Вікторія Гранецька : ТІЛО™ : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Володимир Півень (джерело: Сторінка автора facebook)

(Гранецька В.Л. Тіло-тм: роман / Вікторія Гранецька. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 320 с.)

Фентезі – це не вільний лет химерично-вигадливої думки (куди хочу, туди й подамся), це – передусім розмаєне припущення: так може статися за тих чи тих умов.

Ядро задуму – протиставлення несумісних етноментальних світів, що перебувають не лише на різних етапах розвитку, а й розвиваються за своїми природними законами: з одного боку – Україна з її одвічною чумацькою замріяністю, різновекторністю, залишками елементів колоніальної свідомості, неспроможністю об’єднатися в єдиний ... [ Показати всю рецензію ] національний організм, а ще – прапредківськими надприродними можливостями окремих обраних осіб – з одного боку, і – світу прагматиків, де сотнями літ укорінювалося раціональне начало, зведене зрештою до абсолюту, що творить у соціумі незбагненно пекельні умови – з іншого. Другий, скориставшись непевністю першого, руйнує його, а людей з надзвичайними властивостями змушує працювати на себе. Це супроводжується масштабними злочинами, не сумісними з людською мораллю, до того ж – під прикриттям … церкви.

Коли ж зло сягнуло апогею й, як йому гадалося, закріпилося «на віки вічні», крізь ледь помітні шпари прозирнула слабина, котрою скористалася інша сторона й ціною неймовірних утрат зламала таки той генератор світового лиха. Та зламання не означає знищення вщент – скалки та шмаття зруйнованого здатні самовідновлюватись.

Істина, що яріє від світанку людства: світ тримається врівноваженими потугами Добра і Зла, Духовного і Матеріального.

Фантазійно-гіпотетичне зникнення України з мапи світу, певно, слід сприймати як застереження від лихоносно-фатальних наслідків історично укоріненої в діяльності національних еліт практики взаємопоборювання замість об’єднання в єдину дієву силу, спроможну бути гідним фігурантом світової арени.

Загалом, роман засвідчує цілковиту конкурентоспроможність сучасної вітчизняної літератури на світовому книжковому ринку. Та не буває текстів, що не містять не прийнятних для читача елементів, як і загалом не буває творчості без огріхів і прорахунків…На жаль, у тексті є чимало обтяжливих описів лабораторних аналізів, специфічних назв препаратів, що впливають на функції людського організму, власне – клініки корпорації, роз’яснення її «революційного» зрушення в медицині – можливості переселення душі в інше тіло… Концептуальний стрижень «тіло – душа» так захопив автора, що навколо нього нарощується аж занадто багато конотаційних додатків.

Наш час – доба блискавичних змін і непербачуваних подій – породив відповідного читача, що прагне вхопити посутні смисли задля обдумування й орієнтації у складному світі сьогодення і йти далі, а не в’язнути в розлогих описах чи то медичних маніпуляцій, чи то моторошно-вигадливих тортур…

Та попри це, в романі є чимало такого, заради чого варто його читати й перечитувати. Як-от – наскрізна думка: людина – це передусім ДУША, тіло ж – лише її змінне вбрання. Супутнє: білка в колесі – знак браку людськості; справжня пристрасть не відає жодних застережень; любов була, є і буде вічною загадкою; «паскудами» не народжуються, а стають внаслідок внутрішніх і зовнішніх причин; звичайна людська щирість, що не коштує нічого, – неперехідна вартість тощо.

Тож, вбираймо смисли другого роману перспективної письменниці, на яку, поза сумнівом, чекає творче довголіття й цілком заслужений успіх.

23.01.2016

Володимир ПІВЕНЬ,

доцент кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Лілія Чорна (джерело: Сторінка автора facebook)

Один молодий український письменник нещодавно почав себе позиціонувати «принцом жахів». При всій моїй симпатії до нього - не йому бути українським Стівеном Кінгом, бо справжньою «принцесою жахів» української літератури може, по праву, бути Вікторія Гранецька. Беручи її книгу – «Тіло ТМ» до рук, я навіть не сподівалася, що така тендітна молода дівчина може так безсоромно витягати на поверхню всі людські страхи і жахи...

У історії про могутню міжнародну корпорацію «Тіло ТМ», яка за хороші гроші переселяє людські душі, переплелося безліч сюжетних ліній. Це справді повноцінний роман, де є багато ... [ Показати всю рецензію ] персонажів, де густий насичений текст, ніби наваристий борщ; де хороша добірна мова майстерно слугує напрочуд ду-уже багатій фантазії авторки.

Однак... Так історично склалося, що коли книга мені сподобалася, я активно її поширюю серед своїх колег, друзів, знайомих. Художня література не затримується на моїх книжкових полицях. Цього разу я навіть не знаю, що робити, чия психіка з кола моїх знайомих витримає цей роман.

І це справді дуже вагоме зауваження - книга Вікторії Гранецької «Тіло ТМ» рекомендована тим, хто зможе подужати текст, щедро насичений кров'ю, катуваннями, убивствами, згвалтуваннями і насильством.

Хоча з іншого боку, той, хто відкриється найтаємничішим закуткам людської душі, бажанням, які не личить оприлюднювати, може пізнати й інше - що ця книга може подарувати і цікаві філософські інсайти і насолоду від справді якісного тексту.

Щастить мені останнім часом на книги, які не соромно внести у світову скарбницю літератури. Так було з «Далеким простором» Ярослава Мельника, так є з «Тіло ТМ» Вікторії Гранецької.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Кокотюха (джерело: Буквоїд)

Вікторія Гранецька. Тіло™ . – Харків, Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 316 с.

Видавництво подає новий роман вінницької авторки, чиїй попередній книзі, «Мантра- омана», перепало чимало копанців, як трилер. Сама авторка, яка не злякалася реакції на першу книгу й написала другу, згодна з видавцями. Також у жанровій класифікації ««Тіло™»» звучить слово «горор». А отже, роман автоматично потрапляє в сферу інтересів проекту «Кримінальне чтиво UA».

Перші прочитані сторінки довели: роман має право на існування й напевне вже знайшов удячних читачів. Проте все ж таки тяжіє до фантастики, хай і не традиційної, ... [ Показати всю рецензію ] де є інопланетяни та астронавти з бластерами. Втім, романи російського радянського фантаста Олександра Беляєва, автора «Людини-амфібії», теж не завжди про інші світи. Власне, саме з творчістю Беляєва, конкретніше – з романом «Голова професора Доуеля», виникли асоціації на початку читання.

Не моє це діло: вказувати автору, як і про що писати. Проте якщо збирався читати один роман, а прочитав зовсім інший, варто розібратися бодай у власних відчуттях.

Попередні відгуки на нову книгу Вікторії Гранецької відзначали, крім іншого, наявність багатьох сюжетних ліній та великої кількості персонажів, подаючи цей сюжетний клубок, як чесноту. Можливо, для когось так і є. Проте автор цих рядків як читач із величезним досвідом, до того ж – читач вдячний, все ж таки звик до більш лінійних сюжетів. Без цього жанрова література – мов Святий Володимир без хреста.

Спершу в романі все починається ніби зрозуміло. Викрадають дітей із сиротинця. Серед зниклих – Іванка, яку кохає Юрій. Минає час – і Юрій отримує прізвисько Доктор Паскуда, працюючи в корпорації «Тіло™». Конкретніше – в клініці, котра займається продовженням життя людей. Для цього душі померлих переселяються в тіла живих. Мета Юрія – знайти Іванку, точніше – її тіло. Він знаходить його, проте в тілі – душа зовсім іншої жінки. Отже, це не його кохана, а лише оболонка.

Зробимо паузу й поставимо на місце авторки, наприклад, мене. Що зробив би автор цих рядків із огляду на те, що «Голова професора Доуеля» Беляєва – один із небагатьох наближених до фантастики творів, не просто прочитаний мною, а багато разів перечитаний? Правильно, переспівав би казку майже сторічної давнини на новий український лад. І насамперед не переносив би дію в майбутнє. Герої Беляєва, як Марі Лоран із «Голови…», так і Іхтіандр й Гуттіере з «Людини-амфібії», були практично сучасниками автора. Лиш жили в інших країнах, що додавало шарму самим творам.

Не варто також забувати пікантну обставину: ці романи Беляєв писав у часи, коли більшовики починали перші експерименти з буквального створення нової людини (про це можна прочитати, зокрема, у книзі російського автора Олега Шишкіна «Червоний Франкенштейн. Секретні експерименти Кремля»). Зокрема, чітка лінійна історія «Голови професора Доуеля» побудована на тому, як до голів пролетаря та актриси пришили чужі тіла, одне тіло втекло, пережило пригоди й повернулося ледь живим назад. До лабораторії лиходія Керна, учня Доуеля. «Собаче серце» Михайла Булгакова – інше за метою, але з цієї ж опери та, показово, писаний в той самий час – середина 1920-х років.

Від роману Вікторії Гранецької «Тіло™» чекалося чогось подібного. Скажімо, як переселення душ інтелігентів у тіла пролетарів міняє новостворену людську одиницю. Або – як нові люди почнуть бунтувати чи вступати в якісь інші конфлікти зі своїми творцями. Нарешті, хотілося, аби все відбувалося, як у Стівена Кінга, тут і тепер, а не в майбутньому, що відразу переселяє роман до іншого жанрового сегменту. Словом, чогось, скажемо так, менш літературного та з претензією на позажанровість, модерність та бароковість, аніж отримано в результаті.

Замість цього доводилося по кілька разів повертатися до прочитаного, аби зрозуміти, звідки взявся черговий персонаж, яка його мета в драматургії роману та, що теж важливо, куди ці персонажі зникають. Результат: я зі своїм системним та лінійним мисленням, будь воно неладне, мушу сильно напружитись при спробі переказати сюжет прочитаного твору кількома реченнями – як того вимагає незнайомий із текстом читач на тому ж Заході.

У сухому залишку роман «Тіло™» - типовий приклад інтенсивного пошуку не лише Вікторією Гранецькою, а й більшістю сучасних українських авторів так званого «третього шляху». З огляду на будь-який творчий пошук та утвердження власного обличчя й стилю в літературі це дуже добре й вітається стоячі. Проте, якщо подібні пошуки відбуваються в літературі, яка чітко претендує на жанрову нішу, «третій шлях» не зовсім підходить. Навіть коли персонажі в силу різних причин не прописані до кінця, читач жанрових текстів хоче, аби сюжетні лінії не перетворювалися на перехресні стежки. Які, до того ж, обриваються з не завжди зрозумілих причин.

Заплутана історія чи клубок історій повинні розплутатися. А так – є Юрій, який має мрію, є його кохана Іванка, є корпорація «Тіло™» - і разом із тим є решта народу, котра просто населяє роман.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Юліна (джерело: Буквоїд)

Людська душа – двоїста. Жоден із нас не є стовідсотково добрим чи безмежно лихим. Однак дуже важко інколи повірити в те, що, здавалося б, жорстока, груба людина здатна на добрі вчинки, що всередині неї живе любляча і віддана істота. А так буває. Про таку людину – новий роман Вікторії Гранецької «ТІЛО™».

Цей роман – не про переселення душ. Ця вигадана історія змушує кричати «Не вірю!». Книга – не про те, як люди мріяли жити вічно і переселялися заради цього в тіла інших людей. Ні. Це – лише фон. Насправді ключовими у романі є люди, саме на них фокусується авторка. Не на сірій масі, а на конкретних ... [ Показати всю рецензію ] особах, які тісно пов’язані одне з одним і вибудовують фабулу твору.

Отже, Юрій, або Доктор Паскуда. Саме він і є головним персонажем у романі. Здається, ця людина не має серця, здатна на будь-який жахливий учинок навіть без мотивації. Він може безбожно убити іншу людину заради реалізації власних бажань. Убивства – це і робота, і повсякденне життя його. На роботі Доктор Паскуда переганяє душі одних людей в тіла інших, відбираючи в тих, хто хотів би жити, їхні мрії, цілі, бажання, спогади, їхні родини зрештою, знищує їх душі, щоби потім у бажаних тілах могли оселитися впливові й заможні. За межами ж лікарні Юрій легко може закохати в себе жінку, заволодіти її незайманим тілом, а потім убити й утопити в річці. Просто так. Його зовнішність, яку без зусиль можна уявити з описів авторки, і його учинки викликають обурення й відразу. Здавалося б, хіба може така людина когось любити? Чи може існувати для такої людини ідол? Виявляється, може. Його ідолом з дитинства стала Іванка.

Юрій та Іванка зростали разом у сиротинці. Іванку чужий дядько забрав і завіз за кордон. Юрій лишився. Але поклявся за будь-яку ціну знайти дівчинку і помститися чужинцю, який її вивіз. Це стало метою усього його життя. І зовсім неважливо, скільки людей мають пожертвувати (чи поплатитися) своїм життям, аби плани Юрія реалізувалися. За всяку ціну – значить, за всяку.

Велике неземне кохання. Кохання, про яке мріють сотні чи й тисячі дівчат. Щоби хлопець кохав дівочу душу, а не тіло. Щоб йому було неважливо, великі в тебе груди чи малі, криві ноги чи рівні, гладка ти чи худа. Щоби він любив твою душу, навіть якщо вона – у тілі бридкого череватого стариганя. Бути для нього ідолом. Майже богом. Юрій любив душу Іванки, не вбачаючи у ній жінки, не бажаючи її тіла. Аж поки не зустрів Іванчине тіло з душею іншої жінки. От тоді він і зрозумів: існує велика різниця між коханням і обожненням, між пристрастю і смиренною поштивістю. Доля інколи розставляє усе не так, як людина собі уявляла.

У романі поєднано елементи трилеру, хорору з яскравою любовною лінією (без якої роман був би не такий цікавий, особливо жінкам). Загалом твір – унісекс, тобто прихильники даної книги знайдуться і серед чоловіків, і серед жінок. Знаходимо тут фетишизм, магію, релігію вкупі з психіатрією (навіть не психологією). Мають місце екскурси в минуле, хоч розповідь ведеться про майбутнє. Такий собі ф’юче-роман із ретардацією.

Авторка намагалася якомога більше закрутити «клубочки». І їй це вдалося. Усі персонажі тісно пов’язані, усі події – взаємозумовлені, нічого й нікого зайвого.

Явно, що сюжет виглядає неправдоподібним. Хтось скаже, що його «зідрано» із якихось зарубіжних романів. І справді, «ТІЛО™» відгонить якоюсь прихованою алюзією. Але ж перипетії доль персонажів…

Головні персонажі виглядають автентично українськими. Одного звичайного дня людину забирають із рідної землі, перевозять у чужу країну і силою змушують робити те, що комусь вигідно. Застосовують шантаж, тортури, використовують найближчих і найдорожчих, аби людина погодилася на все, на будь-що. Вона не має права сказати «Ні». Немає такого слова й бути не може. Із найдобрішої людини можна зробити злісного гвинтика системи. Головне – знати, на які болючі мозолі натиснути. Ось тут вам тема так званого притлумленого патріотизму.

Гранецька на диво правдоподібно пророкує ймовірне майбутнє України через 20-40 років. У її романі такої держави більше не існує. Звісно, це – лише художня вигадка автора, але ж вона може й стати реальністю. Тож книга змушує задуматися і над цим… Якою ми хочемо бачити свою країну через кілька десятків років? І чи хочемо ми, аби вона продовжувала бути незалежною, розвиватися й міцніти?

Про «ТІЛО™» Вікторії Гранецької можна говорити безмежно довго, розбирати роман за персонажами, за подіями тощо. Можна аналізувати жіночі образи, не зупиняючись на одному лиш образі Юрія. Однак аналіз займе велику кількість сторінок і купу часу. Краще вже просто прочитати роман, ніж детальну рецензію на нього. Адже, мабуть, для того ця книжка така заплутана, щоб кожен читач міг самостійно й неодноразово аналізувати її, суб’єктивно, у своїй голові. Бо ж скільки читачів, стільки й думок про книгу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Буквоїд)

Так буває: ти розумієш, що ця тема – «не твоя», що ця книжка – «не твоя», але почавши її читати, зупинитися не можеш аж до кінця.

…Перед тим, як завести мову про новий роман молодої, та вже добре знаної авторки Вікторії Гранецької «ТІЛО™», хотілося б дещо зауважити. Річ у тім, що ця тендітна персона, яку ми звикли бачити на фото, чи навіть під час зустрічей, цілковито дисонує з авторкою, яка творить свої романи. Адже в житті Гранецька – скромна, небалакуча і, певною мірою, несмілива. Та коли береш до рук її книжки й починаєш їх читати, то розумієш: більшої сміливості, розкутості, подекуди й ... [ Показати всю рецензію ] нахабства, а також – вигадливості, фантазійності, містичності, одне слово, талановитого витворення по-особливому драйвової, експресивної, часто моторошної, але завше емоційно-напруженої атмосфери годі й шукати. Ось чому Вікторія викликає зацікавленість, породжує теми для розмов чи то пак обговорень. Бо у своїх книжках вона – вільна й незаангажована, відважна й переконлива. Так, ніби й сама бере приклад зі своїх героїв, «перекидається» на міфічну істоту, яка творить несправжні, але такі цікаві світи!

Її книжки направду вирізняються тим, що вміють захопити й не відпустити. Це як потрапити у капкан, або в болото, яке засмоктує... І тобі болітиме, і ти відчуватимеш страх та огиду, але водночас вирватися з дивосвіту цієї художньої вигадки ти вже не зможеш.

«ТІЛО™» – так називається могутня корпорація, яка «розкинула» по всьому світу філії лікарень, де талановиті «хірурги» за відповідну платню можуть «переселити» будь-яку душу «в здорове й молоде тіло замість старечого і немічного». Таким чином авторка описує-передрікає темний бік недалекого майбутнього, адже події у романі розгортаються 2033-го та 2053-го роках.

«Людство вкотре погналося за привидом вічної молодості», – зауважує письменниця. І одного дня земну кулю облітає сенсаційна новина, що знайшлися науковці, які можуть відокремити душу від тіла. Відтак тіло без душі може зберігатися не більше п’яти годин, а от душа поза тілом може існувати вічно, за умови певного її зберігання. В іншому випадку вона вивітрюється, «як ефір», «утилізується».

Але найсуттєвіше те, що вилучену душу можна повернути назад у тіло. Понад те, будь-яку душу можна «заселити» до будь-якого тіла. Процедура називається «трансплантація свідомості». Тіло можна купити, продати, здати в оренду «погодинно, щодобово, на місяць, на рік», або й подарувати. Себто жаданим «об’єктом» придбання і володіння є саме тіло, «бо людська душа давно не коштувала нічого»…

Оці інноваційні «операції» випало робити українцеві Юрію, вихідцю з Карпат.

Його завжди порівнюють з вовкулакою, і недарма. Юрій направду уміє «перекидатися» на вовка. Робить те з дитинства. По тому, як безжальні вбивці звели зі світу його діда-мольфара, хлопчик, який так і не знав, чиїх батьків він син, зростає у монастирському сиротинці. І саме там, бачачи жахливі знущання та неправду, через нестерпний біль та огиду, в його нутрі оселяється звір, який мстить за найріднішу людину, за кохану дівчинку Іванку, любов до якої пронесе через довгі роки…

Читання роману «ТІЛО™» скидається на перегляд захопливого голлівудського трилера з елементами містики, магії та фантастики. Тут вам і карколомний динамічний сюжет, і виразні образи, і страхітливі катування та допити, й часті убивства з розтятими животами, й лякливі трупи з «блідими червами у вусах». А ще – жертовне велике кохання, і навіть палка любов до рідного краю, – такий собі політичний аспект, що змушує зазирнути в майбутнє України й задуматися, і зажуритися, а врешті – вдатися до реальних дій у теперішньому, справжньому, не книжковому світі…

І в усьому тому сум’ятті та непроглядній ворожій темені «світить сонцем» образ головного героя, який долає нездоланне, терпить нестерпне, чинить як справжній супергерой, тільки замість голлівудського Бреда Пітта, цього разу «на великому екрані» – українець Юрій.

Вікторія Гранецька перенесла свої романні прикрощі та незгоди до Америки, мабуть, задля того, аби читачі не асоціювали їх з рідною Україною. Мовляв, добре, що все це відбувається не в нас… Щоправда цей текст однаково заграватиме до читача чарівливими карпатськими мотивами, захоплюватиме вічними легендами, посміхатиметься блиском гірських річок; читач матиме можливість поблукати густими лісами й побути у шкурі не лише цілителя-мольфара, а й перевертня-вовкулаки, який викликатиме попервах сум’яття, затим – суперечливі відразу та співчуття, а врешті – прихильність і захват.

Отже, цей новоспечений «трилер з елементами горору», як уже нарекли «ТІЛО™» видавці, є доладним переплетенням містики, фантастики, любовних перипетій, непередбачуваних сюжетний колізій та несподіваної розв’язки. Так, не кожному цей роман припаде до смаку. Але кожен захоче дочитати його до кінця. Чомусь є таке переконання.

[ Згорнути рецензію ]