|
Поет і Тіамат : Вибране
Олег Гуцуляк
— ПП Косовича,
2003.
— 160 с.
— (Серія: Новітня українська поезія).
— м.Івано-Франківськ. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 966-503-059-0
Жанр:
— Поезія
— Збірки лірики
— Римований вірш
Анотація:
«…У поетичному вибраному Гуцуляка окремі образи чи метафори навіяні цими дохристиянськими символами, але не перенасичені ними. І цього досить для того, аби поетичний світ Гуцуляка залишався таємничим настільки, наскільки є таємницею сама поезія… За кожним віршем О. Гуцуляка – пласт культури, який сформував, зцементував естетику поета. Тому його вірші вимагають часткового знання того тла, всі ці алюзії, ремінісценції, паралелі, імена. Говорю «часткового», бо тут діє принцип не так пізнання, як співзвучності переживань і відчуттів. Настрій, пластика вірша, образний світ — тісно взаємопов’язані у досвіді О. Гуцуляка… Це поет інтимного звучання, інтимного настрою, але з тією мірою відповідальності за озвучене слово, до якої мимоволі ставишся з повагою…» (Євген Баран ака pokyrys, 2004; повністю рецензія >>> http://primordial.org.ua/archives/162).
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ОЛЕГ ГУЦУЛЯК. ПОЕТ І ТІАМАТ
* * *
... І ще одні закрились двері. Ось
завжди таке трапляється, хто дуже
чекає на запрошення. Когось,
напевно, це навчить, когось – напруже
відважитись в середину ввійти
вхопити милу долю за зап’ястя...
А я не знаю за якими ти
заховане, моє маленьке щастя!
* * *
Ні шансів, ні надії, ні чекання?
Зникаю відсвітом зеленим мрій і снів.
Виводжу душу будням на заклання,
жерці – хвилини радо звершать дні.
* * *
Душа – заручена із Богом.
А тілу – зникнутив землі.
Тобі одній буде на спогад
обручка – щирість наших днів.
Це ... [ Показати весь уривок ]
дар маленький.
Та, можливо,
про наші щастя і весну
повідає до світу диво –
кохання, збуджене зі сну.
* * *
(за Жераром де Нервалем)
Весна в твоїх очах. І привітання щире,
і посміх лагідний ще сніжній холоднечі
спокушують мене дедалі повсякчас
в любові – таїні сягнути глибонечі.
Весна в твоїх очах. І розпач від розлуки.
Слізьми моя душа омилась від спокус.
І ти у ній уже посаджена, трояндо,
тобі зашепотить в маренках хитрий Бус.
* * *
Жалій, красунечко, жалій –
ти пропустила шанс.
У щастя мли, але без нас,
від’їде диліжанс.
Ти будеш у химерах див
ловити птаху снів.
Але забудеш, що давно
вона втекла, а дні
твоє чоло вінцем візьмуть
в обійми та у шлюб
і з ними ти ввійдеш, і тінь
впаде на щирість губ.
* * *
... І знову мороз за вікном,
і радісна втома світанку,
коханої брови сном
майнули у Касаьланку.
Застигли у зваби устах
суничками пахощі літа.
Мені стало шкода їх так,
що хочу, тремтячих, зігріти !..
* * *
Над тобою – зоря весни.
Наді мною – Місяць розпуки.
Він у хмарах повільно зник,
їй – палати, допоки руки
не забудуть утіх кохань,
доки губи в жазі, в екстазі,
доки князь твій не візьме дань,
доки ти – цариця фантазій!
* * *
Не я сніданок принесу у постіль,
не поряд я, з любові добре п’яний.
Вчарований красою і у млості
себе клену за те, що сам кайдани
одяг без застережень і в довірі,
без сумнівів і роздумів... Дарма!
Тепер у тебе є придворний лірик,
йому всміхнешся раз лиш, крадькома.
* * *
... А дзвінок цей знову був не твій.
Я відваги не знайду, не смію
і збираюсь в чергу в бакалію
здати тару з-під вчорашніх мрій.
Ми минули вечори і танці,
вулиці, цілунки і зиму ...
Чи минем любов також саму,
не подавши навіть наостанці?
* * *
Я сумую без тебе сьогодні.
Не розраджують сонячні бризки
березневої повені. Низки
перламутрових днів до безодні
миттю зблиснуть у леті на щастя
і навіки ... Ти чуєш, навіки
ми жадатимем цих реліквій,
та вернути їх нам не вдасться.
* * *
Я знову йду і думаю про тебе.
Весни беріз на вулицях нема,
хоч календар говорить жартома:
“Повинен був відплисти білий лебідь”.
Повинен був ... Утома і журба,
минущість снів і зоряна алея,
і спогади про мандри Одіссея
по днях, серцях, надіях і губах –
все відійде у сонячній пожежі,
зостанеться шляхетний чорноцвіт
і Віку Золотого стиглий міт
із рук твоїх закотиться за межі...
* * *
Ми живем – наче пси,
І вмираєм – неначе пси.
І, можливо, тому
вони віддані наші друзі.
Казематів і полісів
нас заковтують корпуси.
Ми Іони новітні.
Різниця, що ми – байдужі.
* * *
Сказав один поет: “Не треба більше слів.
Те, що люблю – і це мене возносить”.
Не відає, бідака, що любов –
це не послань коханій в небо стоси,
з яких він зможе щастя досягти,
вхопити зірку бажану й далеку ...
Вірші ж мої, мов килим, простяглись
до ніг твоїх в святинь кохання Мекку.
НОВІТНІЙ ГІЛЬГАМЕШ
...А справжня слава – це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
Ліна Костенко
Ідеалів не створюю я,
мур, шкода, будувати не вмію
і даремно втікає змія,
вкравши в мене останню лелію –
ту, що я у світ цей приніс,
за котрою здолав простори
океану безумства і ліс
скаменілих думок, і гори,
сподівався на втечу від сну
споконвічного в темені лоні ...
Виглядатиму буду одну –
ту, в котрої в букеті адоніс...
* * *
Майбутній вік – царівен і вельмож,
геральдики, фортець і майоратів ...
та поки що у наших душах вождь
про рівність всіх продовжує кричати.
Його ж це когутячий спів. А ми
вже бачимо калений міст світанку
і Вершника, що вже під ворітьми
обітницю дає звільнити бранку ...
* * *
... А я тобі пробачу все одно.
І не надійся, що мене образиш.
Любов, звичайно, тільки у кіно,
але між нами більше щось. І назви
йому ще досі не придумав люд,
лукавий і до ідолів всесхильний ...
А може, й добре, що цю тайну Будд
лиш знаєм ми, а решта всі – стерильні
від неї на роки і на роки ...
Хоча колись, можливо, і їм буде
відкрито таємницю і стежки
до зла заніс, немов снігами грудень...
СІРАНО ДЕ МОНЖУА (1869 – 1942) –
БАРОНЕСІ ДЕ СТАСІНЕ (1877 – 1954)
Ви гралися просто, а я, дурненький, повірив
у щирість і ніжність, у вашу любов, доброту...
А ви тільки гралися... Потім сказали: “Ту-ту!
Пішов пароплав...” – і зникнув у обрії сірім.
Заснули в каюті без жодних докорів, неначе
в дитинстві метелику крильця його обірвали,
пустуючи, в грі, їх кинули з вітром в тривалий
політ до Парижу... Тепер захмеліли добряче –
про щастя в достатку з коханцем уклали прогноз
(перлина примарна, та діє завжди, мов наркоз), —
і вам вже не вийти із чорних морів меланхолій.
Та вас, баронесо, люблю. Це єдине з принижень,
що вічно готовий нести я із тижня в тиждень
і щиро за цей тягар буду вдячний долі...
* * *
... А квітень просто не встиг.
Словами сама відхилила
і кинула долі в немилість
у дні на початку відлиг.
А що їй? А що? Любив?
І любить, кажете? Може ...
Та це вже щось не тривоже –
старенький і збитий мотив.
І вічний, як світ ... Одначе:
“Не люб він мені, не люб...” —
і падає вирок із губ,
тому, ненароджене, плаче ...
* * *
... А я біля вікна. Ти ж, знаю, поруч.
І дощ іде. Довжезний і сумний.
Розмито ним стежки усі на гору
кохання, щастя, де царюють сни,
де вічне літо з буднями сплелося,
де дибає маленьке (та своє!),
де власну пісню небові колосся
шепоче віддано, хоч те громами б’є!..
* * *
Ти навіть не вітаєшся? За що?
За те, що полюбив чи те, що мушу
в терзаннях гарувати серце й душу,
чи учинив із дурощів грішок?
Тобі ж видніше... Суд твій – понад всіх.
І вирок – як закону повна міра.
Можливо, з рук твоїх ось ця офіра
і є любов чесніша для двоїх...
* * *
Тобі стало нудно? Що ж,
невдалий із мене паяц.
І повний вийшов “абзац”
в П’єро із Мальвіною. Дрож
від тіні лишень бороди,
хоч навіть тепер Карабас
без неї. Належим до рас
ляльок театральних завжди...
* * *
В полоні розуму лиш той, хто не кохав.
Лиш той, хто світ не здивував тобою,
лиш він в полоні, він серед роззяв
найперший і глупіший повнотою
байдужі ... Реальність – морок снам,
до них крізь нього не проб’ється вічність.
Але чого це я? Мерсі, мадам,
ми всі живем у вік сомнамбулічний.
* * *
І тополиних пух в вікно.
Червневе людство, щебіт, мрії,
а милої для серця вії
навіюють міцнішим сном.
Навіюють ... Думок парад,
шеренги, корпуси, бригади
зникають у Ніщо... Номади –
і їх пожре утіх Багдад.
І їх пожре... І в Станіслав
ввійде когорта майордомв
від віртуалу,
і у втомі
віддаш у позі свій анклав.
* * *
Цей світ пустий, порожній, несерйозний.
Без гравітації кохання і наснаг
вмирає, наче шкапа – Місяць, в снах,
мов всохла квітка в клумбі, в котрій кожній
рослині суджено з цвітінням відійти,
привабити, духмянити, віддати
нектар на мед, а потім в певні дати
закінчити свій вік і бути тим
утішеній, що в день немарно хоч
з комахами і вітром забавлялась...
А ти стоїш, і в серці жаху галас
клене тебе за вже не збутість прощ ...
* * *
Чи я люблю Тебе понад усе?
З Його ти волі нагорода й фатум;
і вже ворожить доля нам про дату,
коли у екіпажі по шосе
нас супроводять визнати у світ,
що Таїнство – величне, і не в силі,
а у смиренні, не в піснях ідилій,
маленьким щастям обіймеш зеніт
і подаруєш віри повну Чашу,
наснаги для кохання і добра!..
А поки що на тобі днів чадра,
а в мене – щирість слів із “Отченашу”...
* * *
... і знову Місяць буде круглим. Знову
сезон врожаю. Скошено поля.
Розтоптано надію. Мов полову,
любов розвіяв вітер. Скитський шлях
зник в невідомім обрії. І мряка
в душі передчуває осінь. Ти ж
вдоволена собою і в Монако,
у Касабланку, Ніццу чи Париж
із обранцем вояж здійснити мрієш
(машина, хата, шприц, валюта. речі!).
Це так банально і так завше, Зміє!
Але й молитва вічна кожний вечір ...
* * *
... А осінь знову захопила право
і, наче жертва, світ зійшов багряно
у послусі, і падаєш, октаво,
в порожній келих, що на фортеп’яно,
з промінням грати втіху для сердець
усупереч вітрам, дощам, морозам,
щоб нагадати, як цвіла мімоза
і вартовим у неї – Місяць – жрець.
* * *
Сьогодні день Дмитра святого. Дим
волочиться, мов по надіях вечір,
і ніч німа лиш підставляє плечі
і лист упав останній, наче Рим,
закономірно, золотий, дощем ...
Молитви вдарить дзвін по суєті,
вуста твої припинять втечу втіх,
і завмирає серце вже до щем ...
* * *
У бабинім літі забувсь листопад.
Ще літня царює спіднчка.
І дата червона змінила парад
на кроки твоїх черевичків.
Червоних? Нехай. Календар їх на мить
згадає наступного року ...
Вірш аполітичний? Та ж серце – щемить,
ще трішки – і раптом, знаскоку
захопиш зимову тим часом мою
замріяну душу вогнями.
І битись в пожежі їй. мов солов’ю
у клітці увись, до нестями !..
* * *
Ти є. але разом із тим – відсутня.
В моєму ти серці, та в іншого – серце твоє.
На тебе заведено надто ретельне досьє,
мов на Нессі з Лох-Нессу. Хвилі озера смутно
шотландського дива легенду шепочуть
(воно, чудо, існує в чужій далекій землі).
А в нас довкола – буденно, як взагалі;
без казок нещодавніх сумно дуже, напрочуд.
АТАРАКСІЯ
Загнічені свічки слабкої долі
маніфестують обрій. Край зими
весну врізає в обширі. І кволі
мандрують сни в пітьмі тіней самих.
Ти вип’єш каву. Припалиш цигарку.
Стечеш за димом подумки до ніг
і тихо-тихо із вікна на аркуш
впаде лискучий промінь. Спостеріг
очей байдужість і відхилень вдачу,
і темний-темний згусток на душі ...
Окраєць хліба. Всім нам на додачу.
І вимірів, напевно, ще зо шість...
МЕДИТАТИВНЕ
На чорному пні
На чорному чорному пні
сиділа ворона
сиділа ворона сиділа
Довкола біліло
вологою білих слідів
а чорна ворона
а чорна ворона сиділа
* * *
Осінній лист закручений у тугу,
похмура паводь падає на тло
розмити мрії. Видуває фугу
у труби вітер, мов самотній слон.
А слідом дощ. Дует розлуки з ранком.
Лиш інколи гарчать автомобілі.
А киця спить. І ніжиться. Сметанку
її ніхто не вип’є в світі білім.
* * *
Весняний сум одягся в білий цвіт.
Зелені сни блукають нишком світом.
І тихо плаче перший прозеліт
від хвилювання серед плетив літер.
Химерних днів упевнена хода
вздовж автострад, і парків, і кав’ярень
минає, наче біла череда,
котру жине за овид синій арій.
І зостається чорний, чорний слід,
шляхетний грунт святилища і танців,
і золотий, до сонця, щастя плід
впаде до рук коханій у багрянці.
* * *
Наталі Л-н
1.
Ти – не прийшла. Чекати – марно.
Дурні надії – сміховинні.
Лягає травень квітом гарним,
дощами сходять мрії плинні.
Втекла від мене? Спалах злості,
обурення ганьбою зради ...
А потім – лиш самотній острів,
думок незлічені паради ...
2.
Ти не прийшла – мороз на квіт.
У вітах вмер пташиний щебіт
і сум вхопив, неначе лід,
в своє всевладдя.
І на небі
нічному промені сузірь
складуть симфонію прощання;
старий скрипаль старих подвірь
запалить свічку. Вже останню.
* * *
Коли для світу готували вість,
а матері кутю варили в печах,
тобі милішим став, одначе, гість
із іншими словами. Холоднеча
твоїх убила квітку щирих слів,
скрутила у зів’ялий жмут довіру
між нами. І розплати вже засів
тобі чи відвернути за офіру?
Чи відвернеш її ти за любов,
злеліяну, але, однак, не збуту?
Розчавлена душа з-під підошов
моя розквітла в туги чорну руту...
* * *
Тарасові Прохаську –
“Максові Млинарському”
Не хотів би я бути похованим
ні у Венеції, ні на кичерах,
хоч і любо було б зникнути
разом із містом у водах пам’яті чи
з цвинтарем давнім гуцульським.
Я, принаймні, згодився б на
Флоренцію чи Оттаву, та
однаково через -надцять років
до мене в могилу опустять іншого
за несплату за місце
(така вже доля Західного світу!), -
то ж краще маком червоним
свідком зостатися пориву вітру
Атлантіс до фьордів
Торсхавну.
* * *
Наталі Л-н
Колись я любив вас. І ви про це, звісно, знали.
Не треба шляхетного жесту, усміхів, дружби.
Тікайте далеко ізним. у кохання. а ну ж бо!..
Хто знає, яке ще вам доля готує мортале?
Втікайте. ідіть. Танцюйте, якщо вже так дуже...
Весна і цвітіння. Природа. Любов і краса.
Не треба лиш жестів. Вони – для поганого пса.
для Божих пророків, покар і сваволі відчуджень...
* * *
Ніч
Чужа шинкарка
Нова пісн
Хмільне кохання
Наше життя
в сучасній
незалежній
і суверенній Україні
мов після такої ночі
Похмелитися б
поете –
брате
* * *
Ярославові Галущаку
А Гадюк у Павлівці – катма!
Ареал розширився повзучих.
Наробили з добрив купи – й мак
з них росте і різний видом кущик.
Всередині ж – парники і жук ...
Так і ми. розкидавши на купи
Україну, плодимо гадюк
і під серцем гріємо. Ось глупість!
* * *
... грім капає із Золотих Воріт.
Тарас Мельничук
...Дощі, мов древні заповіти ...
Степан Процюк
А Місяць скапав інієм на грунт.
Зима безсніжна як любов без правди.
Димить завод ще. В кризи час він мав би
теж бути “без”. Останній зиск секунд
зостався листю золотому жити.
Тріпочеться ще з вітром. Шелестить.
Вже під ногами вимерла блакить
дощами. А над нею ворожбити
останню требу справили для Сонця,
надалі ж тризни – Місяцю і Смерті.
А в Ладі – Всесвіт. І стежки всі стерті
на карті снів, що ними час нас гончий
маленькі жертви заганяв у нори
свідомості. І тільки дідик Фройд
приймає чемно випещених пройд,
щоб на аналіз взяти крові корінь.
НЕОНІЛІ СТЕФУРАК
... Неофіти ідуть, неофіти ідуть ...
Тарас Мельничук
Ви вісники, покликані до чину?
Вчиніть любов у собі, далебі,
ще час зими у Всесвіті не збіг,
не згоєно і рану – Україну
в Божественному тілі. Від каміння
і під ногами, і під ворітьми
не раз ламали серце і ломи
та ідолам служили поклоніння
усупереч навчанню. Неофіти,
хай світ тремтить – орімо переліг!
Ми арії і діти у доріг
Русі – Вкраїни (ніде правди діти).
Йдемо у вирій. Не мідяк у ртуті,
не шлях ілюзій, підступів і зрад.
Це путь новітніх Едд та Іліад,
щоб вік цвісти, мов Сонцю зранку, Руті
святого Володимира. Земля
тепліша, як ніколи (бо під нею!),
в роси намисто сон одяг лілею,
і ніжно небо обійма орля.
* * *
Наша п’яна любов
Різдвяного вечора
спротиву щастя
Ми злукавили разом
і зима втекла від вікон
погуляти плаєм з Місяцем
до самісінької Чорногори
Ми пригублюємо нашу надію
і співаємо колядку
Це ти?
Тиша впала
Ми разом із нею
привітаємо віру й любов
ПЛАЧ МОЛОДОГО СУФІЯ
... Як похвалюся я добрим серцям,
що кохана
Слово дала, але потім зробила як знала?..
Хафіз
...Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шаги продається
Та з його сміється.
Тарас Шевченко
Нещастя доля серцю принесла –
Дівчиська із “забитого” села.
Вона про себе мала вищу думку –
Та суть явила на поверхню шумку.
Пообіцяла рай – та з іншим утекла.
Я ж їм услід молюся, і без зла.
З любов’ю по-блюзнірськи ти повелась, авжеж,
Свої слова забула, і поцілунки – теж.
Підступно приручила – тепер я гину вкрай.
Довкола все – пустеля, а у вухах: “Прощай!..”
Моя душа – самотня, мов верблюжа, без тебе.
Ти ж віслюка обрала. І плаче ангел з неба...
* * *
1.
Коли повертаюся
твоє ім’я
мимоволі зринає з губ
у березень пам’яті
а ти
посміхаєшся впевнено
мріям
2.
Одного разу
я зник
в глибинах твоїх очей
Тепер мене
утопленого
хвилі життя гойдають
* * *
Старенький джаз
зітхає в теплий гамір
над втечею годин
в пітьму повчань
і осінь інша вже
і вечір з нами
не буде йти
вздовж вулиці у гості
потішитись
з надії мрій дурних
І ми вже інші
і опале листя
хоч золоте
та створить сірий грунт
І порожнеча слів
гримить немов ведро
шукаюче води
у наших душах
* * *
... і вмерли квіти на твоїм вікні.
А з ними сни втекли у далечінь.
Прокинувся – мов впала в душу тінь,
неначе в серці стало талим снігом.
Ці квіти – вмерли. І померли дні.
Минулися, зоставили на спогад
пряму розмов і сподівань дорогу,
ночам уже не створені пісні... [ Згорнути уривок ]
|
