|
06.06.2012
Декілька думок і вражень про Прзентацію книги "Поет без імперії" в Харкові (2 червня 2012)
Раптом мені подумалося про те, що якби презентація Олега Короташа відбувалася у спекотний літній день - це було б неправильно, неорганічно. Тому - сталася доволі стримана погода, навіть з дощем удень - напевне, для того, щоб задати роздумливий філософський настрій для сприйняття того, що має відбутися. А щодо місця - а чи була б можливість тому настрою виноситися "під боком метрополітену"?.. витриматися... Тому місце - як підкреслив сам автор - було вибране ідеально.
Театр на Жуках. Невеличка зала, за якою, десь поряд - тополі й "уламки древніх цивілізацій". - Співпадіння? Але, як не дивно - саме обкладинка презентованої книги.
З першого і до останнього погляду сприйняття дуже тішить гармонія кольору: витримана чорно-біла гама... Сцени і - фігури на ній. І не те, щоб поезія автора сприймається саме так, але ж - нічого не відволікає від того, що відбувається на сцені.
Тільки мить за миттю захоплює "картинка" - чорні куліси, по ним - наче вкрадені, злиті - чорні пасма й одяг автора, а зі світлого - тільки рухи постійно змінюючихся обличчя й очей. (Хтось не згодиться: темних! Так, але ж що, як у них – блиск?) А ще - птахами - помахи білих манжет...
Дуже складно у своїх враженнях звертатися до самої поезії... Але, опинившись у тій залі, і чуючи той голос, ти наче раптом випадаєш із цього часу і - опиняєшся у межичассі... Де античність, біблійність й сучасні реалії (іноді виражені до такої міри тонко, детально й болісно, що становиться не по собі) - мають непорушний зв'язок - іноді переплітаючись, а десь - розгойдуючись від одного до іншого - як ті хвильові жести, котрими супроводжує ті моменти поет... Ти слухаєш молодий мелодійний голос, а чуєш - правічну мудрість... Намагаєшся зловити, не прогавити всі слова, всі сенси, але розумієш, що стикаєшся з такою багатошаровістю, іноді безмежною - що марно зловити одразу усе, й на слух...
І ти слухаєш, і у якийсь момент пригадуєш, що як же вірно була десь і кимось підкреслена безглуздість ідеї про те, що поет повинен чути "глас толпи", виражати його й наслідувати йому - для того, щоб бути якнайкраще зрозумілим. Слухаєш, і розуміеш, що наш світ якщо і можна врятувати, то саме у такий спосіб - підіймаючи людство до ось таких вершин: Моралі, Думки, Часового Зв'язку, і - Слова. Того Слова, яке не почуєш ані на вулиці, ані з теле-екранів, ані з мільйонів сторінок макулатурних друку чи інтернету. Й одразу пригадуєш Бродського: "Поэзия - есть высшая форма существования языка."
Так, поезія Олега Короташа в найповнішій мірі відповідає цьому вислову. І коли ось так, як того вечора, випадає нагода слухати цей голос - розумієеш, що тобі неймовірно пощастило бути його сучасником.
А ще розумієш, що усе живе зростає саме з коріння... Так зростає й поет: з правічних істин, з Історії, де починається, виплекується, виплакується й - продовжується народ... І що тоді на цьому тлі якісь там догми й імперії!?.. - Знаряддя для перетворення людських істот в рабів. Мабуть, Поет - це той, хто вчить нас бути вільними...
І на завершення, мені здається, доречним буде згадати слова одного з найвідоміших в світі "вигнанців імперії" Йосифа Бродського:
"Двадцатый век настал только с точки зрения календаря; с точки зрения сознания - чем человек современнее, тем он древнее."
|
