|
Монстри повертаються : Роман для підлітків
Лізі Гаррісон
— Країна мрій,
2014.
— 256 с.
— (Серія: Школа монстрів).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 978-617-538-285-1
ББК: 84.7 США
Жанр:
— Сучасні переклади
— Містичне
— Гумор і сатира
Анотація:
Полювання на монстрів лишилось у минулому. Тепер у Школі Мерстон проводиться навчання з толерантності й інтеграції. А оскільки більше не треба ховатися, вирішує Дракулора, час щось зробити для рідної школи, а заодно й отримати батькове схвалення. От тільки якщо Лорі візьмуться в цьому допомагати непримиренні суперниці Френкі Штайн і Клео де Ніл, так і чекай біди!
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ПРОЛОГ
ВИДИМЕЦЬ
У невидимого чародійника з’явилася подружка. Запальна подружка, від якої пахло бузком. Вона обожнювала наживо слухати музику й поширювати чутки поміж спраглих до пліток учнів. Вона тримала невидимця за руку. Хихикала на його жарти. Все було дуже серйозно.
Прийшов час для Біллі вдягнутися.
— Готуйся до перетворення — від дірки до зірки,— мовила Френкі, притримуючи двері до великої крамниці молодіжного одягу.
— Перетворення — від слова «творчість», і ми цим скористаємося,— підхопив Біллі, з очікувальною усмішкою ступаючи у кондиційовану прохолоду крамниці. Пора ... [ Показати весь уривок ]
відпусток щойно закінчилася, і на літній асортимент почався розпродаж. Відмовками «дорого» більше не відкараскаєшся. Біллі був готовий узутися, вдітися — і явитися.
— Дивися,— мовила Френкі, вказуючи на їхнє відображення у дзеркалі в дерев’яній рамі. Зелена дівчина з чорними косами, в яких біліли висвітлені пасма, в картатих колготах і джинсовій міні-сукні, стояла поряд з парою жовтих шнурованих бутсів і сонячними окулярами, які плавали в повітрі. Біллі з Френкі розреготалися.
У романтичній комедії ця сцена стала б кульмінаційною. Подивившись її, глядачі б вирішили, що Біллі має бути з Френкі, а не з бузковою панною. Глядачі-бо бачили, як ці двоє сміялися в потязі з Салема в Портленд. Чули від перехожих, що ці двоє — ідеальна пара. Чудувалися, наскільки розкутими почуваються вони в товаристві одне одного... І кожен у глядацькій залі мріяв би про те, щоб поряд з ним зараз сиділа така половинка.
Але це не кіно. Це справдешнє життя. І вперше історія Біллі Фантома виявилася дивовижнішою, ніж у Голівуді.
Вони з Френкі блукали поміж полиць у блаженному невіданні, не помічаючи ні інших покупців, ні їхніх спантеличених поглядів. Пливучи у бульці жартів і сміху, вони не звернули уваги, як якась мамуся підтягла до себе ближче дочку-молодшокласницю...
— Ласкаво просимо! — привіталася до Френкі й Біллі яскрава білявка в чорній сукні зі шлярочками та ясно-синій кофтині з каптуром. І через плече зиркнула на свою співробітницю на касі, так наче зараз утне якусь капость.— Дозвольте допомогти вам підшукати розмір,— мовила вона й додала голосніше,— і тіло.
Дівчина на касі, не вірячи власним вухам, ляснула долонею по прилавку й розпливлася в посмішці. Біллі стиснув кулаки. Френкі попереджала його про це. Кілька тижнів ходила вона крамницями в Салемі, доки продавці звикли й почали обходитися з нею, як з нормалкою. А тепер вона там справжня ВІП. Статус «вольтово іменитої персони» отримала вона не одразу. Знадобився час і наполегливість. А зараз вони з Біллі в Портленді, освоюють цілком новий ринок. Отож Біллі, закусивши губу, дозволив Френкі вести переговори.
— Залюбки скористаємося вашою допомогою,— сказала та, закручуючи волосся у вузол. «Де дівчата цього вчаться?» — подумав Біллі. У Френкі виклично блищали роз’єми на шиї.— Моєму другові треба підібрати гардероб.
— Ви не місцеві, правда ж? — запитала дівчина, багатозначно примруживши очі.
— Ми з Салема,— озвалася Френкі.
— Я так і подумала. Чула про вас,— сказала продавчиня, роздивляючись роз’єми Френкі. Тоді потяглася до них рукою.— А це...
Френкі ляснула її по руці.
— Не чіпай. Вони під напругою.
— Вибач,— спалахнула білявка.
— Та нічого,— всміхнулася Френкі.— Якщо підбереш для Біллі вольтовий прикид, я тобі з татової лабораторії вишлю такі самі, тільки на клею. Я всім знайомим продавчиням удома вже подарувала.
— Справді?
Френкі кивнула.
— Шикарно. Сідайте, будь ласка, у нас у примірочній, а я приноситиму речі.
Френкі рушила вперед, і Біллі попрямував за нею. Він не біг, як раніше, підстрибом — наче сумне цуценя, адже Френкі закохана у Брета Реддинга, а не в нього. Сьогодні він радше весело тупав, як гордовитий поні, бо він — виняток з голівудського правила. У нього найвольтовіша в світі товаришка — і йому більше не доводиться боротися зі спокусою поцілувати її. І навіть не хочеться задушити її крутого бойфренда-нормала. Ось який Біллі урівноважений!
Відтоді як він познайомився зі Спектрою (два місяці тому на «Шикарному шістнадцятиріччі» у Клодін), Біллі радів за Френкі та Брета. І більше не почувався невидимим. Спектра з її грайливим гумором, дівчачим гиготінням і поцілунками без усякого приводу розфарбувала його світ і відтінила його краще за будь-яку штучну засмагу.
Біллі з Френкі всілися на коричневу шкіряну канапу перед примірочними кабінками й налили собі водички, приготованої для клієнтів.
— Спектра давно вже вмовляє мене стати видимим,— мовив Біллі, опускаючи сонячні окуляри у торбинку Френкі.— Уявляю собі її реакцію.
Зробивши маленький ковток, Френкі закрутила кришечку на пляшці.
— Мабуть, розповідатиме всім, що тобі подарували повний гардероб як новому «обличчю» крамниці. Біллі зітхнув. Ну от, знову!
— Спектра і справді трохи прикрашає факти, але вона не брехуха.
Були часи, коли Біллі міг подумати, що Френкі так каже, бо ревнує. Але ті часи минули. Може, зовні Френкі й зелена, а от усередині — золота... якщо не йдеться про Спектрині вигадки. Бо від них вона, здається, наливається червоним.
— Я й не кажу, що вона брехуха,— заперечила Френкі.— Радше...
— Що? — напружився Біллі. Френкі помовчала, добираючи слова.
— Легковажна й легкодуха.
— Може, тому, що вона і справді дух? — почав був Біллі.
— Я про ті плітки, що вона поширює. Таке враження, що вона тільки те й робить, що вигадує,— мовила Френкі. Й за мить додала: — Вибач. Просто не хочу, щоб ти постраждав.
— А я і не постраждаю,— запевнив її Біллі.— Може, Спектра іноді й прибріхує, але вона не підступна.
— Вона може щось напліткувати про тебе...
З кабінки вийшов хлопець із зачіскою під Джастіна Бібера, тримаючи в руках смугастий пуловер. На мить зупинився, дивлячись на Френкі, яка, здавалося, розмовляє сама з собою.
— Чого витріщився? — басом поцікавився Біллі.— Що, не бачив зеленого черевомовця?
— Е-е-е...— хлопець окинув оком кімнату, мов шукаючи приховану камеру. А не знайшовши, напружився — й широко всміхнувся. Зробив крок ближче й підніс угору долоню.— Класно!
Біллі щосили ляснув хлопця по руці, наче брата, з яким не бачився сто років. Від несподіваного удару «Бібер» врізався у вішаки з одягом. Над його обм’яклим тілом шалено загойдалися плічка.
До нього кинулася Френкі.
— О Боже, як ти? Це випадково. Зазвичай люди від нас тікають. Ми не звикли...
— Все гаразд,— простогнав хлопець, а тоді, похитуючись, звівся на ноги, як жінка на останньому місяці вагітності.— Можна мені вас сфоткати?
Здається, йому було байдуже, що один з цієї парочки — невидимий. Коли Френкі взяла попід руку повітря, хлопець розсипався тисячею «спасибі».
— Все так змінилося! — сказав Біллі, коли вони знову лишилися самі.— РАД уже починають сприйматися й за межами Салема.
Френкі накрутила на палець ниточку, яка вибилася зі шва в неї на зап’ястку.
— Важко повірити, що поворотним моментом стала вечірка у Клодін.
— Та ні, поворотний момент був тоді, коли ти в школі на танцях втратила голову, тобі не здається?
На згадку про це Френкі захихикала.
— Більше ми не виродки.
— Ага. Яка прикрість! — зітхнув Біллі.
Френкі метнула на нього погляд.
— Доведеться шукати нову тему для приколів,— посміхнувся він.
— Давно вже час.
— Де тут моя модель? — запитала продавчиня, заходячи з повними руками стильно пожмаканих картатих сорочок і джинсів.
Біллі гойднув ногою, взутою в жовтий бутс.
— Я тут.
— Шикарно. Я все це занесу в кабінку, а ти...
— Та не треба,— мовив Біллі, підхоплюючи половину одягу й кидаючи на канапу.— Можу приміряти просто тут. Все одно ніхто нічого не побачить, еге ж?
Скочивши на ноги, Френкі заплескала в долоні.
— Шоу починається!
Наступну годину Біллі терпів, поки його вдягали й роздягали дві красуні, які мріяли зробити з нього не просто видимця, а супер-видимця. А він стояв собі в громадському місці, не соромлячись своєї РАДності, і від обіймів з бузковим ароматом його відділяло всього декілька годин.
«І жив невидимий хлопчик довго й щасливо...»
— Тільки пообіцяй, що нічого не скидатимеш,— попросила Френкі, коли вони, обоє вдягнені, їхали в потязі додому, обклавшись чорно-білими торбами.
— Обіцяю,— озвався Біллі, та було запізно. Він уже, як змія, скинув стару шкіру. [ Згорнути уривок ]
|
