|
Роман для Нобелівської премії. Мала проза. Радіоп'єси : Збірка
Микола Снаговський
— ФОП Озеров Г.В.,
2014.
— 436 с.
— м.Харків. — Наклад 1006 шт.
ISBN: 978-966-8768-63-7
ББК: 81.2+85.31
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— П’єси
Анотація:
Оригінальність сюжету і читабельність ― ось одні з перших ознак «Роману для Нобелівської премії» Миколи Снаговського. Головний герой, Юрій Соловейко, постає перед нами під час найцікавіших епізодів його життя, починаючи з дитячих літ і закінчуючи поважним віком. Наче ненароком, але по-справжньому, змальовуються дитячі, молодіжні, армійські, релігійно-атеїстичні, соціальні та культурні проблеми, а також проблеми національної ідентичності, з якими повсякденно стикалися прості люди наприкінці XX ― початку XXI сторіччя.
Сюжети новел та оповідань змальовують високі почуття кохання й любові, зачіпають теми довіри між близькими людьми, боротьби за здоров’я рідних, ставлення до сиріт та напівсиріт, допомоги бідним та інвалідам.
У радіоп’єсах, які, до речі, можна легко адаптувати для театральної сцени, неповторно і жваво розповідається про долю вдови Насті та її малолітнього сина Степана під час хрущовської відлиги («Мелодія для тата») та виверти молодого капіталістичного життя в Україні на початку ХХІ сторіччя («Вольтижування асоціаціями»).
Для широкого кола читачів.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ перший
Про пригоди дорослих очима дитини, витівки Дусі-семафора, першу закоханість, несподіваний урок географії, корову, що втекла з колгоспного стада і прийшла додому, а ще…
У другому розділі ― про військові пригоди, повчальний урок друскининкайців та інше цікаве.
Сьогодні Юрко тільки-но вивчив домашні завдання, як прийшов хлопець старшої сестрички, подарував йому акварельні фарби (цілу коробку!) і пензлик до них. Фарби Юркові так сподобались! Хлопчик, мабуть, з годину час від часу нюхав їх, бо вони виявились з гарним, просто чудовим запахом. Тепер він зможе намалювати ... [ Показати весь уривок ]
сусідську дівчину Надю. А то нещодавно заманила його до кущів, роздяглась та й мовила: «Я – натурниця нівроку. Малюй!» Чим було малювати? Олівцем погано виходить: ковзає по паперу. Та й не мав при собі нічого малювального. А Надійка пропонує:
— Ну, то хоч помилуйся мною.
Юрко сам знає! Сам побачив яка оксамитова у неї шкіра, особливо у промінчиках сонця. Але хлопець злякався: чого доброго попросить обняти, ляже, покладе на себе — як учителька Ганна Петрівна приїжджого агронома у кукурудзі за колгоспною клунею. А дітей потім куди вони дінуть, коли й самі ще діти? До того ж, голодуха на селі. Юрась на це, вочевидь, і не звернув би уваги. Бо йому що? Коли їсти хочеться, наминає різні лопуцьки, пелюстки цвіту, глей з фруктових дерев, встромляє до комашника патичок і злизує потім з нього кислий сік, що залишає комашня. Сухарі ще знаходить вдома ― то хрумкає ними. А дехто твердить, що ото якраз і називається голодухою, коли господарці ні з чого приготувати бодай юшку. Хіба Надя про це подумала? Чим же дітей годуватимуть?!.
Тепер сусід ― дядько Гришко — постійно гамселить свою Ганну Петрівну, хоче знати: чому вона народила двійню? Чому дівчаток? Чому кучерявих та ще й блакитнооких? Щодо блакиті очей, то дядько Гришко даремно гудить свою дружину. Юрко сам чув як приїжджий агроном тоді, у кукурудзі, божився Ганні Петрівні, що очі у її дітей, якщо народяться, будуть блакитними, бо вона, мурликав він їй, так неповторно милується небом. А воно ж ― блакитне, чисте, бездонно високе та ще й без жодної хмаринки ― вливається до її очей. Ганна Петрівна відповідала йому: «Будуть-будуть». Юрась тоді так і не втямив чи то діти будуть, чи то блакитні очі у тих дітей будуть через те, що був спантеличений: звідки діти, коли у Ганни Петрівни й агронома не було жодного лелеки? Він чув, що дітей приносить лелека. Але як той лелека міг побачити закоханих з-поміж високого кукурудзиння?..
Одне слово, оте вовтузіння агронома і Ганни Петрівни Юрку набридло, а повсякчасні її озирання неймовірно дратували. «Ой, чи ніхто не бачить? Чи ніхто не йде?», ― приказувала вона, а сама чимдуж обіймала агронома. Хлопця полонила постійна думка: яке б вона ще питання породила, якби хоч трішечки запідозрила чиюсь присутність неподалік.
Відтак притис заховані до пазухи кукурудзяні качани та й по-качячому виковиляв з того поля. А то якби Ганна Петрівна уздріла, мабуть двійки почала б учню ставити.
Юрась Надійці стусанів давати не хоче, адже у неї таке гарне тіло, надто у сонячних зайчиках і промінцях. Дядько Гришко, певно, не бачив своєї Ганни Петрівни на лоні природи, коли та у костюмі Єви засмагала на віддаленій лісовій галявині… Ех, дядьку-дядьку!.. [ Згорнути уривок ]
|
