ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ : Роман
Олексій Ганзенко
— Самвидав,
2012.
— 98 с.
— м.Миронівка. — Наклад 1216 шт.
Жанр:
— Пригодницьке
— Триллер
— Піксельні книжки
Анотація:
Світло й темрява, злочин і кара, помста і прощення, жадібність і безкорисливість, добро і зло, благі наміри і спокута чужих гріхів. Довкола незрячої з дитинства дівчини вирують пристрасті, а вона просто змагається з темрявою. Затято, відчайдушно. То що ж перможе - світло чи пітьма. І чи темрява, це лише доля незрячих?
Лінк із зображенням книжки:
|
В інтернаті вони були безстатевими. Просто вихованець такий-то, або вихованка така-то. Прояви будь-яких сердечних стосунків не вітались, всі вихованці однаково поводились, однаково навчались, розважались однаковими забавами. З-поміж інших розваг вельми популярними були такі собі „сліпі піжмурки”: кілька гравців збиралися в кімнаті, кожен брав у руку склянку з чайною ложечкою всередині, а хтось один мусів їх усіх якомога скоріше переловити. Гравці сновигали кімнатою, крилися по кутках, ложечки в склянках дзенькали й полегшували розшуковцям завдання. Слабозрячим (були й такі) зав‘язували задля рівності ... [ Показати весь уривок ]
очі. В Надійки виходило непогано – рахувалася між найпроворніших погонців. Навіть, якщо гравець стояв, здавалося, цілком нерухомо, майже не дихав, за якимись важковстановлюваними ознаками вона відчувала присутність людини й переслідувала приреченого так упевнено що, якби хто дивився збоку, то нізащо не повірив би в Надійчину незрячість...
Вона зітхнула й повернулася на інший бік. „Чого це вони мені згадались, ті інтернатські грища? – подумалось крізь півсон. – Ніколи не згадувались…” І цієї миті дівчина збагнула, що в хаті є сторонній. Сну наче й не було. Надійка завмерла. Боже, хто це? Зломщик? Але в них нічого красти! Може прийшов хтось до батька? Та ні, батько спить он у себе, крізь прочинені двері вона чує його негучне (Надійка до нього давно звикла й зазвичай не помічає) хропіння. А чужий, незнайомий запах, повів чужого поту, чужих сигарет, відчувався виразно й недвозначно. Господи, що ж робити? У Надійки вмить затерпли долоні, несамовито закалатало серце. До краю розплющеними очима вона дивилася в непроникну тьму й нічого не бачила. Але добре відчувала! Ось, силкуючись ступати нечутно, незнайомець минає двері її кімнати й сторожкими поступами наближається до дверей батькової. Розбудити тата? А як злодій кинеться на неї? Та однаково – не лежатиме ж вона просто! Що робити? Змагаючи страх і заціпеніння, Надійка зводиться (Під нею по зрадницькому рипає пружина. Почув, чи ні?..) і навшпиньках підступає до дверей. Вона нічого не бачить і водночас зайда перед нею мов на долоні: ось він зазирає до батькової спальні, переступає поріг, заходить… Боже! Що, що діяти? Гукнути тата? А якщо цей вистрілить, абощо? Мовчати?.. А бандит тим часом настійливо просувається на батькове дихання. Ось він підступає до ліжка, сідає, робить якийсь рух рукою… Зараз, зараз вона вигукне, увімкне світло. Зараз! А може… ні? А раптом?..
– Ша, мужик, – долинає до Надійки бридкий деренчливий голос зловорожця. Батьків подих замирає. – Учув? Це перо. То не тіпайся. Й мовчи. Нам треба бабки (Нам? Бреше. В хаті більше нікого!) І ми підемо. А смикнешся, то твоя доця… ворушиш мізками?
– Не дуже… – чує Надійка сиплий батьків голос. – Які бабки?
– Ти що, лох, розводити мене намислив? Кажу ж: я знаю все. Давай бабло, або твоя дочка не те що зір утратить, а й бошку! Чи досі не дійшло?
Надійка тримає вже в руках табуретку. Важку саморобну батькову табуретку, на яку він ставить попільничку, коли курить, буває, перед сном у ліжку. Вона вже знає, що робити. Табуретка здіймається вгору (ось вона, його голова, бовваніє прямо перед Надійкою) і блискавично падає вниз…
– Тату! – скрикує Надійка щосили… [ Згорнути уривок ]
|