Лесик Панасюк : Справжнє яблуко : Збірка поезій : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Настасія Євдокимова (джерело: Смолоскип України)

У серпні у видавництві "Смолоскип" вийшла дебютна збірка цьогорічного лауреата літературної премії Лесика Панасюка «Справжнє яблуко». Можна прослідкувати цікаву тенденцію, що останніми роками лауреатами літературної премії "Смолоскип" стають чоловіки-егоїсти на чоловіки-егоцентристи: і Мирослав Лаюк зі своєю викличною червоною збіркою "осоте!", і замкнений у світі своїх квартир та пересувань Михайло Жаржайло із "безликою" "Міліцією карми", і Лесик Панасюк, котрий протягом 100 сторінок намагається переживати усе нові й нові досвіди, не пропонуючи читачу альтернативну художню реальність, а втягуючи ... [ Показати всю рецензію ] його у свою.
У передмові до поетичної збірки класик української літератури Василь Голобородько зазначив, що рядки із текстів молодого автора не можна виривати із контексту, вони завжди мають залишатися міцно прив’язаними одне до одного, що робить поезію ацитатною (на противагу Жаданівському "Цитатнику", що навпаки закликає "позичати" рядки та смисли і ставити копірайти).
У своїй же передмові до Панасюкової книжки Юлія Стахівська відразу ставить під сумнів існування Житомирської поетичної школи, але цього робити не варто, бо ж існує така кількість авторів (плеяда?), які об’єднані літературними та особистісними зв’язками, лауреатством (чільні представники житомирської поезії премійовані "смолоскипівці" – Юлія Стахівська, Богдан-Олег Горобчук, Марія Хімич, Лесик Панасюк, Оксанка Гаджій), а також внутрішнім, вродженим, властивим темпом і ритмікою свого топосу відчуттям міста жита і миру. Тому усвідомлюючи творчість Л.Панасюка у загальному літературному контексті його передовсім варто ставити не поруч з іншими 2010-ками (скажімо, поетом міста Гєником Бєляковим чи такою, яка постійно перебуває у стані пошуку рівноваги та дзену – Мідною), а на одній лінії із житомирським Б.-О. Горобчуком, зокрема.
Ліричний герой Лесика Панасюка – один, він сам по собі, навіть більше – він у цьому світі єдиний. Він – маленький "Часом я щось маленьке і кругле/ не підійти до тебе/ не взяти за руку", а світу навколо так багато, тому у автора проявляється "хапальний" рефлекс – бажання усе відчути на дотик, помацати, усе спробувати та перевірити на собі. Він постійно підкреслює свою "маленькість" і цим виправдовує власне незнання й невміння, звідси усі зменшувально-пестливі, м’які, боязкі слова. Так, поет вчиться вимовляти звуки – йому важливо за короткий вдих-видих проартикулювати всі голосні та приголосні. (Це відчутно навіть під час авторського виконання текстів – Лесику важливо донести кожну із "хвиль" у своєму верлібрі, відтворити кожен звук, що позначає початок, пік чи завершення окремої хвилі). Поет полює на щось "справжнє", а із віком сам перетворюється на об’єкт полювання. Він, безумовно, пише про те, що знає найкраще – про себе, займаючись повсякчасним самопізнанням: ходить вулицями, що не мають назв, шукає людей, які не мають імен, живе у тваринному світі та світі рослин без привязок до видових чи родових ознак. Автор переміщується від міста до природи, від вулиць, на яких він не чує власних кроків, на яких літають лише "кулі тиші" до цілковитого єднання із землею, аби віддати все, що є, застосувати увесь пережитий досвід, побачити усе, про що читав та що чув доти, переконатися, що воно існує: "потім пішов у ту сторону/куди побігла ласиця/ до озера яке майже пересохло/ риба ще хлюпотіла/ і її можна було ловити руками/риба хлюпотіла аплодисментами/ я поклав у озеро яблуко/ з яким сюди прийшов".
Якщо у Максима Рильського "яблука доспіли, яблука червоні", а його ліричний герой йде із своєю коханою по саду, він розуміє, що їхні взаємини – це любов й готовий заявляти про це світу навколо, піддаючись прекрасному почуттю та пристрасті, то для Лесика Панасюка наскрізним у збірці є шукання підтверджень самим почуттям, наявності свого саду, коли він матиме змогу залишитися із дівчиною сам-на-сам. Саме тому, поет концентрується на словах, а відразу змальовує тілесне та еротичне: "Тієї ночі/ Ми розмовляли животами і пальцями... Ти вже знала/ що навіть перший поцілунок буває двічі", "Тобі зненацька захотілось/ малювати нігтиками візерунки/ і моя спина без усіляких питань/стала твоїм полотном", "його губи були піддатливі наче тісто". Не виключено, що молодому поету йшлося про зв'язок із отим найпершим яблуком розбрату, яблуком гріха. Тоді ця збірка – це спроба очищення, пошуки виправдання собі-людині та собі-митцю, це будування ланцюжків подій, які спричинили до пізнання справжнього яблука, або ж це спроба переосмислити добре знану біблійну історію й пояснити, що оте, "справжнє", яблуко насправді було та залишається досі зовсім інакшим.
Візуально у поетичній збірці ми бачимо кожне окреме тіло тексту, і лише просвітивши його крізь індивідуально-читацький рентген – перед нами постають всі кісточки, їхні нерівності та вигини, які приховує білий папір. Поетична збірка Лесика Панасюка "Справжнє яблуко" – це кістяк зі складною будовою, це одна цілісна легенда про пошуки, така собі внутрішня Одіссея маленького поета у великому космосі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Читомо)

7. Лесик Панасюк. Справжнє яблуко. – Київ: Смолоскип, 2014

І ще один, тепер уже цьогорічний, лауреат літературної премії «Смолоскипа», представник «Житомирської школи поезії», взагалі досить багатої на лауреатів і просто яскравих авторів. «Справжнє яблуко» – збірка досить задуманих верлібрів, кожен образ яких виписаний дуже деталізовано, м’яко та послідовно. Так, ніби, читаючи, ти перебуваєш на якійсь виставці поетичних образів. При цьому Лесик Панасюк залишається емоційним – то зворушливо-беззахисним (хоча, здається, будь-який нападник пов’язне в цій беззахисності, як у меду), то іронічним, ... [ Показати всю рецензію ] навіть трохи їдким. А загалом книжка «Справжнє яблуко» – сподобається передусім любителям яскравих і самобутніх метафор.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: День)

Молодий житомирський автор Лесик Панасюк творить цікаву, ретельно прописану і статичну поезію. Він належить до активних представників наймолодшого сьогодні покоління української поезії загалом та її «Житомирської школи» зокрема. Остання хоч поки й не настільки поважна, як її прозова «сестра», проте вже щонайменш із десяток років не сходить з актуальної літературної сцени, щедро і постійно приводячи талановитих земляків на поетичні фестивалі, де зазвичай багате розмаїття літературних цікавинок: антології, конкурси та премії (про що нагадують і дві передмови до збірки Панасюка — одна від Юлії Стахівської, ... [ Показати всю рецензію ] друга від Богдана-Олега Горобчука).

Не позбавлена, принаймні на перший погляд, деякої абстрактності та необов’язковості назва «Справжнє яблуко», насправді, вельми істотна і значуща, хоч це стає очевидним, напевно, уже після прочитання останньої сторінки. Та авжеж, краще пізно, аніж ніколи. Отож, апеляція до «справжності» свідчить про віддаленість автора від суто філологічного герметизму і, натомість, пошуки матеріального вираження речей, їхньої фактури, запахів, кольорів, конкретизованих асоціацій:

Глек у білий горошок

фарба лущиться і відпадає

яблуня як глек у білий горошок (...)

Завдяки цьому всі вірші Лесика Панасюка досягають щонайменш буквальної прозорості й зрозумілості. Із другого боку, виокремлене яблуко стає ніби своєрідним експонатом, як і всі інші об’єкти творів у цій книжці. Начебто просто й іноді навіть реалістично описані, вони, проте, з усіма своїми подряпинами й контекстами, опиняються на абсолютно химерній та незвичній видноті, а відтак і дивноті теж. Стають предметами виставки, несподівано ретельного огляду. Тут уже дається взнаки й притаманна чи не всім представникам «Житомирської поетичної школи» деталізація. «Експонат» — назва одного з віршів Панасюка, вона ж є, як на мене, чудовою характеристикою цих творів та образів, із яких вони складаються та які минають повз читача повільно, як на екскурсії виставкою...

Бобри сточили нас

і загатили річку

лежимо слухняно у воді

піднімаємо рівень води

зупиняємо течію

А скільки із нас

можна було б зробити

інструментів тепла (...)

Цей «музей» досить загадковий, що по-своєму підкреслюється трохи наївною, інфантильною манерою письма, а то й зверненнями до майже дитячого за своєю структурою мовлення («прикладав до лампи вухо / наче до слухавки / і чув як світло говорило ило ило ло»).

Завдяки цій «інфантильності» «експонатам» вдається звільнитись від сили тяжіння, а Лесикові Панасюку — віднаходити цікаві й оригінальні образи, порівняння та асоціації. Що, зрештою, й відрізняє добре підготовлену експозицію, виставку від сухого (хай і детального, переконливого) переліку чи ряду об’єктів.

Предметні, детальні, статичні та оригінальні вірші в «Справжньому яблуку» цілком логічно оформлені як верлібри. Саме ця форма метричної композиції тут пасує найкраще, забезпечує належну кількість повітряного простору між об’єктами. І хоч вільні вірші Лесика Панасюка й не надто музичні, динамічні чи стрімкі, а радше навпаки — вони все одно емоційно наповнені, а це вже свідчення чи бодай анонс майстерності. Речі, предмети, факти промовляють часто навдивовижу проникливо:

Твої сови

сови твої

посідали на яблуневих гілках

Я ще довго тобі шелестітиму

або й так:

Позбав мене невинності

і тоді їдь у свою Латвію

ти скажеш Литву

а я скажу один хрін

мені все одно

яку країну ненавидіти

(...)

Залюби

відкохай

і тоді їдь

у свою Естонію.

Отже, якщо вам до смаку і до настрою поезія уважна, медитативна, в якомусь сенсі урівноважена, але й не занадто міцно укорінена в традиційні формулювання, легка, немовби відпружена, — книжку Лесика Панасюка «Справжнє яблуко» ви, швидше за все, прочитаєте із задоволенням.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василь Голобородько (джерело: Буквоїд)

Ці вірші не можна цитувати, тобто не можна виривати із тіла вірша окремі рядки, щоб цитувати, ба якщо виникає потреба в цитуванні, то треба наводити увесь вірш.
Тому ця поезія принципово антицитатна, нарешті вірші повертаються до свого питомого призначення.
Хіба мало в українській поезії книжок складених із суцільних цитат, тобто автор пишучи вірші має насамперед на увазі цитування його заримованих трюїзмів у перспективі, читачами, критиками, вчителями!
Колись один поет назвав свій збірник «Цитатником», очевидно висміюючи такі настанови авторів попередніх поетичних збірок.
Ці вірші являють ... [ Показати всю рецензію ] собою приклад звільнення від риторики, повернення до образності, як домінантної властивості поезії.
Вірші повертаються до своєї відвічної суті, звільняючись від зовнішніх ознак поетичності.
Варто також зазначити, що ці вірші дуже енігматичні, тобто один якийсь певний смисл не викристалізовується у свідомості читача наприкінці дочитаного вірша.
Цьому не варто дивуватися, адже і кожен комунікативний акт не є адекватно зрозумілий для обох його учасників, така вже природа людської комунікації.
Вірші нагадують музику, яку не можна вербалізувати, а тому й неможливо процитувати.
Колись Верлен вимагав від поетів, щоб у віршах було більше музики, хоча ту вимогу багато хто з поетів розуміє, як наспівність, всілякі фонетичні штучки: асонанси, алітерації, дотримування класичних розмірів, хоча насправді він вимагав звільнення від риторики, яку називав "літературою", та посвяти поета образності, через яку висловлюється невимовне, як у музиці.
На початках поет у своїй творчості є суб´єктом полювання на світ: справжня жінка, «справжнє яблуко», справжня дружба, але непомітно – з віком – поет сам перетворюється на об´єкт полювання – тепер світ полює на поета.
Реалії у цих віршах існують виключно для поезії, а без віршів – світ порожній і холодний.
Прикмета цих віршів – розсипаний у багатьох віршах панерос – в усьому присутня кохана людина, світ стає олюдненим, ба навіть рідним.
Глибина ситуації витворюється, тобто відчувається те, що міститься за позірно ясними образами.
Ці вірші приємно читати, не знаю, чи кодифікована у науці про рецепцію художніх творів ця категорія, але мені самому – пересічному читачеві – було приємно познайомитися з віршами цієї збірки.
Повертаючись до початку мого слова до книжки та щоб не забирати багато місця на сторінці, відсилаю читачів до моїх улюблених рядків – читайте усю збірку!

[ Згорнути рецензію ]