|
Амури і конкури : історично-пригодницький роман
Галина Невінчана
— "Люмен" Санкт-Петербург,
2011.
— 192 с.
— м.Москва. — Наклад 500 шт.
ISBN: 978-5-905590-02-3
ББК: 84.4УКР6-44
Жанр:
— Перша світова, Громадянська
Анотація:
Несподівано одержані донедавні нотатки дідуся переносять авторку
в його сповнену романтичних пригод молодість і створюють унікаль-
ну можливість співпережити буремні події першої чверті минулого
сторіччя та дати їм оцінку безпосереднім учасником, який уже усві-
домлює їх трагічність, але не передбачає жахливості наслідків.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Дезертир
Здається, в одержимій революційною несамовитістю Росії вже нема діла
до останніх її захисників. Від Двіни до Дунаю панує тиша на позиціях і бо-
жевілля позаду позицій. Розгублені штаби продовжують жити за інерцією.
Офіцерство, роздроблене і обезголовлене, розпорошується і сходить нанівець.
Офіцер перетворився на піднаглядного. Служити і навіть жити стає немож-
ливо. Країна занурилася в бруд і кров. Розбій, насильства й самосуди панують
на всій землі руській, ще за рік до того великій, славетній, могутній...
Ситуація в країні змінювалася із карколомною швидкістю. Протягом
трьох ... [ Показати весь уривок ]
днів проходили безперервні мітинги, на яких чулися різкі протести
проти заколоту, піднятого Корніловим.
Подаючи вечерю, Ілля повідомив останні солдатські новини:
– В усіх комітетах ухвалено – прибрати офіцерів, які проникли в сол-
датські організації.
– Бач, Іллє, як добре, що я свого часу відмовився від посади у комітеті,
аргументуючи тим, що офіцер.
– А солдати вас не вважають за офіцера, – заперечив мій денщик. – Ви
ж наш!
– Спасибі, Іллє, за те що своїм вважаєте. Тому хочу з тобою начистоту
поговорити. Сідай, за вечерею воно балакається краще.
– Дякую, пане прапорщику.
– А якщо я свій, то тоді для тебе Іван Іванович. Зрозумів?
– Так.
– Скажи мені, Ільку, чи не надумав ти часом додому податися?
– Пане прапорщику, Іване Івановичу…
– Кажи правду, бо я тобі зізнаюся, що мені ця війна набридла. Я хочу
додому.
Ілько мало не вдавився картоплиною, почувши таке одкровення від сво-
го офіцера.
– Ти ж знаєш, я людина суто цивільна, я – вчитель. То, якщо ти збира-
єшся додому, у мене до тебе буде прохання…
– Радий служити, пане… Іване Івановичу.
– Служити мені не треба, а от допомогти по-товариськи – інша річ.
Ти тікатимеш додому першим. Тобою я хочу передати дещо своїй родині.
Я витяг з шафи згорток.
– Ось тут гроші, документи і кілька дрібничок для малих. Як маєш сум-
ління – завезеш їх моїй дружині і передаси, що я й сам скоро буду. Коли
не заїдеш – воля твоя. Їдь до своєї сім’ї, будь здоровий і живи щасливо. Їдь.
Годі воювати.
Ілля піднявся із-за столу, взяв згортка і трохи хрипким від хвилювання
голосом промовив:
– Не хвилюйтесь. Я передам.
На тому ми з ним і попрощалися.
Ілля залишив частину. Його відсутність мало кого здивувала. Мені здаєть-
ся, що вже ніхто нічому не дивується взагалі. Кожен переймається своєю
долею. От і я готуюся до подорожі додому й до розлуки з Ліною. Для себе я
остаточно вирішив, що поїду звідси, лише коли розтане в далечині останній
гудок санітарного потяга. Не хочу, щоб Ліна дивилася мені услід заплакани-
ми очима. Принаймні у неї не залишиться відчуття, що я тікаю від неї.
Вже відома дата Ліниного від’їзду. І це не початок вересня, а майже
його кінець, але все одно надто мало нам залишилося бути разом! Здається,
ми хочемо насититися один одним на решту життя.
Це була остання ніч, яку ми провели з Ліною разом. На ранок її пере-
сувний шпиталь знімається з місця. А за нею і я вирушаю в дорогу.
Я вже тиждень не голився. Ліна тремтячи, немов осиковий листок і,
ледь стримуючи сльози, гладить мене по неголених щоках.
Ще вчора було літо, було тепло. А сьогодні по-осінньому прохолодний__
Ще вчора було літо, було тепло. А сьогодні по-осінньому прохолодний
ранок. Сіє дрібний дощик. Стан природи відповідає моєму настрою. Душа
болить, серце плаче, а я посміхаюсь коханій. Вона теж тримається. Взяв-
шись за руки, ми йдемо на вокзал. На мені солдатська форма, в кишені ле-
жать документи рядового 429 піхотної Полтавської дружини. Ось і перон,
місце нашої зустрічі. Як дивно, що саме воно буде і місцем нашого про-
щання. До вокзалу підійшов состав теплушок. А ось і паровоз санітарного
поїзда сповістив, що має рушати. Ми обіймаємося востаннє і завмираємо
у довгому поцілунку. Потім Ліна відштовхує мене і біжить до вагона. Ско-
чивши на підніжку, озирається.
– Будь щаслива! – кричу їй услід. – Прощай!
Вона посміхається мені востаннє і зникає у вагоні. Потяг прискорює
хід, і ось хвіст його розчиняється в тумані. Здається, все це відбувається не
зі мною. Я нікого і нічого навколо себе не бачу і не чую. Аж раптом з ту-
ману донісся пронизливий гудок, схожий на крик відчаю. Він наче ножем
розпоров липку тишу і вивів мене із заціпеніння. Серце защеміло від не-
стерпного болю, і я, не стримуючи стогону, сів прямо на рейки.
Так я попрощався зі своїм коханням, знаючи, що більше ми ніколи не
зустрінемося. Не знаю, скільки я просидів. Мені здавалося, цілу вічність.
– Підводься, Анна Кареніна. Біжи на ту колію, там зараз состав з те-
плушками піде. Може, ще встигнеш під паровоз лягти, – штурхнув мене
хлопчина у формі залізничника і, сміючись, побіг далі.
«А й справді мені потрібен состав… Маю кудись їхати… Куди?.. Все одно
куди, аби чимдалі звідси», – вирішив я і побіг у вказаному напрямку.
Коли підбігав до потяга, він вже рушив і, певно, я залишився б на пе-
роні, якби кілька дужих рук не вхопило мене за шинель і зі словами: «Да-
вай, братішка!» втягли у нетрі смердючої теплушки. Щойно опинившись у
вагоні, я забився в кут, притулився до стіни і заплющив очі. В ту ж мить
свідомість породила образи тих, кого я любив і з ким сьогодні попрощався.
Згадав, як на світанку я заходив у стайню до Ласкавої… Бідна кобилка!
Вона не знала, що розлучається зі мною назавжди. Як завше, зраділа моїм
гостинцям. Я пестив її, а у самого серце стискалося і клубок підкочував до
горла. Що з нею станеться? Мабуть, ще довго кликатиме мене, шукатиме,
чекатиме і не розумітиме, чому я не йду до неї. Хто стане її господарем і
чи буде любити її так, як я? Чи довго пам’ятатиме вона мене? Що Ліна не
забуде ніколи – знаю напевне. І я пам’ятатиму її все життя. Пам’ятатиму
усміхненою. Я намагався посміхнутися, та замість цього змусив стиснути
зуби, щоб придушити стогін.
Надто боляче. Я стягнув з голови кашкета і прикрив ним обличчя, щоб
ніхто не побачив сліз, що текли по небритих щоках.__ [ Згорнути уривок ]
|
