|
Топінамбур, сину : Extra drive stories
Богдан Жолдак
— Кальварія,
2002.
— 224 с.
— м.Львів. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 966-663-051-6
ББК: 84.4 УКР 6-44 Ж 79
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
— Чорний гумор
— Міське
Анотація:
До нової книжки Богдана Жолдака увійшли оповідання, написані впродовж десяти років. Більшість із них досі не друкувалися, відтак читач зможе відкрити для себе нового Жолдака. Цей майстер коротких форм, як завжди, бачить у буденному людському житті те, чого, крім нього, бачити нікому не дано.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
СТОЛИЧНА МИТЬ
Осіння координація вступала в мене, так, неначе я вступаючи в трамвай.
“Про трамвай би сказати, - думав я. – Про тролейбуси оно скільки сказано.
А про автобуси”.
Пасажири були одноманітні.
“Або, пробачте, про метро”.
Бо воно найбільш нагадує трамвай. Що вмить змінився на наступній зупинці. Не треба було сушити голову, чому, я скосив очі на порожнє місце поруч, і тут же втупився в книжку, бо дівчина, яка зайшла, сіла в нього, кутнє. Що замість літер на сторінці я бачив, яка вона є.
“Міг би працювати рентгенівським апаратом”, - намагався я уявити собі такий шкільний, наприклад, ... [ Показати весь уривок ]
медкабінет, де безліч роздягається, а я просвічую.
Однак вона не дозволяла; я зіщулився, бо відчув: це вона просвічує, слава Богу, не мене, а мою книжку.
- Якою це мовою? – раптом запитала вона.
Так, що я мало нею не став. Бо дівчина хвилювалась, бо удавала таку безтурботну, як це буває в нахабних дівчат, коли вони такими не є.
- Хетською, - збрехав я, київським голосом. Тобто майже не збрехав, а глибше всунувся туди, в сторінку. Хоч вона й не куток. Якби не була густо писаною, читати зась – які вони тісні, ці книжки.
Ти весь час думаєш про знайомство, що воно ось-ось буде, поза тобою, тобто не ти його почнеш. І от ти спершу лютишся, що відбувається не так. Ні, не тоді, тобто не саме зараз. Або: не там; словом, є багато причин.
Я хотів казати, але відчув, що артикуляція вийде за межі міміки.
Дівчина, певно, була гарною. Бо сказала:
- Хетською? Десь я про таку чула.
Вона ще питала, а в мене вже не лишалось настрою, на мене зійшла заклопотаність замість зовнішнього одягу. Що дозволило навіть не відповідати – сидів, уперто їдучи. Хотів часу підготуватися до самого себе. “По-перше, в трамваї, по-друге, чому не я почав, по-третє...”- але нічого не линуло в голову.
Я лякнувся нею: дівчина пішла? І зиркнув, сахнувся, бо упритул. Побачив два ока. Різного кольору? Чи так падало освітлення, не спостеріг, бо ще швидше втупився в книжку.
- Хетською..._ сказала вона.
“От йолоп, ну чому, чому не одягнув сьогодні пальто, всі вже куртки не носять, один я, ідіот, на цілий трамвай, - щосили думав я у відповідь, - це ж осінь, яка це осінь, якщо не зима”, - намагався пригадати календар. Потім талон – доки не знайшов, тицьнув їй, не глядячи, вона передала на компостер. Я застромив його глибше в куртку, тому, що вона торкнулася тої папірчинки. Двічі. Дірочки в ній – що вони означали, яка це писемність?
“Ні, там знаки сузір’я”,- хотів думати я, коли відчув, що це не так.
Бо вона зникла, от встала і вийшла – доки відводив погляд, вона зробила це.
“Тричі! Тричі вона зверталася до тебе”, - лаяв я себе матюками, довшими за маршрут хоча б і “першого” трамваю.
Я проминув свою зупинку. Чому? Це неймовірно, але мені дуже вірилося, що вона зайде ще раз... Я б їй розповів усе, що знаю про хетську мову, не кажучи вже про українську.
Не лише голос її лишився, за ним було багато чого, я крізь звуки бачив її всю. Бо очі. Одне і друге. А все постає одразу, як на папері, так, що я проклинав і хетів, і укрів, за те, що вони споріднені. Кілька місяців лаяв, але слів однаково було більше, аніж часу; думав, що минеться. А тут прийшла весна.
Вона пахтіла нафталіном, себто одежею, яку пасажири повиймали зі сховок. Не трамваї ж ним на зимовий сезон пересипають? Що навіть рух не ладен видмухнути з салону. Їхали слова; витягнуті з зимових шаф, іноді вони вгавали, це коли було чути коліс – я відчував автоматичний стан. Трамваю, який ніколи не їде назад, назад, назад, туди, до Тієї зупинки.
- ...скільки можна спрашувать? Проїзд оплачен?
Троє контролерів дивилися на мене компостером.
- Ну?
Так, неначе він візьме і вийметься з нікуди, талон. Одсунувшись од них, я лапнув кишені, гадаючи, доки лапатиму, щось зміниться в трамваї – але все стояло, хоч він і рухався, особливо контролери, бо вони тут працюють, а я катаюсь. Вони також були рентгенівськими апаратами.
“Звідкіля у хетника квиток?”
Із внутрішньої кишені раптом витягнув зім’ятого, як я, талон, такого ж несподіваного, що втупився в нього, гадаючи, звідкіля він узявся, з дірочками, ті стояли колом, як Стоунхедж, який також не міг виникнуть із кишені.
Контролери довго вивчали його, просвічуючи, рахували дірочки, ті сяяли зоряним маршрутом, переходячи з одних рук контролерових до інших – зоряна карта, крапинкове сяйво перебігало ними; але не мною, надто безбілетне в мене було обличчя, особливо лице на ньому.
- Годиться, - невдоволено повернув мені крайній, передаючи мені в долоню зодіака.
І тут дійшло: це той само трамвай, що і півроку тому, з тими само компостерами – з тією ж курткою, яку я знов одягнув після зими.
Я озирнувся на стократ омріяні ті два крісла в кутку. Однак там сиділа не Вона, а якась надзвичайно інша тітка. І слава Богу, що не я поруч, а солдатик, соромливий, бо острижений так, що шарілася навіть потилиця в ньому, додаючи салонові весни.
Біля дверей. Стояла вона. Збоку, що я зміг, нарешті з відстані упізнати раніше, аніж озирнув, тобто устиг побачити лиш два ока, які різнокольорово озирали мене, хто щойно мало не повірив у щастя – постава така, як і звучання колишніх тих трьох фраз, ніякої розбіжності, звісно, не було. Це тому, що я не встигав злякатись, оддавши весь страх контролерам.
Вона стояла такою ж небаченою.
- То ви, виходить, теж цікавитеся хетською? – вимовив я, слава Богу, стократ завченою фразою. А не якоюсь іншою.
- Звісна річ, хетською, а якою ж іще? – відповіла тисячократ завчено вона. [ Згорнути уривок ]
|
