|
Аліса в Едемі провинних : роман, містика
Юлія Литвин
— ще не видавалося,
2013.
— 170 с.
— м.Біла Церква. — Наклад 1 шт.
Жанр:
— Фентезі
— Пригодницьке
— Пропонується видавцям
Анотація:
Таємниця потойбіччя протягом віків хвилює людство. Та одного разу, майже випадково - майже звичайній дівчинці - майже вдалося розкрити секрет влаштування Всесвіту. Вона потрапляє в Едем: чарівну, прерасну країну потойбіччя - яка, однак, зовсім не чекала на Алісу. Їй треба мати неабиякі хитрість, нахабство та почуття гумору, аби приховати свій серет і перестати бути чужачкою. А потім, можливо, вийде ще й розгадати таємниці, що їх приховує Едем та сам Король...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
У цих очах не можна потонути. Але вони були глибокими, на диво глибокими, схожими на колодязі з чистою крижаною водою, дно яких навіки буде недосяжним та незвіданим. Ці дивовижні сині очі, які, здавалося, стомилися від усього на світі, могли належати кому завгодно – але не одинадцятирічному хлопчині. Вони надавали його вигляду моторошного відгуку старості. Це відштовхувало від нього людей, але вони, власне, були йому не потрібними. Денис любив самотність. Адже коли поруч є ще хтось, це означає, що в тебе є найгидкіші людські бажання та слабкості – бажання бути кимось захищеним і від когось залежним. ... [ Показати весь уривок ]
Хлопчик вийшов із села і якомога глибше зайшов у невеликий ліс, що оточував поселення. Через деякий час він зупинився і сів на сухий, вкритий інеєм повалений стовбур. Він ледь помітно зморщився, відчуваючи тягучий голод у шлунку; уважно роззирнувся навколо, повільно згріб перед собою у невеличку купу мертве вологе листя, заплющив очі і якийсь час сидів непорушно. Раптом його тіло неприродно смикнулось і зігнулось навпіл від нападу жахливого болю: Денису перехопило подих, він судомно схопив ковток повітря і щосили схопився побілілими пальцями за колючу холодну кору. Коли, здавалося, усе закінчилося, біль нахлинув з новою силою – ця хвиля повалила його на землю, охопила повністю, вимела з голови останні думки.
Раптом усе закінчилось. Денис лежав, розпростертий на снігу; не знав, кричав він чи ні. Добре, якщо не кричав. Хлопчик глибоко вдихнув повітря, сів, опершись спиною на дерево, закинув голову й заплющив очі. Від болю уже не було й сліду, але серце досі стукотіло, як скажене. Так, очевидно, сьогодні він перестарався – у якусь жахливу мить йому навіть здалося, що він відчув подих смерті.
Коли хлопчик відкрив очі, перед ним височіли вже не голі дерева, а гарний дерев’яний будиночок з різьбленими рамами та важкими дубовими дверима; замість купи вологого листя біля його ніг стояла тарілка з рисом, устрицями, бутербродами та кількома шматочками гіркого сиру. Денис знову відчув огидний напад голоду, витер руки об сніг, підняв бутерброда з ікрою і повільно почав його пережовувати, роздивляючись фіранки на вікнах. На вулиці помітно темнішало. Коли з бутербродом було покінчено, Денис обережно підняв тарілку й пішов до будинку. Тамтешній затишок заколисував: у домі приємно пахло деревом і було тепло від палаючого каміну.
Утім, підкидуючи хмиз, Денис кілька разів здригався, коли на вулиці щось голосно тріскало чи коли на підлогу падали чорні тіні. Тоді він підходив до вікна і вдивлявся в темну ніч. Упевнившись, що все спокійно, повертався до каміна.
Він знав – ніколи не можна втрачати пильність. [ Згорнути уривок ]
|
