Олексій Чупа : Бомжі Донбасу : (Homo Profugos) : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ірина Роік (джерело: Буквоїд)

Будьте ви, випадковий чи все ж зацікавлений читачу, хоч тричі істориком і маючи на те підтвердження – диплома від провідних закладів освіти, я готова битися з вами об заклад, що ви ніколи не чули про Яроград, Мокричі та Чорне Місто, навіть у легендах чи переказах. А от Клаус Вагнер, місцевий поліглот, слюсар, історик та археолог, не тільки чував про ці міста, але й має докази – книгу істинної української історії, яку зачитує у справжнісіньких підземеллях, похованих під руїнами макіївського заводу, групці безпритульних, які теж чи то дивом, чи то провидінням натрапили на цю покинуту місцину. Фабула ... [ Показати всю рецензію ] доволі претензійна і вимагає від автора не тільки достовірної реалізації повсякдення жителів найнижчого соціального прошарку, не тільки спирання на історичні реалії, але й хиткого балансування між двома сюжетними лініями, які переплітаються, впливають, спричиняють і пояснюють одна одну. «Бомжі Донбасу» – це не просто історія про сьогодення, це намагання зазирнути в майбутнє, за допомогою минулого.
Починається все доволі трешово. На відміну від першої книги Олексія Чупи «10 слів» – пронизливої, сповненої туги та ніжності, що вихлюпує за тканину тексту і за межу слів, ця книга є несподіваною. Несподіваною у всіх аспектах: четверо волоцюг, кожен зі своєю історією, яку можна було би побачити у випусках новин, змагаються за право жити з такими, якими вони були раніше, і навіть з подібними собі теперішнім. Часом їх боротьба жорстока, вимушена, іноді від способів протистояння навертаються на очі сльози, але тільки від сміху – письменник анітрохи не жаліє тих, чиїм життям проживає – герої звикли ходити на загострених лезах осуду, і мимоволі протистояти світові середніх громадян, поза яким наразі знаходяться. Вони майже єдині в Макіївці говорять українською, наважуються на рішучі дії щодо нахаб та навіть змушують свідків Ієгови відкрити справжнє обличчя: «На зупинці доволі людно, на нас дивляться насторожено, не приховуючи роздратування та навіть огиди. Під каптурком зупинки сидять дві молоді дівчини з розкладкою єговістських журналів «Сторожова Вежа». Славко стоїть дещо осторонь. В ін єдиний о дягнений у більш-менш пристойні речі, і дівчата, натхненні його харизматичною зовнішністю, вирішують і з ним за говорити. Мені все чути.
- Здравствуйте. Скажите, мужчина, а вы довольны своей жизнью? Довольны нашим обществом, нашей властью?
Славко дивиться на них так важко, що мені стає страшно за цих двох молодих дур епок .
- Ні, не задоволений, – врешті відповідає він .
Дівчата так радіють потрібній їм відповіді, що навіть не зауважують його похмурого вигляду й того, що цей чолов’яга відповідає чужою їм мовою.
- И как вы думаете, почему так? Есть какой-нибудь выход?
- Не знаю. Я довго його шукаю, але не знаходжу. Підкажете?
- Мы думаем, что вам следует попробовать обратиться к Богу!
- Серйозно?
- Конечно!
- На планеті сім мільярдів людей, а він вислухає мене без черги?
- Бог всемогущ!
- Давайте не будемо сперечатис я на цю тему, Бог сильно підірвав свій авторитет в моїх очах. Я тепер іншому вірю.
- Кому?
- Калашникову.
- Это проповедник?
- Ага, проповідник. Я вірю тепер лише автомат у Калашникова. Проблеми з владою й суспільством, про які ви згадували, можна вирішити лише з його допомогою . А зі своїми проблемами я вже якось сам.
- Но то, о чем вы говорите – грех!!! Нельзя решать проблемы оружием! Наша Ц ерковь проповедует мир, любовь, ответственность в конце концов! Если вам на себя наплевать, то подумайте о страданиях, которые вы можете причинить своим родным, подумайте о доме своем , о своем хозяйстве , которые без хозяина придут в упадок! Подумайте об этом!
- У мене нема рідні.
- Как – нету?!
- Ну, так склалося, що нема.
- А квартира?
- І квартири нема. Ви що, не бачите, що я безхатченко?
- Что?
- Я – бомж.
- И что, никакого имущества?
- Абсолютно ніякого.
- Церкви на тебя наплевать »
Наплювати на них, насправді, не тільки церкві, але й усім людям, які оточують цю дивну компанію. Хоча, в принципі, ці емоції взаємні. Гнані голодом і перспективою холодної безрадісної зими, хлопці виходять на старий завод, де більш-менш влаштовуються, а потім знаходять того самого Вагнера, про якого говорилося на початку. І тут починається найцікавіше: вже випробуваний не раз жанр «роман у романі» (до речі, і самим Чупою у його «Десяти словах…») знову лучить у центр і б’є по найболючіших місцях кожного українця – історії його роду і народу. У романі Олексій провокує і тим надихає на боротьбу і встановлення історичної правди. Чи дійсно міг статися розкол між дружиною Святослава, яка, не послухавшись наказу, таємно прийняла християнство? Чи справді отак, з нічого, могло виникнути поселення, що опісля нараховувало близько 70 тисяч мешканців? Чи справді… Таких питань поставлено безліч, так само, як безліч проведено паралелей та ілюзій. На наших очах будується нова держава, фактично з нуля (вагому роль у розвитку її та процвітанні відіграє талановитий керівник), проходить певні етапи розвитку: перемогу, гірку поразку, усвідомлення та сумнів, і кінець кінцем зникає, як зникала з мап не одна могутня країна. Саме тут минувшина тісно переплітається з теперішнім: фрагмент прийняття яроградського законодавства чимось нагадує прийняття «піжамної» конституції України: « Писар розповідає легенду, згідно з якою натовп оточив Зборню і не випускав звідти делегатів майже двадцять днів, щодня ставлячи під двері для них відро води та дві хлібини, допоки радники не створили, не узгодили і не винесли на розсуд спільноти правила, за якими міщани судили би всіх, хто пішов проти Бога і братів своїх, порушивши закони міста. Врешті, схудлі й виснажені радники привселюдно зачитали свій документ, який був прийнятий товариством одностайно й практично миттєво». Стосунки влади й громадськості, які характеризуються оббріхуванням та нечесними методами боротьби: « Жоден князь, жоден правитель іноземний не надіслав навіть слова привітання непоступлив ій і горд ій Украйн і , хоч а всі чудово знали про день знаменний, бо навіть в краях далеких Украйна зажила хорошої слави завдяки купцям, що вільно торгували на Низькому. Жоден правитель не висловив поваги своєї містові, натомість у тікачі з володінь князевих розповідали дивні речі: що Ц ерква єдина Божа розділилася й існує два обряди тепер – східний і західний і з центрами у Цареграді та Римі, і що неприязнь велика межи послідовниками обидвох учень, що скубуться вони «яко пси зголоднілі за хліба шматок», але є одне питання, в якому вони на диво одностайні – питання Украйни. Владики церковні Риму і Цареграду вимагають «від митрополитів та біскупів помісних оголосити про відлучення від Ц еркви народу Украйни за закони дикі, що дозволяють перелюбство, і знищити місто, що переповнене хіттю гріховною» . Збережені тут і паралелі між героями минулого та теперішнього: останні п’ять яроградців, що несуть у собі пам´ять про славетні часи, більш, ніж трьохсотрічної держави і водночас п’ять макіївчан, можливо, останніх свідків історії, яку, як завжди, перекрутили і забули. Єдине, що в мене викликає питання, так це змалювання постатей Володимира та Ярослава, що у романі подані надто вже ідеалізовано. Тут згадується «Диво» Загребельного, дія якого відбувається приблизно у той самий час. І правителі Русі Загребельного мають відмінності від правителів, зображених Чупою. Але залишимо це питання історикам. Так само, як залишимо на розсуд народний мовний аспект, що зазвучав тут адекватно, не з надривом. Так само, як і право кожного на знання свого минулого, як запоруку майбутнього.
І не варто забувати, що це альтернативна історія України, яка цілком могла би бути, і в жодному разі вона не скасовує істини, а змушує подивитися на неї під новим кутом.

P. S. Вже після написання цієї книги, потому, як минуло три місяці, у випуску новин передали про знахідки археологів на сході України – залишки підземель, які, можливо, віком своїм сягають кінця десятого століття – часу хрещення Русі. Але поки ніхто нічого не може стверджувати, нам лишається тільки намацувати той шлях, яким нам потрібно рухатися, враховуючи усі можливі версії існування великого народу, який постійно змагається за виживання, як безпритульні, за шматок хліба та дах над головою.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іздрик (джерело: Буквоїд)

Очікування мають здатність не справджуватися. Особливо — очікування очевидного. А цілком очевидним видавалось би, що в період, коли доля цілої країни вирішується на територіях довкола Донецького басейну, книжка автора з Макіївки під назвою «Бомжі Донбасу» виявиться гостросоціальною публіцистикою або ж т. зв. «чорним реалізмом». Певну неоднозначність вносить хіба підзаголовок «Homo Profugos» (людина-вигнанець, бурлака), формально дублюючи назву, а по суті ‒ маркуючи текст латиною, що може слугувати своєрідним фейс-контролем на вході в романний простір. Латина немов застерігає: не все тут так просто, ... [ Показати всю рецензію ] як видається, а отже, не варто надто покладатися на очікування очевидного.
Книжка й справді розпочинається історією безхатченка з прикметним прізвиськом Малевич (найпростіший асоціативний ряд відразу пов’язує славнозвісний «Чорний квадрат» із символікою «чорного золота», характерною для всього вугільного регіону), що разом із такими ж знедоленими невдахами, як і він, шукає пристанища на зиму. Ці пошуки бомжівської землі обітованої дійсно могли би стати канвою гостросоціальної, реалістичної прози, роману-подорожі, роману-притчі чи панорамою життя соціального дна. Проте в «Бомжах Донбасу» вони ‒ лише преамбула, привід, претекст до основного месиджу. Та й художні засоби зображення самих героїв балансують десь на межі реалізму, антиутопії й притчі. Автор цілком вірогідно змальовує побут і проблеми безхатченків, проте їхня виняткова україномовність і внутрішня налаштованість на пошуки не лише засобів для існування, але й певної сенсовності буття надає їм прозової умовності, перетворюючи з персонажів життєвої історії на носіїв і виконавців авторського задуму.
Закинутий завод, де герої знаходять врешті-решт притулок, лише територіально виявляється землею обітованою: справжнім її втіленням є загадковий манускрипт, що його зберігає і демонструє вигнанцям персонаж із черговим багатозначним прізвиськом Вагнер. Завод, утім, ‒ лише видимість. Насправді під ним знаходяться старовинні мури, зведені на розвалинах Ярограда, міфічної столиці древньої, автентичної України, а також своєрідного схрону для рукопису ‒ єдиного документа, який про цю забуту минувшину свідчить.
Манускрипт, врешті, виявляється й композиційним стрижнем, і основним месиджем усього роману, адже це ‒ альтернативна, невідома історія України, її древній тестамент, що нібито чудесним чином зберігся й потрапив у сьогодення. Автор «Бомжів Донбасу» репрезентує цю альтернативну історію в переписах безіменного обозного писаря, не надто стилізуючи її під історичні хроніки, укладаючи цей «роман у романі» за принципом дайджеста, що стилістикою частково нагадує шкільні підручники.
Мабуть, читачі, добре обізнані з «науковими» версіями історії України, знайдуть у ньому поживу для роздумів і різного роду асоціацій, однак те, що автор використав саме прийом «роман у романі» і вибрав для його обрамлення історію безхатченків, свідчить, здається, про авторську самоіронію і спробу дистанціюватися від чергової версії минулого ‒ інакше він міг би представити її у вигляді традиційного історичного роману, зосередившись на художній достовірності власної інтерпретації минувшини. Проте автор подає історію досить скупо й ескізно, вибудовуючи лише основний каркас літопису, не акцентуючи на суперечливих деталях і без пафосу дискутуючи з загальноприйнятим баченням історії. Тим самим він надає досить широке поле і для читацьких інтерпретацій, залишаючи в тексті немало натяків та непрояснених моментів, які спонукають читача самостійно добудовувати цю дивну конструкцію й робити власні висновки.
Утім, чи насправді альтернативна історія, переказана одним із бомжів Донбасу, є основним месиджем? Чи, може, автору йшлося про ініціювання (від «ініціація») власне читацької уяви, фантазії та умовиводів? На користь такої версії свідчить сама структура тексту, набагато складніша, аніж просто «роман у романі», як це буває, коли автору йдеться про обрамлення певної умоглядної концепції засобами художнього мовлення. Багатошаровість її унаочнюється, коли намагаєшся виокремити першоджерело нашої альтернативної історії.
Спробуємо продемонструвати цю багаторівневість стислим синопсисом:
‒ невідомий безіменний хронікер із 1600-х подає історію України як історію зниклого народу, вправно вплітаючи відомі й не надто історичні факти у власний візерунок (детальний аналіз цього химерного епосу міг би провести хіба дипломований історик, і як художній твір він цілком би міг претендувати на окрему передмову); варто лише зауважити, що для автора рукопису це також історична розвідка ‒ адже писар свідчить про події, що відбувалися майже за 1000 років до його народження;
– не менш вигадливим шляхом (окрема сюжетна гілка, по суті ‒ ще одна «історія в історії») манускрипт потрапляє до рук Вагнера (персонажа, так би мовити, технічного, який, утім, має власну доволі химерну біографію), котрий прочитує рукопис зграйці сюрреалістичних безхатченків, що немовби внаслідок містичного поклику опиняються в потрібному місці в потрібний час;
– читач же дізнається про зміст манускрипту (як і про все інше) із уст одного з них ‒ протагоніста Малевича, і... Це могло би бути все, якби автор «Бомжів Донбасу» не приберіг на фінал ще одну несподіванку, розкривати яку в передмові було би непростимим спойлерством.
Проте саме цим фінальним сюжетним вивертом (доволі традиційним, зрештою, а все ж непередбачуваним) автор іще раз, уже остаточно, дистанціюється і від власного протагоніста, і від змісту параісторичних хронік, тим самим наче знімаючи з себе всю відповідальність за сказане. Він залишає нас сам на сам із хитромудрим текстом, ущільненим нашаруваннями аж до такої міри, що й справді виникає враження, ніби перед нами славнозвісний «Чорний Квадрат» Казимира Малевича.
Тут, мабуть, доречною буде згадка про древню кабалістичну практику нелінійного письма, коли літери пишуться не одна за одною, а одна на одній ‒ у результаті будь-який текст рано чи пізно перетворюється на чорний чотирикутник. Нам залишається лише вдивлятися в його непроникну, просякнуту невидимими смислами чорноту, намагаючись розгледіти кожен своє: хто ‒ темне, невідоме минуле України, хто ‒ непередбачуване майбутнє, хто ‒ похмуре, але таки не позбавлене світлих сподівань сьогодення. Сьогодення, в якому ми з усіх сил намагаємося не перетворитися на вигнанців.

[ Згорнути рецензію ]