|
Печера : роман
Аркадій Поважний
— "МакДен" Суми,
2008.
— 56 с.
— м.Суми. — Наклад 1427 шт.
ISBN: 978-966-7222-71-0
ББК: 84
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Історичне
— Пропонується видавцям
Анотація:
Пригодницький твір про пошуки скарбів, який переносить в різні часи та різні краї - від Сумщини й Харківщини до Карелії. Таємниці,загадки історії, які належить розгадати читачу разом з авантюрними кладошукачами - героями роману. У творі ненав'язливо читачу пропонується ознайомитися про географічні особливості та релігійні чи кулінарні традиції екзотичної і загадкової Карелії.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
„Федір щосили біг раз-по-раз спотикаючись і падаючи в рідку баюру.
З вечора пішов дощ наче перед всесвітнім потопом.
Коли злива трохи вщухла, на монастир напали розбійники. На щастя, це не було несподіванкою, до цього ченці підготувалися, повідомив дозорний встиг засвітити потаємний ліхтар. Ченці перед бійницями посилили оборону.
Настоятель наказав Федору тікати через північні ворота, зві-дки натиску не було. Потаємним ходом відійти не вдалося, бо мор-тирним залпом був випадково знищений хід. Федіру потрібно ряту-вати скриню, зробити все можливе, щоб реліквія не потрапила до рук отаманші ... [ Показати весь уривок ]
Ксенії. Вона півроку полює за нею, відтоді коли стала на розбійницький шлях. Рідна сестра воєводи за ці півроку заробила славу кровожерливого ватажка. Воєвода-брат призначив за її голову сто золотих, обіцяв Ксениним поплічникам прощення ми-нулих гріхів та багато інших вигод. Однак таких не знаходилося. Мабуть, тому, що за кожним тяжіло таке, що неможливо відпустити. Свита отаманші складалася з різноманітного наброду починаючи від турецьких рабів, піратів, майже забутих річкових ушкуйників, ба-гатьох, котрі в кількох країнах приречені на смерть, закінчуючи добровольцями із кріпаків, які, не відступаючи від давньої тра-диції, перед тим як стати „гулящими” вирізали родини своїх панів до ноги не залишаючи ні жінок ні дітей, навіть дворову челядь пускали під ніж.
За півроку сотні пограбованих караванів, багатих хуторів, монастирів. Від пораненого монаха почула про цю скриню, яку охо-роняє неприступний монастир, який саме вдалося дізнатися шляхом чималенького підкупу. Коли монастир був захоплений з’ясувалося, що монах втік через північні ворота і вірогідно зі скринею пішов на захід, до річки, а там є потаємне місце.
- Далеко не втече! – кричала Ксенія. – Мартине, бери десяток хлопців і перетніть шлях до річки, хід десь там ви-ходить, ми до байраку, виженемо коли там сховався!
Циган Мартин дав розпорядження своїм хлопцям. Загін розділи-вся.
Вітер доносив до Федора звуки далекого тупоту та іржання ко-ней. Крізь темряву бачив маленькі вогники, це полум’я смолоски-пів. Розбійники напали на слід. Худі пальці стискали скриню. Він був у розпачі. Чи встигне?
Вирішив негайно сховати.
Впавши навколішки, почав розривати руками землю, яка від до-щу перетворилася на кисіль. Об камінь здер ніготь. Коли яма була достатньо глибока, поклав туди скриню і почав закопувати. Зали-шилося це місце якось позначити. Згадав про жолудь, який знайшов біля огорожі під старим дубом. Жолудь пустив паросток. Діставши його кинув до ями і загорнув. Вирішив, що наступної весни на цьому місці з’явиться деревце, яке в голому степу легко буде знайти. Хоча позначення не надійне, бо деревце могла затоптати худоба, однак нехай скриня краще буде втрачена назавжди ніж по-трапить до лихих рук.
Тепер необхідно добратися до річки, так до річки – там поря-тунок, добігти до кам’яного хреста і пірнути, під водою один із потаємних ходів.
Вершники не дали здійснити намір, загін Мартина перетнув шлях і невдовзі ченець був у тісному оточенні. Він стояв у роз-пачі, рвучи волосся.
Із темряви в межу факельного освітлення повільно виїхала Ксенія, на вороному коні, вдягнена в коштовний персидський чоло-вічий одяг. Статуру теж мала майже чоловічу – міцну і величну. Жіночим залишалося лише прекрасне обличчя, з рисами гордої цига-нки, при палахкотіючому світлі воно здалося Федіру диявольсь-ким... Люципер теж був прекрасний як світанок.
- Обшукайте його! – звеліла отаманка.
Федора скрутили дужі руки, які жваво, зі знанням справи, ни-шпорили по тілу рвучи одяг, шукаючи скриню.
- Немає.
- Де?! – її голос пролунав у Федоровій голові розло-гою луною.
Монах повернувся дивлячись на Ксенію з-під лоба. Довге мокре волосся заліпило очі.
- Краще не мовчи раб, мої хлопці і не таким велико-мученикам розв’язували язика. Пекло здаватиметься раєм, ко-ли візьмуться за справу до якої мають велике бажання, бо завдяки цій скрині проґавили Кримський караван, не поласу-вали вірменськими винами, не заволоділи східними красунями. Віддай і я залишу тебе.
Федір мовчав. Погляд перевів під копита коней. Йому страшно. Багато чув про Ксениних хлопців, які живцем шкіру здирали.
Знову почалася злива. Смолоскипи гаснучи шипіли. Монах при-йняв страшне рішення – відступиться від головної Заповіді.
Непомітно дістав із рукава маленький кинджал, який розбійни-ки не знайшли бо був прив’язаний до ліктя, це подарунок полоне-ного турчака, якого лікував від поранень.
Кінь загарцював під Ксенею, можливо відчуваючи небезпеку для господаря.
Зі швидкістю кішки монах стрибнув на отаманшу. Вістря пройш-ло між пластинами зерцала. У цю мить пролунало кілька пострілів із важких мушкетів і просвистіло з десяток стріл. Смертельно по-ранений Федір впав під копита вороного, на нього обрушилась Ксе-нія, окрім колотого поранення в неї влучило кілька куль які пройшли крізь монаха. Її миттєво підхопили, але вона вже конала. Попрохала залишити її на місці спокійно прийняти смерть.
Кілька хвилин розбійники стояли навкіл. Кожен розумів, що зі смертю отаманші прийшов кінець і їхній справі, вільному життю. Вона завжди вміла вивести із скрутного становища, із тісного оточення воєводиних військ, другого такого отамана вже не буде, а це значить, що рано чи пізно їх переловлять.
Ватага розчинилася в темряві. Отаманшу ховати не стали, ви-рішили, що „таїнство” так чи інакше зроблять уцілілі монахи, які сховалися в потаємних скитах.
Федір був ще живий. Біля нього валявся тліючий смолоскип, який ледь освітлював мертве обличчя Ксенії. Посмертна маска зро-била її ще вродливішою, бо зникли з міміки: жорстокість, властолюбство... залишився лише спокій вродливої жінки.
Останнім зусиллям волі монах підвівся... Шум вітру розірвав моторошний крик Федіра, бо палаючий біль від розбитого хребта пекучим болем передався по всьому тілу. Схилившись над розбійни-цею, поцілував її в губи.
Ксенія несподівано розплющила очі...
- Це ще не кінець. – прохрипіла приглушено, - нині ж будеш зі мною в пеклі.
Дивлячись один одному у вічі, обидва померли”. [ Згорнути уривок ]
|
