Еліна Заржицька : Три сходинки голодомору : Для коментованого читання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олена Ляхович (джерело: Креденс)

Ми, українці, завжди на перше місце в житті ставили любов до незалежності і свободи. Здавалось би, що може бути простіше, ніж просто любити та поважати свою землю, кожну пташину, родину, народ, Батьківщину? Що, як не це, потребує звичайної людяності та щирості? Але не так все й просто.

Судячи з історії України, перш ніж з впевненістю сказати, що так, я – українець і я люблю свою Землю, потрібно пройти всі кола пекла. Для того, щоб звичайному хліборобу господарювати на своєму клаптику землі, спершу потрібно довести, що він тут господар і тут його чорноземи. Нашою добротою та гостинністю користаються ... [ Показати всю рецензію ] і до сьогодні. Скільки ми натерпілися, скільки пережили. На жаль, не всім доля накреслила щасливе майбутнє та довге життя. Однією з кривавих сторінок в історії становлення нашої нації були події тридцятих років двадцятого століття.

Голодомор. Здається, що то було так давно, коли передивляєшся художні фільми чи документальні сюжети, коли читаєш статті чи розглядаєш тогочасні світлини. З часів подій 1932-1933 рр. не пройшло навіть ста років. Та ось буквально наші прабабусі та прадіди були свідками безцеремонних розправ з українцями.

Я думала, що добре знаю історію. Те, як і чим жили люди, мені розказувала бабуся, переповідаючи історії від своєї мами. Та я навіть і не очікувала, що одна книжка зможе викликати так багато емоцій. На прикладі одного села авторка розкриває історію всієї держави. Як каже народне прислів’я: смерть не розбирає, де малий, а де дорослий. Те, що наші люди сильні та зі стержнем ще змалечку, доводять герої твору – Марічка та Петрусь. Через серця цих дітей й те, що відбувалося в їх головах, авторка показує мудрість та глибину української нації. «Думки так і юрмилися… Іноді Марічці здавалося, що думкам тісно і вони намагаються вислизнути назовні». І хоч діти були немов сміливі дорослі зі своїми принципами, дещо «виказувало» їх. Ось, наприклад, мама Марічки, Олена, завжди приносила щось смачненьке для доньки, коли приходила додому. Ненька, немов чарівниця, діставала гостинець зі свої кишені.

Дві родини на дух не переносять нову владу. Вони свідома нація. Обидві сім’ї розуміють, що верхівка ставиться до них, як до маленьких неслухняних істот. Вони усвідомлюють, що з такими діями в Радянському Союзі не вижити. Проте не можна було допустити вихід думок назовні, одне неправильне слово, крок ліворуч, крок праворуч – розстріл.

З твору можна прослідкувати і психологічні аспекти. До прикладу, які батьки, такі і діти. Їх здоровий патріотизм йшов не просто неба, а дістався, немов у спадок, разом з молоком матері. Олена всім допомагала в селі, чим могла. Постійно вигадувала, як покращити життя.

Цікавою деталлю в творі є присутність чорної кішки. «І все вони, до крихітки, у кріпаків віднімали. Ходили тоді по хатах теж такі наглядачі з киями, забирали останнє, а тих, хто чинив опір, мордували. Залякали селян. Далі – більше. Зовсім осатаніли нелюди. Останню зернину були готові відняти. Тому кріпаки почали від голоду пухнути і вмирати. Бабуся моя казала, мешканці нашої Михайлівки теж бачили кощаве кошеня. А дехто, просинаючись вночі, теж чув, ніби на підлогу хтось сухі вишневі кісточки кинув. То знак, що ждуть людей тоді тільки горе та смерть… Куди не кинь – то все клин, – додала гірко бабуся Федора».

«Тверда рука пролетаріату» у творі зображена через відданих радянській владі представників. Я вже змирилась, що начальник − зрадник, прокурор − зрадник, секретарка також, але від журналіста такого не очікувала. Не хотілось, щоб то було так, я до останнього сподівалась, що чесність, совісність та людяність візьмуть гору. Проте, на жаль, цей журналюга став на їхній бік.

Коли дорослий візьме до рук цю книжку, то одразу ж виникне питання: «А чи варто її читати дитині?». Моя відповідь − так. Це, перш за все, моральне виховання. З малечку ми мусимо вчити історію, з дитинства нам потрібно мати любов до своєї нації. Хто знає минуле, той збудує світле майбутнє. Лише пригадаймо собі, як часто ми хочемо донести до свого чада щось нове та корисне. А елементарно просто не знаємо як, у якій формі це краще подати. Таким собі «паперовим рятівником» стане у нагоді видання Еліни Заржицької «Три сходинки до Голодомору». До речі, твір наповнений прислів’ями, народними й мудрими висловами. Кожен між рядків знайде відповідь на хвилюючі питання.

Обкладинка книжки "Три сходинки Голодомору"
Обкладинка книжки “Три сходинки Голодомору”
– Мовчи краще, доню. Це не бандити, а нова влада радянська так звеліла. (мама Марічки)

***

Якщо їх арештували, то можуть і розстріляти. За опір радянській владі. Пам’ятаєш, нам у школі вчителька про Павлика Морозова розказувала?

– Це той, що батька рідного виказав?

– Той самий.

– Не втямлю, як то було можна на батечка свого наклеп зробити?

– Ми ж не знаємо правди, – спохмурніла Марічка. – Може, він справді кривдив не тільки сім’ю, але й був злочинцем.

***

Ой, і часи ж настали, – зажурилася Федора, – усього треба боятися, стерегтися, пильнувати…

***

А коли хтось запитає, чи не хочуть ваші рідні з колгоспу піти, то кажіть: «Ні! Вони щасливі працювати задля радянської влади. Раніше у нас нічого не було, а зараз є пролетарська солідарність».

***

– Знов закон? Звісно, нам він не сприятиме!

***

Це ж як? Органи «очищають» правління від “ворожих елементів», а людей – від заробленого на трудодні зерна.

***

Як «підкуркульників» їх одразу ж пов’язали і, кажуть люди, до концтабору відправили. Ніякого тобі суду, ніякого слідства…

***

…жінка майже на божій дорозі…

***

Для нас у житті є тільки одна лінія – лінія партії.



«Ми сподіваємося, що радянська влада не дасть нам загинути,» – закінчила писати Олена.

***

Вони дочекалися. Відтепер Постановою політбюро … категорично заборонялося видавати колгоспникам натуральні аванси у тих колгоспах, котрі не виконують хлібозаготівельних планів. Активісти терміново організували вилучення збіжжя в окремих колгоспників та одноосібників, особливо врожаю присадибних ділянок. Його теж зараховували до хлібозаготівель.

За невиконання плану колгоспників та одноосібників штрафували завданням з м’ясозаготівель в обсязі 15-місячної норми для колгоспу чи окремого господарства. Наслідком цієї постанови стала масова смертність. Особливо ж постраждали найбільш уразлива частина суспільства – старі та діти.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Рєпіна (джерело: сайт "Книгобачення")

Я непогано знаю історію, багато читала про нашу країну і мандрувала містами й селами; розповіді про Голодомор чула, як кажуть, «з перших рук»: від старого сусіда, від свекра − кубанського козака, від родичів із Донеччини. Вважала, що здивувати або «пробити» на емоції в цій історичній правді мене мало що зможе. Як я помилилася! Вистава чудова, і робота кожного актора заслуговує на найвищий бал. Фінал... – і знахідка режисера − роздача глядачам у залі простого чорного хліба, який пахне дитинством, − і сльози ринули з очей мимоволі, потоком, зупинити неможливо... а шматок хліба застряг у горлі.
Чудово ... [ Показати всю рецензію ] було б, якщо відвідали і пережили цю виставу усі наші олігархи й чиновники-керівники, аби завжди пам'ятали про відповідальність перед народом і перед нашою багатостраждальною країною. Адже минуле скупається сьогоденним, а люди, на жаль, звикають бути рабами.
Однак не всі зможуть спеціально дістатися до Дніпропетровська, щоб подивитися виставу театру «Верим». Але мені знаком літературний аналог спектаклю і за силою впливу, і за якістю художніх образів, з якими в даній тематиці знайомить автор.
Це – книга Еліни Заржицької «Три сходинки голодомору». Тримаю в руках примірник, подарований мені автором. Обкладинка та ілюстрації намальовані дітьми, стандартний формат, недорогий папір − видно, що видання абсолютно не комерційне. Але яке потрібне!
Спеціально ознайомилася зі звітами іноземних дослідників, які займалися збором інформації про врожайність на початку 30-х років на Україні: і Роберт Девіс, і Стівен Уіткрофт і Марк Таугер в один голос твердять: так, падіння врожайності та зборів хліба на заготовках були, але не настільки катастрофічні.
Катастрофою, чи ні – апокаліпсисом, обернулося ставлення держави до «маленьких» і неслухняних людей. Адже більшовицькі керманичі мали намір виховати нову Надлюдину. І це стало надзавданням для нової країни, у якій не мало бути місця хворим, слабким і нещасливим. Як відомо, найкращий засіб зробити людей кращими – це зробити їх щасливими. Щасливими примусово. Не колись, у майбутньому, а миттєво, одразу.
На жаль, не всім в Україні було призначено в 30-ті роки двадцятого сторіччя мати майбутнє. Ти більше, щасливе. «Тверда рука прлетарьяту» перервала сотні тисяч життів. Перервала безкровно. Голодом.
І в книзі Еліни Заржицької ми бачимо тих, хто намагався пручатися, аби не бути щасливим примусово, щасливими за бажанням когось безжального і бездумного. За бажанням купки злодіїв з далекого далека...
Читати книгу без перерв на обдумування, без рефлексії неможливо. Ментальний «хлібний ком у горлі» знаходиться завжди поруч, фізично відчуваєш його при поглинанні тексту.
Виникає питання. А чи варто читати книгу дітям? Думаю, так. З поясненнями, з обговоренням прочитаного, з історичними зануреннями і розвитком базису особистості − рефлексією. Чи варто боятися, що ваша дитина отримає «зайву інформацію», читаючи про те, як жилося нашим попередникам? Не варто.
Це називається моральним вихованням. Душа людини створена для істинної праці, і тільки в ледачих душах замість співпереживання і людяності народжуються «слогани і речевочки», схожі на вигуки неандертальців у печерному існуванні, в яке нашу націю з успіхом і штовхають: адже з рабською «душонкою» впоратися легше, ніж з історично обізнаною особистістю, яку важко налякати або обдурити. Не хочу проводити аналогії, але всім думаючим людям зрозуміло, що зараз ми відчуваємо моральний голод. А це страшніше фізичного насильства.
Однак, окрім очевидних людських втрат і морального удару, голод завдав непоправної шкоди українській національній сільській ідентичності та української архетипу, зберігачів яких після 30-х років практично не залишилося. До того ж, в силу об'єктивних і суб'єктивних причин, за відсутності подібного архетипу, націю дуже легко «водити за ніс».
Тому, книга Еліни Заржицької або спектакль театру «Верим» − це не просто апеляція до минулого. Роль таких інформаційних джерел, відображених у якісних художніх образах, не тільки в розвитку нашої художньої рефлексії або у відновленні історичних прогалин про голодомор, а й певній історичній реконструкції українського національного архетипу, у якого любов до незалежності і свободи завжди була першорядним завданням в житті. І хоча Апдайк вдало порівняв свободу з короткою ковдрою, не варто обтяжуватися тим, до чого так наполегливо прагнули наші пращури.
Адже перемагає лише той, хто вірить, хто знає, хто запалює свічу…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олекса Вусик (джерело: Літературна Дніпропетровщина)

Юний друже! Еліна Заржицька написала для тебе незвичайну повість.

Ти запитаєш мене, а чим вона незвичайна?

А я відповім:

– Тим, що повість називається “Три сходинки голодомору”.

Ти, юний читачу, мені заперечиш:

– Та ж про голодомор в Україні із далеких тридцятих років минулого століття написано дуже багато за роки нашої Незалежності!

І я погоджуся з тобою: написано справді багато і документальних, і художніх творів (а ще, либонь, буде більше написано і в майбутньому), бо трагедія українського народу 1932-1933 років відлунюватиме болем у серцях українців ще не через одне покоління.

Так ... [ Показати всю рецензію ] чим же все-таки незвичайна повість Еліни Заржицької? А тим, що Еліна Іванівна, може, першою в українському художньому слові (себто в художньому письмі) ризикнула подивитися на всі жахіття голодомору очима підлітків, голодних школяриків Марічки й Петруся. Це через призму поглядів майстерно змальовано їх сприйняття благородних і ганебних вчинків дорослих односельців розгортається гострий сюжет повісті Еліни Заржицької.

Це вони, головні герої повісті Марічка й Петрусь, виносять остаточний вирок сталінській системі, котра винищувала свідомо українське село, засуджують безчинства й наругу людей у шкірянках і з наганом у руці, що уособлювали тоді радянську владу. Тоді шкірянка й наган вирішували все: винюхування прихованого зерна в селян, чи шматок сала, підпільні фальшиві доноси на сусідів, виселення з рідних осель і довжезні “товарняки” до Сибіру з українськими “куркулями”, тобто справжніми хліборобами, хазяями землі.

Винищувала цих хазяїв голодомором комуністична система. Мільйони українських селян полягли голодною смертю щоб СРСР зміг з планом Й.Сталіна “розгромити націоналізм” (виступ Касіора на ХVІІ з’їзді ВКП(б) у 1934 році).

І Еліна Заржицька зуміла художньо-переконливо донести до тебе, юний читачу, весь біль тої національної трагедії, коли доходило до поїдання собак, до людоїдства, до неймовірного варварства…

А ще я так скажу: мене на щастя не було на світі, коли затівався з Кремля голодомор в Україні. Бо народився я в 1937 році.

Але біда не обминула ні нашої родини, ні жодної селянської оселі. Скрізь умирали люди.

У моїй родині померли від голоду четверо: двоє дідів (по материній і по батьковій лініях) і дві тітки Ганна й Олена – материні старші сестри.

Але позаяк голодомор заперечував сам факт геноциду, то моя мати прикладала пальця до вуст і хрестила мене малого: тільки ж ти нікому не кажи, що мою сестру, твою тітку Олену, зашмагали батогами в полі.

Тітка Олена сяк-так перезимувала до весни, коли вже заколосилося жито. І пішла тітка Олена в поле ”по колоски”. А тут об’їждчик на коні з батурою. І давай періщити сирицею по тітці Олені удовж і впоперек. Зашмагав до півсмерті. Притягли тітку Олену в Буняківку – там вона і померла…

А тому об’їждчикові, мабуть, вручили ще й премію за захист державного майна…

Отож юний читачу, я спонукаю і закликаю тебе до непростого читання повісті Еліни Заржицької ”Три сходинки голодомору”. Я хочу, щоб ти читав її із серйозним настроєм.

Бо повість Еліни Заржицької – це письмо для роздумів, для вивчення історії України, для аналітики, для твого дорослішання.

Читай і дорослішай на здоров’я!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрій Ключ (джерело: Борисфен)

Випущена дніпропетровським видавництвом “Пороги” у 2009 році книга Еліни Заржицької “Три сходинки голодомору” є, мабуть, у всій Україні першою ластівкою з подібних книг. Бо, по-перше, це книга про трагічні сторінки нашої іс-торії написана для молодшого шкільного віку, а, по-друге, це художня книга.
Можна з висоти теперішнього часу по-різному відноситись до Олександра Солженіцина. Та коли б не було його “Архіпелагу ГУЛАГу”, весь світ, навіть за наявності тисяч свідчень, менше б вразив трагізм сталінських репресій. Бо однією із задач художнього слова є достукатись до душі читача, на відміну від ... [ Показати всю рецензію ] сухої мови документів, які, безперечно, потрібні та слугують все ж більше, як матеріал для вивчення професійних істориків, й котрі, на превеликий жаль, переважають у ви-світленні теми Голодомору. Адже достукатись до однієї душі, мабуть, важливіше, чим забалакати до фарсу болючу тему для всієї української людності.
Достукатись до юної душі в десятки разів важливіше. Бо саме молоде поко-ління є носієм пам’яті в прийдешньому, коли не залишиться вже в живих ні свід-ків Голодомору, ні тих, хто тепер про нього дискутує.
Еліні Заржицькій в її “Трьох сходинках голодомору” вдалось поєдна-ти важливі складові виховного процесу, актуальності теми та цікавого викладу матеріалу. Останнє має не абияке значення бо не всякому автору вдається поєдна-ти виховний елемент, актуальність теми з цікавістю викладу й не покотитись наї-ждженими рейками занудності, котру одразу підмічає юне покоління читачів.
Книга міцно збудована на трьох наріжних каменях, на яких завжди муру-ється дитяча література, справжня дитяча література, цікава, перш за все, для са-мих дітей, а не для сюсюкаючих дорослих ( котрі забули, як самі були дітьми), чи схиблених на шароварщині окремих представників зарубіжного українства.
Ці три наріжні камені є – пригоди, перші симпатії до протилежної статі та динамічний розвиток сюжету. Хочеться порівняти книгу Еліни Заржицької, з кни-гами Анатолія Рибакова “Кортик” та “Бронзовий птах”. Котрі читаються вже не одним поколінням юних, не зважаючи на ідеологічні розчарування їхніх батьків за останні минулі десятиліття.
Головні персонажі книги – Марічка та Петрусь ¬– діють. Вони вже в юному віці не відступають перед труднощами, а намагаються , в силу дитячих можливос-тей, долати їх. Перші несміливі почуття між Марічкою та Петрусем вдало змальо-вані в контексті основної теми книжки – голодомору. Мабуть, тільки під час го-лоду хлопчик може урівноважити шальки терезів своїх почуттів до дівчинки, по-рівнюючи його з хлібом.
Авторка доволі вправно використовує суржик в мові своїх героїв. Що гар-монійно підкреслює й точніше розкриває не тільки соціальний статус героїв, а й багатогранніше в деталях вказує на місце, де розгортаються дії всієї книжки.
На жаль це не можна сказати про використання слів “комісарша”, “шкірян-ка” й багатьох інших. Загальносвітова тенденція незнання історії та її одіозних постатей докотилась і до України. В Росії ледь не вісімдесят дітей до десятирічно-го віку не знають, хто такий Ленін. Така сама картина в Німеччині з Гітлером. До-бре це чи погано – вирішить час. Та повертаючись до “Трьох сходинках голодо-мору”, було б бажано юному читачеві отримати хоч якесь пояснення вищезгада-них слів. Бо без пояснення все та ж комісарша виглядає казковою бабою Ягою, а зовсім не реальним образом, котрий би вносив додаткову інтригу в напружений сюжет повісті.
Ілюстрації в книжці дисонують з динамікою тексту. Це навіть не ілюстрації, а художнє тло певного історичного періоду в розумінні сучасних дітей. Розвива-ючи тему візуального сприйняття, взявши за основу текст “Трьох сходинок голо-домору”, зацікавлені особи, на думку автора цих рядків, могли б створити комп’ютерну гру, наприклад, “Врятуй Марічку й Петруся” чи ще багато варіантів. Певен, що через таку гру й такі книги як “Три сходинки голодомору” українська юнь більш усвідомить трагедію свого народу під час голодомору й проникнеться шаною до власної історії, а не через казенно-байдужі заходи, які не беруть за душу, а тільки викликають роздратування у молодого покоління своєю однотипністю та засушеною обов’язковістю.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Дев’ятко (джерело: Літературна Дніпропетровщина)

Наприкінці листопаду в Дніпропетровську презентували перше в Україні дитяче літературно-художнє видання, присвячене трагічним подіям 1932-1933 років – “Три сходинки голодомору” Еліни Заржицької, ілюстрації до якого зробили вихованці Дніпропетровського обласного дитячо-юнацького кіноцентру “Веснянка”.

Книга побачила світ завдяки підтримці Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Презентацію видання організували на виконання плану ГУОН ОДА по донесенню правди про геноцид українського народу до громадськості та міжнародної спільноти. Загалом, про штучний голод 1932-1933 років у нашій ... [ Показати всю рецензію ] країні вже сказано і написано багато. Виконуючи Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо підтримки досліджень Голодомору 1932-1933 років в Україні”, тему цю порушують на всіх рівнях, ініціюються численні заходи – виставки художніх робіт, захист наукових праць, додаткові уроки в школах, семінари тощо. Діти збирають свідчення очевидців тих жахливих подій, беруть участь в історичних розвідках, допомагають літнім людям.

Але повість “Три сходинки голодомору” можливо перша книга про цей період, яка не оспівує народне горе, а дає надію і вказує шлях у майбутнє. Головні герої книги – Марічка і Петрусь – підлітки, яким довелося пережити жахливий голод. Але мета твору не у змалюванні жахіть того часу чи тавруванні винних, а в тому, що навіть у найскрутніших ситуаціях життя триває, не зосереджуючись лише на лиху. Навіть у ті голодні роки були співчуття, дружба, братерство, а люди намагалися залишитися людьми, підтримати один одного, і завдяки тому виживали. Це книга і про перше кохання юних героїв, і про перші втрати – могили рідних і друзів, і про усвідомлення себе і свого народу. Головні герої твору сильні і сміливі, хоча й водночас звичайні, вони справжні українці, які бережуть пам’ять свого роду і прагнуть бути гідними своїх пращурів. Так Марічка походить з козацького роду, її дідусь був священиком, мати – патріотка, хоч і не намагається подолати систему, але усіляко захищає і допомагає людям.

Може здатися дивним, що такий рід вцілів у радянські часи, але буває і не таке. Спогади повні ще більш неймовірних історій. І в тому одночасно диво і трагедія нашого українського народу, який вже стільки століть не може зробити вибір між хуторянським патріотизмом і козацьким лицарським духом. Такий вибір постає і перед усіма героями повісті Еліни Заржицької. І неймовірно, що зрозумілий цей вибір не лише дорослим читачам, але і школярам молодших класів, кому саме й адресовано цей твір.

Головні герої книги устоюють перед випробовуваннями і спокусами й обирають майбутнє, мріють про квітучу Україну, яку побудують, і вже літніми бачать становлення нашої держави. Інші ж обирають вигоду, служать системі, нищать односельців і зрештою гинуть якщо не фізично, то як особистості, бо у зраді самого себе неможливо жити повним життям. Вибір – певно головна ідея цього напрочуд глибокого твору для дітей. Тому й обкладинка, яка уособлює Україну, поділена навпіл: з одного боку мир, осяяний сонцем, з іншого – жахіття війн і смерті. Як наслідки людських вчинків.

І хоча Петрусь і Марічка – це збірні образи, але чомусь віриться, що вони існували насправді, бо як і в ті жахливі часи, так і зараз люди кохають і зраджують друзів, чинять зло і мріють про свободу, і роблять вибір, що веде чи у небуття, чи до майбутнього. А вибір кожної людини є частинкою вибору народу і формує його історичний шлях. Чи не це – розуміння себе і свідомий вибір – як ніколи, зараз потрібно нашій державі?

А твір Еліни Заржицької вчить розуміти добро і зло змалечку, розрізняти напівтони і причини людських дій, будить у дітей історичну пам’ять. Хотілося б побачити книгу “Три сходинки голодомору” не лише в Дніпропетровській області, а в усіх шкільних бібліотеках України.

[ Згорнути рецензію ]