми, а популяризація непересічного просвітника сліпих, видатного тифлопедагога, есперантиста, гомараніна, письменника-символіста Василя Єрошенка – щирою і фаховою. Цього ми від душі бажаємо колегам із Благодійного Фонду ім. Василя Єрошенка. А справжній Єрошенко реальніший за будь-які схеми.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Б. Нестеренко (джерело: Севастопольское литобъединение «СТОЛ».)

Роман «А жорна мелють» С. Левченко показался весьма вычурным, сложноватым. Не покидает ощущение, что автор стремится поразить читателя малоизвестными фактами, вследствие чего − получается некая каша, весьма, в итоге неинтересная. Можно отметить превосходный украинский язык. В свою очередь, язык рассказа «Бесаме мучо» менее богат, но жанр − короткий рассказ, большего, как мне кажется, и не требует. Зато автор А. Апальков дал классический пример произведения, имеющего так называемое − «дхвани», т.е. скрытый смысл, подтекст − в общем, получилось цельное, отвечающее строгим литературным канонам произведение. ... [ Показати всю рецензію ] «Сутінки i спокуса» − прекрасные философские эссе, некоторые выражения вполне годятся для собственной записной книжки, к примеру, «Нам би таких жінок, щоб мовчали, як риба», или «Кожна жінка − струна, яка щиро i щедро відгукаеться на кожний порух пальців, серця виконавця». Весьма ценны и любопытны заключения автора о любви, о сексе, о роли случая в достижении счастья.

Е. Люба, «Совхоз» − рассказ эмоций не вызывает, так себе, простая история; явно натянутым выглядит намерение автора придать какую-то значимость этой истории, прямо указывая в последнем абзаце на «розбиті шибки...кришталевої мрії» главного героя − из этого, на мой взгляд, ничего не вышло. А вот «Весняні замальовки» В. Ярошенко вызывают сильные эмоции, особенно «Двое братів» и «Помирання верби». Можно согласиться с утверждением, что эти короткие зарисовки − образец стихов в прозе.

Автор С. Свитова − ею в журнале представлены как неплохие философские эссе, так и две истории: «Про забобони....» и «Про маленького принца...». По сути дела, это большого объёма байки, особенно последняя, написанная не очень интересно, посредственно. Также выглядит и байка О. Гончаренко «Саджае картоплю Самчук Федот..», чего не скажешь о его же стихе «Молитва за всіх». Пафосный в хорошем смысле этого слова стих.

Непонятно, что хотела выразить в своем рассказе «Травнева інтерлюдія» С.-М. Зализняк, и каким таким боком слово «интерлюдия», что в переводе означает вставную небольшую часть музыкального произведения, соотносится с незатейливой историей быта героев рассказа? На что намекает это слово? О чём вообще эта история?

И. Струцюк. «Сповінь iз зеленим натяком». Несомненно, образец добротной литературы. Прочтение оставляет яркий эмоциональный след, этим всё сказано.

К достоинствам «Склянка часу» № 61 можно отнести тот факт, что все без исключения украиноязычные стихи авторов хороши, хотя и каждый по-своему, однако лучшими, на мой взгляд, являются стихи Н. Дибьяк «Чекання». Запомнилось: «Після гулагів i голодоморів ще не воскресли нащадки Христа»....


Что ещё хочется сказать? Допустим, что читатель, как и я, автор этой рецензии, прочтёт только украиноязычные произведения журнала. Впечатление тягостное. Герои, все как один, несчастливые, излюбленные темы: село, бабки, деды, возвращение в прошлое, безнадёга. Всё как-то мрачно, серо... Разве что рассказик «Скарби» Лёськи. Хоть чуть-чуть можно улыбнуться.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентина Лесунова (джерело: Севастопольское литобъединение «СТОЛ»)

Елена Морозова. Приемный ангел.



Яркость, лаконичность, образность, ощущение легкости полета, − чувствуется проза поэта. Читала с замиранием сердца. Повествование будто соткано из тончайшего материала, В который удачно вплелись и тучи, и облака, и небо, и такой земной, такой узнаваемый, похожий на соседа, − ангел.

В этом рассказе любой читатель может отыскать свое, сокровенное, то, что ему дорого и близко. Я почувствовала и увидела глазами художника прекрасный мир в единстве природы и человека.

Автору желаю творческих успехов и новых шедевров.



Александр Волков. На чужой территории.

... [ Показати всю рецензію ]

Герои, которые не вызывают сочувствия. Может, чуть-чуть, по-человечески понятно, ведь с каждым бывает: хотели одной жизни, получили нечто другое. Кто-то чего-то не дополучил, кому-то не повезло. Мало ли что.

Два бывших студента факультета естественных наук университета отправились на вольные хлеба. Захотели всего сразу и много. Любой ценой. Герои, не обремененные нравственными принципами и ответственностью хотя бы за себя. Они возникли, казалось бы, ниоткуда. Как? В нашей великой стране бандиты свободно ходят по улицам нашего города, и не горит земля под их ногами? Даже в самых страшных снах не снилось подобное никому.

К сожалению, это закономерное следствие общества, в котором коллектив все, а человек ничто, если он не вождь всех времен и народов.

Время такое, каждый делает выбор: или отвечает за свои поступки, тогда приходится думать, прежде чем действовать, или уходит в мир, где действуют другие законы, где человек перестает быть личностью. И неважно, что за законы, как называются: понятиями или корпоративной этикой. Об этом автор ярко показывает в конце, когда на дороге встречаются мент и бандит.

А. А. Зиновьев считал, что в любом объединении сильные унижают слабых, в любом, и неважно, бандиты это или люди культуры. Если хочешь называть себя духовным человеком, должен добровольно и осознанно отказаться от участия в вечном и повсеместном унижении человека человеком.



Михаил Низовцов. Секретная миссия.



Рассказ-анекдот из армейской жизни. Один пошутил, другой принял всерьез, и в результате высокая награда нашла «героя», ни на что не способного ефрейтора Беля.

Автор убедил меня, далекую от воинской службы, что такое могло быть. Почему нет?

Вспомнились абсурдные ситуации и в моей жизни. Однако, такой кайф! Спасибо автору, пошла писать рассказ.



Владимир Ерёменко. Так будет ли конец света?



Продолжение темы Александра Волкова, отличие в том, что Владимир Ерёменко тяготеет к философствованию. Особенно в первом рассказе, когда он приходит к выводу, что ложь неизбежна. Правда и ложь имеют равные права, как жизнь и смерть.

Во втором рассказе показан полный безысход, безнадега, остается ствол.



Петр Гацанюк. Березовая аллея.



Оптимистический рассказ о том, как автор много лет назад посадил целую аллею берез, ухаживал за ними и теперь приехал полюбоваться на них. «Какая красота и какое неописуемое состояние души» испытал он, увидев свои березы, вымахавшие высоко в небо.

Печально, что так редко встречаются в прозе подобные истории. Рассказ, который желательно бы прочесть молодому человеку, чтобы тот не терял даром времени, и хотя бы посадил дерево, и не только в личном огороде, − к которому можно приехать через 33 года и порадоваться, − не зря прожиты годы.

Сколько написано о том, как грязно, в прямом и переносном смысле, мы живем. И хочется спросить подобных авторов, что сделали они для того, чтобы мир стал краше?

Если не мы, то кто?



Роман Шилуцкий. Солдатский дневник.



Дневник 1969 года ведет романтически настроенный юноша, пишущий стихи, и без чтения не мыслит своей жизни, влюблен в хорошую девушку. Его призывают в армию: однообразная, серая жизнь, полное подчинение приказу. Чувства, казалось бы, притуплены, но такие слова, такая глубина текста, и самому себе обещание вернуться из армии и проживать каждую минуту «неимоверно ценно, цепко», чтобы «сотворить свою Книгу, свою жизнь».

Интересно бы сравнить с современным солдатским дневником романтически настроенного юноши. Думаю, ненамного бы отличались.



Вячеслав Пасенюк. Цельность, вечность, синева.



Документальная проза об идеальном читателе. О человеке, который в доперестроечные годы прошлого века вступал в переписку с известными писателями. И не прощал тем, кто, мягко говоря, приукрашивал действительность, приспосабливаясь к «генеральной линии партии». В свою очередь «народному» литературному критику власть тоже не прощала.

Спасибо Вячеславу Пасенюку за то, что и сумел бережно показать жизнь, полную лишений во имя литературы. Слава читателю!



Валентина Лесунова, член Севастопольского литобъединения «СТОЛ».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Евгения Бильченко (джерело: Реплика)

Обращаюсь к вам, критик Александр Мошна! Любому терпению – и поэтическому, и человеческому, и гендерному – наступает предел. Я отдаю себе отчет, что журнал, где вы последовательно обливаете меня грязью на протяжении нескольких номеров, читает вся страна. Неужели Вы думаете, что такой поэт, как я, будет молчать в ответ на ваши оскорбления? Больше я не буду выбирать формулировки, потому что Вы перешли границы дозволенного, высказываясь о человеке, и нанесли мне обиду не как поэту, а как личности. Вариации словами «нимфоманка», «нудистка» и т.д. считаю для себя неприемлемыми ни в одном контексте: ... [ Показати всю рецензію ] ни в аспекте хулы, ни в аспекте хвалы. Мне не нужны посредственные прокуроры и посредственные адвокаты, ибо такого рода нападки и такого рода защита меня дискредитирует.
Вы не в состоянии уничтожить меня как поэта. Я не отметила в Вашей вульгарной критике ни одной претензии к технике слога и качеству текста, ни одной цитаты, ни ссылок, ни филологических дискурсов коммуникации: исключительно, немощные дидактические вопли и брызжущая злобой беспомощность бездарности по отношению к мастеру. Вы, будучи не в силах писать сам, страдаете комплексом сальеризма и нападаете на талантов, сублимируя свою зависть и чувство неполноценности. Единственная ссылка – это текст «Секс», который, кстати, на концерте в Краснодоне, переписывался зрителями вручную и который даже детьми был понят как антибуржуазный вызов через любовь. Но не об этом речь. Кроме «Секса», у меня было напечатано около тысячи текстов – в сборниках, журналах, антологиях. В моем творчестве (кроме «Секса» ,который на самом деле не о сексе – метафоры надо понимать, что не читали суфийских газелей о Лейле?) вообще нет эротических стихов, я поэт гражданского направления, на что иные указывают как на недостаток. Вы бы изучили тексты, прежде, чем блевать в лицо человеку. Мои тексты звучали и звучат на фестивалях. Я собираю залы. Я бы могла напомнить Вам, что я не шляюсь по притонам и не колю наркотики, а каждый день провожу пары в университете. Что, не закончив докторантуры, я стала самым молодым доктором наук в Украине (мне 31 год), написав работу по философскому анализу литературных текстов. За моей спиной – 90 публикаций в науке и около 300 в литературе. Победы на десятках фестивалях. Четыре лицензированные специальности. Четыре сборника поэзии. Монография на 600 источников. Вам мало7 Вы сделали это? Вы даже в своем возрасте способны только на выжимание четырех страничек а ля публицистики. И этот человек мне говорит о лени молодого поколения?
Я понимаю Ваш уровень развития и для презентации своей эстетики не буду ссылаться на теорию двойного кода Умберто Эко или теории либеральной иронии Ричарда Рорти, потому что, кроме разоблачения «оранжевой заразы», ваш литературный вкус, видимо, больше ни на что не способен, тем более на постижение азов неклассической эстетики.
Относительно обвинений в «депрессии». Почему бы таким, как вы, Латунский, не начать оплевывать Маяковского, Есенина, Цветаеву, Высоцкого, Ван Гога, Сведенборга, Гельдерлина, Ницше? Они не прошли разведку, но страдали нервными расстройствами. Вы напоминаете мне горе-героя одесского анекдота о графомане, который травил молодого поэта за «декадентство». Его спросили? «А Байрон был молодым, красивым, богатым, знатным, гениальным?» Тот ответил: «да». Тогда ему сказали: «Так почему же Байрон – пессимист, а ты – старый, уродливый, бедный, жлобский, бездарный – и вдруг оптимист?» Я осознаю, что отвечаю жестко, но больше ничего не ждите от человека, которому вы навешиваете ярлыки на всю страну. Поверьте, у меня такой мелочи, как вы в каждом регионе хватает. Своими воплями вы делаете мне отличный пиар и повышаете количество людей, приходящих на концерты. Чем больше вы орете, тем сильнее меня любят.
Я человек верующий. Мне следует прощать. Я могла бы пригрозить вам судом (любая женщина за одну «нудистку» и «нудить» уже бы в суд подала). Я могла бы устроить каневско-киевское литературное противостояние и приобщить известных поэтов, смеющихся над вашими нападками и предлагающими мне свою помощь, но не хочу вредить Вашему редактору. Ничего этого я не сделаю. Я счастлива уже тем, что меня читают десятки тысяч людей, а вас – пять человек. Чем больше вы меня поносите, тем очевиднее ваша убогость. Что ж, Бог вам судья. История уже знает Синедрион, афинскую травлю Сократа, Булгакова с его героями, разоблачения Бунина или Ахматовой с Зощенко. Продолжайте в том же духе. Зло ,как и Добро, имеет своих наследников, Латунский. Но знайте, я не дам себя в обиду. Как для человека0поэта и христианина, у меня есть пример, когда в ереси и разрушении Храма обвиняли Сына Божия. Так и вы с вашими обвинениями в вульгарности и натурализме. Конечно, если вам больше нравятся сладенькие куплеты о вишнях дамского пошиба, то вперед и с песней. История любой мусор отметет. Против таких клеветников, как я, как вы я буду стоять до конца, даже если останусь одна и без поддержки.
Дай мне, Господи, мужества и силы.
Евгения Бильченко. Поэт. Доктор культурологии. Кандидат педагогичеких наук.
Доцент кафедры культурологии НПУ им. М.П. Драгоманова.
--- 11 фев 2012 ответить

Извините за опечатки, я очень волновалась. Я - честна. Я не скрываю ни своего волнения, ни своей ярости, ни своей обиды, ни того. что в одинаковой мере ненавижу ,как порно, так и ханжество. Поверьте, я буду петь и дышать ,пока есть люди, которым не безразлично мое творчество. Я люблю людей, но ненавижу социальных прихвостней. Вам меня не уничтожить. Мне есть ради кого творить. Я знаю ,что десятки тысяч людей думают, как я. Я верю в людей.

Остался год до цифры тридцать три

Всего лишь час дают на артобстрел
Владимир Высоцкий

Остался год до цифры тридцать три:
Меня уже достаточно учили.
Хочу теперь податься в хиппари –
Встречать закаты в кечуанском Чили.

Остался год до цифры тридцать три:
Меня уже обильно наградили.
А рок, как рэкет, медлит у двери,
Купаясь в облаках парадной пыли.

Остался год до цифры тридцать три:
Меня уже достаточно хотели,
Пока кровотечением зари
Артерии прокладывали в теле,

Намечивая душу изнутри.
Мочили душу, как беднягу Билли!
Остался год до цифры тридцать три:
Меня уже достаточно убили.

Но мне ли с веком заключать пари:
Поэта годы гнут, а он не выгнут.
Остался миг до цифры тридцать три,
Когда, даст Бог, распятие воздвигнут.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Александр Мошна (джерело: критична стаття)

Признаться откровенно, никогда мне не снились лавры литературного критика. Многие годы увлечённо «царапал» без оглядки на то, что кто-то заметит и оценит. У меня было широкое поле деятельности: стихи, миниатюры, рассказы, статьи. И зачем мне этот «геморрой» – критика – ума не приложу. Я ведь и так прекрасно себя чувствовал (чего мне, авантюристу, спрашивается, не хватало?), иногда находил довольно приличное понимание и некоторый вес в своём окружении. Но однажды Апальков Александр, как опытный редактор, забросил удочку, в смысле, прислал приглашение, чтоб высказал я своё мнение о журнале. Без всякой ... [ Показати всю рецензію ] оглядки на то, что могут потом последовать «репрессии» после моих обзоров со стороны авторов, я сдуру клюнул на приглашение и «на всю лопату» выложил свои мысли как читатель. Потом последовали ещё обзоры, но никто из авторов не собирался меня останавливать. Я даже как-то в последнее время маленько заскучал. И вдруг в своём обзоре Исаева обронила: «С упоением и наслаждением читаю Александра Мошну». Товберг Александр проявил свой интерес к моим обзорам и надежду, что я буду и дальше расти.
Большое, конечно, им спасибо. Но слава меня ждала уже за поворотом. В ответ на мои критические обзоры, авторы стали понемногу пробуждаться и выражать своё недовольство. На сегодня их собралось четыре отклика в мой адрес, и я попытаюсь – не говорю оправдаться – поразмышлять вслух.
Первое, что я почерпнул от возмущённых авторов – огульное утверждение, что критик сам не способен ничего путнего создать (откуда такая уверенность?), вот, змей, и набрасывается на порядочных прозаиков и поэтов. Дескать, завидует, бездарность. Но позвольте – странные и непонятные, однако, обиды. А читатель имеет право высказать своё отношение, или он вообще никаким боком не вяжется сюда? Нынче такой широкий «разброс» гуляет в литературе и искусстве, что слова поперёк не скажи – завоевание демократии. Нынче эпатажность не то что имеет место, а воспевается. А как же – круто! И попробуй заикнись, что пошло, занудно или просто непонятно, скучно, наконец, – тебя норовят «пригвоздить», что захотелось тебе «примитива, линейности – вылизывайте их!» На безобидное замечание – такая волна истерики порой несётся, что удивляешься, отпрянув в сторону. Один автор по простоте душевной готов морду тебе «начистить», другой, образованный и важный, грозит по судам затаскать, третий, начитавшись классики, насмешливо роняет: «А судьи кто?»
Безусловно, мы не Белинские, так ведь и вы, позвольте вам заметить, не Пушкины.
Второе, что бросилось в глаза, авторы, как правило, уличают тебя, что ты не знаешь их творчества. Дескать, почему так узко мыслишь, только на эти два стихотворения и сделал наскок? А их у меня много – лень матушка заела? Но ведь такой задачи изначально не ставилось. Высказываешь своё впечатление только по материалам, которые «залетели» в журнал, а он не резиновый.
Но не будем голословными и пора переходить на конкретику.
Итак, первой ласточкой в плане отклика на мои обзоры выступил в интернете Владимир Комисарук со своим возмущением: «Скальпель – не Джекам, а хирургам». Из заголовка стало проясняться, что я, оказывается, Джек Потрошитель. Неожиданная компания. Но Комисарук, видимо, видит меня так, или в своих обзорах я оказался настолько «нефотогеничным», что на большее и не тяну. Так или иначе – такая «несокрушимая» ассоциация у человека при встрече с моей фамилией. Бывает…
С первой своей строчки Владимир радостно сообщает, что давно созрел «отрыхтовать фасад» критика, и только одно его огорчает – далеко тот проживает. И действительно, чувствуется, что Комисарук ещё в отличной физической форме, ибо без всякой разведки, сразу бросается в бой, чтоб наверняка, как минимум, запугать противника. «Щоб окремі критики, як писав Євген Євтушенко, пам’ятали: «Ничего не сходит с рук…» И чтоб не опомнился противник, ещё одной фразой пытается «приласкать»: «А також слова Аркадія Тюріна: «Учат нас ходить Ползающие, летающие, скачущие…»
И что интересно: почти у каждого автора наблюдается такая тенденция: ругает критика за какое-то неправильное, на его взгляд, отношение к автору и тут же сам не замечает, что ведёт себя подобным образом. Комисарук пишет: «Але це має таке ж відношення до літературної критики, як міліція, грім і порося.» И сам в то же время: «Ніхто ж не буде звинувачувати Тараса Шевченка в російськомовності». А что, уже были попытки? «Але мене вбиває історія однієї дискусії. Я розумію, що депутати ВР часто вирішують свої питання не тільки коректними словами, але…»
На протяжении своего наболевшего, возникают фразы, которые настолько сумбурны и не по теме, что непонятно, зачем сюда вообще слетелись. О какой такой «дискуссии» идёт речь и причём здесь ВР?
Вот ещё цитата: «Олександр Мошна повчає: «следует помнить, что поэт всегда впереди, а критик в ожидании выглядывает, когда вы что-то нацарапаете, пардон, создадите, и он следом семенит».
И что здесь обидного, что поэт всегда впереди и что-то «царапает»? А человек обиделся – «повчає». В моём окружении может кто-то легко сказать: я вчера нацарапал пару строф. Такое впечатление, что некоторые авторы втайне от окружающих давно себя воздвигли на ступеньку пьедестала и выглядывают, когда это другие заметят. Поэтому они сразу и готовы сражаться, если кто-то вслух лишь выскажется «непонятным образом» на их творчество.
В конце своего пламенного монолога Комисарук подводит жирную черту: «Можливо, загостро, але краще загостро, аби не затупо».
Читатели могут прочитать в интернете послание Комисарука и самостоятельно убедиться, насколько там «загостро» и насколько «затупо».
А теперь под занавес. Цитирую полностью свой материал, который так потряс Владимира и даю возможность читателю определить, как я «дошёл до жизни такой».
Итак: «А Владимир Комисарук в это время пытается достучаться до читателя и хочет, чтобы его услышали, несмотря на то, что он пока ещё неизвестен.
Невизнані теж сіють Слово,
Малюють, музику творять.
Яка ж це може бути мова
Щоб сіячів невизнаними звать?
Правда, Комисарук здесь же высказывает свои претензии и обиды к некоторым критикам и уличает их, что они, дескать, сами не способны что-то создать, а вот только знай покритиковать – хлебом не корми.
А судді хто? Хто не хворів – не зрозуміє
Того, у кого що і як болить.
Окремі критики лиш руки гріють,
Не вміючи самі творить.
Что ж, может и такое быть, но следует помнить, что поэт всегда впереди, а критик в ожидании выглядывает, когда вы что-то нацарапаете, пардон, создадите, и он следом семенит. Если это вас утешит». («Юбилей – всегда приятно». «С.Ч.» № 51).
Но мои слова, видимо, совсем не утешили Комисарука, они его скорее очень возмутили. И Владимир на полном серьёзе начал доказывать, что он всё-таки известен. «Тепер щодо моєї невідомості. Не моя вина, що О. Мошна не ознайомився з моєю творчістю раніше». И Комисарук сообщает, когда вышли первый и второй сборники его, их тираж. Перечисляет имена писателей, которые его знают, а мне так неизвестные…
И что здесь скажешь, ребята. Но ведь я только попытался с улыбкой обыграть стихотворение, ничего туда не закладывал «крамольного» – и такие круги пошли! Но если так чувствительно Комисарук воспринимает свою «постать», и он считает, что это от меня зависит – хочу сделать заявление: всем читателям, кто заглядывает в журнал «Склянка Часу» рекомендую, настоятельно советую считать Владимира Комисарука отныне очень известным. В чём и подписываюсь. Надеюсь, это мне зачтётся наилучшим образом.
Второй ласточкой выступил Ярослав Брусневич. В своём обзоре «Ещё раз про стихи и, к сожалению, не только про них» («С.Ч.» № 60) он всё больше «сочувствовал» мне, поэтому, не останавливаясь, двинем дальше.
Пришёл черёд поговорить с Е. Бильченко, её обращение ко мне зависло также в интернете – непременно прочтите.
После такого взрыва возмущения, негодования, ярости и потока оскорблений в мой адрес, хочу сразу принародно извиниться перед Евгенией Бильченко, потому, чтоб как-то загасить весь этот пожар, что всколыхнул даму, и чтоб читателей не опалило. Иначе разговора, я так полагаю, не получится. Непременно надо вначале «ударить по тормозам».
Но чтоб разговор вышел предметным, цитирую то, что сказал я в журнале «С. Ч». № 60 («Кареглазое счастье моё»), из-за чего, собственно, и сыр-бор разгорелся.
«Но наведаемся к Бильченко. Татьяна Скорова, оказывается, всё же согласна, что стихи Евгении не совсем, скажем мягко, удачные. «Да пошло, – подтверждает она, – да грязно, да очень вульгарно и натуралистично». И дальше на полном серьёзе начинает смешно выгораживать поэтессу: «Может, она натуралка, нудистка, язычница, нимфоманка и т.д.».
Может. И на здоровье. Но причём здесь, я вас спрашиваю, поэзия? Получается, если дама нудистка – она может «нудеть» по улице обнажённой – так, что ли? И когда вы заикнулись замечание ей сделать – Татьяна тут же и подковырнёт насмешливо: «Значит, всё-таки вас зацепило?!»
Интересная логика, если не сказать больше. Ты указываешь на «неподобство» (в данном случае на вульгарность в стихах Бильченко), а тебя подозревают, что «зацепило».
А теперь давайте вместе перечитаем текст и пристальней всмотримся в него, без нервов. Татьяна Скорова согласна, что стихи Бильченко написаны пошло, грязно, очень вульгарно и натуралистично. А дальше опять, заметьте, та же Татьяна выражается: Может, она натуралка, нудистка, язычница, нимфоманка…»
Вы же, Евгения, пишете: «Вариации словами «нимфоманка», «нудистка» и т. д. считаю для себя неприемлемыми…» Так действуйте – все обиды и претензии в адрес Скоровой. Я ведь только лишь повторил единственное слово «нудистка», и его производное «нудеть» – и это всё. И никаких «так далее». В прошлом номере «С. Ч.» стихотворение «Секс» посмел подвергнуть критике – вот и вся моя вина перед Вами. Вы, Евгения, говорите, что ненавидите порно, и что это единственное стихотворение у Вас о сексе. Ну и чудненько. Так в чём тогда вопрос? Зачем стулья ломать? Я ведь и не говорил, что у Вас вся поэзия такая. Только об одном стихотворении и заикнулся – и такой ураган. В пылу своего возмущения Вы не замечаете, что переоцениваете меня. Восклицаете возмущённо: «Вы не в состоянии уничтожить меня как поэта». Конечно, мне это не под силу, а главное – у меня и в мыслях подобного не было. Разве эти полтора слова, что я сказал в Ваш адрес, способны уничтожить Вас? Помилуйте. Это вызывает улыбку, а то, что Вы так с упоением и наотмашь сечёте меня – сочувствие. Вы, Евгения, уж извините, приплели мне, что я сказал о лени молодого поколения. Но ведь я спорил исключительно со Скоровой, а не с поколением. Татьяна пишет: «Мы – Поколение «Межсезонья». Мы помним и Пионерию (взяли от неё всё, между прочим, самое хорошее) и развал Союза, и Помаранчевую революцию, и Всемирный финансовый кризис. И Вы думаете, эти катастрофы не отразились на наших судьбах, не оставили след в наших мозгах?! Которые и так были набекрень…»
И как здесь промолчать было, когда Скорова до смешного делает скоропалительные выводы? Я и хотел лишь сфокусировать внимание и «насладиться» таким оборотом мыслей, а не подвергать поколение критике в данный момент. «Отчего же у Вас мозги-то набекрень, Танюша? Вы что – десять лет разведчицей «пыхтели» за бугром? Или «парились» на нарах? Согласен, что нынче бестолковщины много, беспредел наглеет по стране, «мажоры» наслаждаются безнаказанностью. Так это завсегда так. У каждого поколения своё «меню». Вы думаете, в гражданскую, в годы войны, послевоенные, три голодовки – сплошь одни прогулки в ритме вальса? Ваши страдания по поводу «Помаранчевой революции», Всемирного финансового Кризиса – так это «семечки» по сравнению с тем, что пережили наши предки. И с чего Вы вдруг взяли, что это были катастрофы? Таких «катастроф» у нас немеряно промелькнуло, и за ухом не успевали почесаться. Вы что, родная, во время «Помаранчевой революции» рыли окопы, котлованы, и как это, интересно, отразилось на Вашей судьбе? Вы что – поседели, грыжей обзавелись, или Вас лишили гражданства Украины? Откуда такая трагедия в речах?»
Вы, Евгения, утверждаете, что я говорил о лени молодого поколения? Хотя случаются отдельные индивидуумы, но Вы-то – «впереди планеты всей». И равных Вам, я это крепко усвоил, – нет. Но будь Вы и трижды Академиком, ведь и я имею право высказать свою точку зрения, даже если не являюсь доктором культурологи. А то у меня сложилось именно такое впечатление. И потом, есть такое выражение: «Юпитер, ты сердишься, значит, ты не прав». Вы считаете, что я Вас опозорил на всю Украину, но ведь зачастую человек сам себя здорово позорит своими неприглядными поступками и несдержанностью. Вы пишете, что известные поэты смеются над моими нападками – так и правильно делают, и Вы, Женечка, смейтесь. Не заводите себя так, здоровье дороже. Берите с меня пример. Вот Вы в своём письме так «трепетно» приложились, сколько насмешек и оскорблений в мой адрес отпустили незаслуженно – а я не обижаюсь. Спросите, почему? То что Вы щедро так «наваяли» на меня – не соответствует действительности. А если так, то почему это я должен бить себя в грудь и доказывать кому-то обратное? Мне кажется, каждый нормальный человек не будет принимать на веру, когда один человек вспыльчиво характеризует другого в каком-то неприглядном свете. Он непременно самостоятельно докопается до истины, разберётся и сделает свои выводы.
Вот Вы, госпожа Бильченко, так уничтожающе, как Вам кажется, «размазали меня по стенке»: «немощные дидактические вопли и брызжущая злобой беспомощность бездарности по отношению к мастеру», «кроме разоблачения «оранжевой заразы», ваш литературный вкус, видимо, больше ни на что не способен», «своими воплями вы делаете мне отличный пиар и повышаете количество людей, приходящих на концерты» (значит, что-то полезное сделал, почему благодарности не слышу и о комиссионных не заикаетесь?), «чем больше орёте, тем сильнее меня любят», «чем больше вы меня поносите, тем очевиднее ваша убогость» и т. д.
Потом Вы так «воспламенились», высоко взлетели в своём пламенном монологе, что сравнили себя с Сократом, Булгаковым, Буниным, Ахматовой, Зощенко и даже с Сыном Божиим – Вас так же как и их травят. И это всего за полтора моих слова, сказанных в Ваш адрес. Вы, Женёк, молодца! Активность потрясающая! Вот только Вашу бы энергию, как говорится, да в мирных целях использовать.
Докладывая о своих успехах (а они, несомненно, впечатляющие!) Вы восклицали: «Вам мало? Вы сделали это?»
Но позвольте вклиниться в этот сплошной поток справедливого гнева: разговор-то, извините, не по теме, Вы действительно сумели достичь многого. Можно смело согласиться, что Вы скачете впереди на белом коне, а я никогда не осилю тех вершин. Но это абсолютно ничего не значит. Видимо, разная у нас с Вами сверхзадача.
В своём монологе Вы очень активно угнетали меня своим регалиями (в который раз – здорово, молодец!), а какое это имеет отношение, позвольте полюбопытствовать, к Вашему творчеству? Это совсем из другой оперы. А вот Ваша фраза: « Я бы могла напомнить Вам, что я не шляюсь по притонам и не колю наркотики…» Поздравляю! Я ценю Ваше доверие, но куда пристроить мне эту Вашу интимную подробность? И ещё. Оказывается, стихотворение «Секс», по Вашим словам, детьми было понято. Не пугайте меня. Вы что – развращаете малолеток? Надеюсь, не «втянулись» ещё?
И подобных фраз, которые обособленно фланируют по тексту, много встречаю.
На фоне Вашей, как Вы сами «раскололись», ярости, в заключение хочу пожелать Вам, Женя, душевного равновесия, творческих взлётов и «дослужиться» до ректора. Чуть не забыл. Вы так много написали о своих успехах, что, наверное, неприлично будет мне не сказать о себе.
Так вот, в журнале «С. Ч.» в двух номерах мои миниатюры и рассказы были переведены на немецкий язык. Безусловно, Вы полагаете, что редакция «Склянки Часу» готова переводить всякий «мотлох» «беспомощной бездарности», как Вы охарактеризовали меня? В настоящее время в США мои миниатюры взялись переводить на английский и испанский языки. И никто, представьте себе, не сделал мне упрёка, что я не доктор культурологи, не кандидат педагогических наук и даже (страшно подумать!) не доцент культурологи в НПУ им. М. П. Драгоманова. Как-то, знаете, всё сошло с рук. Вот такую оплошность допустили американцы.
Вы так активно пытались затоптать меня, что вынужден Вас расстроить – я не пёс Барбос с помойки. В прошлом году в газете «Крокодил в Украине» было опубликовано около пятидесяти миниатюр, и там я получил диплом. Мне устроили бенефис и пошли публикации на страницах журнала «Крокодил +». Я член Национального союза журналистов Украины… Есть ещё достижения: и публикации, и дипломы, но меня преследует мысль, что эти «соревнования» напоминают беседу у песочницы. Слишком мелко и несерьёзно.
Женя! Как ни странно для Вас прозвучит, но у меня родилась довольно приличная мысль: дайте, пожалуйста, мне свой адрес и я вышлю Вам свои миниатюры. Вот тогда и отыграетесь на мне за милую душу. Всыпьте мне, пожалуйста, по полной программе, я Вас очень прошу! Устройте себе именины сердца. Между прочим, у Вас есть уникальная возможность принародно «высечь» меня, и теперь уже за дело, коль, по Вашим словам, я такой недоумок, отплатите мне той же монетой за то, что я имел неосторожность или нахальство вякнуть о Вашем творчестве. Правда, здесь кроется одна ничтожная подробность – если это, конечно, получится у Вас. И всё же – не упустите свой шанс! Примените свои знания на практике и «шандарахните» критикой по моим миниатюрам – слабо?
А вообще я рад нашему знакомству, пусть и заочному – встряска капитальная, да и материал родился очередной. Будьте здоровы!
А теперь заглянем на огонёк к Людмиле Исаевой («С. Ч.» № 61 «Надо ли писать просто и понятно?»). Первое, что хочу отметить, я с подозрением отношусь, когда обращаются ко мне со словами «господин» или «пан». В Украине националисты прямо млеют реверансы друг перед другом «отвешивать» – «пане». В этом обращении они единственные усматривают глубочайший патриотизм, который пришёл к нам якобы из глубины веков. А мне, нынешнему холопу, т. е. «маленькому українцю», слышится в этом слове не свобода в чистом поле, а какое-то утончённое издевательство. Судите сами: живёшь в нищете и бесправии, на баланду не каждый день удаётся заработать, и вдруг – пан я, оказывается. С какого перепугу? Но Бильченко высказала догадку, что я «дремучая плетень», поэтому исправляюсь и, чтоб сделать ответный ход, продемонстрировать понятие этикета, буду в дальнейшем величать Исаеву соответственно. Итак, высокочтимая госпожа Исаева! Частичка «шуршащего литературного муравейника» приветствует Вас и рада, что вышли Вы из подполья на связь и теперь, я так полагаю, будете почаще баловать нас своим присутствием на нашем бомонде, т. е. на страницах журнала «С. Ч.» Приятно отметить, что Вы не остались в стороне, а живо встали на защиту В. Пасенюка. Как я Вам и обещал, готов просить прощения у Вячеслава и прошу за несколько резкое высказывание со своей стороны. Но всё равно пусть будет так: я не совсем понимаю его стихи. То, что Вы, госпожа Исаева, говорите: «Пишет непонятно? Задайте вопрос автору. Ему приятно и вам интересно» – так это просто симпатичная и красивая фраза, и не более того. Каждый из нас сложился давно и переубедить другого – довольно сложный процесс, да и сама поэзия – такая ветреная дама, что, порой, самому автору трудно «обрисовать», почему к нему приходят именно такие строки.
Теперь, что до главного вопроса: надо ли писать просто и понятно? У госпожи Исаевой вызывает серьёзное сомнение, если не опасение, что нет. Поэзия, – говорит Людмила, – должна быть разной». А кто ж с этим спорит? Непременно! Но при этом желательно и понятной тоже, хотя бы на подсознательном уровне. И не надо нас загонять в угол. Может Вас это, госпожа Людмила Батьковна, и несколько огорчит, но об ассоциативном ряде, как ни странно прозвучит, приходили догадки. И с Высоцким никаких волнений. У Владимира эмоциональный всплеск врывается десятибалльным штормом в подсознание и с такой силой трагического звучания, будоража, прежде всего, душу, что если что-то там и непонятное возникает сразу, то потом оно вполне заполняется на эмоциональном уровне. Ты слышишь трагические нотки – и откликаешься. Возможно и не до конца понимая где-то смысл сказанного. Ты просто вначале сопереживаешь автору. Но для этого требуется зажечь читателя (зрителя). Тогда он будет стремиться «докопаться» до сказанного. На сегодня у меня не выходит «подобраться» к Пасенюку.
А теперь, внимание: Евгения Бильченко заподозрила меня, что я не способен выдавить из себя ни одной цитаты. Опровергаю сходу и на глазах. Василий Макарович Шукшин: «Да будь ты трижды современный и даже забегай с «вопросами» вперёд – всё равно ты должен быть интересен и понятен. Вывернись наизнанку завяжись узлом, но не кричи в пустом зале… Если же кто сказал слова добрые и правдивые, и его не услышали – значит, он не сказал их».
В заключение хочу покаяться, попросить прощения, если кого обидел, и порадовать: на этом я прекращаю свою критику в журнале «Склянка Часу» – буду осваивать новый для себя жанр. Если находятся авторы, которые так болезненно и негативно воспринимают мои обзоры, может, действительно, пора мне завязывать с этим экспериментом – как Вы полагаете, уважаемые читатели?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Григорій ГУСЕЙНОВ (джерело: Стаття)

Кілька зауваг до ситуації з вітчизняними літературними журналами

До інших забутих сучасних українських літературно-мистецьких часописів можна зарахувати ще чи й не сотню проектів. Процес народження і вмирання був у більшості з них майже миттєвий. І хоча, як відомо, літературно-художньо-критична періодика — це обов’язкова частина літературного дискурсу, тримається вона в Україні винятково на кількох жилавих і витривалих волах. Найстаріший віл — це «Всесвіт», заснований 1925 року Василем Елланом-Блакитним та Миколою Хвильовим і редагований тоді Олександром Довженком. Наступні — «Дніпро» (1927), ... [ Показати всю рецензію ] «Вітчизна» (1933), «Жовтень» (1940). Історики встигли перетерти всі колізії буття літературно-художніх часописів в Україні протягом їхнього вісімдесятилітнього існування, і що ж ми маємо нині в залишку? Як це не дивно, але маємо позитив. Дожили до сьогоднішнього дня саме згадувані «Всесвіт», «Дніпро», «Дзвін» (колишній «Жовтень»), в інтернеті борсається «Вітчизна». Слава невмирущим волам! Водночас уздовж дороги, якою прямує наше красне письменство, мертво лежать колишні, здавалося б, перспективні й амбітні спроби літературних часописів, навколо яких колись виникало стільки брязкоту й занадто сліпучих феєрверків.

Не зупинятимемося на важливості комунікативної ролі мистецьких часописів, вона беззаперечна, інакше цієї частини літературного життя просто не існувало б. Але варто згадати й тих людей, які очолювали в різні часи журнали, вони мають залишатися прикладом для інших, хто хотів би займатися цією своєрідною справою, не уявляючи всієї складності: Юрій Яновський, Павло Загребельний, Іван Кошелівець, Дмитро Павличко, Роман Федорів, Юрій Мушкетик, Володимир Дрозд, Богдан Бойчук... Серед молодшого покоління показали себе першокласними майстрами Олег Микитенко, Роман Кудлик, Віктор Баранов, Тарас Возняк, Володимир Науменко, Лідія Лихач, Олександр Климчук, Юрій Іздрик, Дмитро Стус, Андрій Мокроусов. Очевидна тенденція останніх років — часописи з паперових носіїв поступово (не завжди змушено) переходять в інтернет. Найпомітніше літературно-художнє видання в мережі — «ЛітАкцент» (головний редактор — Володимир Панченко).

Літературним журналам залишається сумна доля «циркулювати» всередині якогось непевного герметичного простору, і ради тому немає. Таке собі перманентне існування з простягнутою рукою, коли суспільний статус цих видань украй обмежений. Часописи поступово консервуються у власному соку. Мовляв, у країні фактично мало кому відомо, що такі журнали взагалі існують, бо ніхто їх і в руки не бере, а займають вони своє місце винятково на маргінесах, ні на що не впливаючи, тримаються хіба лише на приватній ініціативі або ж на грантах щедрих добродійників. Ось раніше як славно було! Тиражі зашкалювали, часописи були високорентабельними, їх передавали з рук у руки як найбільшу цінність, зачитували ночами до дір, а тепер рідко наклад якогось із них дотягує до п’ятисот примірників. Напевно, є в цьому твердженні якась своя гірка правда. Хто з редакторів буде від такого в захваті? Водночас життя журналів нічим не відрізняється від долі української книжки. Зайдімо в будь-яку книгарню: дев’яносто п’ять відсотків площі — це глуха стіна російської книжки, а от українська сиротою причаїлася десь у кутку між розділами «Здоров’я» і «Розпродаж по п’ять гривень за штуку». Причому це місце неодмінно в найглухішому кутку. Напевно, було б там ще темніше місце, якийсь закапелок, то його б віддали саме українським часописам. Щось подібне я помічав хіба в міжнародних аеропортах. Українські рейси вантажаться у найвіддаленіших місцях після Приштини, Тирани тощо. А вартість передплати? Це взагалі історія, яку пізнаєш, за словами класика, присьорбуючи бром. Разом з тим літературні та мистецько-літературні журнали, незважаючи на негаразди, живуть, і таких, що регулярно виходять, нараховується близько двох десятків: «Артанія» (Київ), «Березіль» (Харків), «Бористен» (Дніпропетровськ), «Бузька Січ» (Миколаїв), «Буковинський журнал» (Чернівці), «Вежа» (Кіровоград), «Вінницький край» (Вінниця), «Всесвіт» (Київ), «Дзвін» (Львів), «Дніпро» (Київ), «Дукля» (Словаччина), «Дух і Літера» (Київ), «Єгупець» (Київ), «Золота пектораль» (Чортків), «Ї» (Львів), «Київ» (Київ), «Критика» (Київ), «Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг), «Літературний Тернопіль» (Тернопіль), «Літературний Чернігів» (Чернігів), «Лугань» (Луганськ), «Над Бугом і Нарвою» (Польща), «Однокласник» (Київ), «Пам’ятки України» (Київ), «Перевал» (Івано-Франківськ), «Пост-Поступ» (Львів), «Світязь» (Волинь), «Січеслав» (Дніпропетровськ), «Слово і Час» (Київ), «Соборність» (Ізраїль), «Універсум» (Львів), «Холодний Яр» (Черкаси), «Хортиця» (Запоріжжя), «Хроніка-2000» (Київ), «Шо» (Київ).

Список, безперечно, не повний. Поданий він за алфавітом, однак рівні (художній, поліграфічний і всі інші) цих видань відверто непорівнянні. Є тут просто нікудишні, безсоромно халтурні. І чомусь саме в таких над заголовком написано, що це «світоч» такого-то краю, а його кореспондентські пункти розміщено на всіх континентах. А щоб звучало це переконливіше, наведено конкретні імена людей, які з останніх сил дбають про розповсюдження такого кульгавого часопису і в Австралії, і в Бразилії... Є випадки, коли замовники цих химерних творінь — навіть національні університети. Було б цікаво знати, чи ж бачив колись ректор такого ВНЗ безсоромний шедевр, де красується його високе благословення? А які вишукані тексти: «Петя с Пашей дружат с Машей. У заветного крыльца повстречались два юнца. Возмутился Петя: «Ты? Не для Маши ли цветы?» Пашу реплика задела: «А тебе какое дело? Прочь с дороги, цел пока». И толкнул соперника». Слава Богу, Чуковський, Забіла й навіть Анатолій Костецький уже такого не прочитають. А от дітей шкода.

Як прикро, що немає більше «Четверга», «Авжеж!», «Кальміюса», «Українського засіву», «Родоводу», «Київської старовини», «Друга читача», «Золотих воріт», «Неопалимої купини», «Книжкового клубу плюс», «Потяга’76», «Київської Русі», «Літератури плюс», «Основ», «Донбасу», «Моря», «Книжника Review», «ArtLine», «Молодої України», «Музейного провулка», «Молодої нації»... Але найбільші наші гріхи — це вбивство «Сучасності», що 1992 року стала виходити в Україні і яку ми за кілька заходів таки знищили, та «Світо-Виду», що зусиллями Богдана Бойчука також з великими надіями перебрався до нас з-за океану, але ми не зуміли дати йому ради.

Напевно, у цьому місці нарешті варто зробити й позитивний акцент — сказати про часописи та редакторів, якими сьогодні нам слід пишатися. На мій погляд, це насамперед, на жаль, досі нами затято недооцінені український культурологічний альманах «Хроніка-2000» (головний редактор — Юрій Буряк) та незалежний культурологічний часопис «Ї» Тараса Возняка. Мужньо й одночасно шляхетно тримаються ці видання за всіх незгод, і нехай так буде ще довго. Будь-яка європейська країна вважала б за честь мати схожі бренди. Будь-яка, але не наша. Поряд з інтернетівським «ЛітАкцентом» це, безперечно, флагмани в не надто широкому колі літературно-мистецьких і культурологічних часописів України. Водночас слід наголосити на тяглості традицій, що крізь усі можливі й неможливі труднощі продовжують нести свій хрест, — «Дзвін» (головний редактор — Роман Кудлик), «Всесвіт» (головний редактор — Олег Микитенко), «Київ» (головний редактор — Віктор Баранов) та «Слово і Час» (головний — редактор Лукаш Скупейко).

Виникає слушне запитання — то чи можна якось зарадити сьогодні українським часописам? Чи є змога їм допомагати? Поставити на державне фінансування навряд чи вже вдасться. Збирати докупи редакторів і проводити з ними наради? Дурниця. Координувати зусилля? Можливо. Але надто пахне радянщиною. У когось із редакторів, щоправда, існує мрія — організувати асоціацію. Однак досвід засвідчує, що життєздатності від цього також не слід очікувати. Отже, можна залишити все так, як воно вже склалося (може, це навіть найкраще, що слід пропонувати), бо будь-які адміністративні зусилля (навіть щирі), як правило, призводять лише до чергової руйнації, а благородне бажання допомогти завершується неочікуваними катастрофічними наслідками. Тим часом кожен редактор легко назве кілька слабких місць у своїй роботі. Окрім хронічної відсутності грошей і гарних текстів (проблем, що апріорі не піддаються адміністративному вирішенню), актуальним залишається катастрофічний дефіцит інформації про наші часописи. З  телебачення зникла фахова серія «Книга.Ua», навіч хіба що радіопередача «Прем’єра книги», яку веде Михайло Слабошпицький. В Україні цілком відсутні видання, що подавали б максимально повну й об’єктивну інформацію про книжкові новинки, про діяльність видавництв, про книжкові ярмарки. Немає видань на паперових носіях, де визначальними стали б рецензії, анотації книжкової продукції (хоча зі скандалами, піарами, проплаченими рейтингами все у нас в ажурі). І це призвело до того, що майже зникла як жанр і сама поточна критика (не куплена!). Написати доладну рецензію сьогодні здатні одиниці. Стадія вимирання, купування того, що ще можна купити, й одночасно заледеніння в розпалі. Після «Друга читача» спробу бібліографічного видання зробив Костянтин Родик зусиллями стильного «Книжника Review», і, на жаль, на цьому процес зупинився. Гігантська європейська держава з огляду на таку проблему є повністю маргінальною.

Отже, щоб журнали читали, їх слід пропагувати, тільки тоді зникнуть герметичний простір, свідоме замовчування і задуха, а ще будування «потьомкінських дєрєвєнь». Анонси, що розміщуються в «Літературній Україні», готують самі ж редактори журналів (часто за сумісництвом вони ж очільники обласних письменн­ицьких організацій). І так навчилися живописати про своїх «дітей», що хочеться все кинути і притьмом їхати в пошуках цього видання. А коли воно потрапляє тобі до рук (сам факт цей рідкісний, як криниця в пустелі), то раптом не бачиш навіть тіні від того, що анонсувалося.

Напрошується кардинально інший шлях інформування зацікавленого читача. Приміром, щомісяця «Літературна Україна» та «Українська літературна газета» могли б розміщувати принаймні розворот-подання якогось із поточних чисел одного з літературних часописів з уривками текстів, інтерв’ю, рецензіями, відгуками читачів. Щоправда, легко передбачити, що тоді з тіні випливло б дуже багато несподіваних нюансів життя наших літературних журналів. Раптом з’ясувалося б, що деякі керівники обласної письменницької організації тримають такі часописи в ролі пряника й батога для членів своїх обласних спілок і художній рівень відібраних ними текстів для публікацій просто не піддається жодній критиці. Незручних вони не друкують, а наближеним — зелена вулиця. Перед звітно-виборними зборами публікація в такому журналі — своєрідний пакет із гречкою. А ще ж яка це вдячна трибуна для самопіару очільника! У кожному числі розповідь про те, куди голова поїхав, з ким зустрівся, кому руку потиснув, де виступив, що написав... Причому з презентацій власну фотографію бажано надрукувати на обкладинці, у вишиванці й поруч зі свічкою та рушником.

Отже, вимога до редактора лише одна: випускаєш літературний журнал, хочеш, щоб про нього знали, — зроби так, щоб принаймні три примірники кожного числа були анонсовані в секретаріаті Спілки письменників (один з них буде в бібліотеці. Інший на стенді при вході до Спілки). А ще краще — добийся, щоб видання твоє було в загальноукраїнському каталозі, а не роздавалося з-під поли з рук у руки (ото й весь тираж!). А вже далі редакція «Літературної України» вирішить, як слід (чи й узагалі слід!) тебе представляти в загально­письменницькій газеті. Можливо, що й фейлетоном. В окремих випадках не завадить офіційно звернутися до державного органу про ліквідацію реєстраційного посвідчення. Добре, якби гроші на видання йшли з власної кишені редактора, а то платить бюджет (принаймні довірливий спонсор). А якщо редакцію не підпорядковано голові обласної письменницької організації, то часто навіть місця їй на території обласної Спілки немає. Або перед редакцією поставлено категоричну вимогу платити за оренду приміщення за світовими цінами. Водночас глуха непоінформованість — це, виявляється, ще й зручно: усе вирішує сам голова обласної організації (за сумісництвом редактор), і ніхто йому не указ.

Тим часом масовий читач і не здогадується про існування в Україні багатьох літературних видань. Що ми знаємо про «Гоголівську Академію», «Золоту добу», «Каву з перцем», «Камінець», «Крейду», «Анумо знову віршувати!», «Літературний журнал», «Палітурку друку», «Рідний край», «Український журнал» (він виходить для українців Чехії, Словаччини та Польщі)?.. Список можна продовжувати.

Складається парадоксальна ситуація. Журналів насправді недостатньо, щоб можна було стежити за новими текстами та подіями в українській літературі, а водночас про такі ніхто не знає, бо їх не помічають (часом свідомо). Засоби масової інформації також не сприяють популяризації видань своїх колег (плати за рекламу!). Може, і через це стали, ніби гриби, з’являтися волонтерські сайти та поширюватися письменницькі блоги. Там навіч фрагменти нових текстів (часто дуже талановитих), живе обговорення, а ще підкупляє простота спілкування з читачем. Водночас важко уявити письменника, який би не хотів побачити свій текст на паперових носіях (у журналі, книжці). Отже, перевага залишається завжди на боці літературного часопису. А коли так, то не соромімося демонструвати свої переваги. У нас є чудові фахові авторитетні головні редактори журналів. Вони сьогодні конче потребують підтримки, уваги, заохочення. Перед ними щодня виникають нові й нові загрози — високі ціни на папір та поліграфію, неможливість сплачувати гонорари, ганебні комунальні платежі. А думати треба про інше — про якість текстів, що публікуються. Отож слід мати дієву програму популяризації сучасних українських літературних часописів. Блискучу ідею висловила секретар Спілки письменників України Любов Голота. Варто було б принаймні раз на рік видавати окремий том кращих публікацій українських часописів, такі собі вершки поточного літературного життя. Напевно, доречно б, щоб об’єдналися навколо такої ідеї редактори журналів (ось тобі й перший крок до асоціації!), а технічне та фінансове забезпечення взяла б на себе «Просвіта». Можливо, варто б запропонувати навіть своєрідні фестивалі наших журналів, наприклад, на книжкових форумах. Причому, звичайно ж, на безоплатній основі, бо це насамперед в інтересах організаторів форумів та книжкових видавництв. А ми охоче прийдемо до читача в гурті з  «Мертвим півнем», «Собаками в космосі»... І тоді з’ясується, що й зі співом у нас усе гаразд. Я часто згадую, як багато років тому Юрко Покальчук захоплено, з характерним для нього вогнем в очах, розповідав мені про свої виступи (а він був в Україні піонером у цій справі!) разом з тоді ще маловідомим гуртом «Мертвий півень».

Відбулося засідання Секретаріату Національної спілки письменників України, на якому розглядали питання про ситуацію з літературно-художніми часописами в Україні. За підсумками засідання вироблено такі ПРОПОЗИЦІЇ:

1. Провести до 1 травня 2012 року паспортизацію літературно-художніх часописів, що виходять в Україні.

2. Запропонувати редакціям часописів надсилати на адресу Спілки письменників по три примірники кожного номера.

3. Один з отриманих примірників у Спілці письменників розміщувати на стенді.

4. Формувати в бібліотеці Спілки письменників окремий фонд поточних чисел часописів, якими могли б користуватися всі охочі.

5. Інформацію в газету «Літературна Україна» про вихід чергових чисел часописів подавати лише за наявності їх у Спілці письменників та спілчанській бібліотеці.

6. Припинити практику приймати до публікації інформацію, що готують самі редакції часописів.

7. Не рідше ніж один раз на півроку публікувати огляди літературних часописів у «Літературній Україні». Окрему увагу приділяти якості публікацій і мінімізувати компліментарність.

8. Намагатися видавати раз на рік антологію (загальну або тематичну) кращих видань українських часописів за минулий рік.

9. Повторно заслухати питання у вересні 2012 року.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Патлань Юлія (джерело: відгук)

"... видання ошатне, на різні смаки. Ситуацію дещо псує "авторська редакіція", бо трапляються прикрі помилки. Але змістовно матеріали дуже цікаві. Якби не інфомація на сайті і не публікація про Єрошенка, я б не знала, що існує такий журнал. Мене фахово зацікавила публікація В. Таранюка.Саме і хотіла розповісти про нашу роботу, про ті міфи і легенди, які накопичилися біля Єрошенка і заважають сприймати його власне творчість, тексти, як серйозний науковий об*єкт дослідження і перекладознавства, перекладацької практики. Фонд Єрошенка - молода організація, яка грунтується не на науковості, а на певних ... [ Показати всю рецензію ] традиційних методах та кліше журналізму як такого. І, з одного боку, я рада, що "щось" вони роблять і з*являються нові переклади і зацікавлені особи, от як Ваше видання, а з другого - вражає намагання вифантазувати того ж Єрошенка, ніби якщо він буде механічно "краще, вище, сильніше", то і його пропагандисти з Фонду Єрошенка почуватимуться більш впевненими. Хоча приємно, що мої колеги уже почали спиратися на думку "вчених", хоч іще не називаючи їх. Я дуже рада отримати Від Вас запрошення до дискусії на сторінках саме Вашого видання. Це дуже цікавий, досить рідкісний формат наукового спілкування і обговорення, що свідчить про Вашу відкритість та фаховість".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редактор (джерело: Сайт store.kassiopeya)

Склянка Часу - литературно-художественный журнал для всех видов годящейся к печати формы самовыражения. Формат 17/26 см. Объём 160 стр. Выходит один раз в квартал. C 1995 года мы даём равные возможности маститым и начинающим авторам. Одновременно на украинском, русском и немецком языках. По индивидуальной подписке, через сеть книжной торговли Склянка идёт к читателям Украины, России, Германии и Австрии. Присылаемая корреспонденция желательна на дискетах word for windows, принимается с наличием немецкого перевода, фотографии и краткой биографии автора.

Автор рецензії: Редактор (джерело: Информация |)

Вийшов друком N.61 міжнародного літературно-мистецького журнала "Склянка Часу*Zeitglas".

Сповіщаємо Вас про те, що вийшов друком N.61 міжнародного
літературно-мистецького журнала "Склянка Часу*Zeitglas".
У ньому опубліковано твори сучасних письменників України, Россії,
Німеччини, Італії.
Журнал можна придбати післяоплатою -35 грн.
При бажанні, вкажіть кількість примірників та Вашу актуальну
поштову адресу.

Докладніше про журнал СЧ№61 на сайті:
www.zeitglas.io.ua