|
Бомжі Донбасу : (Homo Profugos)
Олексій Чупа
— LA Discursus,
2014.
— 148 с.
— (Серія: Свіжа проза).
— м.Івано-Франківськ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 978-966-97378-7-8
Жанр:
— Альтернативна історія
— Пригодницьке
— Міське
Анотація:
Очікування мають здатність не справджуватися. Особливо — очікування очевидного. А цілком очевидним видавалось би, що в період, коли доля цілої країни вирішується на територіях довкола Донецького басейну, книжка автора з Макіївки під назвою «Бомжі Донбасу» виявиться гостросоціальною публіцистикою або ж т. зв. «чорним реалізмом». Певну неоднозначність вносить хіба підзаголовок «Homo Profugos» (людина-вигнанець, бурлака), формально дублюючи назву, а по суті ‒ маркуючи текст латиною, що може слугувати своєрідним фейс-контролем на вході в романний простір. Латина немов застерігає: не все тут так просто, як видається, а отже, не варто надто покладатися на очікування очевидного.
Іздрик
|
Лінк із зображенням книжки:
|
10.
- Не знаю, как чёрт, а капец вам, хлопцы, светит. Кто такие? – бородатий, промовляючи це, рішуче наближався до мене впритул, знімаючи свою стару, місцями порвану куртку, здається, військову. Мені стало якось не по собі.
- А ви хто? – поцікавився я про всяк випадок.
- Я – Гепа, – представився головний, - а это – дружбаны мои. Мы тут мусорки держим, а вы нашу хавку тырите, сволочи. Итак, кто такие?
- Та ніхто. Просто їсти захотілося, покопалися в баках. Вибачте, якщо це ваше. Ми підемо, – я кивнув Сєрому й зробив кілька різких кроків повз бородатого, але він випростав руки, перегороджуючи ... [ Показати весь уривок ]
мені прохід.
- Погоди-ка, чё ты там лепечешь? Бендеровец, что ли? Не местные?
- Не місцеві, випадково сюди занесло.
- А откуда?
- З Івано-Франківська, – збрехав я йому, але знав, що це може пом’якшити нашу халепу.
Я вже давно не говорив нікому, що я місцевий, якщо мене питав хтось про українську. Це безглуздо, бо якщо скажеш, що ти отакий із Макіївки і говориш не російською, тебе задовбають питаннями, чого так сталося, що я цим хочу довести, кого я хочу намахати, але й після детальних відповідей на питання все рівно ніхто не вірить. Тому я волів від початку підтримувати їхні ілюзії й казати, що я звідкілясь із Заходу. Це реально допомагає зекономити час. Хоча часу в мене достатньо і немає куди поспішати, я не люблю витрачати його намарно.
- Из Франыка, – несподівано відступився від мене головний, – из Франыка – это круто. У меня бабка оттуда и дед из тех мест. Даже в детстве ездил пару раз. Красиво. В центре.
Його борода несподівано ворухнулася, і крізь неї пробилася якась жалюгідна розмазана подоба жовтозубої посмішки. Особиста гвардія, дислокована по всьому подвір’ї на випадок, якщо ми спробуємо втікати, також заусміхалась і щось забелькотіла, очевидно, згадуючи, чи вони були у Франику, чи ні, а якщо й не були, то, певно, Франик – це все-таки круто, раз Гєпа так каже.
- Ага, звідти, – підтакнув я.
- А тут чё делаете?
- Ну, бомжуємо. Пішки йшли.
- Уважуха. Мощно вы.
- Ага, постаралися.
- Класно. Ну и как там сейчас?
- Та як… Не бачите? На заробітки аж сюди-но приперлися. Там взагалі капець. А тут хоч якось…
- Ну да, ну да, – він пихато випростав спину. - Не зря же мы – Донбасс! Всю страну кормим, все как один – труженики. Без нас всей Украине хана. Только на нас держится Хохлостан.
Труженики під деревами, погоджуючись, захитали головами, мовляв, ну так, ми тут основа, стрижень, на нас все тримається – на трудягах, пашемо від світанку до заходу, присісти часу нема, ми сила, да, ми сила. Головний трудяга поклав мені руку на плече й довірливо зазирнув у очі. Я спокійно зловив його погляд:
- Звісно, всі це розуміють. У нас у Франківську знаєте як Донбас поважають? Ух!
- Шо, правда?! А я от людей слышал, что у вас чужих на улицах стреляют. Да и вообще донбасские пацаны не в почёте.
- Та ну, брешуть. Нема такого.
- Та вот и я смотрю на тебя, и думаю, что брешут, наверное. Нормальный вроде бендера, не борзый, на мове своей только упоротый. Сам в чужом городе, бомжует, зато по-хохляцки говорит.
- По-українськи, – похмуро озвався від смітника Сєрий.
- А, ну, извини, брат, извини, привычка. Не хотел обидеть. – Гєпа примирливо простягнув руку Сєрому, той неохоче потиснув її. Схоже, що бажання чинити розборки в бородатого зникло повністю, але тепер, аби не втратити авторитету серед своїх пацанів, він все-таки мусив якось нас відчитати. Коротше, показати, хто все-таки на районі головний.
- Хлопцы, ну вы все-таки неправы. Нехер на чужой территории лазить. Но вы вроде как гости, так что трогать вас не будем, хотя были бы местными – убил бы без разговоров. Но вы ж не местные…
- Так, із Франківська.
- Ну вот, видите. Идите своей дорогой, ну, то есть, нафиг отсюда и своим передайте, мол, нормальные люди тут живут, не обидят. Хорош по Португалиям шаландаться там в бэндеровщине своей, к нам приезжайте, тут работы на всех хватит. Заодно пообщаемся нормально, глядишь, и поймём друг друга.
- Ну, наших тут достатньо. Краще ви до нас, у Франківськ приїжджайте.
- Та не, на мове вашей как-то не хочу балакать. Без обид, но язык смешной да и учить сложно.
- Гєпа, ти нє прав.
- Как знать, как знать.
Усе, дискусію вичерпано: Гєпа і дружбани розступаються перед нами, і ми з Сєрим поспішно залишаємо подвір’я, поки король трудяг не передумав. При чому я голодний і злий, як собака, а Сєрий із залишками цього багатостраждального батону в глибокій кишені. Вийшовши за браму, ми відразу зриваємося щодуху бігти в бік вокзалу, який на відстані кількох кварталів. Я мов на крилах: ми дивом цілими й неушкодженими вийшли з насправді дуже серйозної ситуації, з якої не кожен дипломат подужав би вибратися.
На вокзалі ми не були трохи більше доби, але коли ми з провулків виходимо на брудну площу, яка утворилася на місці колишньої трамвайної зупинки, я почуваюся змученим пілігримом, що повернувся з далекої виправи до себе на батьківщину. Із розливайки на привокзальному ринкові лунають «Черные глаза», молоді пепси ріжуться в карти з алкашами в привокзальній кафешці, під вузьким дахом товчуться бабусі й молоді жінки з холодними після ранкових електричок руками. У повітрі пахне цигарковим димом і бензином. Я відчув себе справді як вдома.
- Ну що, Малевичу? Який район ми ще мусимо відвідати сьогодні? – Сєрий знайшов якийсь недопалок, випросив вогню в продавчині сигарет і тепер, іронічно посміхаючись, димить у високе надвокзальне небо. Я ще ніколи не бачив, щоб він палив – певно, зустріч із Гєпою стала для нього одкровенням і потрясінням.
- Сєрий, іди до біса. Якби не вони, ми би щось вартісне знайшли. А так будемо тинятися перевіреними місцями. До вечора часу ще достатньо – щось надибаємо.
Ми трохи відпочиваємо на лавах, по-братськи ділимо затверділий хліб і повертаємось назад, у камінні обійми депресивного міста.
(…) [ Згорнути уривок ]
|
