|
Гальманах : Оповідання
Богдан Жолдак
— Факт,
2007.
— 248 с.
— (Серія: Exceptis excipiendis).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-359-175-9
ББК: 84.4 УКР 6 Ж79
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
— Міське
— Чорний гумор
Анотація:
Прозова збірка переважно про те, як дві сексуальні самотності, нарешті, зустрілися, або навпаки.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
глинопис
Жінка Тетяна стояла на морозі, навколо неї, паруючи, обертався торг. Дивувало, що він, стихійний, виник саме тут, де колись поволі миналося дитинство, а тепер минається інше, аніж молодість; чи, скажімо, зрілість, або старість, — вона мала підозру, що не помітить, коли проминуть ці періоди. Покупців було небагато, й тому можна було не відволікатися на надію швидкого прибутку, а стояти й не стерегтися, що тебе упізнають колишні колеги, особливо зручно це робити було на морозі, закутавшись з носом у пуховик. Дивно, але саме велика кількість одежі змушувала відчувати власне тіло, воно слухняно ... [ Показати весь уривок ]
корилося обставинам, якими сьогодні була холоднеча. Навколишні продавці вже позвикали один до одного поглядами і тому не нервувалися на можливу міліцію чи блатоту, а обмінювалися багатозначними, зичливими кивками, сподіваючись, якщо хтось щось і продасть, то це буде починайлом для їх усіх.
Тетяну трохи дивував парадокс, що усе те, придбане колись через численні блати, борги, черги й переплати, вистраждане кожнісінькою клітиною власного тіла, тепер не викликає в покупців аніяких позитивних емоцій.
— Це щоб не збільшити на товар ціну, — почула вона раптом власний голос і посміхнулася до нього, радіючи, що таку думку тут поруч має кожен.
— Нічого, — писнув дід, із колишніх кіношни-ків, вічножива істота, — скоро самі тут будуть стояти й торгувать усім цим, ну, в нас купленим, — вимовив він заскладну, як про сьогоднішню негоду, думку.
— Коли ж ми їм усе продамо? — намагалася зрозуміти Тетяна.
— А ми будем ходити й плювать, — зрадів такій несподіваній радості колишній співробітник колишнього кінематографу, — а вони будуть ди-вувацься, чого ми нічого не берем, а на біса брать, як воно колись у нас було, еге?
Тут він умить засумував, бо з'ясував сам для себе, що, виявляється, він власним скарбом ніколи не володітиме, отже й не володів, коли виставив його отут промерзати.
Вона почала ворушити думками, пригадуючи, що в неї в хаті лишилося, аби прикрасити сьогоднішні торги, її неодчіпно гріла якась неокреслена думка, що там є, є ще якийсь товар... Лише пам'ять не бажає ту класну річ виводити наззовні, і Тетяна охоче почала грітися од неї, незавершеної — це було краще, аніж висловлювати вголос, бо з парою вилітало наззовні більше тепла.
«Ще одні рейтузи дов'язати, — знайшла додаткове подумкове зігрівання, — оце розпустити полувєра і кардіган, які класні рейтузи вийдуть».
Не для торгу вона готувалася в такий спосіб, її весь час нервозила перспектива одключеного опалення, і тому неважко було припустити, що якщо людина витримує на вулиці таку холоднечу, то вдома, аж за чотирма стінами, це буде набагато легше. Тут вона зачепилася за ще одну теплу ідею: спальник, справжній, на легкому синтапоні, навіть альпіністський — і начхать на опалення. Тетяна посміхнулася:
— Так, якщо ще поставити на паркеті намет і заховатись у ньому, то які гори? Тут набагато комфортніше, аніж в горах. От. А варити можна з бурульок.
Почувши лише останнє слово, колишній кінош-ник лапнувся за носа — адже його свого червоного він не відчував вже з півгодини. У нього в запасі був досвід натурних зимових кінозйомок, і тому він грівся од них, пригадуючи найвдаліші. Перед ним лежали розкішні старорежимні кабелі і до болю ображало, що їх — «не гівно ж якесь китайське» — ніхто не бере;не звертає навіть уваги на таке багатство, що чи в гараж, чи й на дачу, чи й хоч куди.
«Оце якби всі чесні люди взяли по цеглині, — подумав він, — та кожен би гепнув по мерседесу, то, може б, вони стали людьми? — подумав він і про тих, хто їздив мерседесами, і про тих, хто їх не мав; однак ця ідея була для нього не новою і тому не зігрівала. Особливо після думок про тих, хто керує цим домініоном. — Або хтось би рвонув атомну бомбу в тій столиці зла. Невеличку таку,
але щоб усі людоїди вивернулись», — він побачив яскравий кавал спалаху над тамтешніми обшира-ми і йому враз потеплішало.
Наступною його думкою було, що хоч-не-хоч, а таки треба нести й продавать улюбленого за все життя баяна; і од цього бурульок під його носом додалось.
Женько потрапляв на торг не випадково — він намагався встигнути до «бариг» — вищої касти торгівців, які, пробігши вранішніми рядками, збирали «піночку» з товарів, щоби потім за класну ціну виставити по своїх ятках.
«Оце, бляха, з першої ж Нобелівської премії скуплю собі весь базар», — укотре поклявся він Нобелівському комітету. Не з благодійних мотивів, а тому, що навколо лежало усе, чого йому бракувало в юності. Перочинні ножики, наприклад, або ліхтарики, ще й досі його тиснули залишки заздрощів до шкільних товаришів, які такими колись володіли.
Несподівано його погляд уперся в «колібрі», омріяну колись друкувальну машинку, ще в шостому класі, коли він безповоротно вирішив присвятити себе літературі, він мріяв про цей югославський раритет, бо вона була найпортативні-ша і дозволяла себе носити в портфелі. Однак, бувши досвідченим базарювальником, він перемістив увагу на бронзову муху поруч, із крильцями, навіть розсунув їх і приміряв туди цигарку.
— Дуже еротично, — несподівано почув.
Тетяна мало не чортихнулася, зачувши, що думки знову злітають в неї вголос — покупець же трапився інтелігентний, такого легко відлякнуть.
— Що? — ворухнув він носом окуляри.
— Кажу: дуже гарна попільничка.
— Чому?
— А вона закривається й не смердить нікотином, — жінка показала, як муха зачиняється.
— І... скільки вона «просить»?
Побалакали про ціну, і Тетяна відчула, що
втрачає торг, хлопець швидко скисав, однак заморожені його окуляри ковзнули по «колібрі», і почалася розмова: річ хороша, але в епоху портативних комп'ютерів мало доречна.
— Зате може одразу друкувати по кілька екземплярів, — не здавалася Тетяна, відчувши, що живець наживився, —до того, що ви будете робити з комп'ютером, як вам одімкнуть опалення, тьху, електрику? А, наприклад, в горах?
— Яких горах?
— Або на дачі. А ця машинка працюватиме хоч і на Північному полюсі. '
— Що, й там одключають? — ожив під своїми бурульками екс-кіношник.
— Еге, тюлені ж не хочуть платить, — надто серйозно сказав Трохименко.
— Кому?
— Білим ведмедям, — пояснив хлопець. '
— Кому-кому?
— Ну не бурим же, — несподівано засміялася Тетяна.
Нарешті Женік почув її справжній', а не базарний голос і зазначив, що він такий само, як отой пуховий платок; а коли вона струснула плечима, проганяючи холод, то він відчув отам попід запиналами й одягачками її тіло, подекуди,
— Отут? — підняла вона до нього ясні очі і здмухнула з них пуховик, що надвисав.
— Дійсно, — косився він на старого кіношни-ка і вобох зробили зусилля, аби не забурчали животи, бо вся попередня їжа там була переважно крохмалиста, підбита пісненьким чайком, а він стояв і думав, чому йому так запрагло віагри — адже в дитинстві вона була надто недосяжною для нього, недосяжнішою навіть за перочинні ножики з ліхтариками, бо тоді її просто не існувало.
— Розумієте, — говорила вона, коли вони тяг-ли нагору здоровенні пакунки з харчами, — в Житомирі було винайдено аналогічний препарат, але значно тривалішої дії, аніж віагра.
— Тобто? Багаторазова пігулка? — зрадів він, що, нарешті, знову здобував властивість жартувати.
Вона засміялася:
— Ні, наші вітчизняні ліки, вони після вживання діють постійно, на відміну від закордонних, розумієте?
— Як глиняні клинописи?
Він хотів прокласти ще якісь паралелі, але щасливо опускався далі аналогів, та так і не пригадав про що, бо пригадувать уже не хотілось, а треба було поспішати, нарізати, кришити, мазати, розкладать, ллять, заїдать і запивать усе це разом з похапливими тостами і цілком забувать про курча в духовці, вони несподівано опинилися наче в незримому пуховикові, хата стала завбільшки з нього, такою може бути дуже ніжна мікрохвильов-ка, отака, як, наприклад, буває подвійний спальний мішок на високій горі, який гріє сам по собі і за хуртовини; їм було дивно, якими вони стали
маленькими в ньому, поскидавши усю зимову одежу, обійнялися, і він ще з подивом устиг зафіксувати: її спина од дотику зросилася дрібненькими крапельками. Обоє ставали гнучкими, неначе глина, легко з'єдналась, переминаючись між двох валків-колібрі до нових клинописів, чіпляючись руками й ногами, міцна глина, масна, протерта з шамотом.
— Знаєш, — казав він їй між поцілунками, — а віагру я таки не встиг випить.
— Я теж, — засміялася вона, а потім їх ще довго веселила ідейка, а що вийде, якщо отам, на морозі, віагру підсипать кіношному дідові, може, вона б його гріла, він же й досі стовбичить там разом зі своїми бурульками.
Коли вони скинули надокучливу ковдру, то він зрадів, що не помилився — тіло в неї виявилося таким самісінько, як він його уявив уперше за цілою купою одяганок — з жовто-білої глини. Тут він помітив, що вона дивиться йому в очі ніжно, майже журно.
— Знаєш, — казала вона, — чого я в житті
найбільше боюся? Самого життя, — казала во
на серйозно, що Женікові ледь вдалося стримати
посмішку. Але, подумавши, вирішив: «А чого ж
іще в ньому можна боятись?» [ Згорнути уривок ]
|
