|
03.02.2013
Автор рецензії: Галина Романенко
(джерело:
Смолоскип України № 8 (168), серпень 2009)
Смолоскипівське видання віршів Артема Антонюка «Торба» започаткувало гарну традицію молодої української поезії – видання віршів із багатьма фотографіями, що їх люструють/інтерпретують/підкреслюють/увиразнюють. Отже, тепер маємо в руках нову збірку, у якій кожний вірш «виступає в парі» з окремою фотографією. гляд дебютної поетичної збірки Максима Солодовника випадає почати з такої, здавалося б, «другорядної» її особливості тому, що саме вона першою впадає в око кожному, хто бере до рук «...голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях...», та ілюструє оту абсолютну відкритість для читача, яка на ... [ Показати всю рецензію ]
зміну відкритості простого приміщення популярної культури нагадує швидше відкритість простору лабіринту. Як пише у передмові до збірки Максима Солодовника Павло Коробчук: «Це книга, в якій автор насамперед бореться не за читача і слухача, як це роблять, скажімо, комерційні фільми, він бореться за себе». А тому і читач для цієї збірки – зовсім не хтось типовий, хто має лише віддатися певному алгоритму. Ні, саме читачеві Солодовник залишає визначення домінант, виносячи на поверхню, в назву збірки просто випадковий рядок. «...голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях...». Цю випадковість, вільний вибір підкреслюють три крапки на початку та наприкінці. Можливо, збірка могла би мати назву і «...сонний спів цвіркунів і громаддя темнющого неба» (наступні рядки в поезії «...адже побачиш» після тих, що стали назвою книжки). І, можливо, для когось із читачів воно так і станеться, адже кожен запам’ятовує «свій рядок».
З-поміж та у своїй поезій автор зовсім відмовляється виділяти що-небудь. Адже він і сам постійно в пошуку. Він і так не встигає фіксувати спогади й час, відчай, безсилля, невідомість. Не може ані побороти свою алієнацію в цьому суспільстві, ані пояснити дивність цього простору, невимовні враження від якого і зафіксовано в численних фотографіях дивних, часом добре знаних, а часом – забутих та закинутих місць.
Питання досить часто перетворюються в поезії Солодовника лише на запитання, а прозріння – на «глюки», і автор не намагається маскувати цього, адже щирість, незалежно від того, чи вірить у неї абстрактна «більшість», все ж таки може залишатися засадою творчості окремого поета... «Сьогодні я думаю що цей рівень щирості/ слід вистраждати/ довгими ночами/ на самоті/ вдивляючись у порожні осінні парки»...
Заспокоюють зміни пір року, дощі та виверження, дерева та дороги, промені, музика... Не лише як вид мистецтва, а як вимір існування (один із вимірів): «я ладен ізнов/ скретч із розмов висікати». Так чи інакше будучи присутньою чи не в кожній поезії збірки, музика часто ніби зупиняється з подивом, раптово помітивши, у який грубий побутовий контекст вона вписується: крізь шепіт радіохвиль і бурмотіння бас-рифів/я провалююсь у торішній холод/ в сутінки й туман моїх вечірніх/самотніх прогулянок за їдлом».
Музика у «...голосах подорожніх...» починається уже з першого епіграфа (загалом їх три): «Peace. Love. Emphathy». Курт Кобейн. Досить несподівано для широкого загалу, що знає єдину цитату із Кобейна «I hate myself and I want to die».
Проте за свободу «відповідає» зовсім інший із трьох епіграфів до збірки. Несподівано – із Федюка. «У мене стільки свободи, що страшно на себе дивитися».
Свобода. Поняття, з яким у сучасній молодій українській літературі пов’язано найбільше пафосу та найбільше відчаю. У Солодовника свобода така сама гірка й невловима, виражена більше в краєвидах, ніж ситуаціях, заплутана у довгих метафорах, підкреслено відчужена. Така ж аутсайдерка та меломанка, як і ліричний герой збірки, який, окрім себе, так само відчайдушно та ненастанно шукає іще когось. Друга? Іншого? Її? Чи, можливо, байдуже, бо «ми потребуємо добрих свідків свого життя/ аби не загубитись у нетрях приватного часопростору/ який ніби спрут засмоктує нову жертву».
Та часом серед динамізму шукань і перевтілень свобода стає всього лише «нехіттю кудись тікати», «небажанням кудись іти», зупиняючи рух, примушуючи застигнути все довкола. Знімаючи межу між боротьбою та спокоєм. І тишею, як закономірним закінченням музики, якою так тонко пронизано всю збірку. Адже «...голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях...» закінчуються так:
тиші здобуто ключі
адже як не кричи
тиша є стоголоса [ Згорнути рецензію ]
|
