|
Мисливці за маревом : роман
Іван Корсак
— Ярославів Вал,
2014.
— 272 с.
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-617-605-048-3
Жанр:
— Історичне
Анотація:
Це дещо химерна книга про те, що гідність людини не здолає навіть сокира ката. Сокира та вищербиться, іржа її сточить, а слово Данила Братковського непідвладне назавше іржі чи тліну. А ще в книзі йдеться про кохання і гідність, які зі зброєю у руках, як поверне життя, боронити варто...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
УРИВОК З РОМАНУ
Іван КОРСАК
…І знову настала вселенська тиша.
Десь там, за в‘язничними вологими мурами, залишились міста гомінкі, там, за кріпкими стінами – бори предковічні, що тривожно шумлять, відлітають десь там із пружним посвистом крил останні ключі у краї, де сонце їм приязніше.
Тут глухоніма і бездонна тиша… Хіба у скронях бух-бух, бух-бух – спотикається й бухкає жилка. А ще по-своєму озиваються немолоді вже кості, що й без того в негоду раніше нили; тепер же, роздратовані сирістю, бунтують, і квит.
У кам’яниці своїй Братковський уже знав кожну цеглину в лице, кожного з ... [ Показати весь уривок ]
трьох щуриків вирізняв, що забігали його немов провідати чи привітатися, а ще міг Данило подовгу спостерігати, як плете павутинне мереживо у надії примарній на якусь поживу невсипущий та невсидющий павук. І так само плелися та мережилися думки у Братковського.
Він не міг врозуміти, чом у селах і містах, які в останні часи об’їздив та де з людом балакав із душею відкритою, сприймають його лиш як людину, що віру свою православну, потоптану, принижену та упосліджену хоче відстояти... Так, то чи не найперше тепер, але в зустрічах з Іваном Мазепою, з Палієм Семеном та старшиною козацькою він же ширшу куди малював картину, він про волю і гідність народну казав. Бо коли їх здобути, то й молитва Всевишньому зніметься тою мовою, яка найрідніша, і тими словами, які найщиріші.
Звісно, в твої, Даниле, літа, що тихо шелестять уже за спиною, наївністю дитинчати було б сподіватися, що відозвою однією чи нелукавим словом вдасться люд ураз підійняти. Світ вельми різний, і ще коли ти писав про це...
Гей, як у світі напрочуд ведеться:
Здоровий, хворий, той плаче, сміється,
Кричить у небо чи радо голосить,
Той їсть паштети, а той хліба просить.
Той у перинах, той кров ллє у бою,
Той пишношатий, той голий у гною.
Яка на світі трагедія-зглада,
Пізнав би досить, коли б справу зладив:
Тих шатних, голих, здорових, кульгавих,
Голодних, п’яних, в сльозах, сміхотравних
Спровадять разом до спільної хати.
Що світ є дивний, могли б розпізнати.*
А ще в сиві літа твої, Даниле, треба чесно самому собі сказати: народ твій поруйнований, куля чи шабля заздрісного пришельця цілила насамперш у найкращих, ти не здатен будеш порахувати, скількох лицарів наймудріших, найосвіченіших та найзвитяжніших лише за останнє півстоліття, за Руїну й руїни, скільки їх ненаситний пришелець вигубив...
Хто ж уцілів, як набігала чужинська повінь, той теж не лишився за полем хижо прищуреного ока – в одних відкупили душі за шмат землі, по один бік Дніпра, як хабар, дворянську цяцьку могли дарувати, а по інший – шляхетський кунтуш.
Чималенько тих же, кого доля уберегла, ще довго від накипу й бруду відмивати й відшкрябувати доведеться, прати й відбілювати на найчистіших росах.
Пам’ятаєш, як їхав якось ти до Малина мимо поля вівсяного, що в колос ще навіть не вбилося, і застав там коня, який пасся і сіяне нищив?Як причвалав селянин забирати шкідливого свого коника, то взявся ти совістити того чоловіка:
«Свій посів, напевне, ніколи отак не губив би. Кари на тебе немає...»
І вже тішився, що всовістив зловмисника, бо, видавалося, опустив знічені очі дядько.
Але як вертався тою самою дорогою, то застав коня знов у посіві – тільки тепер злостивець нахабно пас коня у вівсі чужому вже на вуздечці.
Цього разу не опускав чоловік знічені очі, в них вогник злий враз спалахнув, мов із приску пригаслого попіл вітер здмухнув – і ожили жарини:
«Хліб за пляцки... Підпасу цей овес, бо господар його підкосив мене торік, цілу руку моєї трави зайняв...»
Із серця ти відібрав у невиправного чоловіка шкідливу ту конячку, не з жадібності відібрав чи якихось інших там міркувань: зло має бути, гадав, покаране.
Тож зараз, Даниле, на останнім порозі своїм, мав би якось спокутувати той вчинок, бо й провиною досі його не наважуєшся назвати. Треба буде злотих із тридцять у заповіті своєму тому хлопу якось відписати, а як його нема вже, то кревним, а як не буде таких, то на місце святе, до Чесного Хреста за душу його на півтора сорокоуста син мій віддати повинен.
Тче невсипущий павук у куточку свою павутину...
Чим воно все скінчиться?
Каштелян Ледуховський ввів у краї військові суди, правні карати і милувати, навіть до страти судити. Але ж, Даниле, ти єстем шляхтич, надія теплилась, що каштелян побоїться споконвічне шляхетське право порушити, без суду вчинити розправу, бо святіша святого досі традиція; військові суди лиш для простого, посполитого люду. Справу цю Ледуховський у гродський суд спершу передати має, а ти зібрав би тим часом свідків на користь свою, і доти нічого тобі не зроблять, бо не дозволено шляхтича під тортури віддати. Далі вилами писано по воді: суд може дозволити випустити під заставу тебе на поруки, тож час вигравати буде нагода і потім, апеляцію можна подати у люблінський трибунал і королівський надвірний суд – в усякому разі, ти став би поза досяжністю волинської шляхти, що «чужаком» вважає тебе та ненавидить.
Але ж ти, напевне, каштеляна недооцінив. Ледуховський, шляхетського гніву остерігаючись, збирає у Луцьк сеймик, і там його дії схвалюють та тебе «здають» – дозволяють судити військовим судом.
Пронизливо вискнула металева засувка, і в камеру до тебе заходять троє. Певне, один із них писар, бо відразу налаштувався нотувати почуте.
– Військовим судом вам надаються права інквізиції – зібрати в свій захист свідків, – сухо мовив старший серед прибулих.
Писар, голову перехиливши, взявся почуте поспіхом шкрябати.
А ти відказав по хвилі якимось іншим, мов не своїм, давно простудженим голосом:
– Бог мені свідок… І я не можу лукавити перед ним. Дійсно, був я в Палія і Самуся, і відозви до люду складені й писані мною – бо гідність люду цього не пошанована. А без неї і хліба не стане, і віра потоптана буде. Тому, хто топче її, теж щастя не знати.
Старший із прибулих подивовано з писарем перезирнулися, і врешті всі разом у двері направилися – знущально за ними вищала металева засувка.
Без гідності віри та щастя не стане… Це ти судиш своїм розумом, міряєш власною міркою, але чи придасться іншим вона? Вовік нерозгаданим лишиться Промисел, нащо Всевишній створив людину, але сама собі людина звіт має скласти: нащо живе? Колись учений люд малюватиме піраміди такі хитромудрі, де знизу значитимуться простецькі, як і для тварі, потреби – «їсти та пити», а на вершині, напевне, малюватимуть вони слово коротке, значенням доволі розмите, та всім зрозуміле: «щастя». Має людина до нього шкрябатися, аж нігті до крові ламатимуться та облазити будуть, має все життя полювати за ним, нез’ясованим, невизначеним і до кінця не пізнаним, неосяжним та рідко досяжним. І не знайти на землі таке злато-срібло, аби купити його, не спекти калачів, аби на них виміняти – то все марево, що за благо-хабар хтось та колись здатен його здобути…
Ще один гість навідувався до тебе, неголосно так балакав та переконливо, навіть руки твої брав у свої долоні, мов відігріти хотів із кам’яного віковічного холоду.
– Покайтеся, пане Братковський, дітей пошкодуйте та онуків, – спокусливо шелестіли слова. – Як не здатні в душі, то хоч слово одне покаяння вимовіть. Чи перетрудитеся з того? Але стільки зате ще доброго зможете на сім світі зробити… Ваша ж книга «Світ, по частинах розглянутий» навіть досі не викуплена. А хто вгадає, чи творіння пера Данила Братковського не згадуватимуть і не цитуватимуть через два або три століття? А скільки нового ще написати могли б… Ви гадаєте, що хоробрість та лицарство явите? Марне думаєте, насправді то боягузтво, боязнь взяти відповідальність за ще не написане та за добрі діла прийдешні. Віддати себе хробакам найлегше…
Ось так, мізкував ти, не перебиваючи гостя, тобі дають відвертого хабара, рідкісного при тому, не міддю, знову ж таки, сріблом-золотом чи маєтностями, та мідь із часом позеленіє, стемніє срібло, а золото загубиться чи відберуть, ні, найціннішу лапувку підсовують ненав’язливо – життя. І зусиль докладати не треба, одне лиш слово сказати чи кілька слів – зате тішитись будеш у весну ріллею ранньою, що маревом хвилююче замерехтить, рукою махатимеш буслам, що повертаються з предалеких країв, та радітимеш, що бузьків цьогоріч побачив уперше на крилах, бо сидячого вздріти – на хворість прикмета. Не перелічиш, скільки радостей є простих і нехитрих, а до хробаків, як лякає гість, ще знайдеться час.
Тобі зараз дають звичайнісінького хабара, лапувку – маєш душу за нього продати. От тільки чи дозволяв Всевишній схожий ярмарок, гендель подібний? І чи сам поважатимеш себе, аж доки в труну впакують?
Гість, між тим, певне, з холоду і незвичної сирості щулив мерзлякувато плечі та посинілими губами напівшептав:
– Гординя велика вашою душею заволоділа... Зрештою, то не моє життя, і з чого б то маю ним перейматися? А то я перед вами, наче перед новообраним Папою Римським. Пам’ятаєте, як новий Папа вступає в собор Святого Петра, то перед ним, аби вистояв житєйським спокусам,тричі спалюють паклю і приговорюють:
– Sic transit gloria mundi! Святий отче, так минає слава мирська!
– Та пакля, однак, не перешкодила отримати папську тіару Климентові VII, а насправді відомому бандитові Робертові Женевському, – всміхнувся спроквола Братковський. – І морському піратові Балтазару Коссе стати Папою Іоаном ХХІІІ – обоє підкупом досягали свого...
Двояке якесь почуття виникало в Братковського до цього дивного, дещо їжакуватого, непроханого гостя: він і сердився на нього,бо хто давав йому право доволі безцеремонно копирсатися в його душі та давати нікчемні поради, але так само обеззброювала безперечна щирість, непоказна небайдужість до його, Данилової долі.
– Я не знаю таких слів, які вашу могли б здолати упертість, – мерзлякувато втягував голову в плечі гість. – Мені залишається побажати тільки стійкості й витримки тамплієрів. Як вам морально, так їм у злоті чималенько заборгували сильні світу цього. Бо завдяки бездоганній чесності рицарів того ордену купці довіряли перевозити та охороняти в найнебезпечніших місцях величезні цінності, а королі та папи не боялися брати у борг.
– Превелике мерсі за побажання, – Братковський уже не збирався навіть приховувати злої іронії. – Рицарям тим віддячили вельми щедро: король Філіп IV Красивий, який заборгував їм хмару коштів,орден вщент розгромив, попередньо зговорившись із папою Климентієм V – більшість рицарів спалили живцем. Ви цього мені побажали?
– Я не прийшов теревені правити, – рвучко зірвався на ноги гість. – Ви маєте намір себе рятувати чи ні?
Він десь зустрічався з цим чоловіком, думав Братковський, чимось голос його знайомий... Але він не має що у відповідь відказати – тільки головою крутнув, мов нагло зуб заболів.
– Жаль, – гість наче з протяжкою шаблею рубонув і круто до дверей повернувся.
От і все, чоловіче, не гродський суд і не військовий, ти сам собі підписуєш вирок. Але ти просто не можеш інакше, бо той, хто хлібом усіх годує, люд твій робучий, не лише гідно не пошанований, а ще й упосліджений – панщина знову після року тисяча шістсот дев’яносто дев’ятого на землю твою вертається… І тине зможеш переписати вже подавні cвої рядки:
Гей, світе, світе!
І що ти умієш?
Наївсь, напився, мов вітер,
шалієш,
Шумиш, деркочеш і все
розкидаєш,
Ахто годує,
того зневажаєш…
Що казати про хліб, коли навіть душа і віра потоптані, – думалося Данилові, – ось уже четверть віку, як православним братствам (а він і предки славні його до Луцького завше належали), заборонено виїжджати навіть за межі Речі Посполитої – аби, мовляв, не спілкувалися вони з константинопольським патріархом. Чи щиро у тих, хто заборону ухвалював, звучать слова із молитви, якій уже тринадцять з лишком століть – по Нікейському і Константинопольському Вселенських соборах: «Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів»… Завше тобі здавалося, що слова ці людині підказують, аби жити належало увірі, в якій зродилася, бо істинно одне хрещення на прощення всіх провин…
То колись, як тебе вже не буде, всі віри згадають, що вони гілочки, які одним коренем живляться, і тоді зникнуть чвари та забуяє розкішне дерево Християнства.
І коли тебе на суд повели той військовий, то вже не доводилося несподіванок там чекати, видавалося, вирок у суддів на лицях був виписаний:
«У справі між публічним обвинувачем, його милістю Андрієм Клодницьким, позивачем, і його милістю паном Братковським, що перебуває в ув’язнені, відповідачем, суд військовий, вислухавши подальше звинувачення, підкріплене листами, творами та іншими доказами, а також і захист звинуваченого, і точно обміркувавши всі обставини справи, постановляє:
Оскільки шляхтич Братковський відмовився представити свідків, незважаючи на дозвіл та принуку з боку суду, і цим вчинком доказав очевиднусвою участь у зраді козацькій; оскільки при тому він визнає, що в Києві та інших місцях у Палія, де був з ними разом і Самусь, і що в останній час він вертався із Хвастова; так як твори його про грецьку релігію, з листів та інших документів, писаних рукою обвинуваченого та знайдених при ньому, коли він, уникаючи зустрічі з нашим військом, був захоплений переодягненим передовою сторожею, то очевидним стає, що він їздив в Україну, маючи бажання помститися за навернення в унію грецької релігії…»
Господи, – думалося Данилові, – ці крючкотворці, схоже, все моє життя тужаться в одне речення вкласти. Ще й дивляться на мене, як на звіра диковинного: як же, досі вони сотнями хлопів на палі саджали чи відправляли на шибеницю, а тут вперше шляхтич їм втрапив…
«…в унію грецької релігії, яка милостію Божою прийнята в єдність і під покров католицької церкви, і повертаючись звідти, підсудний запалив сильніше, ніж можна навіть було очікувати, на користь Палія і Самуся народ та чернь козацьку, і без того завше схильну до невірності Речі Посполитій, і спонукав ону до жорстокого повстання проти тієї ж Речі Посполитої, викликаючи в ній співчуття до віри, начебто гнобленої (чого насправді немає) поляками;
то потому суд вважає необхідним піддати звинуваченого тортурам через ката, аби чіткіше розкрити всі богоненависні дії підсудного і виявити, хто ще був причетним до цього безрозсудного вчинку;
суд ухвалює, аби він негайно відісланий був до магістрату і там тортури відбулися в присутності писаря, присяжних магістратських і військового судового обвинувача».
Прости мене, небо святеє, – молився Данило подумки, – дай сили, високий Отче, це випробування витерпіти. Відомо ж усім, що при такій ухвалі допит тричі ведуть: перший раз вірьовками на дибі розтягують тіло, в другу чергу живцем його печуть, свічками при тому числі, а втретє припалюють уже та водять по тілу залізом, розпеченим до червоного…
Гість, що раніше приходив і каятись радив, порятунок підказував та руки Данилові відігрівав, не залишив його в спокої: знову заскрипіли іржаві завіси, і в монашому облаченні, опускаючи голову в дверях занизьких, чоловік переступив поріг. Данило душею знав, що в його становищі, за крок перед вічністю, гріх йому сердитися; не здужав, однак, себе стримати і роздратовано глипнув на непрошеного пришельця.
– Я приніс вам листи від доньок, – від гостя не вкрився кривий погляд Братковського, але він не зважив на те. – Старшенька пише, хто ж їй посаг весільний зготує, як батька не стане. А з меншої, зі слів її, записали он коротко: таточку, не остав мене сиротою…
І гість простягнув Данилові два невеликих паперових аркуші.
– Хто вас просив… – і не доказав Братковський у відповідь, закашлявся раптово, той кашель сухий далебі не зразу вдалося йому спинити; з кожним днем він рвав усе кріпше вже змучені груди, а вельми в останні, прикінцеві листопадові ночі та дні, коли сирість від непросохлих й за літо стін посилювалася до решти вологістю тою, що протікала крізь єдине відкрите завше віконце під стелею, протікала ідодавала хворості сили.
– Я сьогодні не шкодуватиму вас, – далі гість повів мову. –Досить із мене жалів, я вам правду у вічі змушений викласти… Вам не шкода дітей, бо любите себе найперш,себе коханого, гординею враженого куди більше, ніж простудою. Ваша черства душа не боїться навіть, що діти клястимуть такого батька…
Де ж я його бачив і де стрічав, – силився пригадати Братковський і ніяк не був здатен. –Десь уже чув цей голос, цю інтонацію, зовсім таку, наче він сам розмовляв із собою. І навіть схожі слова були.
– Ви себе дарма уявляєте отаким лицарем, що заступається за принижених та упосліджених, – не зміг приховати збентеження в голосі гість. – Насправді, як кат відрубає по черзі вам руки, ноги і голову, а потім і решту тіла сокира поділить на кілька частин, то не залишитесь у пам’яті лицарем чи якимось ще там героєм. Ті, що судять сьогодні вас, матимуть достатню силу й можливість бунтівником звичайнісіньким виставити, злочинцем дрібненьким, розбійником, що на відлюдних дорогах подорожніх перестрівав та оббирав до останньої нитки. І ви вже не зможете ані виправдатися, ані слова у захист сказати…
Боже, ну що це таке цей чоловік балакає, – не зміг сердитися Братковський на гостя, немолодого вже, зсутуленого. Навіть, видавалося Данилові, чи то горб у нього росте, чи, єхидничав подумки, крила. Братковський сам ці слова, ці думки в голові перебрав не раз і не два, сидячи у кам’яниці Любартового замку.
– Я себе в лицаріне писав, – якось знічено відповів Данило, – і ніколи зависоко та ґонорово вельми себе не цінив. Але я пам’ятаю Нагірне Слово: Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене… Та й взагалі, чого вам сюди ходити, теж мені ангел-охоронець самочинний знайшовся,нащо я вам…
Гість усміхнувся якось втомлено, десь гіркота проступала за тим мимовільним усміхом, немов вимовлене Братковським кожного разу завдавало йому страждань.
– Доля моя така, – гість підвівся і направився до дверей, упівголоса ще на ходу докинувши: – Яка печаль, яка печаль…
На якусь мить Братковськлму стало шкода не себе, а цього настирного гостя, що не своєю, а таки його, Данила, долею переймається – і не важить, хто він насправді такий. Зрештою, має він рацію: якщо глибше замислитися, розуму великого не потребується, аби у світ пустити сиріт. Ти, Даниле, не здатен через свій ґонор переступити, тож кат відрубає голову, наче курці, і все – далі темрява, морок, кінець...
А міг би справі своїй великійще прислужитися, вже палає вся Україна центральна, полум’я йде неспинно на захід, Волині дісталося, вже он лісові козаки голови підняли, знову, як у не такі вже далекі часи, гуртується товариство, тільки цього разу не Запорозька, народжується тепер Лісова Січ. Забрані землі вертаються попереднім господарям, чи то більшим, чи меншеньким, а хто вертати не хоче, то козаки Палія враз наводили лад. Тобі ж, Даниле, показували, все переконуючи, аби на бік простолюду часом не надумав ставати, показували ту скаргу, як вертали майно та землю селянам із маєтку Любомирських.
«Року тисяча сімсот першого, місяця травня, тридцятого дня.
У гродському управлінні, в замку королівського міста Луцька, переді мною Казімєжом Маліцкім, намісником на той час бурграфства луцького замку та гродськихлуцьких книг завідувачем, представ особисто пан Олексій Лісецький, підлеглий вельможної пані Маріанни з Потока Ляскової, столникової київської,від імені тієї ж своєї пані, заявив та протестує... що пан Григорій Косович, межиріцький війт, з десятками козаків, як межиріцьких, так і від Палія на цей заїзд запрошених, цього ж року, тисяча сімсот першого, квітня місяця, у самі Великодні свята,з десятками людей доміста Бєлілувків прибув, помічника старости, на той час призначеного вельможною панні Лясковою,вимагав до себе і майно відібрав; проці ґвалтовні експульсії та несправедливе відбирання майна протестуємо, просячи, щоб даний протест прийнятий був.
ОлексійЛісецький підписує власноручно».
Отожполум’я справедливості вже палахкотить, тисячі йдуть звідусіль під знамено правди. І приходять не волоцюги, пияки чи розбишаки, добірне товариство збирається, люди освічені; такі, як ти, там теж знадобляться: треба так небагато, лише покаятися, хай і нещиро, хай і нелегких, та лиш кілька сказати слів, треба самого себе пересилити; зрештою, на війні як на війні, те каяття можеш вважати звичайнісінькою військовою хитрістю.
Зважся, розум кричав, у тебе лише мить залишилася...
– Стійте! – прохрипів через силу Братковський, як уже гість був на порозі. – Я подумаю...
Гість обернувся круто, лице його сяйнуло, як буває поле сяйне, коли прожене набурмосену хмару вітер і вже сонця ніщо не заступає тепер; надія, що вмерла було, раптово воскресла.
У Братковського груди хрипіли органом зіпсованим, тих два слова вартували йому немало труда. Якщо він так вчинить, то зрадить своїх побратимів, що голови непокірні кладуть десь коло Білої Церкви під орудою вічайдуха Самуся, відвойовують Вінницю і Немирів, Котельню і Бихів, Шаргород і Дунаївці, Рашків і Хмільник... Він і на тому світі не зможе їм подивитися у вічі, а ворог лише потішено потиратиме руки: гляньте, вони таки продаються, як не за злото або маєтності, то за ще простіший хабар – життя.
Тільки кості твої хрустіли на дибі, а від інших тортур тебе випадково хібаувільнили, від розпеченого заліза, що тіло палить живе – то їх що, милосердя раптове спинило, гуманізм європейський чи загальнолюдські жалі схопили правцем? Ні, тортури спинили, бо боялися слідчі, що не витримаєш, помреш раніше від мук, і не встигнуть та не зможуть вони здійснити катівське своє лицедійство, що застрахати повинне повік твоїх земляків.
– Стійте! – органом зіпсованим прохрипіла половина душі, але половина інша бунтувала і не корилася.
– Ідіть... – навіть не хрип, швидше, гарчання ледве розбірливе змогла видушити із тіла знеможеного та безрозсудна і бунтівна частина душі.
Він не мав більше сили й на слово, тільки рукою якось так показав, як виштовхують гостя силоміць за двері.
Ще помітив на підлозі Братковський пір’їну, якої досі там не було і яка невідь-звідки сюди потрапила, невеличка така, на голубину схожа;він нагнувся було підняти, та негадано подув вітру десь взявся, і пір’їна закружляла в повітрі, врешті, зробивши коло, у віконці під стелею зникла.
м. Луцьк [ Згорнути уривок ]
|
