Людмила Шевченко-Савчинська, К. Балашов : Давня література: з полону стереотипів : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Валентина Соболь (джерело: Слово і Час, 2013, №5)

Перед читачем, який володіє знаннями з давньої української літератури, постає практично незнаний, але надзвичайно важливий матеріал: латиномовні тексти України. За переконанням авторів рецензованої праці, латиномовних текстів в українській скарбниці не менше, ніж україномовних. Аби точніше осягнути їх кількісно-якісні виміри, необхідно скласти відповідний каталог. І, як переконуємося, автори праці „Давня література: з полону стереотипів”, спроможні зробити такий каталог.

У рецензованій книжці постає видима частина затонулої Атлантиди. Але й те, що можемо прочитати, дякуючи цінному додаткові ... [ Показати всю рецензію ] до праці, вражає своєю глибинною неперебутною мудрістю і вагою. Це фрагменти творів Б. Зиморовича „Дім чеснот і шани”, С. Оріховського „Шлюбний панегірик Сигізмунду Августу, королю польському”, Е. Сикста „Медичний коментар до творів Сенеки”, Я. Юзефовича „Літопис львівського міста”, Я. Битомського „Облога Замостя”, Л. Словицького „Лови Кохання на Вепра та Левицю”. Не лише пересічному читачеві, а й, на превеликий жаль, багатьом сучасним медієвістам ці твори та їхні автори не є знаними – передусім через ускладнений доступ до текстів: як у прямому значенні (потрапити до відділів зі стародруками та рукописами не так-то просто, а державних програм з цифрового копіювання в Україні поки що не існує) так і в переносному – через урізану програму вивчення латини гуманітаріями латиномовність виконує роль перешкоди). Тому несила переоцінити вагу та значення праці Людмили Шевченко-Савчинської та Костянтина Балашова.

Композиційно книжка добре структурована. Традиційні в стародруках маргіналії зажили з волі дизайнера новим життям: ключові тези на полях грають роль найліпшого інспіратора й активізатора уваги реципієнта, спонукають замислитися, а що особливо важливо, – повернутися ще раз до прочитаного. А оскільки матеріал не є легким, то таке повернення не видається зайвим. Дуже добре, що цитування з латиномовних раритетів супроводжуються перекладом. Відібрано смаковиті вічної мудрості сентенції, які варто не тільки прочитати, й завчити.

У праці доступно й цікаво подаються визначення деяких основних літературознавчих понять у контексті вивчення неолатиністики, зокрема, література, проза, художня проза тощо. Робиться слушний акцент на нетотожності понять україномовна та українська література, уточнюються назви тієї землі, на якій постали латиномовні твори (Русь, Рутенія, Україна). Особливо цікаво й важливо, що ґрунтовний аналіз назв і самоназв реалізується на латиномовному матеріалі.

Самоцінна частина цієї роботи – додаток, що містить уривки латиномовних творів письменників українсько-польського культурного порубіжжя, – в майбутніх версіях праці було б добре розширити й поповнити новими текстами, урізноманітнивши не лише перелік авторів, а й регіонів, культурних осередків, які вони представляють.

Новаторська праця, про яку тут мова, зіперта, як то й передбачає науковий етикет і практична доцільність, на авторитетні історичні та історико-літературні розвідки й талановиті переклади Н. Яковенко, М. Корпанюка, Д. Наливайка, В. Литвинова, М. Трофимука та інших українських і закордонних дослідників.

Безперечно, треба привітати авторів із успішною реалізацією досить сміливого, а навіть дерзновенного задуму, втілити який у практичну царину – то ще окреме, досить складне й цікаве завдання. Але перший важливий крок зроблено. Він дає підстави сподіватися, що попереду продовження цінних неолатиністичних студій в Україні.

Бажаним є донесення праці до широкого кола читачів – не лише в інтернетовому, а й друкованому вигляді.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олесь Кульчинський (джерело: Медієвіст)

«Cosaci vero fiducia animorum, non modo jugum, sed ne frenum quidem accipere volunt – Козаки справ­ді певні себе, не те що ярма, а й вуздечки будь-якої вдягати не хочуть», – писав наприкінці ХVII ст. львівський бургомістр Бартоломей Зиморович.

А понад століття до нього Костянтин Вишневецький прорік на Люблінському сеймі: «Ми є народом таким поштивим, що жодному іншому народові у світі не поступимося».

Тоді-таки український письменник Станіслав Оріховський повчав польського короля: «Quid enim per Deos immortales ab eo expectes, qui sine ullis honestis praeceptis, ex puellarum coetu emersus, ... [ Показати всю рецензію ] a cantu, a tibia, a luxu, a mascara, a vino, a somno, a stupro, ad summum imperium accesserit? – Чого з волі богів безсмертних можна чекати від того, хто до найвищої влади прийде без чесних учителів, з’явиться з гурту дівчат, де займався тільки співом, сопілкою, розкошами, танцював третяка, пив вино, спав, займався розпустою?»

І вже за сотню з гаком років Григорій Савович, кого з клуночком за плечима щодня минають нинішні спудеї «Могилянки», буцім доповнював Оріховського: «Сave has dieculas nugis insumas! (...) Tempore coelum, imo ipse deus emitur – Стережися ці днини витрачати на пусте! (...) За час можна купити небо, навіть самого бога»; «О vitae via dulcis, ubi bene conscia mens est! – О, солодкий шлях життя, коли совість чиста!»

Усі цитати тут об’єднує не тільки стиль письма чи тематика – передусім вони написані латинською мовою на український манер, як це постулюють автори доволі незвичного видання «Давня література: з полону стереотипів». Тоненька книжечка спочатку «твіттернула» мені про своє існування в «інеті», далі приземлилася в «джімейлі» від її авторів – медієвістів Людмили Шевченко-Савчинської та Костянтина Балашова, що досліджують латиномовну українську спадщину ХV-XX століть (царина неолатиністики). (...)

[ Згорнути рецензію ]