Лариса Денисенко : Корпорація ідіотів : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олеся найдюк (джерело: Дзеркало тижня)

Бувають книжки, які потрапляють до рук саме в той момент, коли тобі вкрай необхідна чиясь підтримка. Як алібі твоєї не-самотності у вчиненому гріху — тому, в якому признаєшся хіба самому собі, коли, бува, хочеться вигукнути спересердя: «Корпорація ідіотів»! Саме так і називається останній роман Лариси Денисенко.

Перед тим були «Забавки з плоті та крові», за який авторка стала лауреатом конкурсу «Коронація слова», та «Кавовий присмак кориці». Власне, серед тієї сучасної української жіночої прози, з якою я мала можливість ознайомитись, ця, либонь, — найбільш чоловіча. І не лише тому, що оповідь ... [ Показати всю рецензію ] ведеться від імені чоловіка: головний герой Стас — «гарний білявець із виразними карими очима». Між іншим, серед озвучених авторкою чоловічих дум (як от: «…коли переді мною пропливають шикарні, безмежні ноги, думати можу лише про неї, про мене і про простирадло, що лежить і чекає на ці ноги на софі в моїй кімнаті»), чоловічість як така тут доволі загальна, «біфункційна» (чи феміністична?).

Сама форма висловлювання («коротко і ясно»), логіка побудови речень традиційно не жіночі. Щоправда, жінка-автор таки викриває себе в окремих деталях: «Дівчатам довелося фарбуватися о шостій ранку».

Спочатку сподіваєшся зустріти в цій книжці ліричного героя — позитивного персонажа, з яким, як правило, читач ототожнює самого себе. Але вже на перших п’яти сторінках тебе огортає сумнів, що він такий — хороший та добрий — тут узагалі існує. Головний герой, Стас, геть втратив совість (кар’єрист та й годі!), а середовище, в яке він потрапляє, — самі «падлюки», «козли», «мавпи», «стерво» та інші колоритні створіння і потвори (принаймні так головний персонаж називає своїх секретарок та колег по роботі). Тож, раз у раз наштовхуючись у тексті ще й на слово «сморід» та його синонімічні варіанти, почуваєшся зрадженим і ошуканим.

Аж поки не з’являється Воно: «Діти вигадують собі чарівних друзів, коли вони самотні. Дорослі вигадують собі таких-от співрозмовників, коли власна совість відмовляється з ними говорити». І ситуацію рятує твоя ж таки форма рефлексії. Бо це Воно асоціюється то з Чеширським котом із казки про Алісу (може, тому що знай регоче), то з Мефістофелем Ґете чи гоголівським чортом: «Без брехні? Це, знаєш, любчику, зовсім нецікаво», — заводить Воно. Виникає щось на зразок інтриги. Куди й зникли оті мулькі для тебе «козли» з «мавпами» та їм подібні! Хоч насправді тих самодурів що далі, то більше. Але ти звикаєш до них і вже й не помічаєш цього. Було б нудно, якби вони зникли. Мимоволі пригадується цитата з книжки Корчинського: «Бог вигадав світ, Сатана зробив його цікавим».

Отже, головний герой Стас, полишений «сам на сам із доброчинними спокусами Бога», успішно просувається вперед по державній службі. Замість власної совісті, яку він втратив, вислуховує куди більш практичні та мудрі поради її, совісті, ерзац-замінника — отого Воно. «Життя — то як гра в лото», — каже. Одного разу Стас заговорив із ним про релігію (значить, не все ще з ним втрачено). А Воно йому таке: «Ніколи не замислювався, чому біблійний Ной до свого ковчега взяв кожної тварі по парі? Що порядних людей вже й тоді бракувало?».

Чого й слід було очікувати, головний персонаж, зрештою, досягає того, чого хотів, і, звісно, виявляє, що його «сучасне щастя» важить на терезах життя всього лиш якісь там грами. Начебто й совість до Стаса повертається. Але традиційного фіналу-каяття все ж тут немає. «Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустріну, скільки вчиню дурниць, скільки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя…» — каже головний герой і додає: «Ця історія могла б закінчитись зовсім інакше». І тоді все слід починати читати спочатку.

А якщо уявити собі, наприклад, що весь роман — сповідь авторки через посередництво головного героя (дарма, що реакція на таку відвертість котрогось зі «святих отців» була б приблизно така: «Бед. Ріалі бед. Ох, і це бед. Вері-вері-вері бед. Ох, соу бед»), то це, либонь, — найкращий із «гріхів», які коли-небудь мені доводилося читати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Логвиненко (джерело: Сумно)

Фахівець із міжнародного публічного права, адвокат Лариса Денисенко вже відома читачеві своїми попередніми книгами "Забавки з плоті та крові", "Кавовий присмак кориці" (рецензія>>>), "Танці в масках". Лауреат конкурсу "Коронація слова", має дві освіти і відрізняється різноманітністю та відвертістю творів. Я ж хотів би зупинитися на "Корпорації ідіотів" - сатиричному романі про надзвичайно успішного держслужбовця.

Книга вийшла у серії "День Європи" видавництва "Нора Друк". Лариса Денисенко пише продовження, і, як стверджує анотація, матеріалу для цього, на жаль, вистачає.

Від самого початку ... [ Показати всю рецензію ] дивуєшся, розуміючи, що цей твір написаний жінкою. Головний герой - чоловік, невдаха і бздун, чому пані Лариса приділяє чи не найбільшу увагу на початку книги. Що не кажіть, а це вже другий твір після "Забавок з плоті та крові", який змушує подумати про те, що автором роману є представник чоловічої статі.

Чесно кажучи, після прочитання анотації, в якій написано, про те, що це сумно і т.д., не дуже хотілося читати роман. Звісно виникали думки про те, що це ще один доробок нашої багатостраждальної літератури і щось крім дорікань і висміювання свого ж чекати зась. Що ж, мушу вибачитися за свої безглузді сумніви.

"Корпорація ідіотів" - книга зовсім не нудна і не сповнена сумом і жалем, чого варто було б очікувати. Стьобність і відвертість - притаманні риси твору. Відсутня аж до останньої глави лірика, як у "Кавовому присмаку кориці", що підтверджує різноманітність письменниці.

Текст пронизаний безліччю історій, які авторка чудово вплела у єдиний вінок. Там і розповідь про Софію Ротару та кулю миру, і про уринотерапію, і навіть короткометражна стрічка про типових персонажів київських ресторацій. На даному етапі вже прослідковується "жіночість" твору - герой дуже любить підслуховувати та розводити плітки.

Якщо Ви ще розмірковуєте, чи варто читати цю книгу, то хочу вщент зруйнувати ці сумніви. Роман дійсно дуже цікавий і часом надзвичайно смішний. Після прочитання Ви навчитеся ворожити на жіночих ротиках, знайдете персонажів, схожих з Вами, сусідами, друзями, від чого стане неабияк весело, оскільки порівнянням письменниця приділяє багато (в деяких моментах навіть занадто) уваги.

Денисенко піднімає питання людської необхідності. Головний герой ще на початку твору втрачає віру в людей, його постійно це супроводжує, він не потрібний батькам, друзям, починає пити і перетворюватися на виродка, коли до нього приходить "Воно". "Воно" допамагає йому влаштуватися на роботу, зробити невеличку кар'єру, відчути смак сумнозвісної держслужби. Але, після вигаданої хвороби, відчуття суспільної непотрібності повернулося:
"Коли я помру, що скажуть мої близькі? Що вони пригадають? Як смерділи мої шкарпетки, коли я знімав мешти? Як я міг за столом почухати собі муда? Як я напивався і що при цьому робив? [...] Що вони бдуть про мене згадувати..."

Але повернемося до бздіння. Лариса Денисенко наголошує на тому, що тільки в такий спосіб, тобто лише "зіпсувавши повітря", ми можемо запам'ятатися. Проте останній розділ перекреслює весь попередньо написаний цинізм, гіпотезу про бздіння і загалом весь стьоб з ніг на голову. Автор навчився посміхатися і повірив у життя! Це сталося:
"Мені назустріч іде дівчина в тонкому чорному пальті й вузьких штанцях, на її непокритій голові дивний зимовий птах звив гніздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снігом і посміхається чомусь невідомому в свій смугастий шарф. Дівоча посмішка серед зимового ранку як весняна проталина. І від цієї посмішки, посмішки незнайомої дівчини, яку огортає сніг, мені стало затишно й тепло. І я також усміхнувся. У свій смугастий шарф. І мені захотілося просто йти далі й дарувати свою посмішку, наче естафетну паличку щастя, іншим людям".
Отже, виявлено ще одну жіночу рису - твір закінчився як ніколи сентиментально і обнадійливо. Так, наче все в нас буде добре, то, може, варто повірити письменниці? Може, усміхнувшись, і ми подаруємо щастя зовсім сторонній людині?

[ Згорнути рецензію ]