Олександр Апальков, Крим Анатолій, Карачун Оксана : "Склянка Часу*Zeitglas", №67 : літературно-мистецький журнал : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ілона БУЦ (джерело: Газета ДЗ, №291 від 3 січня 2014 року)

Про Шевченка – світу
новий журнал «Склянка Часу» пронизаний українською автентичністю


Наприкінці осені традиційно журнал "Склянка Часу" порадував читачів новим номером (№67). Саркастичні ілюстрації Анжеліки Джерех дають виклик сучасній буденності і влучно відображають проблематику творів

Традиційно тексти розділені за рубриками: "Проза", "Лірика" і "Есе". Цікаво, що цього разу есеїстика представлена лише двома текстами - "О новом романе А. Крыма" и "Книжкова полиця". У новому романі "Украинская каб(б)ала" А. Крим розмірковує над тим, що сказав би Кобзар про наше життя, державу і культуру, ... [ Показати всю рецензію ] аби жив зараз - в Україні ХХІ ст.?

Тему української національної автентичності продовжує у своєму оповіданні "Про грушки-яблучки та "тю-тю!" Галина Хитенко. Вона ніби повертає читача у дитинство, дає можливість подумки відчути смак цукерок "подушечок" по 20 копійок. А потім повертає до сьогодення, де люди зациклені на бізнес-планах і збагаченні, показуючи те, що радість насправді не потребує великих коштів. Галина Хитенко, задумуючись над майбутнім України, не дає однозначної відповіді: "Може, все буде добре?".

Осіння депресія і холоди - провідні мотиви поезій, де образними засобами передається стан душі. Підбірку поезій відкриває Олександр Пушко. Він згадує у своїх творах слова Ліни Костенко "Вже дожились - забули колір неба" і закликає людей дивитися вище себе, мріяти про краще, помічати красу в буденному. При цьому стан своєї душі поет виражає наступними рядками:

"Дощами прим'ято м'яту

А ми поміж краплями ходимо

Бо в сірих думках асфальту

Холодно…

А за мною тікає холод

Сонце дихає глибше і глибше

І Данте десяте коло пише".

Зима продовжує відстоювати свої позиції і холоди не відступлять ще до весни. Тому варто задуматися про придбання журналу, щоб мати можливість вечорами поринати у світ сучасних авторів за чашкою чаю.

Журнал "Склянка Часу" обсягом 160 сторінок у м'якій кольоровій обкладинці вийшов друком у 2013 році коштом видавництва Фонду Склянки Часу, Канів-Мьонхенгладбах.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Борис Нестеренко (джерело: Комментарии)

"Довелося чути на поважному зібранні інтелігенції у Севастополі виступ одного заслуженого діяча культури, який говорив таке:
– И чего вы, украинцы, добились в культурном плане после приобретения независимости, например, в литературе? Разве можно сравнить с Советским Союзом?
Гей-гей друзі! Порівняти таки треба, і боюсь, що порівняння буде не на користь Радянщини. Безліч, ну просто безліч талановитих авторів дала Україна за роки незалежності – розкрийте перший-ліпший товстий літературний журнал, починаючи від часопису «Київ» і закінчуючи журналами, що видаються у регіонах країни.
У цьому ряду ... [ Показати всю рецензію ] «Склянка часу» займає особливе місце, бо дає змогу публікуватись не тільки визнаним майстрам пера, а і літераторам-початківцям. Тому часопис вражає різноманітністю жанрів літературної творчості, свіжістю погляду авторів на сучасне (в основному) і минуле життя та кількістю письменницьких талантів.
Наприклад, «Склянка часу» №67, україномовні автори.
Галина Хитенко, авторка з Київщини, виступила з чудовим гострим політичним твором «Про груши-яблучки та «Тю-тю» - тобто з памфлетом. Цей жанр літератури є доволі рідкісним сьогодні і можемо поздоровити авторку з успіхом.
А ось зовсім протилежний текст – історичний детектив. Авторові А.Поважному в «Перстні Левассера» вдалося дотримати усіх законів жанру, твір легко читається, держить читача в напрузі. Але що не характерно для детективу – так це філософський кінець. Вважаю, що твір може продовжити життя на кіноекрані.
Без усякого сумніву, вдалась робота Л.Цай в жанрі перекладу. «Елегію» Д. Деблянова в її перекладі з болгарської можна занести, як я вважаю, до кращих творів цього випуску часопису.
Ціла низка коротких оповідань цього номеру, так би мовити, життєвих історій, є безумовною вдачею авторів. Чудово виписан портрет пристосуванця та часу, у якому він жив, у творі О. Карачун «Петро і барани». (Я щиро сміявся, наприклад, з епізоду, коли партійний функціонер намагався зміняти 50 томів Леніна на юшку та «катлетки».) Майстерно подан типаж такого собі голови родини, чоловіка, на якому тримаються усі справи сім’ї, у творі З. Зінь «Справи земні». Кінцівка цього оповідання вражає точністю передачі автором психології головного героя, якого «справи земні» не відпускають на той світ. Браво!
«Кохайтеся чорнобриві, та ні з бандюками!», – а це вже кінцівка історії П. Іщука «Туман», де автор вщент розбиває романтику телесеріалів на взірець «Бригади». А й справді, що чекає на бандита, яким би спритним він не був? «… Отримав кулю в потилицю, і лишився лежати один на вижженому місті. Без бабла. Без бухла. Без наркоти. Без країни. Один, як червоною китайкою, вкритий туманом». На цю ж тему поданий твір Б. Красовського «Покидьок» - пригоди звіра у людському тілі в сучасних панельних джунглях. «Він ніколи нічого не планує. Коли до нього приходить бажання, він виходить з квартири і все. Можливості самі прийдуть йому в руки. В житті головне - хотіти»… На мій погляд, ця історія недовершена. Чи насправді можливості йдуть за бажаннями? Чи варто любою ціною здійснювати бажання? Яка мораль цього твору?
Оповідання А. Бобрової «Зламана клітина» теж розповідає історію життя в кам’яних джунглях, історію молодої людини, що шукає своє місце у великому місті… Авторка подає цікаві, як на мій погляд, спостереження, оригінальною виглядає її думка про «фастфудовий» спосіб життя сучасної людини. Втім, твір надто складний, не для пересічного читача.
Наступна історія – «Місця любові» А. Левченко. Безперечно, це поема в прозі, а та невимовна туга, що бринить з її строк, свідчить, що авторка відчувала свою смерть, але надіялась, що «ми перескочимо на нашому білому коні цю ущелину смерті і забуття»… Царство Їй небесне…
Має «Склянка часу» №67 і такий жанр як містика. Це оповідання Д. Кузьменка «Постать наосліп». Оповідання дуже коротке, але не настільки, щоб не виявити майстерність автора.
Наступний жанр – «оповідання-анекдот». часопис помістив два оповідання в цьому жанрі: «Окіст» Б. Нестеренка та «Убити Владика» О. Гинзенка. Про «Окіст» говорити не будемо, тому що він написаний автором цієї рецензії, а ось про «Убити Владика» скажу, що цей твір – то класика жанру, якщо взяти до уваги не тільки літературну будову твору, але і чудовий український гумор.
Ну, і який же солідний часопис без віршів? Сподобалась лірика Л. Моренко-Тарасенко «Божа краса», М. Задорожної «Майдани залишають демагоги», В. Гречина «Поле і кінь», римований фейлетон «Сучасний вождь» М. Москальця.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Бруслиновський Євген (джерело: газета ДЗ)

Конкурс проводив Міжнародний літературно-мистецький журнал "Склянка часу*Zeitglas". До конкурсного розгляду, що тривав із листопада 2012 року, надійшло понад 5000 прозових творів сучасних авторів із України, Росії, Білорусі, Італії, Франції, Німеччини та США. Журі у складі Олександра Апалькова, Євгена Бруслиновського, В`ячеслава Пасенюка, Станіслава Стеценка, Хельги Хомутиної визначило переможців. Перше місце було віддане оповіданню "Пликышкнышкельмантоцкий" письменника Михайла Нізовцова (м.Котовськ Одеської обл.). Друге місце присуджено оповіданню "Покидьок" Єрка Красовського (м.Івано-Франківськ). ... [ Показати всю рецензію ] Третє - оповіданню "Новели Кронsфельда" Олександра Федорука (с.Мар'янівка Михайлівського району Запорізької обл.). Окрім цього, журі відзначило твори авторів: Зоряни Зінь (м.Львів), Дмитра Кузьменка (м.Житомир), Анни Шевченко (м.Черкаси), Ніки Причари (м.Київ), Ірини Роїк (м.Кривий Ріг). Із творами переможців та новелами, котрі увійшли до заключного туру голосування журі, можна ознайомитися на сайті: http://zeitglas.io.ua/story, передає наш кор.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція ЛУ (джерело: газета "Літературна Україна", №44 (5523),стор.5)

НАЗВАНО ПЕРЕМОЖЦІВ
КОНКУРСУ НА КРАЩЕ ОПОВІДАННЯ
«ZEITGLAS-2013»
Конкурс проводив Міжнародний літературно-мистецький журнал «Склянка Часу*Zeitglas»


До конкурсного розгляду, що тривав із листопада 2012 року, надійшло понад п`ять тисяч прозових творів сучасних авторів із України, Росії, Білорусії, Італії, Франції, Німеччини та США.

Головна тема змагання літераторів полягала у висвітленні проблем сьогодення та ознайомлення читачів з найкращими зразками нинішньої художньої літератури, котра не знає кордонів та утисків цензорів.

Відзначені роботи, за рішенням конкурсного журі, ... [ Показати всю рецензію ] були опубліковані на сторінках журналу «Склянка Часу*Zeitglas» та літературного альманаху «Скіфія-2013».


Перше місце віддано оповіданню «Пликышкнышкельмантоцкий», письменник Михайло Нізовцов ( м. Котовськ , Одеська обл.)

Друге – за оповідання «Покидьок» отримав Ерко Красовський, ( м. Івано-Франківськ.)

Третє – за оповідання «Новели Кронsфельда» отримав Олександр Федорук, (с.Мар’янівка, Михайлівський р-ну, Запорізька обл.)

Окрім цього, жюрі відзначило твори авторів: Зоряни Зінь ( м. Львів), Дмитра Кузьменка ( м. Житомир), Анни Левченко( м. Черкаси), Ніки Причари ( м. Київ), Ірини Роїк ( м. Кривий Ріг)

Із творами переможців та новелами, котрі увійшли до заключного туру голосування журі, можна ознайомитися на сайті:
http://zeitglas.io.ua/story


Нині ми завершуємо публікації кращих новел цьогорічного конкурсу, та оголошуємо початок нового, відтепер III міжнародного конкурсу короткого оповідання «Zeitglas-2014».

Умови подання творів до якого докладно розміщено на нашому сайті:
http://www.zeitglas.io.ua/

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: JulyKo (джерело: Кассиопея)

Про твір Єрко Красовського «Покидьок», журнал СЧ№67
Сюжет твору нагадує настроєвий короткометражний фільм із претензією на філософічність. Що він відкриває нам? Багаті і злиденні. Контраст. Те, що в літературознавстві називають «соціальним детермінізмом». Реалістичний, подекуди натуралістичний стиль. Ну гаразд, експресіоністичний – ближче до сучасності. Автор поволі привідкриває для чепурненьких обивателів, спраглих до цікавого, інтригуючого сюжету і читацького осяяння від несподіваної розв’язки, світ того, що ми байдуже називаємо «соціальним дном». Про інтригу автор не дбає – навіть самогубство ... [ Показати всю рецензію ] одного із персонажів цілком органічно і подекуди передбачливо вписується в загальну картину оповіді. Нічого не відбувається, нічого не змінюється. Багаті і злиденні. Нагнітання мороку, слизький ком зла. Деякі сцени, як на мене, композиційно зайві і свідчать більше про нагнітання заради нагнітання. Щоправда, як читач я не зрозуміла – навіщо? Передати психологію «маргінальних елементів»? Показати нестерпну безвихідь такого буття? Убогість і примітивність «багатих» і відразу до «злиденних», до яких, менше з тим, викликає якесь не те що співчуття, але бодай розуміння? Як на мене, психологію персонажів треба виписувати повно і не робити одних персонажів картонних,а інших – повнокровних.
Отже, «покидьки» - повнокровні, а «багаті»- картонні. Одна-дві деталі, щоб трохи розкрити і їх, «багатих» (окрім довгих ніг і шкіряної папки, щось місткіше), і буде «вірю». Читаючи, я, звичайно, не могла не згадати «Сталінку» Олеся Ульяненка. Але чим вона якісно краща за задумом і художньою майстерністю, ніж «Покидьок»? Автор пропонує вихід у безвиході. У романі це, хай як дивно, Бог. Це не значить, що автор має вплітати в тканину тексту релігійні мотиви як елемент спасіння і посилати промені тепла, ні. Але автор має запропонувати вихід. Він не має задовольнятися звичайним описом, навіть психологічно довершеним. Атмосфера-бруд, моторошність,співчуття, безвихідь – це вже було. Покажіть нам шляхи виходу, і це буде значно вищий рівень письма. Не сприймайте написане як критику, це просто суб’єктивне побажання. Твір знайшов відгук у моєму читацькому серці, тому так і розпалив словесно. Талант автора дозволяє вести про твір предметну розмову. Бо говорити про те, що твір написано добротно, переконливо, мова відповідна, дрібні сюжетні переходи з думки на думку,з картини на картину – вдалі, не натягнуті і ще про багато плюсів, якось не випадає, бо це просто очевидно.
Щиро бажаю успіхів автору і нових творчих звершень!
JulyKo

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Островська (джерело: Кассиопея)

"Склянка часу"- надзвичайно важливе видання. Тим більше в наші часи, коли люди гублять свою ідентичність, не розуміють свого призначення. Власне завдяки таким проектам розкривається внутрішній світ українського народу, будується культура. Щодо мене, то читаючи різних авторів, як на долоні лінії – спостерігала особливості ментальності, неповторності нашої нації. І скажу Вам, вони досить чітко відрізняються, наприклад, від польської чи російської – наголос на інших речах. Дякую Олександру Апалькову, та всій його команді. Нехай Бог провадить. З найсвітлішими побажаннями.

Автор рецензії: Любов ЦАЙ (джерело: Свой Вариант)

Огляд кількох конкурсних оповідань, надрукованих в журналі «Склянка часу», №67

Останній номер (№67) журналу «Склянка часу» на більшості своїх сторінок містить короткі оповідання з тих, що були надіслані до Другого міжнародного конкурсу на краще оповідання «Zeitglas-2013».
Нагадаю, що з-поміж 2547 творів, що надійшли від охочих взяти у ньому участь, було обрано 47, частина з яких була вже оприлюднена у №№65,66 журналу «Склянка часу». Гортаємо тепер останній номер журналу, аби познайомитися ще з кількома надрукованими в ньому конкурсними творами.
«На колір і смак товариш не всяк» ... [ Показати всю рецензію ] – так каже мудре українське прислів’я. Отже, скільки читачів, стільки й думок може бути. Різних. Суперечних. Несумісних. І це, мабуть, добре, це зрозуміло, бо життя таке багатогранне, і ми в ньому такі різні. Бажано б заохотити читачів до читання цих оповідань про наше сьогодення з його проблемами, труднощами, радощами, злетами і падіннями (часом і не знаєш, чого більше). Хай би серед читачів були й такі, що відгукуються на прочитане, сперечаються, критикують – все те було б на обопільну користь (маю на увазі як читачів, так і авторів текстів).
Спробую висловити свої думки з приводу кількох україномовних оповідань, розміщених в згаданому числі журналу.

Поль Іщук «Туман»
Було б добре не читати про таке взагалі. Але ж від того не може статися такого дива, щоб у житті не траплялося певних речей, про які йдеться в цій коротенькій новелі. На жаль, є й матюки, й наркота, й «бухло», й все інше, від чого мало б бути нестерпно соромно (це я вже не про автора, що списав таке, а про обставини і все те, що породжує подібне).
Є вдалі описи, зокрема туману, бо він у цій новелі є так само головним героєм. Спробую зацитувати, вилучивши певні словосполучення.
«Який сьогодні туман білий! Ну прямо наче оце сніг не долетів до землі, і просто повис».
«Листопадового дня було дуже туманно. Перехожим хотілося дістати ложку і зачерпувати цю тягучу, як здавалось, субстанцію...»
«Він підійшов ближче, роздивляючись це молочне полотно яке огортало його, сусідку, будинок і дерева».
Цікаво було б прочитати інші твори автора, гадаю, що йому є над чим поміркувати, є про що сказати. Лишень радила б прискіпливіше ставитися до написаного. Не можу промовчати про неприпустимі приклади вживання слів: летівший, кришуючі, піднімаючийся, вижженому тощо.

Нестеренко Борис «Окіст»
Перша частина оповідання надто вже малохудожня, «газетна». Гадаю, що читач може знудитися з чекання живого діалогу, живої оповіді. Нарешті розпочинається найцікавіше – з’являються герої, реальні люди із своїми спогадами, пристрастями. Але все одно нікуди не зникають оті «бухгалтерські» розкладки про грами, гривні і важке матеріальне становище. Зрозуміло, що автор мав на меті донести до читача реалістичну картинку про те, яким було життя колись, що з нами сталося сьогодні, але в цілому не вийшло. Як на мене, автор міг би спробувати ще поекспериментувати, перекомпонувати оповідання і, лишивши обраний сюжет, зробити його більш привабливим.
Дозволю собі висловити кілька зауважень до тексту.
«Дивовижне було м’ясо — світло-рожеве, з околицею білого сальця, що пахне по-особливому, як тільки може пахнути добрячий копчено-варений окіст, виконаний за всіма правилами технології». Відчуваєте, що не зовсім правильно звучить сполучення виконаний окіст? Мабуть-таки, приготовлений.
«...жінка років шестидесяти» – правильно шістдесяти.
«–Зрозумійте, дівчина» — шкода, що автор знехтував кличною формою, цією безперечною окрасою української мови (треба дівчино).
«Але він дізнався жінки» – мабуть, автор мав на увазі саме впізнав, а не дізнався, бо це дещо різні речі.
«З плаваючими офіцери конкурувати не могли» – тут негайно потребує заміни виділений прикметник. Можна глянути на слово плавучий – той, що плаває («Не крию, стільки ж лякає мене та плавуча виспа, скільки і вабить», Леся Українка).
Є вдалі рядки в авторському описі портрету жіночки: «Сухе зморшкувате обличчя, дбайливо зачесане, але тільки наполовину фарбоване волосся, стоптані туфлі-човники, в'язана кофтинка(мабуть, власноруч), потерта біла сумка, довга спідниця блякло-рожевого кольору— зовнішній вигляд дами був типовим для тієї маси немолодих жінок, що зараз їздять на тролейбусах безкоштовно, по пільгам». Насамперед це прикметник зморшкувате, означення «тільки наполовину фарбоване волосся» (дуже точно і влучно подано, як це так виходить: лише наполовину пофарбоване волосся – в кількох словах стає зрозумілим і про вік жінки, і про сивину, і про труднощі та проблеми у житті). А от масу (немолодих жінок) можна було б спробувати назвати якось інакше. А ще по пільгам виправити на правильне по пільгах, чи, може, користуючись пільгами.
Слід зазначити, що приємно було побачити у тексті слова купувальниця, продавчиня, смуглявка.

Галина Хитенко «Про грушки-яблучки та «Тю-тю!»
Настільки вразило мене оповідання «Колоски» Галини Хитенко в літньому числі альманаху «Скіфія», що я собі запам’ятала ім’я авторки і настановила слідкувати за її творчістю. Там було все: і цікавий сюжет з тонкими психологічними картинками, і добірна мова, і стиль – все було пречудово і до ладу.
Натомість її конкурсне оповідання дещо збентежило і трохи розчарувало. Починаючи з назви, звернула увагу на неприйнятну множину до слова яблучко – яблучки. Якщо ж у назві воно подано через дефіс після слова грушки, то певною мірою можна вважати це задумом (грушки́-яблучки́) і погодитися з цим. А от далі в тексті, коли це слово трапляється окремо, варто було б писати все-таки яблучка («...за відро грушок дає аж 20(!) коп., а за яблучки – тільки 15»).
«Баба пам’ятається худесенькою...» – це зі спогадів оповідачки про бабусю. Начебто й правильно вжито зворотне дієслово пам’ятатися (воно є в СУМі, до речі ілюстровано лише прикладами з літератури радянської доби). Гадаю, що подібних прикладів у красного письменства дореволюційної доби такого не знайдете. Як на мене, мелодійніше було б обійтися тут без зворотної форми («У моїй пам’яті зберігся образ бабусі – худесенької...»).
«До 33-ого податки, як корова язиком, злизали «садки вишневі коло хати», заразом і яблуневі, й грушеві, й марелеві, й черешневі...» Тут, може, варто було б подати пояснення у виносках, бо якщо йдеться про сорт вишні (марель), тоді марелеві, якщо ж про абрикоси (абрикоса – морель), тоді морелеві.
В цитованій пісеньці опинЕшся треба виправити на опинИшся.
«Кожна діжка засипалася своєю продукцією. заливалася водою» – так само краще було б уникнути вживання зворотних форм дієслів.
Кілька разів в оповіданні трапляється слово «нал» (йдеться про готові гроші). Це слово, мабуть, зайшло в українську з російської, оскільки ми не спромоглися придумати свого.
«Як для моєї баби Орини чи решти столітніх предків моїх оносельчан, то майже по 4 десятини виходить» – тут так само краще було б вжити односельців. – це правильніше по-українськи.
У цитованій примовці «Ліс рублять – тріски летять» так само правильно не рублять, а рубають. Звісно, якщо мова про певну історичну епоху, з якої це прислів’я (російською мовою) врізалося в пам’ять поколінь, то, може, й виправдано так подати. Чи, може, було б її взагалі російською навести?
«За любим селом...» Якщо тут йдеться про дороге серцю село, то хай лишається цей прикметник, а якщо ж про будь-яке, то варто замінити на всяке (я так і не зрозуміла, про яке саме село мова).
«...на тапках начіплялося...», «...із тапочок здирати...» – адже тапки – це не українське слово, і навіть толерантний СУМ його не фіксує. Так само як і слово регуліровщик в кінці оповідання.
Взагалі погоджуюся з думкою, що її хтось вже висловив на сайті з обговореннями конкурсних оповідань. Оповідання часом скидається на якусь канцелярську оповідь чи, правда, на статтю з районної газети, присмачену вигуками.

Левченко Анна «Місця любові»
Це оповідання датовано 17 січня 2013 року. А 22 січня молода Анна Левченко пішла у вічність...
Чи це просто дівчина довірила аркушеві свої щемливі думки, чи це було передчуття?
Ось кілька рядків з її оповідання:
«Слову ми, Серже, більше віримо, ніж дійсності. І тому не щезнемо. Я—можу, але ми—ніколи. Ми перескочимо на нашому білому коні цю ущелину смерти й забуття., а може часу й простору, парсеки й світлові роки нашого буття-небуття-буття…»
«Ти якось приніс мені гілочку омели, а я її викинула у вікно. Я не знала, що це оберіг».
«Пам»ятаю твої слова: ти так і не стала, як і твоя лялька, дорослою».
«Завтра 18 січня—мій день народження. Серж прийде до нас з мамою, принесе щось смачненьке, як завжди. Не хочу більше ніяких імітацій, хочу, щоб ми, як і раніше, були разом, втрьох на 4-у поверсі любови мого 1-поверхового вірша щасливі. Ще раз. Останній раз».
...
Вічна пам’ять!

Ганзенко Олексій «Убити Владика»
Неординарне за побудовою оповідання Олексія Ганзенка «Убити Владика». Примушує задуматися, навіть перечитати ще бодай раз. Така вийшла графічна замальовка, скупа навіть. Дуже багато персонажів, учасників тої наради – крізь пунктири авторових слів і виписаної ним мови героїв проступають звичайні люди у звичайних ситуаціях. Вони намагаються знайти справедливе рішення котроїсь з своїх проблем.
Зовсім несподівана кінцівка, мабуть, саме вона попри таку буденність сюжету і, здавалося б, сірість, робить оповідання яскравим.
Приємно відзначити у оповіданні цілу низку цікавих, питомо українських слів: важелезний, бойовита, родак, сиділець, лупати сліпаками, ведмедикуватий, доморослий, збуряковів...

Карачун Оксана «Петро і барани»
Це сповнене іронії оповідання, однак, викликало суперечливі думки. Як на мене, авторка трохи передала куті меду – маю на увазі надмір суржику. Я не про те, як професор звертається до китайської студентки, бо вона складає залік саме з російської літератури. У одному з абзаців наприкінці оповідання (там, де йдеться про сусіда-партійця, зібрання творів Леніна, повишеніє, продвіженіє, про всігда, особе відношення і канєшно) дуже багато нагромаджено усього – цей шмат тексту переглянути б і переробити, щоб розділити, як кажуть сьогодні «мухи окремо, котлети так само окремо». До речі, в цьому абзаці ті ж таки котлети згадано двічі: спочатку вони – котлетки, потім – катлетки. Гадаю, що доопрацювання приведе до того, щоб чітко відокремити слова автора і слова сусіда, Якова Максимовича, який міг розмовляти суржиком. Деякі зі слів Петра, що він їх промовляв хай хоч і подумки, можна було б лишити й посуржикованими, але ж варто було їх оточити лапками (все-таки Петро – майбутній професор філології).
Те саме стосується й останнього абзацу (перестройка, оставив, вспів).
У реченні «Він запрошував його на обід до себе додому, заробляючи додаткові бали на кафедрі, щоб пошвидше втрапити до докторантури» конче треба виправити виділене на швидше або якнайшвидше.
«Куди це мене знов понесло? – думав Петя, – і з сентенцією «Повернемось до наших баранів» з французького фарсу ХV ст. «Адвокат Патлен» обвів поглядом аудиторію, і чітко виголосив: Наступний, – начисто забуваючи, що сьогодні він приймає не зарубіжну, а російську літературу» – так закінчується оповідання «Петро і барани».
Словники підказують, що сентенція – це вислів повчального характеру, крилатий вислів. Сентенції можуть не сходити з вуст, на них можуть перетворюватися слова і думки, їх можна висловлювати, виливати, нагадувати, ними можна повчати. А от з сентенцією обводити поглядом аудиторію, мабуть, не випадає.
А ще загадкою для мене лишилася друга частина останнього речення, бо не змогла збагнути, як логічно пов’язані мовлене українською запрошення «Наступний» і словосполучення «...він приймає не зарубіжну, а російську літературу»...
Загалом же оповідання насичене інформацією, в ньому можна знайти багато чого з історії країни, ба навіть більше, ніж у котромусь з підручників історії.
Впевнена, що доопрацювання авторкою цього оповідання зробить його привабливішим.

Кузьменко Дмитро «Постать наосліп»
Герой цієї невеличкої замальовки – аркуш паперу із незавершеним творінням людини (автора), – поринувши у метикування з приводу своєї власної долі примушує читача вдатися до роздумів про щось дуже важливе й значуще: про сутність життя, про призначення людини, його місце у цьому світі.
Оповідання привертає до себе увагу.

Красовський Ерко «Покидьок»
Про вирваний з контексту день молодої людини, відкинутої на сучасне соціальне «дно» пише Єрко Красовський в оповіданні «Покидьок». Пише нервово, різко, часом розхристано, хаотично. Мабуть, можна з цим погодитися, якщо взяти до уваги основний стрижень оповідання.
«Місто, мов мікросхема…» Влучно, чи не так? Зазвичай, для мікросхем властива складність, отже, й місто невипадково з нею порівняно: в ньому є життя у теплих, затишних квартирах за світлими вікнами (хтось з таких квартир, чепурний і чистенький, вигулює таксу), але є й інше, у хаосі й безладі, життя («Якщо не зважати на цей хаос, тут можна було впізнати життя. Тільки в минулому. А тепер цей безлад ніс в собі прихований код того, що буде з планетою коли з неї раптом зникнуть Люди»).
«Різний світ, різні бажання» – коротко й влучно резюмує автор. Але щедро описує лише ту іншу, хаотичну частину життя.
Справжнісінькі «панельні джунглі». Але авторові вдається скупими реченнями описати світ, в якому живе герой оповідання. Речення його рублені уривчасті, нервові:
«Твердий крок відбивається від бетонних плит. Летить в гущавінь стежок, арок, під’їздів. Хтось кашлянув, він спинився. Ніби слухав спиною. Як звір. Тихо. Значить далеко. Це його стихія – панельні джунглі. Темінь це його пора. Він кохається в ній».
Але і у такому недоладному місті ніч минає, своєю чергою приходить день. «Надходить ранок» – так просто, коротко і зрозуміло.
А так навіть поетично: «Нічні вулиці колисали його темрявою».
«Він часто практикує хронічну відсутність людей у своєму житті» – а тут вже про самотність героя.
Але дуже заважає читанню недбале ставлення до тексту. З пунктуацією конче треба розібратися, порозставляти «всі крапки над і», тобто коми. Дуже неприємно читати, навіть, очам боляче від тої недбалості. Сюди б редактора з добрячим червоним олівцем...
Зауважити на всі моменти, де автор припустився помилок, мабуть, немає сенсу, згадаю лише кілька з них.
«Вона намагалась крикнути, проте одразу ж котрась з натонованих щічок отримувала ляпас» – спробуйте поставити слово ляпас у родовий відмінок – ляпаса – і відчуйте різницю.
«Щойно вона відкрила очі, його вже не було» – замість виділеного правильно вжити розплющила (пам’ятаймо, що двері відчиняють/зачиняють, очі розплющують/заплющують, книжки розгортають/знгортають тощо).
«Цмокання один в один співпадає з почутим і приносить йому задоволення» – тут краще замінити слово співпадає на збігається., бо співпадати – це калька з російського совпадать.
«Для нього межі його домівки набагато ширші, ніж зазначена площа в будинковій книзі» – погодьтеся, що домова книга, мабуть, краще і правильніше.
Є помилки у написанні слів з часткою «не», словом, варто пильнувати і пильнувати.

«Він це вже те, що залишається опісля. І хоча його постійно намагаються здихатись, від своєї тіні ще ж ніхто не втік. Його стосунки з масою – одвічна холодна війна. З одного боку він – продукт розпаду маси, з іншого – перехідна ланка», – пише автор наприкінці оповідання.
Постає головне питання: «перехідна ланка» до чого?

Зінь Зоряна «Справи земні»
В оповіданні Зоряни Зінь «Справи земні» йдеться про дуже прості й зрозумілі речі. Сюжет начебто й нехитрий, але цікаво спостерігати за думками людини, на яку в житті чекають ще багато земних справ: доглянути господарство, допомогти дітям і онукам, впорати все так, щоб було незгірше від людей. Та й жити хоче людина, скільки б їй не було, бо життя, виявляється, таке миле, хоч часом і важко буває в ньому, ба навіть непереливки.
Приємно читати пряму мову героїв – колоритну, соковиту.
Хоча в тексті трапляються слова, що їх краще було б заступити іншими (бажано б питомо українськими). Почну зі слів з прямої мови героїв. Може, дехто скаже, що, мовляв, в прямій мові можна дозволити такі речі – сказав герой, то й сказав. Однак хочу зауважити, що через такі дозволи вносити у мову невластиві для неї слова або створені не за правилами української мови ми й маємо сьогодні те, що маємо. Це зауваження не тільки й не стільки для автора (вона фіксує те, що спостерігаю довкола), скільки для нас, живих носіїв мови.
Отже, вислів Йожкін кот – це певною мірою українізований російський Ёшкин кот, який начебто походить від кота Баби Яги. У словниках Лесі Ставицької я не знайшла ані Йожкиного кота, ані буд-якого іншого відповідника. Тунеядці з вуст героя Миколи так само трохи ріжуть вухо, бо російський тунеядец має перетворитися на українського дармоїда.
Визнаймо, що коври, хрусталі, цепочки, що їх чуємо так само від Миколи, – це спадок від часів розвинутого соціалізму з його «вічними», здалося було, цінностями. Ще раз зауважу: даючи собі такі дозволи тепер, у часи «інг» і «вау», можна уявити, у що перетвориться мова найближчим часом.
А ще, як на мене, краще було б вжити все-таки крапельницю, а не капельницю. І рожевуватий, як на мене», не по-українськи звучить. Хоча обидва останніх слова (капельниця і рожевуватий) подає СУМ, але все одно мовне чуття підказує, що щось тут не так.
Загалом же, якщо редактор перегляне текст, то вийде цілком добротне оповідання. Про такі звичайні, але важливі речі. Словом, про справи земні.

«Читання – це створення власних думок за допомогою думок інших людей» – цей вислів належить Миколі Рубакіну. А цей – «У письменника тільки і є один учитель: самі читачі» – Миколі Гоголю.
Я не випадково навела ці крилаті слова двох безперечно мудрих людей, Перший вислів адресований читачеві, а другий – письменникові. В обох вміщуються дуже слушні поради, варто прислухатися до них.
Читайте багато, читайте прискіпливо, читайте з приємністю! І такі приємні, незабутні, захопливі й корисні хвилини читання хай дарує своїм читачам журнал «Склянка часу».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ЛУ (джерело: газета "Літературна Україна", від 24-10-2013)

Часопис друкує прозу Марека Торецького, Анатолія Крима ( у перекладі німецькою), Оксани Карачун, Бориса Нестеренка, Ірини Горбань, Олек¬сандра Апалькова, Олександра Волкова, Галини Хитенко, Аннй Левченко, Володимира Батчаєва, Зоряни Зінь, Андрія Поважного, Ірини Островської, Дмитра Кузьменка, Анас-тасії Бобрової, Олексія Ганзенка, Поля Іщука, Ерко Красовського, поетичні до¬бірки або окремі твори Олександра Пушка, Ілони Буц, Вячеслава Пасенюка, Сергія Левченка, Лідії Моренко-Тарасенко, Андрія Коваленка, Олександра Курапцева, Маріанни За-дорожної, Віктора Гречина, Димчо Дебелянова, Миколи Москальця.
До ... [ Показати всю рецензію ] уваги читачів також рубрика «Книжкова полиця», де представлено видавничі новинки.
Часопис проілюстровано репродукціями картин Анжеліки Джерех, а також графічними роботами Анни Нестеровської, Олексія Мартиросова, Світлани Безкоровайної, Наталії Лісової.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана КОРНІЄНКО (джерело: Народне слово)

Щось справляє позитивне враження більше, щось менше, щось викликає відторгнення. Але не акцентуватимемо уваги на менш вдалих творах, розглянемо те, що захочеться наливати й пити не один раз.
Серед 15 прозових творів видання найбільше впали в око «Брати» Юрія Бабійчина. З прозових творів це оповідання хочеться запропонувати відкрити першим. Справді, зображений час у творі – це кілька діб, а несподівана розв’язка занурює читача у вир історії. Хоч це й історія однієї родини. «Брати» зачіпають поставленою проблемою дідівщини в армії. Для українського читача, зокрема читача молодого, ця проблема ... [ Показати всю рецензію ] суперактуальна. Сила волі й фізична сила, яка виявляється у віджиманнях героя Івана Артура, й абсолютний розпач і безсилля, які призводять до спроби самогубства, – все це спонукає до співпереживання й роздумів. Знущання, заздрість, відчай… Братерство, покаяння, пробачення… І найспокійніша ніч казарми наостанку. Твір закінчується оптимістично, та до якої трагедії можуть призвести пороки іншого разу, якщо не встигнути вчасно їх побороти? Смачного, пийте зі «Склянки часу» повільно, бо вона підкаже, над чим задуматися.
Другим прозовим твором хотілося б налити у склянку «Чужака» Анатолія Федя. Головному герою, малому голуб’ятникові Данилкові «інколи увага малювала образ батька у вигляді голуба, що повернувся із крижаних застінок суворого Сибіру». Ця невеличка прозова замальовка (її жанр автор визначив досить цікаво – миттєвість) показує, до яких згубних наслідків може призвести необдумано використаний метод спроб і помилок. Особливо у дитячому віці, коли «діти не мислять категоріями минулого-майбутнього часу. У них все зводиться до категорії «тут-тепер». Як бачимо, тканина цього твору має по-своєму дивовижне наповнення: головний герой живе миттю. Мабуть, недарма автор визначив жанр як миттєвість: миттю можна скоїти вчинок, про який шкодуватимеш дуже довго.
Серед віршів хотілося б виділити поезію Віктора Гончарука. У ній можна підживитися й часом, і простором, і ще багато чим. Це романтична персоніфікація (олюднення живої природи): «І бродять дерева містом Сто років, і двісті, і більше Шукають загублене листя Народжене, наче вірші». Є тут і несподіваний образ, що полягає у ставленні до дощу: «Я вкотре слухав дощ. Й хотілося мені, Щоб дощ мене хоча би раз послухав»; а також зухвале: «Стереотип – це стерте стерво-тип, Але його позбутись дуже важко…», в якому сплетіння й цікавий повтор звуків створює своєрідний колорит. Цікаві образи подає загадкова авторка, що ховається під псевдонімом Льоська: «до дыр затерло в памяти риторику», «ты испаряешь теплоту на ветер и жаром обдаешь при каждом слове», «з теплих бризків фонтана Підглядав Принц Маленький за нами». Вона використовує так зване перерване римування, яке полягає в тому, що з чотирьох рядків вірша римується лише два. Стає незрозуміло: чи це особливості вживаної форми, чи просто було важко познаходити римовані слова? Отже, поезія в журналі – це склянка часу, залита десертом, або (якщо образи поезії не до смаку) певною рідиною, в якій хотілося б відчути десерт.
Літературознавчі розвідки журналу цікаві по-своєму. Подекуди навіть цікавіші за оригінальні твори. Тут постають перед нами й відомий-невідомий російський байкар Іван Крилов у дослідженні Галини Волошиної, і зовсім невідомі казкарі Дніпропетровщини з цікавою преамбулою Ольги Рєпіної про роль казки в житті кожної людини. На сторінках літературознавства або есеїстики детально, змістовно і вдало проаналізовано Василем Калитою трилогію Люко Дашвара «Биті є», а також збірку прозових творів «Прищепки для сердець» Олени Морозової. Тепер ось хочеться знайти й почитати ці твори.
Якщо якісь із неназваних тут матеріалів журналу не зацікавили, не справили позитивного враження й не викликали бажання, смакуючи, випити їх зі склянки часу – це свідчить лише про те, що немає меж для досконалості як в плані написання творів, так і в плані їхнього відбору.
Отже, запрошую вас дегустувати художній світ, час і простір, спробуймо на смак різні страви.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: JulyKo (джерело: Кассіопея)

Єрко Красовський «Покидьок»
Сюжет твору нагадує настроєвий короткометражний фільм із претензією на філософічність. Що він відкриває нам? Багаті і злиденні. Контраст. Те, що в літературознавстві називають «соціальним детермінізмом». Реалістичний, подекуди натуралістичний стиль. Ну гаразд, експресіоністичний – ближче до сучасності. Автор поволі привідкриває для чепурненьких обивателів, спраглих до цікавого, інтригуючого сюжету і читацького осяяння від несподіваної розв’язки, світ того, що ми байдуже називаємо «соціальним дном». Про інтригу автор не дбає – навіть самогубство одного із персонажів ... [ Показати всю рецензію ] цілком органічно і подекуди передбачливо вписується в загальну картину оповіді. Нічого не відбувається, нічого не змінюється. Багаті і злиденні. Нагнітання мороку, слизький ком зла. Деякі сцени, як на мене, композиційно зайві і свідчать більше про нагнітання заради нагнітання. Щоправда, як читач я не зрозуміла – навіщо? Передати психологію «маргінальних елементів»? Показати нестерпну безвихідь такого буття? Убогість і примітивність «багатих» і відразу до «злиденних», до яких, менше з тим, викликає якесь не те що співчуття, але бодай розуміння? Як на мене, психологію персонажів треба виписувати повно і не робити одних персонажів картонних,а інших –повнокровних. Отже, «покидьки» -повнокровні, а «багаті»-картонні. Одна-дві деталі, щоб трохи розкрити і їх, «багатих» (окрім довгих ніг і шкіряної папки, щось місткіше), і буде «вірю». Читаючи, я, звичайно, не могла не згадати «Сталінку» Олеся Ульяненка. Але чим вона якісно краща за задумом і художньою майстерністю, ніж «Покидьок»? Автор пропонує вихід у безвиході. У романі це, хай як дивно, Бог. Це не значить, що автор має вплітати в тканину тексту релігійні мотиви як елемент спасіння і посилати промені тепла, ні. Але автор має запропонувати вихід. Він не має задовольнятися звичайним описом, навіть психологічно довершеним. Атмосфера-бруд, моторошність,співчуття, безвихідь – це вже було. Покажіть нам шляхи виходу, і це буде значно вищий рівень письма. Не сприймайте написане як критику, це просто суб’єктивне побажання. Твір знайшов відгук у моєму читацькому серці, тому так і розпалив словесно. Талант автора дозволяє вести про твір предметну розмову. Бо говорити про те, що твір написано добротно, переконливо, мова відповідна, дрібні сюжетні переходи з думки на думку,з картини на картину – вдалі, не натягнуті і ще про багато плюсів, якось не випадає, бо це просто очевидно. Щиро бажаю успіхів автору і нових творчих звершень!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дарина Загурська. (джерело: Кассиопея)

Що мені подобається в журналі "Склянка Часу", то це постійне прагнення втілити щось схоже на суворий стиль, власний. Нині, далеко сягнувшому розвитку товстих журналів (котрих в Україні, мабуть, не більше десятка), саме потрібен свого роду систематизатор, речник об*єктивного літературного процесу, аби пов*язати (хоч умовно) відновлювальне, інколи павіть архаїчне, з революційним. Сподіваюсь, що цей епітет - не поза, а, скорше, критична характеристика. Адже журнал цей необхідний нашій добі, в ролі якогось провісника порятунку в час руйнування традицій і скасування всіляких обов*язків... Одне слово, ... [ Показати всю рецензію ] в добу сплячої волі нації, що вже "як сіль роз*їдає талант і починає виявляти ознаки безплідності...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редактор (джерело: ТИСК)

У вересневому номері 67 журнал „Склянка Часу*Zeitglas” публікує оповідання Олексія Ганзенка „УБИТИ ВАДИКА”, повість Олександра ВОЛКОВА „НЕОТВЕЧЕННІЙ ЗВОНОК”, новели Оксани КАРАЧУН „ПЕТРО І БАРАНИ”, Галини ХИТЕНКО „ПРО ГРУШКИ-ЯБЛУЧКИ” та інші.

Розділ Альтернативна проза представляє «ДЕСЯТЬ СУЩЕСТВИТЕЛЬНЫХ НА- МЯ» Марека ТОРЕЦЬКОГО, та пригодницьке оповідання Андрія ПОВАЖНОГО «ПЕРСТЕНЬ ЛАВАССЕРА».

У рубриці Вітчізняний роман продовжено публікації нового роману Олександра АПАЛЬКОВА „НРАВЫ ГОРОДА КА СПУСТЯ 10 ЛЕТ” та німецького перекладу романа Анатолія КРИМА „ТРУБА”.

ПОЕЗІЯ представлена ... [ Показати всю рецензію ] творами Олександра ПУШКО, Олександра КУРАПЦЕВА, Андрія КОВАЛЕНКА та молодих українських авторів.

У рубриці Сучасна поема побачив світ твір В`ячеслава ПАСЕНЮКА, „КОМАРИНЫЕ КОММЕНТАРИИ”, де авторка між іншим пише:

Это в юности было просто
Отрываться от веса и роста,
И не ведали мы про ножницы
Между данностью и возможностью.

У розділі перекладної поезії друкуються твори Димчо ДЕБЕЛЯНОВА у перекладі з болгарської Любові ЦАЙ.

Розділ Критики та есеїстики друкує огляд книжок:
Влад Наслунга. „Невдалий сезон”, Сергій Левченко. „Завтра починається вранці”, Сергій Козак. „Як вони пишуть”,Михайло Калініченко. „Оголений нерв”, Николай Пащенко. „Вошло сквозь ум души на Донце…”, Юрко Козя. „Нічне шатро”. Александр Носов. «Чёрное перо на осеннем ветру». Галина Хитенко. «Не сій вітер...» Катерина Коврик. „Приречена бути щасливою”,Олексій Жупанський. «Першими до мене прийдуть діти», Олександр Косенко. „Гартування води”, Наталья Савина. „Пульс любви”, Сергей Лазо. “Баловство небес” та “Царства”, Лілія Черен. “Обійми сукуба”. „

Галерея журналу представляє нові твори української художниці Анжеліки ДЖЕРЕХ та графічні роботи Анни НЕСТЕРОВСЬКОЇ, Наталії ЛІСОВОЇ, Світлани БЕЗКОРОВАЙНОЇ, Олексія МАРТИРОСОВА.

[ Згорнути рецензію ]