|
Три сходинки голодомору : Для коментованого читання
Еліна Заржицька
— Пороги,
2009.
— 83 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-611-518-037-0
ББК: 84.4УКР6кр З-34
Жанр:
— Історичне
— Казки
— Пригодницьке
Анотація:
Це повість про життя сільських дітей – Марічки і Петруся, яким у житті випало чимало важких випробовувань. Сходинками життя піднімаються вони до розуміння головних людських цінностей – чуйності, доброти, любові до рідної землі.
Основний час, про який оповідується у повісті, – 1932-1933 роки.
Книга є першою спробою описати ті лихі події очима підлітків. Через призму поглядів головних героїв змальовано сприйняття благородних і ганебних вчинків дорослих односельців.
Для дітей молодшого шкільного віку.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Крок 6. На вибір дають:
хоч гинь, хоч живцем у могилу лягай
(фрагмент)
На початку квітня нарешті прокинулася весна. Підвелася, потягнулася, подивилася навкруги: що воно робиться, що діється? Бачить: безладдя навкруги, треба раду природі дати. Дихнула перший раз весна – поплив блакиттю золотавий сонячний човен; дихнула вдруге – потемнів сніг, до землі пригорнувся, сльозою зійшов; дихнула втретє – затріщав льодовий кожух на ріках, луснув у кришиво. Велетенською гребінкою розчесала весна ліси й лани – зазеленіло на деревах і кущах листя, піднялися пелехаті сходи, розкрили ніжні пелюстки первоцвіти...
Марічка ... [ Показати весь уривок ]
вийшла на подвір’я, наче сонях, повернулася у бік сонця, заплющилася. Тоненьким пальчиком сонце лоскотнуло кінчик дівочого носа, бліді щоки, гладеньке чоло.
– Гарно з тобою, сонечко, – зашептала Марічка. – Світи, сонечко, світи, любе, людям на щастя, на життя.
Дівчинка завмерла, насолоджуючись теплом. Душа сповнилася радістю, немовби білий світ пташиним співом.
– Дивлюсь і думаю: хто це мудрагелить? Звісно, наша Марічка, – почувся веселий голос. Це Петрусь вистрибує вулицею, личаки несе.
– Навіщо тобі ці ходаки? – поцікавилася Марічка, підбігаючи до тину.
– Тобі подарунок.
– Щось зарано для подарунку. Народини в мене влітку, – засміялася Марічка.
– Це дядько Яків тобі передати веліли. Твоя мати з ним домовилася, що він їх сплете, бо ж у тебе черевики розвалюються. А в нас новина, – цокотів Петрусь. – До нас панотець завітав. Він до Поливанівки йде, має у сестри жити, бо церкву, де він службу правив, закрили. Мати запросила його в нас попоїсти та відпочити. Бо на панотця дивитися було страшно – висох на шкураток, від вітру точиться... Жучок, Жучок, біжи сюди. Слухай, а де ваш пес?
– Не знаю, – Марічка спохмурніла. – Ми вчора з матусею ходили до Никанора Івановича разом – білизну прати, то він у хату не хотів заходити, по двору вештався. От ми його й залишили. А як прийшли – нема собаки. Я навколо все обійшла, кликала його, кричала – ніде не знайшла.
– Ну, то одягай личаки поверх своїх розвалюх та пішли швидше.
– Куди?
– Жучка шукати.
– Та де ж ми його знайдемо?
– Хіба ти забула, що я найкращий слідопит на селі? Звісно, якби ти вчора мене покликала... А то збродили сліди навкруги. Тепер мені важко їх роздивитися.
– Петрусю, любий, допоможи!
– Що з тобою робити? Та, як люди кажуть: для милого друга і вола з плуга. Стій, де стоїш, не ворушись. А я поки роздивлюся... Угу-угу... що воно... так... ага... бачу, бачу! Доганяй, подруго!
– Стривай, оглашенний! І звідки в тебе сили?
– Не відставай, Марічко!
Марічка дріботіла за Петрусем, а голова пухла від думок: “Що він побачив? Хто собаку забрав? Чи знайдемо Жучка?”. Петрусь розумів її хвилювання, тому й пояснював:
– Добре, що у затінку сніг залишився. Тож біля двору є ваші вчорашні сліди, перекриті чиїмись великими слідами, які до вас ведуть. І знову – ваші сліди, перекриті чужими, які ведуть від вашої хати. І ці сліди трішечки глибші. Це про що свідчить?
– Про що?
– Ех, ти! Це свідчить про те, що людина несла щось важке.
– То, може, та людина бігла?
– Якби бігла, то глибші були б відбитки носків, а в нашому випадку глибоко відбилась уся ступня.
– Наш Жучок ні до якого чужого не підійде, – засперечалася Марічка.
– Може, це хтось знайомий був?
– Всі нашого Жучка люблять. Його навіть муха не зобидить.
– Як їсти захочеш, то й зобидиш, – похмуро кинув Петрусь.
– Ти хочеш сказати, що Жучка можуть з’їсти?
– Ще й як! Наші, може, й ні, а от ті, що здалека йдуть, напевно... Ну, не рюмсай. Нехай тії плачуть, що нам зле зичать.
– Я не рюмсаю, – звела брови Марічка. – Ходімо швидше Жучка визволяти.
– Отакої! Тиха, тиха, а як розлютиш, то буде лихо! – присвиснув Петрусь. – Та, мабуть, ми вже поряд. Дивись, тут пусті хати стоять, кущі розрослися, он яка гущавина.
– А сліди, сліди?
– До цієї хати ведуть. Обережно! Давай тихенько у віконце подивимось...
Діти підкралися до вікна.
– Що там? Темно, нічого не видно, – прошепотіла на вухо Петрусеві Марічка. [ Згорнути уривок ]
|
