Юлія Мусаковська : На видих і на вдих : Поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Євген Баран (джерело: Буквоїд)

Чим більше читаю сучасну українську поезію, тим більше мені шкода самих поетів. Чоловіки починають сильно, а потім спиваються або ж перетворюються у вічних флюгерів. Ті ж, хто витримує ходу, залишаються самотніми і забутими. Жінки – починають лагідно, а потім, пройшовши горнило чоловічої вульгарности, або перетворюються у таких собі білялітературних стервозин, або ж – усамітнюються і черствіють – у формі і змісті. Ті ж, які не зламалися, стають публічними вигнанцями: в сім’ї чи без неї, з чоловіком (чоловіками), найчастіше без них…

Але говоримо про поезію. Львів’янка Юлія-Ванда Муcаковська ... [ Показати всю рецензію ] видала свою першу поетичну збірку «На видих і на вдих». Я подивований. Тим загальним високим філологічним рівнем, тим високим індивідуальним рівнем відповідальності за слово, тим майстерним володінням формою і ритмом. Без «манірності», тут я не погоджуюся із делікатним закидом Людмили Таран.

Це той рівень поетичного і світоглядного, який мені розкриває перспективу поетичної мови і змушує мене до екзистенційно-буттєвих медитацій.

Я не протиставляв би два розділи цієї книги, хоча такий напрошується самим авторським поділом («На видих», «На вдих»). Тут немає протиставлень, маємо паузу, яка є неминучою для нашого повноцінного дихання. Згадався, може й недоречно Окуджава: «Каждый пишет, как он дышит».

В цій книзі немає прохідних віршів. Аж дивно, що їх немає у дебютній книзі. Тут взагалі багатьох речей немає: немає Костенківських «нут» (патріотично-ліричних), немає впливу Ігоря Павлюка (щось мені аж підозріло), не кажучи вже про відсутність впливу Романа Скиби. Є добротний пласт – без перебільшення і манірності – поезії. Вишуканої, енергійної. Ностальгійно-меланхолійної. Інтимно-зболеної. Якщо вже брати взірці, то найбільше перегуків мені вбачається зі Святим Письмом (від інтимних настроїв і мотивів, через екзистенційно-проминальне життєве русло людини, до апокаліптично-песимістичних мотивів і настроїв). Але домінує тверезий погляд на речі (за винятком віршів інтимного плану). Однак і в них немає звичних романтичних образів/плачів. Це свідомий виклик традиції, це мова не приреченої і розчарованої Жінки, це мова Людини, яка знає ціну тим речам, про які говорить. І це найголовніше.

Все тут в міру. Алюзії. Літературні, фольклорні. Майже кожен вірш має свій окремий ритм. Саме ритм визначає змістовий і формальний акорд віршів.

Окремі з віршів я читав би вголос і перечитував, – це як музика, що западає в душу, і ти її прокручуєш знову і знову. Можливо, тут свою роль зіграла мелодика (метрика) вірша. Я назву ті, які ще буду перечитувати: «My Girls», «Хроніка Осені», «задля любові», «зайві», «Мона», «про неможливе», «Ясон, the Loser», «мить, коли говорить тиша»…

Я не буду розписувати, що лірична героїня відчуває, про що мріє, що її болить і що її тішить… Просто мені інколи хочеться повторити, вслід за Уельбеком, дещо перефразувавши його: «Жінко не бійся щастя, його немає». Але бачу, що слова тут зайві. Має значення тільки «мить, коли говорить тиша»… Бо вона знає все. Якщо не знає, то відчуває. І Ти розумієш, її не обдуриш. Тим більше, що на роль Піноккіо Ти вже застарий.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Капшук (джерело: Друг читача)

Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих / Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.

Кажуть, що поезію можна не лише читати, а й співати, носити всередині себе і навіть бачити у снах. Львівська поетка Юлія-Ванда Мусаковська своєю дебютною збіркою «На видих і на вдих» довела, що крім усього іншого, поезією можна дихати – вільно, легко, просто й водночас глибоко.

Вірші, які увійшли до збірки, й справді невимовно легкі та свіжі: вони ніби виткані з подиху осіннього вітру, в якому вчуваються і шерхіт листя, що опадає, і сумовита пісня дощових краплин, і тихий передзвін павутинок «бабиного літа». ... [ Показати всю рецензію ] Відповідний настрій – тужливий, повітряно-небесний – відчувається в багатьох творах Юлії-Ванди Мусаковської, наприклад, у «Хроніках Осені»: «і немов по воді, я ступаю по жовтому листі, / білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті, / і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі, / я – це крапля живої води, / що стікає з ножа…». Плавний ритм, який немовби перетікає з одного вірша в інший, свідчить про те, що поетка дійсно пише на одному подихові, а постійні ігри зі словами та інтервалами римування – про унікальність та оригінальність її мислення і світосприйняття. Власне, щодо останнього, то це підтверджує незліченна кількість нових образів, виплеканих авторкою у глибинах душі і виплеснутих на поверхню у вигляді поетичних рядків: «бузок зіщулився – грозою різко пахне… / зубами вхопить за крайземлю черепаха, / і сльозоточать акварелями кордони / Армагедону».

Попри легке мереживо свіжості-невагомості, яке оповиває поезію Юлії-Ванди Мусаковської, ядро її віршів наповнене певною важкістю та напругою. Проте коли йдеться про двобій із життям, про намагання розібратися з почуттями, а надто – з любовними переживаннями, то дивуватися не доводиться. Адже, напевно, кожен із нас знає, як це – отримати ляпас від життя й пізнати гіркоту кохання. Однак далеко не кожен уміє, відсторонившись від страху та зневіри, гідно йти вперед і – незважаючи ні на що – «любити – і на видих, і на вдих». Так, львівська поетка істинно вірить у силу любові: «ця любов – свята / вода, що стала соком винограду, / хлібина, що живитиме до ста – / чи довше…». Звісно, час від часу вона віддається в руки сірому смуткові, проте навіть при цьому жінка впевнена – біль її гартує: «[Час] Болем зацідить в лоба, а потім – в груди. / Гепнешся ниць – і вимастиш льолю брудом. / Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість, / сльози – перлинки, / ну ж бо, дитинко, плач…».

Зрештою, Юлія-Ванда Мусаковська має в собі – і в своїй поезії – дві дуже сильні риси, які допомагають знищити важке ядро, прорватися до мережива легкості – і дихати на повні груди. Перша – це самоіронія («My Girls», «задля любові», «Blind Passion»), а друга – оптимізм: тамуючи біль від розділення-розлуки зі своєю половинкою, поетка виголошує щось на кшталт молитви – і це є своєрідним кличем переможця в нелегкій битві з життям: «Та коли віднайду – не покину, / міцно пальці затисну тонкі, / як пізнаєш. Ні небу, ні бісу / відібрати не дам. / Серцю тісно. / Я – це ти. / Ти – це я. / Нині й прісно, / поза часом – вовіки віків».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Новіцька (джерело: Буквоїд)

Мусаковська Юлія-Ванда. На видих і на вдих. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.

При кінці зими цього року, коли скресав лід і перші паростки молодого зела готувались пробиватися крізь шар снігу, саме тоді, коли вже відчутно запахло теплими західними вітрами, на книжкових полицях з’явилася збірка віршів львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської «На видих і на вдих».

Презентації книги відбувалися 2 лютого у «Смолоскипі» у Києві, 6 березня у книгарні «Є» у Львові та 17 березня у книгарні «Є» у Києві. Публіка була втішена появі збірки, адже багато хто добре знає й авторку, і її творчість.

За словами самої ... [ Показати всю рецензію ] Юлії-Ванди, сприймати свою літературну працю серйозно вона почала лише два-три роки тому, хоча вірші пише з дитинства. Свою появу на літературних Інтернет-ресурсах вона вважає вдалим збігом обставин, але напрочуд швидко поетеса ввійшла в мережеву літературу, а згодом і у «велику» - в її портфоліо багато значних публікацій, наприклад, у «Київській Русі», «Четверзі», «Березолі», «Новій прозі» тощо. Юлія-Ванда успішно працює над перекладами та у прозових жанрах, зокрема над романом, який, гадаємо, незабаром побачить світ.

Збірка поезій «На видих і на вдих» - перша книга авторки. Рукопис книги здобув відзнаки конкурсів «Гранослов», «Смолоскип» та «Привітання життя», а окремі вірші, що увійшли до збірки, принесли Юлії-Ванді Мусаковській перемогу на фестивалі «Неосфера» і на конкурсі «Рукомесло». Це вказує на актуальність стилю і тематики та на потребу читацької аудиторії саме в такій поезії – водночас жіночній та роздумовій.

Ідею збірки добре передає обкладинка: на передньому боці – пара закоханих під укритою графіті стіною будинку, у кінці – жінка в готичній сукні задумано дивиться вгору, - здається, углиб себе. Те, що для обкладинки використано фото з архіву самої авторки, підтверджує позицію поетеси у світі й щодо світу: це надзвичайно земна, близька для розуміння, товариська і «світська» постать, а з іншого боку, сфера «духовного», яка так тонко й гармонійно проявляється в рядках поетичних роздумів Юлії-Ванди, - часто таємнича, нерозгадана.

Книжка поділяється на дві частини, кожну з яких доповнюють мальовані «інтродукції» у виконанні Ганни Осадко. За авторською концепцією, перша частина «На видих» мала зібрати те, що поетеса ви-словлює: її бачення любові, міжлюдських взаємин, непростих стосунків із рідним містом («Так попастись…»), а у другій мало міститися о-словлення її вражень про світ, про саму себе, відповідей на наболілі, вічні питання. Переважно так воно і є, але в модерному світі, а відтак і у його дзеркалі – книзі поезій, - неможливо відділити жіноче «я» від «я» публічного, а в саме цій книзі – й поготів, адже в ній немає такого модного в сучасній літературі конфлікту між сторонами особистості. Ні, ми не стверджуємо, що збірка «На видих і на вдих» зовсім позбавлена якоїсь діалектики буття, навпаки – вписано в неї й драстичні, і болючі теми, враження, думки, і несподівано мілітарні пасажі («На видих і на вдих», «Та, що повірила вітрам»), але манера описувати і висловлювати негативне говорить про Юлію-Ванду Мусаковську як про гармонійну, цілісну особистість, яка у всьому бачить якесь призначення чи – у крайньому разі – по-екклезіастівськи зауважує: «і бажання що множаться наче нулі у прибутку / і цабе що напнулись як нулики без патичка / все марнота бо ловить Господь наші душі на вудку / сутеніє і кожен тікає до власної будки / телефонної чи то собачої – в кого яка» (17).

Ще однією рисою поезії Юлії-Ванди є дуже рідкісна в сучасній поезії - навіть жіночій - непідробна і, мабуть, неповторна, бо вроджена, шляхетність і галантність вислову, яка обволікає навіть технічні й бухгалтерські терміни своєрідним флером романтизму, чи то й куртуазності, яка одначе не переходить у красивості пустопорожнього салонного гламуру. А звучання цієї поезії вирізняє ряд органічних алітерацій, що доповнюють тему своєрідним симфонічним аранжуванням («Станси», «поки», «hey Jude» та багато інших творів). І, нарешті, ще одна особливість світу Юлії-Ванди Мусаковської – культурне тло: відгомони телебачення й кіномистецтва, нотки фольклору, народнопісенні мотиви, мандрівні образи літератури (Фауст, Ясон…) у особистісній інтерпретації, постійний натяк на інтертекстуальність та інтерактивність – іншомовні назви-алюзії, вигадування правил гри чи, вірніше, загравання з читачем і твором.

Книга, здається, повсякчас заохочує до легкого прочитання – не поверхового, а саме легкого, на одному диханні (вдиху-видиху) – і, мабуть, тому авторці передмови Людмилі Таран поетична стихія Юлії-Ванди Мусаковської засоціювалася з пташиним летом. «Отож, завджи – поміж. Поміж небом і землею. Співати. Плакати. Радіти. Тужити. Ловити крихти».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василь Карп'юк (джерело: Буквоїд)

Чомусь мені здається, що краще б звучало навпаки, себто «На вдих і на видих». Та вже нічого не вдієш. Книжка видана і вона у мене в руках. Не буду розходитись щодо несмаку дизайнера обкладинки, але обгортка зовсім невдала, а цей аспект важить зовсім не мало. Тішить, що тексти у ній набагато ліпші, та про це трішечки нижче, бо спочатку регалії: молода авторка Юлія-Ванда Мусаковська має чимало літературних відзнак – лауреатка конкурсів ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя» (2009), «Смолоскип» (2009), фестивалю «Неосфера» (2009), «Рукомесло» (2009), «Гранослов» (2008); тексти публікувалися у авторитетних ... [ Показати всю рецензію ] часописах і це багато про що говорить, але все-таки читати набагато ліпше.

У дебютній збірці «На видих і на вдих» ґрунтовно присутня рима. І то настільки, що майже всуціль відсутні верлібри, окрім «мить, коли говорить тиша», який і є останнім акордом книги, що говорить про можливі майбутні мутації версифікаторських конструкцій у «думки, / від яких важко дихати, / як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, / до нового відліку часу». А зараз авторці нерідко доводиться ставати рабинею співзвучності, що викликає невдоволення, бо маємо ще й вірш, який дав назву книжці, і завершується він такою строфою:

...божественна провізія для тих,

кому земного нічого втрачати.

До скону залишатися на чатах

любити – і на видих, і на вдих.

Хоча в поезії воно звучить гармонійніше («на видих, і на вдих»), та, на жаль, це далеко не єдиний випадок, коли Ю.-В. Мусаковська стає жертвою розміру і рими, хоча, на загал, її поезія тяжіє до вишуканості, інтелектуалізму, європейськості. Відразу напрошуються асоціації з І. Андрусяком, В. Махном, О. Короташем чи навіть Наталкою Пасічник.

Зараз коротко про основні особливості: маємо алітерацію; пошук нових форм римування, які навіть можна назвати новаторськими чи, принаймні, непересічними у нинішній вітчизняній поезії, і взагалі, за цією книжкою можна вивчати строфіку; занадто багато «розумних» слів плюс англійські назви, хоча це скоріше позитив; а ще нагадує раннього Андруховича з усім цим багатством мови – всякими архаїзмами, запозиченими словам (дивовижний неологізм – «лаполистя»); відстежуються східні мотиви, зокрема у вірші «країна мандаринових дерев, або Хроніка Літа”, багато алюзій і символізму; навіть маємо трохи гумору («з місцевої флори й фауни — / цвіль та міль»); схвилювала строфа:

золочений когутик на верхівці

будинку що побудував не ти

а через тин думки

як білі вівці

стрибають а мені усе не спиться

бо сон летить сторчма під три чорти

Тут навіть маємо діалектного «когутика», який у наступній строфі таки здобуває літературно внормований відповідник («танцює півник з вітром в унісон»), а вівці взагалі заводять на гуцульську полонину, хоча насправді то лише думки і ніякої полонини там нема (у вірші теж). Далі новий абзац.

Якісно, професійно і прилизано настільки, що може виглядати красиво. Ба більше, воно таки виглядає красиво. Як полуниці на новорічному столі. Біда, що у грудні природним шляхом полуниці не ростуть. Зазвичай, потрібні парникові умови, всякі добрива, хімікати, на кшталт англомовних назв, які надають віршам, себто ягодам привабливого вигляду. Але ж на смак вони ніколи не зрівняються з полуницями, вирощеними на бабусиному городі. Я тут не говорю про справжність чи не справжність. Справжньої поезії як такої не буває. Бувають справжні полуниці. А поезія, як і всяке письмо – це гра, якою б правдивою вона не здавалась. Справжні почуття ніколи не стають літературою, бо якраз тоді не до літератури. А те, що втрапляє на папір – повторюю вслід за Стефаником – комедіантство. І тут вже заплутуюсь у власних розмислах і не знаю, як вірно оцінювати. Але Герасим’юк каже, що об’єктивної оцінки поезії бути не може, тому моя – суб’єктивна.

Втішає, що деякі фрази дуже зворушливі, як коли опадає з черешні цвіт і черешня прощається з частинками себе, і це ніби сумно, але красиво…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Сумно)

Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.

Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної ... [ Показати всю рецензію ] музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(...) зазвучить ім’я у масах в унісон (...) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (...) немовля несповите- значить ми квіти».

Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».

Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana – // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».

Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (...) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».

До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».

Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?

Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».

[ Згорнути рецензію ]