Галина Вдовиченко : Ліга непарних шкарпеток : казкова повість : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Щербаченко (джерело: Barabooka)

Галина ВДОВИЧЕНКО. Ліга непарних шкарпеток. Оповідання. – Харків: Клуб сімейного дозвілля (КСД), 2013. – 128 с.

Галина ВДОВИЧЕНКО. Мишкові миші. Казкова повість. – К.: Грані-Т, 2011. – 64 с.

Галина Вдовиченко – авторка досвідчена й «добротна». Її дебютом у літературі для дітей 2011 року стала симпатична історія про «Мишкових мишей», яку з любов’ю й вигадливістю оформила юна, але вже знана художниця Анна Сарвіра. Повноколірне видання з використанням сучасних оформлювальних технологій – лаку, витинання – стало взірцем стилю серед книжок для дошкільнят і молодших школярів. Естетичним рівнем, ... [ Показати всю рецензію ] поліграфічною якістю воно вивищилося над книжками одного зі своїх головних конкурентів, «А-БА-Ба-Га-Ла-Ма-Гою». Вона ж, довго будучи першим та єдиним вибагливим і вимогливим видавництвом, роками визначала передову моду на книжки для дітей.

1

Тож, імовірно, для шанувальників «Мишкових мишей» не надто приємним сюрпризом може стати харківське видання нового твору письменниці. «Клуб Сімейного дозвілля» цього року запропонував малюкам та їхнім татам із мамами переконливу історію про справжню дружбу, вірність і самовідданість. Типову для дитячої літератури тему письменниця дотепно «вдягла» в шкарпетки. І то не зовсім у буденні, а в такий суперечливий і складний їх різновид, як розпарки, що їх добрі господарі вчасно й без докорів сумління викидають. Дехто ж їх носить і так.

Мабуть, саме в середовищі останніх шкарпетконосіїв здатні замислитися про долю «другої половинки» самотньої шкарпетки. Про те, як важко почуватися неповноцінним, одиноким, іноді – зрадженим, і яким треба бути сильним, щоб вірити, що твоя пара колись таки знайдеться, ще до того, як тебе викинуть на смітник чи використають як ганчірку… Метафорично, дорогі дорослі, чи не так?.. Ви обов’язково знайдете тут міточку, нагадування, легкий поштовх до власних рефлексій (що є досить рідкісною властивістю для текстів сучасних українських авторів) про «половинкову» природу людини.

«Статут Ліги непарних шкарпеток: триматися купки й не залишати друга в біді… Радіти радості товаришів, як своїй власній… Діяти злагоджено, як одна команда… Сподіватися на краще. І ніколи не втрачати надії… Не вважати себе вищим від інших».

Нагадую, це – історія для маленьких, не надто досвідчених у соціальних премудростях людей. У перипетіях життя шкарпеток вони здобудуть перші знання про «добро» та «зло» у взаєминах із подібними до себе. І «схема» передання знань і досвіду в цій книжці не викликає жодних сумнівів у справедливості. На мою думку, саме такі тексти слід включати до навчальних программ: вони легко читаються, викликають емоційний відгук у дитини й мають ненав’язливу дидактичну тональність – важливий і необхідний шкільний компонент, у якому сьогодні «ненав’язливість» і чесність частенько кульгають.

Розчарування у книжці чатує на читача аж ніяк не через текст, а через недбале ставлення видавців до зовнішнього вигляду й навіть до коректи. Шрифт книжки дуже зручний для читачів-початківців, однак батькам доведеться пояснювати дітям, що означає вислів «приходить у суботи в гості» (щосуботи? у суботу?). Також треба буде допомагати дитині, яка читає по складах, тобто «наспівуванням», у промовлянні таких «конструкцій», як «кіт вже не спить», «той йде до кота», «ви ж з ним» (де коректор полінувався виправити чергування). А «у два стрибки обігнав» – це чи не «двома стрибками», бува?

2

Художникові Дмитру Скляру вдалося створити образи, але на них і над багатообіцяючою кольоровою глянцевою обкладинкою його робота закінчилась. Усміхнені писочки головних героїв – шкарпеток-шкарп-шкарпетонів-шкарпанів-шкарпук – у декількох позах хаотично розкидані по чорно-білих сторінках видання. Мало того, що вони багаторазово повторюються, то ще й що далі до фіналу, то далі вони від сюжету, а подекуди навіть заперечують зміст. Тож ілюстраціями ці «елементи оформлення» важко назвати. І зовсім не рятують видання вигадані ще для радянських хрестоматій вставки кольорових сторінок із цитуванням відповідного фрагменту тексту.

У мережі можна знайти відгук про «талановите» оформлення книжки, в якій один із малюнків використано 31 (!) раз. Які робити з цього висновки – справа «споживача». Особисто я читатиму з доньками цю історію, однак без гризот сумління, залюбки дозволю їм із олівцями чи пензлями долучатися до її оформлення.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Щербаченко (джерело: Barabooka)

БараБука поцікавилася думкою авторки «Ліги непарних шкарпеток» щодо художнього втілення її персонажів.

– Пані Галино, як Ви сприйняли свою «Лігу непарних шкарпеток»?
– Свої шкарпетки насправді бачу іншими, але художник намалював їх саме так. Під час роботи над книжкою я сказала видавцям: дайте ілюстраторові волю, нехай не відчуває рамок та обмежень… Творча людина сама краще знає, як і що зробити. Мені завжди здавалося, що це і є найкраще побажання…

– Як, по-Вашому, чи часто збігаються в оформленні книжок «смаки» дорослих – покупців дитячих книжок, і власне споживачів – дітей. Адже так буває, ... [ Показати всю рецензію ] що дорослі чогось категорично не сприймають, а дітям подобається… І з текстами теж так буває… Хто в цій парі – дорослий-дитина – є визначальним?
– Дитина. А якщо щось подобається дорослому, то нехай спробує переконати дитину, що правда на його боці. Хай почитають уголос разом, порегочуть, картинки пороздивляються. Іноді бачу, що текст доволі простий, але оформлення пречудове – ніби ще одна історія про ті самі події, з новими деталями, з іншими акцентами. Дуже люблю таку злагоджену роботу автора тексту й автора ілюстрацій у парі.

2– Як Ви ставитеся до «втручання» читача в книжку – підкреслювання, домальовування…? Якби батьки дозволили дітям розфарбовувати у Вашій книжці шкарпетонів?
– Добре ставлюся. Можна розмальовувати книжку, щось там дописувати, підкреслювати, домальовувати, якщо є таке бажання. І водночас – підклеювати подерті сторінки, любити книжку. Одне не виключає іншого. Головне – брати її до рук, відчувати потребу в ній.

– Чи може, на Вашу думку, неякісне оформлення зіпсувати книжку, негативно вплинути на сприйняття тексту?
– Певною мірою воно, звісно, впливає. І в гірший, і у кращий бік. Якісне, талановите оформлення відчутно додає, часом навіть рятує текст. Маю таких прикладів чимало. А з досконалих поєднань передовсім згадую, скажімо, серію історій про Фіндуса і Петсона, це чудові тексти і прекрасні ілюстрації, в ілюстраціях навіть є те, про що у тексті – ані слова… Автор тексту і малюнків – один і той самий, Свен Нордквіст. Як і історії про кота Сплета, які написав і намалював Роб Скоттон… Але є і море прикладів вдалого поєднання роботи письменника та роботи художника, коли кожен робить свою частину у створенні доброї книжки.

Спілкувалася Тетяна Щербаченко.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тарас Федюк (джерело: ВВС Україна)

Галина Вдовиченко. "Ліга непарних шкарпеток". Харків, Клуб сімейного дозвілля. – 2013.

Галині Вдовиченко вдалось від початку знайти несподіваний і дуже точний (а це особливо важливо у царині дитячої літератури) хід. Цей хід заявлено вже у назві – Ліга непарних шкарпеток.

Непарні – це не такі як усі. Гірші? Ображені життям? А, може виняткові, кращі? І так, і ні.

Використовуючи цей щасливо знайдений літературний прийом, авторці вдається не повторюючи попередників, яскраво і небанально розповідати про життя дитячого колективу, його цінності, пріоритети і ненав’язливо дидактувати. Саме так ... [ Показати всю рецензію ] і вибудовані світові дитячі бестселери.

А те, що "Ліга непарних шкарпеток" стала лауреатом першої премії конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей "Коронація слова – 2012" у номінації "Прозові твори для дітей" - лише зайве свідчення і авторського успіху, і – попри скептичні заяви деяких "критиків" - потвердження важливої і актуальної ролі "Коронації" в сучасному українському літературному процесі.

Жива, соковита розповідь про нелегке життя непарних шкарпеток, про пошуки друзів, про житейську солідарність і самопоміч, про протистояння, як нині модно казати, зовнішнім викликам у особі кота Бублика, вкупі з цікавими, веселими і не дуже пригодами героїв – робить книжечку Галини Вдовиченко справжнім явищем у нашій літературі для дітей.

А статут Ліги – то й взагалі моральний кодекс української дитини:

- Наш статут мав би кілька пунктів, - почав Синій. – Правило перше я визначив би так: триматися купи і не залишати товариша у біді.

- Правило друге, - підхопив Гонщик, - радіти радості товариша, як своїй власній.

- Правило третє, - Спортсмен торкнувся м’яча на своєму боці, - діяти злагоджено, як одна команда.

- Правило четверте, - дочекалася своєї черги Зебра, - сподіватись на краще. І ніколи не втрачати надії.

- Я теж хочу додати, - озвалась Панчішка. – Не вважати себе вищим від інших.

(Тут власні імена – це імена шкарпеток - Т.Ф.)

Безумовно, дружба перемагає, безумовно, шкарпетки доводять свою потрібність, знайшовши чи й, навіть, не знайшовши собі пари.

Переконаний, що "Ліга непарних шкарпеток" за умови грамотної промоції може стати однією з улюблених книжок наших дітей, і впевнений, що витримає вона не одне і не два видання.

Хотілось би також відзначити цікаву роботу художника Дмитра Скляра, ілюстрації якого, без сумніву, прикрасили книжку.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Герасименко (джерело: Друг читача)

Зріз суспільства у шафовій шухлядці

Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток. – Х.: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2013 – 128 с.

.

Журналістка Галина Вдовиченко дебютувала як письменниця у 2008 році з романом «Пів’яблука» – і відразу здобула відзнаку конкурсу «Коронація слова». Потім були ще романи – і нові нагороди, і от, нарешті, світ побачила «Ліга непарних шкарпеток» – піонер дитячої серії видавництва «Клуб сімейного дозвілля». Книжка з досить химерною, навіть як на дитячий твір, назвою здобула І премію «Коронації слова» у номінації «Прозові твори для дітей». Спробуємо ... [ Показати всю рецензію ] розібратися, чим же ця невеличка повість підкорила серця українських читачів.

.

Отже, у одній звичайній родині жили-були… шкарпетки. І хоча домівкою їм усім слугувала звичайна шафа для одягу, про рівність її мешканцям було годі й мріяти. Адже тут є верхня шухлядка, у якій живуть «успішні» парні шкарпетки. Разом зі своїми господарями вони ходять до школи та на роботу, займаються спортом, відвідують культурні заходи та беруть участь у важливих ділових переговорах. Але зовсім поруч з ними існує нижня шухлядка – для тих бідолах-одинаків, кому не пощастило зберегти свою пару, а отже, користі з них мало – хіба часом використати замість ганчірки абощо. І незважаючи на те, що вони живуть зовсім поруч, життя мешканців двох шухлядок майже не перетинається. Все точнісінько як у нашому світі, чи не так?

.

По своїй суті, «Ліга непарних шкарпеток» – це збірка невеличких оповідань, що розповідає про пригоди мешканців нижньої шухлядки і не тільки. На прикладі цих історій, авторка навчає малих читачів простих, але найважливіших людських цінностей: що пробачати та допомагати у біді треба усім, незалежно від особистого ставлення; що будь-яка особа, якою б незугарною вона не здавалася, є цінною та важливою, має свою мету існування, що щира дружба дорожча за суспільний статус. Однією з ключових думок цієї невеличкої книжечки є те, що сила – у єдності, і фінал демонструє нам це якнайкраще. Адже, лише подолавши розбіжності між мешканцями обох шухлядок, і об’єднавшись заради спільної шляхетної мети, вони врешті-решт досягають успіху і відкривають нову сторінку свого життя у спільній шафі. Втім, це вже, мабуть, буде зовсім інша історія – певна річ, якщо авторка захоче нам її розповісти.

.

Окремої похвали заслуговують образи героїв. За кожним із них – сміливим улюбленцем публіки Синім, добродушною старенькою Вовняною Шкарпою, манірною театралкою Панчішкою, пробивним веселуном Спортсменом – ми бачимо портрети тих, з ким ми щодня зустрічаємося на вулиці, у транспорті, на роботі і на відпочинку. Адже кожен з нас – «шкарпетконосець», і тому в кого, як не у нас, веселі персонажі Галини Вдовиченко набралися тих рис, у яких ми легко впізнаємо самих себе? Воістину, якщо наші шкарпетки справді вміють розмовляти, і живуть власним життям за нашої відсутності, можна лише уявити, скільки всього вони можуть про нас розповісти.

.

Завдяки неперевершеним ілюстраціям художника Дмитра Скляра, шкарпетки ніби оживають на сторінках, запрошуючи разом з ними вирушити підкорювати «Шкарпати» з диванних подушок, рятувати товариша з полону сміттєвого бачка чи влаштовувати аматорську виставу на кухонній підлозі (до речі, у казковому світі Галини Вдовиченко мало не щодня можна почути радіовиставу – чудове явище, з яким, мабуть, мало хто з сучасних дітей знайомий особисто). Крім ілюстрацій, що супроводжують безпосередньо текст, тут є також окремі барвисті глянцеві сторінки, що зображують конкретні епізоди повісті. Через таке чудове оформлення, книжку приємно навіть просто гортати і тримати у руках.

.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що нам завжди є чого повчитися у тих малих та непримітних, на чиє життя ми звикли не зважати. Хоча б і у власних шкарпеток. Тому я радила б цю книжку не лише дітлахам, а й дорослим. Вона може стати непоганим посібником для будування добрих стосунків як з нашими ближніми, так і з цілим суспільством.

Ольга Герасименко

[ Згорнути рецензію ]