|
Священна книга гоповідань : оповідання
Павло Коробчук
— Фоліо,
2014.
— 218 с.
— м.Харків. — Наклад 1500 шт.
ISBN: 978-966-03-7028-9
ББК: 84(4УКР)6
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Бойовики, екшн
— Авторська проза
Анотація:
Павло Коробчук - один із найцікавіших письменників молодого покоління, автор п'яти поетичних збірок та одного роману, лауреат багатьох конкурсів та літературних слемів. Його твори перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською, білоруською, словацькою, російською мовами. Народився й виріс у Луцьку, мешкає в Києві.
"Священна книга гоповідань" - історія життя трьох братів, які потрапляють у парадоксальні кримінальні та вуличні перипетії: викрадення дітей, махінації з нерухомістю, торгівля внутрішніми органами, пограбування банку і товарного поїзда, підробка наукових ступенів, підпал будинку, парламентські вибори, розгін Євромайдану, тощо.
Ця книжка - своєрідний реквієм за гопниками. Книжка про віднаходженя релігійності, про фікцію "своєї землі", про кризу середнього віку, про примирення зі старістю, зрештою - про любов.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ЧЬО
«що», «де», «коли»
Жили собі за тридев’ять понтів три пацани.
Багатьом дітям батьки дають подвійні імена. От і цих обох пацанів звали подвійно: Іван-Іван. Третього теж. Вони нази вали одне одного скорочено, щоб не заплутатися. І-раз, І-два, І-три. Як вальс.
Пацани завжди ходили навприсядки, бо настільки звикли сидіти навпочіпки, що розівчилися розправляти свої коліна, немов крила. У майбутніх дипломних роботах антропологів можна стверджувати, що на прикладі цих Іванів відбулася зворотна еволюція. Тобто люди знову еволюційно попрямували в сторону плазунів. Попрямували навприсядки.
У ... [ Показати весь уривок ]
них був один мозок на трьох. Тобто всі, хто з ними знайомився, завжди приходили до висновку, що в черепі кожного з трьох Іванів була лише третина середньостатистичного айк’ю. Напевно, саме через те, що вони відчували спільність мозку, брати між собою спілкувалися короткими фразами на кшталт «чьо», «сиш», «ващє». Ці слова були замінниками слів «що», «де», «коли».
Усі двадцять чотири години доби в них був вільний від роботи час.
нара йоні
Одного ранку І-раз прокинувся від того, що кліпнув. У нього була купа ніштякового настрою, хотілося настріляти цигарок або пару двадцять п’ять коп і поділити добро з І-два та І-три. І-два та І-три прокинулися з такими ж думками про куріння, бо цигарок ніхто з них принципово не купував. Башляти за курло заборонено умовним неписаним кодексом духовного гопівства. Утім, можливо, на небі існують ангели-гопники, які все ж написали такий кодекс.
На їхньому районі місця розплоду підмажорених лохів були на мазі. Коли Івани з’являлися в цих місцях, то одного жесту розпальцівкою було достатньо, щоби школярі, петеушники та інші дауни розступалися, як море перед Мойсеєм.
лошенятко довгоноге
На одній з таких «точок розборки» І-три різко підскочив до якогось чергового дауна з чубом, який носили жінки в серіалі «Санта-Барбара».
— Сиш! — поштиво натякнув І-три цьому очкозавру й скривився так, ніби щойно соломинкою занюхав васабі.
І-три ще не встиг розвинути свою промову, як хлопчина почав шарудіти у своїй сумці. Усі троє Іванів задоволено гукнули «опачя» і ніжно поплескали дауна по шиї, мовляв, «шариш, чувак».
Але хлопчина дістав із сумки не лавандос, а фотографію. І простягнув її хлопцям. На фотці був зображений закривавлений чоловік у наручниках.
— Бачите, що міліціонери зробили з моїм татом? — обережно промовив хлопець. — Мій тато — чесний бізнесмен.
Івани перезирнулися так, як пустельні ящірки ворушать поглядом у пошуку води.
— Маю до вас трьох пропозицію, — зашипів даун, — покарайте кривдника мого тата. Поламайте ноги його родині!
Івани переглянулися так, ніби збиралися негайно станцювати чардаш або пацандобль. Намальовувалася серйозна замануха.
на суд і суда нєт
Івани дали добро. За солідну суму зелені. Чесно зароблену батьком хлопчини.
Треба було після півночі заповзти в будинок капітана міліції, який, власне, і командував свого часу побиттям бізнесмена. Взяти з собою бейсбольні біти, зв’язати родину, покалічити всіх, потрощити апартаменти.
Нюанс був у тому, що подвір’ям вільно бігав здоровезний агресивний пес, плюс — у шухляді, поруч із ліжком міліціонера, лежав пістолет, плюс — будинок моніторили кілька камер відеоспостереження.
Пса не було в будинку лише один день на тиждень, міліціонер кудись забирав його з собою на цілу добу. Замовник-даун розказав, коли саме собаки не буде вдома. Івани зібралися їхати на розбій саме в той день.
Хлопці намутили в корешів біти, зробили з панчох маски, приїхали в село під містом, у якому мешкав капітан міліції, і до ночі перекантувалися в лісі, може, суниці там збирали, невідомо.
пес
Брати тишком перелізли через високу цегляну огорожу, швидко пробігли до стіни будинку, оминаючи відеокамери.
Залізли в підвал через невелике віконце. У повній темряві навшпиньки протиснулися до сходів, що вели з підвалу в коридор дому.
Але раптом хлопці почули автомобільний шум і завмерли. Шум наблизився, автомобіль затих. За якусь хвилину ворота зі скрипом відчинилися, й тачка заїхала на подвір’я.
Пацани принишкли ще більше. Брати голосно ковтнули горлом.
Почувся чоловічий голос:
— Сходи побігай, Барсику!
Дверцята автомобіля відчинилися, і гопники почули тупотіння й хекання. Щось кілька разів радісно басовито гавкнуло.
Івани по черзі голосно ковтнули горлом. Вийшло три ковтки. Як вальс.
не біти, а лопати
За кілька хвилин очі пацанів призвичаїлися до темряви. У підвалі були кілька виямок, де ще не поклали підлоги, всюди розсипаний будівельний пісок, очевидно, підвал будинку ще облаштовувався. В кутку стояли три лопати.
Хлопці й зрозуміли, і відчули, що впродовж тижня (а саме стільки днів Барсик буде вільно гуляти подвір’ям і принюхуватися, чи нема часом поблизу гопівського м’ясця, щоб собі відкромсати шматочок) їм звідси не вибратися. Зрозуміли вони це телепатично, адже в них на трьох один мозок, який особливо потужно працює в екстремальних ситуаціях. А відчули вони це одним місцем (не трьома), бо, як і мозок, у критичних умовах дупа в них теж була одна.
Хлопці ринулися до лопат. Вони вирішили зробити підкоп через піскову виямку на підлозі, щоб покинути геть цей нічний будинок.
І-раз працював із натхненням, він докопався до глибини свого зросту, потім його змінив І-два. Що таке глибина людського зросту — їх зараз не переймало.
На викопування ями зростом І-раз пішло близько години, тож вони прикинули, що для того, аби докопати хоча б до дороги за територією будинку, треба витратити більше доби. І це якщо працювати в три зміни. Отже, приблизно п’ятдесят іванових зростів треба було прокопати, щоб виритися за цегляну огорожу.
Поки вони копали, на їхньому шляху траплялися триголові хробаки, недопиті пластикові стакани, срібні цвяхи, трухляві дошки, царські копійки (які пацани рефлективно клали собі в кишені), кістки мамонтів, коріння араукарії, касета з написом «Дискотека Аравия».
За двадцять годин мовчазного копання вони виснажилися, одяг і шкіра облипли шматками чорного ґрунту. Їм не було чого їсти, вони навіть доїли останнє насіння, яке І-три завжди носив у себе в кишені біля серця. Але хлопці все ж докопали дві третини від запланованого. Половина підвалу була встелена землею, яку доводилося виносити з тунелю.
У підвалі було чути, як пес гарчав на вулиці на кожного перехожого, що тинявся за огорожею. В тунелі вже можна було говорити без стрьому, що хтось із будинку їх почує. І тому вони все частіше промовляли один до одного схудли ми обличчями — «ващє».
колектор
Раптом лопата І-раз натрапила на щось тверде. Це була бетонна стіна. Її треба було проламати. Хлопці знайшли під однією з земляних купок у підвалі дрельку. Вхід до тунелю їм довелося прикрити дошкою, щоб шум не проходив крізь шпаринки й стіни в будинок, де господиня саме готувала
смачну страву для свого коханого чоловіка. Дрелька впоралася зі своїм завданням, а гопники догнали, з яким інструментом варто ходити на розбірки.
В один із моментів сверління пацани вивалилися в бетонний коридор…
Настільки сирий запах, що в Іванів почали випадати волосинки з ніздрів.
Такий лункий коридор, що гопникам здалося, що у їхні голови вмонтувався типовий алкогольний будун.
Безліч перекручених труб, в яких невідомими мовами буркотіли привиди і телепати.
Докопалися…
Пішли у світлий кінець коридора.
Довелося йти довго — добру годину. Тобто погану годину. На стінах і трубах пацанам зустрічалися написи на кшталт «демократія перемогла дерматит, а комунізм — кандидоз».
І знайшли Івани в кутку купу якогось напівбомжацького одягу. І почали вони перевіряти кишені на наявність (одягові ж не скажеш — «ану папригай»). І в кожній кишені валявся дріб’язок. І набили хлопці свої кишені жменями монет. І прошкували вони в мирі далі. І був день другий, просторіший.
(Ось як виглядає шлюз до раю гопників).
Зрештою, коридор звузився, в ньому з’явилися розгалуження, і він переріс у вузький колектор з купою дрібних труб. Так, ніби хлопці весь час йшли в кінець якогось гостряка, як три кроти в бетонному тупику, який не можна буде проламати. Так і помруть.
Але на черговому повороті пацани помітили каналізаційний люк над головою. Підсадили один одного, поповзли нагору. І-раз відсунув люк і побачив, що вони потрапили в шумне людне місце.
Спортивні костюми Іванів зацофалися землею, на обличчях стирчала щетина. Пацани дві доби не стріляли цигарок і не збивали бабло — зголодніли до своїх вуличних зваб. Крапаль приханурилися.
Гопники випасали місце, куди приканали. Вони стояли посеред ринку. Всюди були лотки з сотнями симулякрів одягу.
Із рупора на стовпі лунав вальс. [ Згорнути уривок ]
|
