Олександр Михед : Понтиїзм : Казки кінця світу. Недитяча книга : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Аня Яблучна (джерело: Book blog)

Останніми роками людство регулярно продукує анонси кінця світу, роздмухуючи з цього величезні кампанії, які, окрім нервів звичайним людям, приносять непогані прибутки тим, хто безпосередньо в цьому зацікавлений. І поки одні ігнорують такі повідомлення, а інші – все ж ретельно готуються до цього дійства, Олександр Михед – культуролог, літературознавець та куратор мистецьких проектів каже всім: «Агов, чуваки, апокаліпсис почався вже давно й надовго».

Так, його нова книга «Понтиїзм» – збірка маленьких оповідань про великі проблеми. Автор рефлексує на те, що відбувається в країні, у світі внутрішньому ... [ Показати всю рецензію ] та зовнішньому. Його тексти схожі на відкриту рану, яка все ніяк не загоїться.

Хочеться підкреслити цілісність структури книги: кожне з оповідань звучить як завершене ціле, проте всі вони складаються в єдину картинку, в якій прочитуємо безліч сенсів. Автор дуже відверто пише про дійсність, часом манера його письма досить жорстка. Та все ж, жорсткою у книзі постає дійсність, а не слова. Це буття, де цілком нормально, коли маленькі дітлахи проникають з відеокамерою в батьківську спальню, де зрада і помста – поєднання приємного з корисним, де війна реальна переростає в інформаційну.

Спершу «Понтиїзм» може здатися різкою і перебільшеною, але це та книга, яка потребує проникливого і уважного читання. У ній безліч нашарувань, підтекстів, відсилань до інших творів. Тому тут можна говорити про досить потужний дискурс, що навряд чи вичерпається найближчим часом. У своїх казках про кінець світу Олександр Михед прогнозує ймовірні події майбутнього, натякає на ті реалії, в яких нам доведеться чи не доведеться жити. Цікаво, що під час презентації книги на цьогорічному Форумі видавців автор сказав: «Мені тепер трохи соромно, бо я думав, це відбудеться пізніше.» (йдеться про події, описані в книжці). Хоча варто зауважити, що думки письменника з приводу деяких речей співзвучні з дослідженнями американських соціологів (наприклад, праця О. Тофлера «Третя хвиля», 1980). Справді, більшість із того, про що йдеться в «Понтиїзмі» – вже розгортається у нашому суспільстві. Маленькі люди встигли понапридумувати і понастворювати собі великих проблем, де борються з внутрішньою порожнечею та зовнішньою перенасиченістю.

Михед не уникає «слизьких» тем, як і ненормативної лексики. Він іще раз підтверджує комунікаційну модель – безпрограшну і ефективну, завжди діючу: суспільство найбільше реагує на інформацію категорій «сенсації», «сміх», «смерть», «страх», «секс».

Проте не треба думати, що тексти книги – суцільна «жесть». Зовсім ні: тут є і людяність, і навіть чудо.

Словом, «Понтиїзм» – близько 200 сторінок авторської майстерності та нерафінованої реальності. Що у ній об’єктивно, а що суб’єктивно – читайте і вирішуйте самі. І хай не відлякує вас палітурка!)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віра Агеєва (джерело: Українська служба Бібісі)

Понтиїзм можна назвати антирелігією.
Коли релігія, за визначенням, об’єднує, то понтиїзм людей натомість роз’єднує, руйнує зв’язки, розхитує довіру до світу як чогось одвіку даного. Ця антирелігія без божества позбавляє будь-якої надії.
Світ у тотальній кризі, причому найбільше гнітить те, що апокаліпсис виявився якимось понуро-веселим і цілковито безпам’ятним.
Хаотичність приреченої дійсності автор намагається підкреслити ще й "атомізованою", уривчастою манерою оповіді, нанизуючи маленькі роздрібнені епізоди. Коли це й казки, то вочевидь не для дітей.
Сучасний Содом, як і завше, постає зі ... [ Показати всю рецензію ] споневаження моральних засад. Людство опиняється на великому засміченому й брудному торжищі, де все залучається до процесу товарообігу, навіть кохання, материнство, мистецтво…
Ряд можна безкінечно продовжувати. А засобів споганити все те, що було облаштоване Творцем, у сучасної людини більше ніж будь-коли. Науково-технічний прогрес, як–не-як. Тож коли тато займається сексом з коханкою, підприємливі діти встигають зняти дійство на відео і вигідно продати відповідному сайтові.
Зізнаюся, що читання антиутопій, до яких так охоче звертаються останніми роками українські письменники, у мене чомусь породжує тугу за старим-добрим реалізмом з його увагою до подробиць, фактурності речевого світу, навіть до такої архаїчної штуки, як психологічна мотивація вчинків персонажів.
У романі Олександра Михеда мені видалися все ж обнадійливими дві історії.
По-перше, коли люди зовсім божеволіють у своєму понтиїзмі, то на бунт проти нього виявляється здатен комп’ютер.
А по-друге, принаймні асфальт (одна з притч у романі саме про нього) завжди намагається зберегти сліди і зафіксувати спогади. Хоч якийсь резервуар пам’яті. Ангели відлетіли, пекельний вогонь цілком заслужено нищить гріховний Содом. Але крізь асфальт колись проросте трава.
Ось такі мінімальні підстави для оптимізму лишає ця кінецьсвітня казка.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: журнал "ШО")

“Понтиїзм” містить кілька дуже пронизливих епізодів, які присвячені війні – і саме передчуття війни вражає <…> “Понтиїзм” – це взагалі не автороцентричне письмо <…> “Понтиїзм” як збірка короткої прози дуже мені нагадує такий розкомплексований етюд із різних стилів писання та опису цілковито сконструйованої реальності” (Повний текст за посиланням: http://www.calvaria.org/presses/47)

Автор рецензії: Іван Рябчій (джерело: Сайт Видавництва Кальварія)

Про Михедів «Понтиїзм» пишуть різне. Авжеж, черговий «проєкт», де відповідь на сакраментальне запитання «навіщо?» прочитується вже у назві та на обкладинці книжки. Відрізані пальці? Не бійтесь, жоден палець не постраждав, то лише грим! Не варто вірити всьому, що бачите. Слово «понти» у назві? Ну, слухайте, це ж ще простіше! Зібрано історії про тих, хто вдає з себе того, ким насправді не є. Тобто показує іншим свої «понти».

Втім, якщо вже гратися у слова, то в «Понтиїзмі» мені вчуваються не тільки «понти», а й Понтій Пілат, і забуте нині царство Понт, яким дуже давно керували царі Мітрідати, ... [ Показати всю рецензію ] і латинське слово pons – міст, і термін «понтифікат»... Держава Понт на якесь століття здобула контроль над усім Чорним морем – певно, тому так і називалася, – але зберегти самобутність і незалежність не змогла, швидко влившись до складу імперії римлян. А Пілат, чиє мертве тіло, за легендою, несло з річки до річки, поки не викинуло до Леманського озера? Пілат, який, згідно з тим же переказом, кожної Страсної п’ятниці виходить із озера, що ним милувалися Шатобріан і Руссо, й миє руки… Оці «понтуваті» люди – хіба вони не подібні до проконсулу Риму в Юдеї, який відступив, «умив руки»? Вони лише симулякри, не здатні відкинути машкару, за якою так затишно, так приємно… Причому Сашко Михед не обмежується Україною, ні, він мислить значно масштабніше, нагадуючи мені бельгійських франкомовних письменників другої половини ХХ ст. – зазвичай дія їхніх творів відбувалася за межами Бельгії. Нині цю позицію критикують, та й бельгійська література переросла той період. Але Михед не повністю відірваний від України. У нього радше якась вигадана територія, держава-мозаїка, у дрібних фрагментах якої ми вгадуємо то Україну, то США, то Росію. «Понтиїзм, – стверджує автор, – це назва дуже жорстокої релігії, яку сповідує безліч людей у всьому світі, від звичайного філістера до президента. Відповідно, це може не мати жодних наслідків, а може й позначитися на долі цілої країни».

Згаданий бідолаха Понтій Пілат є й мостиком до письменника, про якого я думав весь час, поки гортав сторінки «Понтиїзму». Михайло Булгаков. У Булгакова є кілька повістин – «Дияволіада», «Фатальні яйця», – що дивно нагадують Михедові тексти. Саме тексти, бо рука не наважиться написати «оповідання» або «новели». Це ретельно продумані, нашпиговані кодами, сюрпризами та розгадками замальовки. Ідеї, втілені в текстах. Анекдоти. Анекдот «Лист» і анекдот «Міра». Або, радше, не анекдоти, а такі-собі суфійські оповідки в дусі Ходжи Насреддіна. Авжеж, деякі тексти можуть видатися недописаними, але це ретельно продумана дисперсність, мов позірний безлад у майстерні дослідника. Чимось ці то розпливчасті, то уривчасті, то рвані тексти нагадали мені літературний дискурс ще однієї європейської країни – цього разу Швейцарії. Ще не перекладених у нас Корінну Бій, Жака Меркантона, Моріса Шаппаза.

Михед вдало міняє машкари. У «Картині» він грається в Борхеса, у «Незалежних» перевтілюється у Дереша. Маскарад – і це правильно, адже саме в такому стані впродовж усього життя перебувають «люди понтів». Недаремно перша презентація «Понтиїзмів» відбулася у театрі – сценічний, афектований бік «проєкту» Михед відтіняє навмисно. «Видавництво Кальварія», що методично насичує український книжковий ринок отакими видовищними «проєктами» на межі різних видів мистецтва (Ерік-Емманюель Шмітт, Любко Дереш, Жорж Шарпак), прагматично зробило ставку на маскарад Михеда. Що ж, «люди понтів» клюють лише на «проєкти»…

Маскарад, а ще – війна. Звісно, куди ж без неї у наш страшний час. Проте Майдану, ПЗРК і коктейлів Молотова ви в «Понтиїзмі» не знайдете. Лише медіа-війни. Інформаційні припливи й відпливи, шалені атаки, що призводять до неврозів і розладів. «Жах із віртуальної хмари провокує реальні жертви», – каже Михед. Ми всі – ті жертви, ми всі, в тій або іншій мірі – «люди понтів», хочемо того чи ні. І Понтій Пілат миє руки в Леманському озері…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антон Філатов (джерело: “Фраза.UA”)

ногу с продвижением Украины на первые полосы авторитетнейших мировых изданий, выстроился полк «опатриотившихся» художников, которые стремятся на этой волне попиариться. Манипуляции в этом плане выходят далеко за рамки здравого смысла. Нередко приходится слышать заявления в духе «в своём творчестве я предсказал революцию...» или «в моих работах есть предощущение теперешних событий, ведь написаны они были ещё задолго до...».

Сегодня подобных «пророков от искусства» встречают уже не с распахнутым интересом, а с въедливым подозрением. И правильно — ведь на поверку лишь некоторые чувствуют пульс ... [ Показати всю рецензію ] эпохи настолько точно, что смогли заблаговременно предсказать сердечный приступ, который пережила наша страна в начале года.

К последним осмелюсь причислить Александра Михеда. Его сборник коротких текстов «Понтыизм» — словно фотосессия УЗИ, на которой различимы силуэты тех или иных событий, которые на момент написания были ещё в зачатке: информационная война, революция, гражданские противостояния...

Апокалиптическая атмосфера книги пугает, так что не хочется верить, что в ближайшее время сбудутся и более глобальные трагедии, описанные в «Понтыизме».

Лейтмотив книги — понты, в которые человек верует в течение всей своей истории. Состоит она из 25 текстов самых разных стилей и форм. Каждый из них называется односложно, как концепт: Реклама, Идолы, Кровь... В каждом из них так или иначе фигурирует слово «война», которое расшифровывается по-разному.

Концепция книги напоминает выставку современного искусства, которые заведено сопровождать многословными текстами с объяснениями, что и зачем здесь изображено. Усиливает эту догадку тот факт, что Михед активно проводит кураторские проекты современного искусства.
Самому писателю, как говорится, палец в рот не клади. И причина не столько в том, что изображено на обложке книги, сколько в том, насколько стремительно развивается его литературная карьера. В прошлом году вышла его первая книга «Амнезия», которая получила высокие отзывы не только в Украине, но и за рубежом. Случай достаточно редкий, как для дебютанта. Посмотрим, каких высот достигнет «Понтыизм».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Свентах (джерело: Газета "День")

Якби «Понтиїзм» Олександра Михеда вийшов друком два роки тому, зараз би цю книжку вважали пророцтвом. 25 оповідань, які були написані в період із жовтня 2011-го до липня 2012 року про викривлення реальності віртуальністю, а також про інформаційну війну сьогодні фактично стали віддзеркаленням сучасної ситуації в Україні. Отже, те, що закладалося як моделювання художньої дійсності, зараз виглядає жахливо реалістично.

Явище «понтів» почало масово проявлятися в Україні ще в 1990-х. Але сьогодні це — гіпертрофований прояв власної значущості, що майже завжди є «гарною міною при поганій грі», уже не ... [ Показати всю рецензію ] на рівні криміналітету, а на рівні держави. Фейкові новини і понти стали підміняти дійсність. «Основа «Понтиїзму» — це відчуття реальності, яка змінюється. Реальність, яка немовби віддаляється від повсякдення, перетворюється на медіа-картинку. І ось ця медіа-картинка — один із основних сюжетів, який проходить крізь вісь книжки», — розповідає Олександр Михед. Автор характеризує своє творіння як концептуальну збірку оповідань. Усі тексти зібрані за одним концептом «понтиїзму», але кожне з оповідань також має свою власну ідею, що частково відображається у ключовому слові — назві, як-от: «М’ясо», «Бомба», «Проповідь». «Я намагався ставити перед собою різні завдання, аби щоразу дивувати читача. Наприклад, передати архітектуру вертепу словами, або написати нарис у стилі проповіді, або перенести формат сучасного мистецтва у текст», — пояснює письменник.

За словами Олександра, атмосфера апокаліпсису, яка витала в повітрі в час написання книжки (деякі екстрасенси пророкували черговий кінець світу на 12 грудня 2012 року. — Авт.), наштовхнула його на думку про війну. Але цю війну автор уявляв собі не атомною чи ще якоюсь іншою, а... повністю знятою в кінопавільйоні. «Я бачив це як, наприклад, випуски телевізійних новин, де показуватимуть розстріл людей з фальшивою кров’ю. Але наслідки цієї фальшивої війни будуть реальними і дуже болючими».

Настільки ж реальною та болюче-відштовхуючою виглядає й обкладинка книжки — на ній людська п’ятірня без двох флангів пальців, які зазвичай загинають, коли показують «козу» — знак «понтів», відтворений рукою. Зображення на обкладинці — це теж фейк, адже рука — загримована. Оформлення створено з участю сучасних митців Ксенії Гальченко і Добрині Іванова, а також фотографа Сергія Ілліна. Так автор ще раз повертає читача до концепції книжки. Анетта Антоненко, директор видавництва «Кальварія», в якому вийшла книжка, запевняє, що обкладинка абсолютно не злякала її як видавця і що образ частково відповідає змісту книжки, хоч у деяких оповіданнях є й така лірика, яку просто неможливо асоціювати з таким зображенням. «Ми пішли на експеримент. Я знала, що частина людей не візьме до рук книжку через обкладинку, але ті, хто візьме, неодмінно її прочитають», — вважає видавець.

«Понтиїзм» — це абсолютно нова книжка в плані української прозової традиції, — коментує «Дню» український письменник Анатолій ДНІСТРОВИЙ. — Це зовсім інший тип розуміння реальності. Письменники мого покоління й попередніх все ж таки більш заангажовані, ми мислимо такими категоріями, як соціальна динаміка, опрацювання і маркування реальності, топосу тощо. Натомість «Понтиїзм» — моделювання футурологічного типу. Наскільки мені відомо, Олександр захищав дисертацію, пов’язану з реаліті-шоу й ужив таке поняття, як «реаліті-роман». Можливо, його естетичні вподобання також позначилися в тексті. Пошук перетинів віртуальних і реальних світів витворює направду моторошну картину буття сучасної людини. Можливо, мій час, як прозаїка, уже закінчився й зараз — час саме за такими текстами. Вони містять більше пояснень щодо того, в якій цивілізаційній ситуації ми перебуваємо. Для креативного і вдумливого читача ця книжка стане важливою, але про масовість говорити, мабуть, не варто. «Понтиїзм» — це велика пропозиція докорінно змінити формат мислення».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анастасія Герасимова (джерело: КультПростір)

З кожною хвилиною читання збірки оповідань Олександра Михеда «Понтиїзм» все більше цікавило, коли він її створив. Завчасно подивитись на останню сторінку – означало позбавити себе певного відкриття, чи-то підтвердження істини: митці мають власне бачення світу, їм відкривається майбутнє. У випадку з «Понтиїзмом» Михеда стає моторошно: «Війна ставала незрозумілою. Від стадії активної різанини вона повернулася до інформаційної фази і точилась у випусках новин, кінохроніці та соціальних мережах. Інформаційні терористи і підпільники були куди гіршими за реальних партизан. Останні забирали щось цілком ... [ Показати всю рецензію ] конкретне – життя. Перші завдавали гірших збитків: вони винищували віртуальне – імідж та рейтинг уряду, спустошували банківські рахунки від віртуальних грошей, а найгірше – були геть не прогнозовані». Ці рядки написано 2012 року!

Актуальність тексту Михеда вражає. В кожному оповіданні є тема, яка б’є по нервах жорстокістю та брудом реальності. Начебто вигаданий віртуальний світ… Начебто. «Відос», «Підземка», «Кенгуру», «Ідоли» − з персонажами та ситуаціями, відображеними в цих оповіданнях, ми стикаємось щодня. Хтось пропускаю через себе, хтось відводить погляд, хтось назавжди зачиняється у собі. Життя аж ніяк не рожеве. Про це кожним рядком Михед нагадує читачеві. Ні, не провокує, не хоче бути месією, що розкриває очі грішникам. Просто констатує. І від цього холоднокровного споглядання виникає заперечення. Хочеться сказати авторові: «Ні, не все так погано! Люди – не такий вже й непотріб!» Сказати легко, повірити у власні слова – з кожним разом все важче.

Проза Михеда по-чоловічому жорстока. Не шукайте в ній іронії, адже сміятись нема над чим. «Соцмережі робили свою справу – давали безликим масам, схованим за аватарками, ілюзію реального спілкування. Мало хто наважувався вийти на вулицю, переконаний, що повсюдно точиться війна…» − в ситуації, коли люди втратили здатність бути особистістю, іронія та сарказм стираються разом з індивідуальністю.

Михед злий як Паланік. Інколи мрійливий та метафоричний, здатний з бруду й асфальту зліпити образ близький до поезії. Оповідання «Асфальт» так і напрошується на порівняння з «Жизнью и приключениями сарая номер XXII» Пелевіна. Звісна річ, в кожного читача з’являться власні асоціації. Проте виникнуть вони лише після того, як мине те саме зачудування від пророцьких візій письменника.

«Понтиїзм» − книга, що мала з’явитись саме зараз. Вона здатна отверезити, вразити. Це антигламур, покладений на повне заперечення національної ідеї війни і насилля. Надії, що буде краще чи інакше в рядках Михеда не відчувається. Проте є невловима ніжність до людей, мерехтливе співчуття, які нейтралізують кров і треш. Адже не на останніх тримається світ, навіть той, що починається «від точки нуль» і найбільше цінує понти.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Алексей Гвоздик (джерело: Вести. Репортер)

В киевском театре «Дах» состоялась презентация книги Александра Михеда «Понтиїзм». В культурной тусовке Михед известен прежде всего как куратор литературных проектов — человек, который продвигает тексты других людей. На этот раз аудитория может познакомиться с его собственными литературными опытами.

Книга «Понтиїзм» состоит из 25 частей. Точнее кусков. Это не рассказы, не эссе, а выхваченные из реальности эпизоды, пропущенные через строгий смысл-контроль автора. Каждый из кусков назван одним словом — «Асфальт», «Реклама», «Идолы», «Мясо», «Бомба» — и описывает какую-то свою тему: от особенностей ... [ Показати всю рецензію ] любви насекомых до обреченности героев информационной войны.

Отдельного внимания заслуживает обложка, на которой изображена «распальцовка» с отрезанными пальцами. Это воплощение «понтыизма» — антигуманистической идеологии, которая, по мнению автора, в современной Украине заменила религию и мораль. Обрезанные пальцы — неизбежность подобного способа мышления.

Несмотря на кажущуюся депрессивность книги, тексты Александра Михеда все же внушают надежду. Только для этого надо постараться воспринимать контент сборника как поэтический текст. Да, здесь нет забористых сюжетов или твердого стиля хорошей прозы. Каждый фрагмент — медитация, которую, чтобы понять, лучше зачитывать вслух.

Сочинения Михеда однозначно не войдут в анналы украинской прозы. Но это и неважно. Кажется, впервые за последние годы мы видим ситуацию, в которой пробы пера означают не откровенную графоманию, а довольно осмысленный и смелый текстуальный эксперимент. А это куда важнее регалий и почестей.

[ Згорнути рецензію ]