Оксана Забужко : Книга буття, глава четверта : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дар’я Анцибор (джерело: Друг читача)

Оксана Забужко. Книга Буття. Глава четверта: Повісті. – К.: Факт, 2008. – 164 с. – Серія «Поза фокусом».


Ім’я Оксани Забужко відоме навіть найбільш віддаленим від літератури людям. Поява будь-якої її книги відразу викликає зацікавлення, проте у «недалеких» осіб творчість авторки окреслюється лише в контексті всім відомих «Польових досліджень з українського сексу». Утім, людям, які більш обізнані з її творчістю, остання книжка відкриє нові грані таланту – як письменницького, так і пророчого. Насправді «Книга буття. Глава четверта» — це дебют Оксани Забужко як прозаїка. Цю притчу вперше було ... [ Показати всю рецензію ] надруковано у 12-му номері харківського журналу «Прапор» ще 1989-го року. Цей маловідомий твір видавництво «Факт» опублікувало в тандемі з «Інопланетянкою», більш відомою повістю авторки, про яку читач чув уже не раз.

Твір, який витримав у часі майже двадцять років самовизрівання, читається з неабияким інтересом. Тут помітні не тільки витоки забужківської манери письма, але й прогностичні оцінки сучасних реалій. Я б назвала «Книгу буття…» футуристичною притчею. Нічого насправді фантастичного в ній немає. Це реальність, і вона вже поруч із нами. Забужко називає цей твір антиутопією й відсилає читача до біблійної притчі, в якій згадуються Каїн та Авель. І хоча твір написаний ще в «докомп’ютерну» добу, він виявляється зараз більш ніж актуальним. Цивілізація поглинає минуле людини й позбавляє її майбутнього, вона стирає будь-які моральні устої, створює нові Правила й перетворює людину на здеморалізовану істоту, не здатну мислити, творити й робити щось самотужки. Усім керує система. Ослухатися її – значить одразу потрапити у м’ясорубку, бути страченим і стертим без жодної згадки. Так, Авель, який закохується в Аду і просто хоче, щоб вони були разом, стає аномальним явищем для цього світу.

У «цивілізованому» світі людина самознищується, стирається пам’ять поколінь, відмирають цінності. Людмила Таран слушно зауважила про цей твір, що «тільки Слово залишається універсальним чинником витворення людини як Божої істоти». Слово стає тим найсильнішим началом, що зможе сполучити минуле з теперішнім, зможе зберегти те, що лишилося, й допоможе врятуватися.

«Інопланетянка» – твір, який Забужко зовсім не випадково подає разом із «Книгою буття…». Це історія про те, як творити вільно, не втрачаючи при цьому відчуття потрібності, немарності справи. Головна героїня Рада відчуває певну дисгармонію, творчий занепад, відповідальність за написане. Вона виповідає свої емоції, думки й прагнення Посланцеві, який прийшов нізвідки і зник так само, як і з’явився. Вона замислюється над категоріями часу й свободи – так само, як Авель, і коли Посланець пропонує їй перейти до «третього виміру» свободи, вона відмовляється, бо не зможе про це написати. Щирість, із якою Рада оповідає йому свої переживання, нагадує розмови Богдана й Авеля. Але тут – інший контекст, інша площина, хоча образи Посланця й Богдана можна трактувати однаково: вони допомагають героям зрозуміти себе й зробити вибір. Це початок нових звершень.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Люджмила Таран (джерело: Літакцент)

Саме з футурологічної притчі «Книга Буття. Глава четверта» розпочалася нова сторінка у творчій біографії Оксани Забужко – це був її дебют як прозаїка. Уперше твір надруковано у 12-му числі харківського журналу «Прапор» (нині «Березіль») за 1989 рік. І майже через двадцять років цей текст продовжує читатися з цікавістю: і як «першоклітина», в котрій закладено «гени» подальшого розвитку авторського стилю, і як прогностична версія майбутнього, що вже нині нависає над нами.

Авторка відсилає читача до Біблійної Книги Буття, в четвертому розділі котрої йдеться про Каїна та Авеля. Твір Оксани Забужко, ... [ Показати всю рецензію ] як і має бути у притчі, є розгорнутою алегорією про «світ без любові» і водночас про кохання, про істинні основи людського існування. Це пам’ятник утраченому, дзвін застереження і «пісня про незнищенність матерії» Слова – сакрального та глибоко інтимного, слова, що є не просто засобом комунікації, але й чинником олюднення людини (хоч як парадоксально це звучить).

Ми застаємо молодих героїв зі світу Цивілізаторів, який протиставлено світові так званих варварів, що для них «нефункціональні емоційні збурення», кохання, вірність, саможертовність залишаються природними й необхідними парадигмами буття. Однак ті варвари – «останні з могікан».

Унаслідок технологічного розвитку тотальний контроль суспільства Цивілізаторів, зокрема — і над внутрішнім життям окремої людини, цілковита заміна світу реального віртуальним, призвели до масового емоційного спустошення. У такому соціумі механістичність існування, остаточне підкорення індивідума всепоглинальній масі поглиблює самодеструктивні імпульси особи, посвячення якої у зрілість, ініціація, є нічим іншим як вимогою убивства подібного собі. Тим-то на цьому тлі стосунки Авеля та Ади є чимось екстраординарним, такими, що їх необхідно ретельно приховувати заради самозбереження.

Різного плану «технологічні» деталі в цьому контексті є тільки зовнішніми ознаками реальності, що вже не тільки «десь там», але й «тут».

Насправді присутність (чи в даному випадку мораль притчі) полягає в нагадуванні нам, теперішнім і буденним, про основи Буття. Ми вже маємо суспільство, що наполягає на стиранні всіх ознак присутності людини як такої в її історичній тяглості. Цивілізація пожирає світ, у котрому ця людина існує. І, як стверджує авторка «Книги Буття», тільки Слово залишається універсальним чинником витворення людини як Божої істоти: воно створює енергетичне поле духовної комунікації, без якої вона, людина, перетворюється на рухомий набір соціальних масок, виконавця порожніх механістичних ритуалів.

Слово є сполучною ланкою між пам’яттю й забуттям, воно перекидає міст над безоднею: недаремно у «футурологічній притчі» зринає і молитва до Творця, і нехитрий спонтанний «саморобний» віршик, три заримовані рядочки якого стали своєрідним паролем і тестом на змертвіння/не змертвіння душі.

Другий текст, який Оксана Забужко помістила під однією обкладинкою із «Книгою Буття», названо «Інопланетянка». Саме в цій публікації авторка зняла підзаголовок «Нефантастична повість» (до того він повторювався тричі: в журналі «Сучасність» (1992, № 8), збірці «Жінка як текст» («Факт», 2002) та в її книжці «Сестро, сестро» («Факт», 2003): очевидно, аби в даному разі підкреслити певну «єдність формату» із «фантастичною антиутопією» «Книга Буття». Однак, це не більш ніж досить умовний прийом.

«Інопланетянка» надається різнопрочитанню під різними оглядами. Приміром, як «класичний» зразок такої моделі жіночого письма, яку Сандра ґілберт та Сюзен ґубар називають «палімпсестом», а Елейн Шовалтер — «двоголосим дискурсом».

В основі твору — ідея самоцінності жіночої особистості, її самодостатності. Це наскільки ж особистісна історія, як і «вселюдська». «Інопланетянка» — так само твір про свободу творчості і відповідальність за Слово у найширшому сенсі цих понять.

Хто така Рада Д., героїня «Інопланетянки»? Зустрічаємося з нею у момент кризи, творчої та екзистенційної, глибокої втоми від соціуму, від себе самої («затруєння словами»). Її втеча, ескапізм, потреба в усамітненості — реакція на «світ без любові», реакція саме в момент загострення. Це – криза цілісності. І саме на цей момент випадає її зустріч із невідомим Посланцем (ось вам і «фантастичний» акцент), яка відбувається саме там, на узліссі, англійською мовою — The Margin, що також означає край, узбіччя, береги рукопису. За відомою формулою Жака Дерріди, «маргінальне стає центральним». Отож, усе, що сталося з Радою там, на узліссі, периферії «великого життя», набуває статусу центру, її Всесвіту.

Довершена пластика письма передає моменти невловного: перед читачами розгортається таємниця витворення тексту — як спалах вольтової дуги межи різними полюсами буття. Відбувається одухотворення буденної, «периферійної» матерії. Це оволодіння дійсністю через душевну фіксацію, трансцендентність, яка згодом утілюється на письмі, – вищий рівень «освячення словом» такого неоднозначного життя. Мотив «щілини», взаємопереходу світів сакрального й профанного, переходу невидимого й потаємного, згодом переростає в тему «посередкування». На запитання скептичного Посланця, що вона, Рада, робить на цьому світі, Рада Д. відповідає: «Я посередкую, от. Я стою непроханим посередником між дійсністю як вона є – і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб’є мистецтво: в тих барвах, під тим кутом залому. Це я приручаю дійсність для них. Шліфую, обточую, переливаю в форми слів – возношу до ряхтючого, коштовного смислу. Тільки мною – моїм живим теплом, моїми вогкими соками, потом, слізьми, прискореною кров’ю, дихальним ритмом – освоєну, обігріту мить буття люди потрапляють розгледіти».

Внутрішня драма героїні полягає в тому, що таке «посередкування» є процесом болючим, драматичним, бо — відповідальним. Перебування письменниці Ради Д. у «зазорі», «щілині» водночас стає приводом для викриття ніби своєї «двоїстої» природи: одночасне перебування «там» – серед людей, у соціумі, і «тут» – у «сховку», «алхімічній лабораторії», де витворюється творча автономія. Саморефлексія героїні підводить її до остаточного «діагнозу»: «людська дійсність насправді тебе не поглинає…» І вона, Рада, – «чужинка, диверсантка, підступно вникла в їхній світ, ні, ще страшніше – інопланетянка?» Інопланетянка – тобто цілком Інша, Інакша, чужа.

Чи ж «людське» начало протиставлене творчому, мистецькому? Власне, про це триває дискусія Ради Д. з химородним Посланцем із невідомих світів. Її боротьба, напруженість буття – і є ціною за щасливе прокляття творчості, зрештою, підстави, привід і тло для неї. Творчість – як спокута і каяття, як самообмова і самовиправдання, як розгорнутий інсайт. Іншими словами – трансцендентування.

Так чи інакше, Рада шукає, прагне притулку в світі. Насправді їй необхідно знайти прихисток передусім у власній душі. І саме творчість дає таку можливість – бодай на час, поки відбувається процес перетворення «хаосу» («розрізненого» подієвого потоку та рефлексій на нього) на текст. Лише через слово Рада може віднаходити свою цілісність і повноту, внутрішнє самовиправдання свого існування. І не тільки для себе.

Посланець пропонує Раді «третій ступінь свободи», неможливий на Землі. «Будеш цільною — замість розтікатися емоційною пам’яттю по вузькому часовому просторі у кілька десятиліть…. і не в змозі відірватися від землі… ти скупчишся в одній точці і злетиш. Те, що вгледиш із висоти вільного духа, незмога переповісти словами. Та й навіщо? То вже непотрібно людям», — спокушає Посланець.

Однак Рада не може прийняти пропозицію Посланця – свободи в позамежжі, поза людським світом: бо «якщо я побуваю там, я ж уже не повернуся сюди», аби «написати про все побачене», передати новий трансцендентний досвід.

Фаустівська тема, тема спокуси, від якої відсторонилася героїня, бо ієрархія її вартостей зовсім інша. Її письмо стає водночас і процесом, й інструментом, й результатом, що уможливлює ту напругу, яка не дає змеженіти духовному началу. І саме це є покликанням Ради, її екзистенційним обов’язком «посередника»-митця. Посланець – не просто втілення спокуси, це «демон» абстрактної людини: він пропонує Раді вже «нелюдський вимір» абстрактної діяльності, повної і остаточної відірваності від «земного», «тілесного», «матеріально-речовинного». Відтак «Інопланетянка» – також твір про «міру» і «вимір», пошуки «золотої середини» поміж світами.

Важливо, що саме в «Інопланетянці» через образ жінки відтворено розвиток творчого начала, його формування в абстрактній людині, пошуки нею автентичності та ідентичності. В цьому сенсі повість досі залишається самотнім текстом у сучасному українському письменстві.

Врешті-решт, що може бути тим «спільним знаменником», котрий об’єднує обидва твори під однією обкладинкою? Не тільки «фантастичний елемент» у текстах, звісно. Як на мене, це нагадування про відповідальність слова, слова, яке може відображати й волю, і сваволю людини. А коли узагальнити ще більше, то я б визначила базовий концепт обох повістей у біблійному дискурсі: Закон чи благодать?

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2008/11/11/ljudmyla-taran-zakon-chy-blahodat/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Полянчук (джерело: Сумно)

Назад у майбутнє – в прикордоння Едему, техногенне (анти)цивілізоване футуристичне минуле, або ж просто у 1989-й, коли журнал «Прапор» видрукував прозаїчний дебют Оксани Забужко «Книга буття. Глава четверта». Видавництво «Факт» зробило своєрідний видавничий рімейк, розташувавши під одною обкладинкою сучасно-позачасову антиутопію та більш відому «іншогалактичну» сповідь знаної української письменниці – «Інопланетянку». Про «Книгу Буття...» уже встигли звикнути говорити в контексті касандрівських пророкувань. Учергове згадуючи Касандру, варто подумати, чи відчувала вона, як пахне папір і те, що ... [ Показати всю рецензію ] замість паперу, і чи не було у неї «сестри-близнючки».

«Докомп’ютерна антиутопія, яка через двадцять років публікується без жодних редакційних змін, – то ще один поданий знак через «міжпоколіннєвий кордон», що насправді ніякого кордону не існує – дорога вільна... Звісно, для тих, хто взагалі шукає дороги». Що б там не казали про одвічне «протистояння» авторського задуму й авторської ж його адресації та істинного портрету «аудиторії» того чи іншого видання і, найголовніше, трансформації нею авторського задуму, як би не вишукували причини полярності або чи не випадкових збігів, – якщо йдеться про «Книгу буття...» Оксани Забужко, про всі суперечності «автор-читач» можна забути. Оксана Стефанівна стовідсотково визначилася із тими, для кого видруковано цю книгу – це ті, хто шукають дороги. Від себе хочеться додати – ті, хто шукають «старого нового» способу борсатися у хвилях загальнолюдських цінностей. І, звісно ж, ті, хто є спраглими свободи та її нових рівнів – це вже про «Інопланетянку».

Власне, «Інопланетянка» – твір навіть більш «вузькоспеціалізований». Це, перш за все, «позакласне», але водночас і обов’язкове читання для всіх, хто хоч кілька разів мав гіркий досвід знайомства з муками творчості. Людям, далеким від літературних страждань, усі діалоги із собою (чи монологи, чи думки вголос, чи відповіді «екзаменаторові»-Посланцеві) про вартість слави, що «торгує гнилим товаром» і марність людського існування, про «потрібність людям», про шість годин за письмовим столом, – хіба що дивакуваті абстракції. Цитування класиків і паралелі з геніями, «ославленими божевіллям» – «зайвини». Говорячи мовою Ради, їм це навряд чи потрібно, – спраглий віднаходити в літературних героях, у їхніх характерах свої риси, читач у кращому випадку обуриться, якщо йому запропонують «інопланетянку» за мисленням і вчинками. Причетним же до пошуку письменницької свободи буде значно легше продиратися роздумами про ступені цієї ж таки свободи, погоджуватися із твердженням, що митець – не зовсім людина, вслід за Радою занурюватися у хащі самоаналізу – від дитинства до «шлюбних» стосунків, від дитячих запитань батькам до діалогів із вчителями у творчості, від оцінки власного «письма під диктовку» до з’ясування власної ж здатності любити навколишніх – оцих простісіньких амеб, – любити і дозволяти любити себе...

Це – дуже елегантна безсюжетність на роздоріжжі головного сюжету свого життя, дуже експресивна «Я-література». Власне, від численних у сучасному українському літературному процесові прикладів оцього «Я», а надто жіночого, у всіх з’явах головної героїні-близнючки авторки, з цілком природним бажанням нагадати собі та всім-всім-всім про свої літературні досліди-розвитки-успіхи, уже потроху починає й нудити. Однак Оксана Забужко – не з тих авторів, що належать до натовпу, тож цю саму «Я»-спрямованість помічаєш, лише прагнучи її помітити. Гармонійність думок, що метушаться, нелінійна оповідь, виразна правдивість, яскрава інтелектуальність – беззаперечні козирі. «Коли б я володіла мистецтвом жити, то навіщо б мені здалося писати?» – неймовірна відвертість. Касандра і Гелен – ще більша відвертість, приправлена античним колоритом, і ще більший вибір – говорити те, що прагнуть чути, чи те, що має бути сказаним, бо однаково справдиться?

«Що я роблю в цьому світі? Я – посередкую, от. Я стою непроханим посередником між дійсністю, як вона є – і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб’є мистецтво: в тих барвах, під тим кутом залому. Шліфую, обточую, переливаю в форми слів – возношу до ряхтючого, коштовного смислу. Тільки мною – моїм живим теплом, моїми вогкими соками, потом, слізьми, прискореною кров’ю, дихальним ритмом – освоєну, обігріту мить буття люди потраплять розгледіти. Читання – завжди трошки канібальський акт. Їжте тіло моє, пийте кров мою...» На цьому перехресті, власне, «Інопланетянка» наздоганяє «Книгу буття...», або навпаки. Визначеність своєї місії – і відмова від інакшої. «Неземна» Рада відмовляє Посланцеві, що подорожує нікуди нізвідки, хоча стоїть осторонь людей. «Місцевий» Авель прагне наблизитися хоча б до радіаційних, але далеких від все регламентуючих правил Цивілізації, Ритуалу, Ініціацій, просторів «варварів», себто – знову ж таки, людей. Коло «фантастичності без фантастики» замикається людяністю. Радина література підкріплюється раптово влитим в Авеля «Моєї Ади очі темніші темної ночі», – оце наскрізне «Спочатку було Слово...», що його також ми часто вибираємо на власних ціннісних перехрестях – мовляв, прийняти чи знехтувати. Видається, саме воно, а не історія Авеля та Каїна, Авеля-не-жертви, Авеля, покликаного стати Каїном всупереч справжній Буттєвій історії, стає основою нової «Книги буття...».

«Книга буття» – антиутопія, що трохи пахне оруеллівським спадком, з його розвинутим техногенним суспільством, позбавленим людських рис і щедро наділеним Цивілізаційними «настановами». Настільки наділене, що «Комп’ютери втрачають пам’ять», а «Правила давно втратили сенс. Відколи почали розмножуватись, як віруси. Кожне Правило породжувало десятки, потім сотні, потім тисячі Правил, які обумовлювали, уточнювали, конкретизували, як саме належить його виконувати в тому чи тому випадку, а ті, своїм шерегом, брунькувалися далі, і так аж поки Правила не перевищили кількістю можливий у житті індивіда набір міжлюдських колізій». Настільки наділене, що регламентується сексуальний зв’язок. Настільки, що створюється повністю деморалізований осередок, де слід виживати щодня, щохвилини, але усвідомити собі життя може хіба що Авель: «Адо, дівчинко моя, ти мій маленький блок пам’яті, я живу, поки ти думаєш про мене, не стирай мене, чуєш?!»

«Книга буття...» – мов емоційна панянка ще з трохи гострими рисами обличчя й не заокругленою фігуркою, – потік слів рветься, дробиться на шматки, уривки, членується риторичними вигуками й запитаннями... Молода – і водночас зріла, бо вгадала усе по –касандрівськи. Наївна своїм неканонізмом, мудра своєю відмовою від передбачуваності. Видання, що провокує нас побачити неправильні життєві сценарії та розглянути варіанти життєвих виборів. Світлина сучасного буття, де немає кадрів із вулиць, які ви зараз бачите через шиби. Книга, що не пахне папером, і це – найголовніше .

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Самохіна (джерело: Дзеркало тижня)

«Докомп’ютерна антиутопія» — так сьогодні Оксана Забужко визначає жанр свого прозового дебюту в 1989 році. Це — «Книга буття. Глава четверта», вперше опублікована у харківському журналі «Прапор» (нині — «Березіль»). Хіба могла авторка передбачити тоді, що за рік-два перші громіздкі ІBM, шифри й коди яких могли розібрати нечисленні спеціально навчені фахівці, почнуть поступово перетворюватися на компактні PC та ноутбуки, здатні заволодіти часом і розумом кожного з нас, і що її фантастична повість виявиться не такою вже й фантастичною? У книжці йдеться про ще не «комп’ютерне», але повністю автоматизоване, ... [ Показати всю рецензію ] врегульоване суспільство, кожен член якого має стати повноцінним членом Цивілізації — пройти Ритуал, виконавши нормативи вбивства. Інакше кажучи, Забужко відсилає нас до Книги Буття в Біблії, в четвертому розділі якої йдеться про Каїна та Авеля. Але в Забужко не Каїн, а Авель вбиває свого брата, після чого дістає ім’я вбитого... Та якщо «Книга буття» — це пошук людиною життєвих цінностей, орієнтирів, зрештою, власної «людськості», то повість «Інопланетянка» — це самоідентифікація і самореалізація людини. Символічним є те, що в «Книзі буття» чоловік бореться за своє власне, не нав’язане суспільством життя, натомість жінка-інопланетянка шукає в житті певний сенс. Якщо для Авеля з «Книги буття» мистецтво — це чинник, що визначає людину як іще «живу», то для Ради-інопланетянки мистецтво — це спосіб життя та засіб самовираження. І саме мистецтво рятує її від іншого світу, «третього ступеня свободи», куди так запопадливо запрошує її Посланець. Рада відмовляється, бо після відвідин нового виміру обов’язково мусить потрапити на Землю, аби «написати про побачене». Таким чином, народившись інопланетянкою, Рада не погоджується на демонічні спокуси полишити нерідну й не зрозумілу їй планету, яка ніколи не мала її за свою. Вона залишається, відчуваючи в собі можливість чинити вплив як митець. Цією «біблійною» жертвою головна героїня приймає естафету в невдачливого Авеля, доводить гру до логічного кінця, і коло нарешті замикається.
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/oksana_zabuzhko,_kniga_buttya_glava_chetverta,_vidavnitstvo_fakt.html

[ Згорнути рецензію ]