|
Капітан космічного плавання
Олексій Кацай
— "Мост Паблішінг",
2009.
— 627 с.
— м.Київ. — Наклад 1 шт.
ББК: 84.4 Укр6
Жанр:
— Наукова фантастика
— Піксельні книжки
— Пропонується видавцям
Анотація:
Ганяючись за браконьєрами по дніпровських островах іноді можна втрапити на зовсім інших істот. Саме це доводить випадок з капітаном водної міліції Богданом Кременчуком. А самі наступні пригоди Кременчука, юнака Ігоря та бомжихи Соньки доводять, що всесвіт не обмежується ані простором, ані часом, ані самою людиною. Бо саме цікаве завжди трапляється на перетині усіх цих категорії, на перетині фантазій та реальностей, життя та смерті, на перетині ненависті та любові…
|
Лінк із зображенням книжки:
|
…Того, як серед нагромадження зображень зникло відображення „Софії”, земляни не помітили. Це відбулося якось миттєво: от тільки-но тисячі малесеньких постатей Соньки та Нкси тулилися до обшивок такої саме кількості дископодібних апаратів, аж враз… Враз усе це десь зникло. Наче у воду глибоку гулькнуло.
Та й краєвиди навколо теж змінилися. Тороси взагалі стали траплятися набагато рідше. Крім того, вони зменшалися на очах, а горбистий простір поміж ними вкривали якісь видовжені іскристі скалки. Наче скляний ковил навколо кришталевих курганів ворушився. А майже на кожному кургані бовваніло щось ... [ Показати весь уривок ]
на кшталт скіфської баби, що набула чомусь модернового дюралевого вигляду. І коли усе це відбулося?
Богдан з Ігорем нашорошено вдивлялися в поверхню найближчої „баби”, намагаючись знайти там хоч якийсь натяк на присутність „Софії”. І Сніжани. Або хоча б Дар Ветера, який зник невідомо куди, кинувши напризволяще розгублених і – чого там гріха таїти! – переляканих мандрівників. А ще за проблеми їхні розпитував! Ісусик недороблений!
– Капітане, – кахикнув Норильцєв, – це мені вже зовсім не подобається. Не вистачало нам ще заблукати в степах цих дзеркальних! Давай-но назад поки що здамо. Ми он з-за того узвишшя вийшли. Повертаємось.
Вказане узвишшя було ще одним курганом з незмінною лискучою „бабою” на ньому. Як і та, в яку вони тільки-но вдивлялися. Баба завмерла на самісінькій тобі верхівці і від того було в цьому краєвиді щось давньоукраїнське. Козацьких, як мінімум, часів. Але Кременчуку було не до цих лірично-історичних асоціацій.
– Повертайся! – люто вишкірився він до Норильцєва. – Повертайся, юначе! А в мене інший шлях. У протилежному, розумієш, напрямку.
Ігор вже набрав було повні груди прохолодного стерильного повітря, аби вибухнути гнівною тирадою щодо капітанів, які в гонитві за „летючими голландцями” піддають ризику не лише себе, а й усю свою команду, але в цей час… Зоребор скам‘янів. Кременчук – теж, обережно повертаючи ліворуч своє, ще розлючене, обличчя. Бо з того боку, на межі чутності, застукотів якийсь ритмічно-скляний звук.
Дзень.. дзень… цок… цок… дзень… дзень… Наче порцеляновий кінь неквапно ступав по металевій поверхні. Цок… цок…
На алюмінієвій грані модернової скіфської баби, що завмерла на матовому узвишші, щось неясно ворухнулося, на мить завмерло, а потім мірно заколивалося, потроху збільшуючись у всіх своїх відображеннях. Але Богдан з Ігорем вже не дивилися туди. Вони синхронно обернулися і, широко розплющивши очі, від чого обличчя їхні стали неймовірно схожими, втупилися в постать вершника, що повільно наближалася до них.
Ртутний вершник на ртутному коні. Богдан мимоволі кинув короткий погляд на рідко-металевий протез Зоребора, матеріал якого певним чином відповідав матеріалу видива, що наближалося до них.
Розміром це видиво – і людина, і його коняка – було нормальним. Звичайного воно розміру було. Сріблясті відлиски грали на сталевій гриві тварини і на довгих вусах її господаря. А також на оселедці, що був лихо закручений за вухо вершника. На широкому поясі в нього похитувалася велика шаблюка, а за спиною… „Бандура, – зрозумів Богдан, коли ртутна постать майже впритул наблизилася до них. – Звичайна металева бандура”. І відчув, що в голові в нього остаточно замакітрилося від чергової порції див. Якими пригощала землян неймовірна лискуча планета.
– Здоровенькі були, – приязно кинув срібний козак, вправно й легко зістрибуючи зі свого металевого коня. – Як ся маєте, панове? Заблукали, чи що?..
– З-здрастє, – знову цілком очманіло, як ото нещодавно при зустрічі з Дар Ветером, вичавив з себе Норильцєв, а розгублений Кременчук зненацька механічно зазначив, що обличчя нового незнайомця і дійсно чимось невловимим нагадує обличчя єфремівського персонажу. Очі, чи що, схожі? Та й голос теж.
І вже спокійніше та уважніше Богдан придивився до чолов‘яги.
– Добридень, – мовив, – дозвольте назватися. Я є…
– Та знаю я, – посміхнувся козак у сріблясті вуса. – Капітан Кременчук. Богдан Іванович. Разом з Ігорем Норильцєвим на прізвисько „Зоребор Сталева Десниця”. Не помічав, – звернувся він до хлопця, – що ефемерні назви та прізвиська іноді призводять до цілком матеріально відчутних результатів? – і кивнув у бік металевого протезу.
Хлопець лише головою повертів, не відповідаючи. А от капітан чомусь відчував себе все впевненіше й впевненіше.
– Ти ба‘! – кинув. – Та нас, виявляється, усі тут знають. От лише ми темні та немісцеві, ані з ким, розумієш, незнайомі. Ані з Дар Ветером, розумієш, ані…
– Дар Ветер?! – скинувся козак. – А ви що, вже бачили його?
– Не лише бачили, дядьку, – похмуро відгукнувся капітан, – а й поспілкувалися трохи, подискутували.
– Уявляю, – буркнув собі й незнайомець. – Він у нас в дискусах – ого-го! Грамотний, чортяка! Не те, що ми…
– Хто це «ми»? – оговтався нарешті й Норильцєв. – Як кликати-то вас, шановний?
– А Мамай, – почухав ртутну потилицю чолов‘яга. – Козак Мамай до ваших послуг, панове.
Кременчук відчув, як ноги його млосно підкошуються. І тому він ані трохи не обурився, коли Зоребор ухопив його за плече: хлопчина, очевидячки, відчував щось подібне. А ще, наскільки зрозумів Богдан, хлопець з останніх сил намагався взяти себе в руки.
– Богдане Івановичу, – звернувся він до капітана, – та що ж це воно таке коїться? Хто з нас спить і кому оце все сниться-ввижається?
І все робив, робив вигляд, що галюцинації на ім‘я «козак Мамай» поряд не існує. Якби не Сніжана, капітан вчинив би таким самим робом. Але близькість доньки – нереальна, відзначав якийсь найвіддаленіший куточок мозку, близькість – чомусь надавала міцної реальності усьому неймовірному лискучому оточенню.
– Дуже приємно познайомитись, – врешті решт, повернувся репнутий козирок міліцейського кашкета до срібного оселедця, ігноруючи, таким чином, перехоплене банданом, довге волосся Зоребора. – А ви, пане Мамаю, теж не воїн? Теж дослідник?
– Угу – посміхнувся той у вуса, – розумію…
Але розвинути думку Богдан йому не дав.
– І, взагалі, – спитав, – як вас-то сюди занесло, пане-товаришу?
– А так саме, мабуть, як і вас. Їхав я ото степом, їхав, їхав… І приїхав.
Мамай обережно зняв з рамен бандуру і поклав її поряд із собою на склисту траву, сівши на ній по-турецькі. Саме в такій позі звик бачити його капітан на давніх примітивних, але якихось щемливих, малюнках. А в Китоврасах, пам‘ятав, в дядька Никифора, таке от видиво на усю стінку хати намальоване було. Помер дядько Нестор. І хата його, мабуть, вщент зруйнувалася. Вмирає село.
– Отож, – продовжував між тим Мамай, витягнувши люльку з бездонних своїх шароварів і запалюючи її за допомогою прадавнього кресала, – отож, їду я, значить, їду… Сонце на горі бурштином сяє… Трави теж усі бурштинові і аж дзвенять від спеки… І зненацька відчуваю, що дзвін отой якогось металевого тону набув. Слух в мене нівроку. Ага… Роззирнувся я навкруги, а ковил увесь – наче дзеркальний. Давно це було, – пихкнув люлькою. – Чи, може, недавно? – засумнівався.
– Тунель між просторами! – ахнув Норильцєв.
– Ти ще про проколювання всесвітів втни, – пирхнув Кременчук і знову звернувся до козака: – Отже, тривалий час ви тут, добродію, знаходитесь, якщо не пам‘ятаєте навіть, коли тут з‘явилися. А повернутися не намагалися?
– А для чого? – щиро здивувався Мамай. – Усілякі дива Господом нам надсилаються, аби через них ми самі себе краще вивчили. І самі собі здивувалися.
– О! – завовтузився на місці Норильцєв, який теж сів навпочіпки просто навпроти козака. – Згадується щось. Дехто нещодавно нам теж за вивчення з навчанням торочив.
– Дар Ветер, мабуть?
– Він самий.
– Дивна людина. Все хоче помацати, зсунути, порівняти, до логіки якоїсь звести. Навіть найнелогічніше. Не розуміє, дивак, що вивчення зовнішності має ще більше заглиблювати в таїну нутрощі.
Тепер вже на місці завовтузився й Кременчук. Не звик він до таких філософій. Не потрібні вони йому були. Життя, воно має бути простим та для будь-якої думки доступним.
– А як на мене, – наче почув його Мамай, – все в житті є доступним і простим. Чи має таким бути. Щоб серце його відчувало. І тоді ясно, що лише тоді, коли світ противиться тобі, треба його трішки зброєю повивчати-почастувати. От хоча б шабелькою цією, – замилувано погладив козак піхви своєї зброї. – Лише так! А якщо світ навпаки, горнеться до тебе, то музикою, музикою його пестити та пізнавати треба. Або віршами. Або малярством. Тим, тобто, де почуттів більше, а ніж логіки отієї клятої!
– Тю, а це тут до чого? – не зрозумів Зоребор.
– А до того, юначе, – проникливо зиркнув на нього Мамай, – що, по-перше, світ, він і дійсно нелогічно мінливий, як я вже казав. А по-друге… По-друге, це єдине, в чому ми хоч чимось з Дар Ветером дещо сходимось.
– І в чому ж ви сходитеся? – не зрозумів вже й Богдан, думаючи, втім, про щось своє і не дуже-то дослухаючись до повільної течії козацької мови.
– Ага, в чому? – вклинився й Норильцєв.
– Ну, щоб на це запитання відповісти, треба, наприклад, хоч трохи грамоту музичну знати.
– Пхе! – зневажливо пирхнув Зоребор. І раптом простягнув руку до бандури: – Можна?
Мамай таємниче зблиснув срібними очима й згідливе ледь-ледь ворухнув оселедцем, випускаючи цівку лискучого диму. А Кременчук лише скривився презирливо, подивившись на Зоребора: отой ще фанфарон!
А хлопець вже лагідно брав інструмент обома руками, змахував з нього невидимі порошинки й легесенько торкався струн, пробуючи знайти в них відгуки на ласкаві доторки своїх пальців. Струни спочатку зітхнули незадоволено, потім начебто запитали розгублено про щось, а за хвилину-другу пожвавішали якщо й не вправними, то впевненими у собі акордами. Музичний слух в Зоребора таки був ще той!
Кременчук розчув декілька акордів з Сорокової, але раптом вони дивним чином змінилися, наче розчинилися в іншій, простій, але вишуканій у своїй простоті, мелодії:
– То серце по волі з богóм розмовля, – несподівано ворухнулися губи хлопця у невластивих, здавалося б, для нього вимовляннях, – то серце щебече господнюю славу, а думка край світу на хмарі гуля…
– Орлом сизокрилим літає, ширяє, – глухувато видихнув і Мамай, відводячи вбік запалену люльку, – аж небо блакитне широкими б‘є…
– Спочине на сонці, його запитає, – несподівано навіть для самого себе кахикнув і Богдан, і вже три чоловічих голоси полинули аж ген за дзеркальний обрій по відображенням сяючих трав та курганів, – де вóно ночує, де вóно встає…
– А нівроку, хлопці, нівроку, – розчулено закректав козак, коли стихли останні акорди бандури і останні звуки розчинилися в міріадах дзеркал. – Можемо, таки!.. То є добре, Ігорю… А те, про що ти запитував… Розумієш, Дар Ветер мені на пальцях довів, що якщо діапазон світлових хвиль – про акустичні поки не йдеться – прийняти за одну октаву, то…
– То?.. – видихнув юнак, а капітан ледь насмішкувато подумав, що спілкування з мандрівним вченим для мандрівного музики виявилось дуже корисним: он яких, теж, здавалося б, невластивих для нього висловів набрався. – То?..
– То повний діапазон коливань цього світу має простиратися не менше, ніж на півсотні октав. Отакий от, брате, спектр. Не той, що ми бачити можемо. А тепер візьмемо музичні коливання...
– Ну той й що? – нетерпляче перебив його Кременчук, якому ці музичні та інтелектуальні вправи почали вставати поперек горла. – Що це доводить?
– Та нічого особливого, – знизав широченними плечима Мамай. – Просто будь-який світ музику собою уявляє. Чисте, так би мовити, мистецтво. Велике мистецтво, велику музику. Музику душі. І саме з неї народжується будь-яка наука.
– Мене зараз інша музика цікавить, – похмуро відгукнувся Богдан. – Музика зброї.
– Теж непогана мелодійка, – згідливе кивнув Мамай, знову розпалюючи погаслу було люльку та скоса спостерігаючи за тим, як Норильцєв видобуває з бандури чергові задумливі акорди. – Потрібний такий мотив. Особливо в походах бойових.
– Оце маємо, пане-товаришу, музичний опус саме такого походу.
– Та ну? Чи не з Дар Ветером на прю кортить стати? Так він же в нас людина мирна.
– Не лише мирна, а й боягузлива вкрай, як на мене. До речі, де він, не знаєте?
– А поряд, – загадково відповів Мамай. – Що, потрібний?
– Лише для одного. Щоб до Сніжани вивів.
– Сніжани?! – раптом нашорошився козак. – Що – Сніжани?! Що зі Сніжаною?!?
– Та лихо в нас трапилось. Вкрали у нас Сніжанку.
– Хто!?!
– Так Дарт Вейдер.
– Дарт Вейдер!? – підхопився на рівні Мамай, а кінь його, що до того спокійно пряв вухами не віддалік, раптом заіржав. Коротко і вкрай стривожено. – Як – Дарт Вейдер? Він що, на Кременчуку?!
– Так точно, – відсторонився нарешті від бандури й Норильцєв. – Тутечки він. На Кременчуку вашому. Він доньку в Кременчука нашого викрав.
– Так чого ж відразу не сказали! – з болем вигукнув козак, буквально видираючи музичний інструмент з рук Зоребора й хапаючи коня за поводдя. – Пісні вони співають! Розмову розмовляють! Поспішати ж треба!
– Слава тобі, Господи! – скочив собі на рівні й капітан. – Хоч до одного дійшло! А де він, де Дарт Вейдер?
– Не метушись, – відмахнувся козак, якого просто не могло існувати в реальному світі, – зараз визначимось.
І, приклавши ребро долоні до чола, створюючи таким чином козирок над своїми великими очима і стаючи від того схожим не лише на Дар Ветера, а й на Богдана, Мамай розпочав уважно й повільно оглядати найближчі кургани, вдивляючись в лискучі баби-кристали, що завмерли на їхніх верхівках.
– О! – вигукнув за хвилину. – Пішли.
Та й посунув обережно, наче тонкою кригою, по дзеркальних травах, тягнучи за собою свого срібного коня. Що він там побачив, було незрозумілим, але Богдан не став зайвий раз розпитувати про те їхнього несподіваного поводиря. Навпаки, він відразу ж заворушився, ступаючи за тим просто слід у слід. Норильцєв було затупцював на місці, але за мить кинувся за старшими товаришами. Червона околичка кашкета Кременчука мерехтіла попереду, наче червона пляма світлофору, але Ігор, закусивши губу, знову й знову крокував просто на заборонене світло… [ Згорнути уривок ]
|
