|
ВІЛЬНИЙ СВІТ : роман-обрис
Тетяна Белімова
— Клуб сімейного дозвілля (КСД),
2014.
— 272 с.
— м.Харків. — Наклад 6000 шт.
Жанр:
— Друга світова
Анотація:
З українською історією непросто. З нею не можна на "ти". Вона, історія, не любить фамільярності. Але її треба оповідати і краще за все у особах. І розпочати можна так: жили-були три сестри... Проте казки не буде. Буде лише сувора дійсність. Існуватимуть родини, яких нещадно переламає колесо війни. Єфрем і Георгій - дві долі, два життєвих вибори, два способи мислення й існування.
Вільний світ існує, чи це лише вигадана і приємна метафора?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Було три сестри… У якомусь іншому житті. Вона – Нюся – старша, Поля (бідна, маленька Поля, приречена від народження страшною фатальною вадою серця) – середня, і Клава – найменша. А ще був брат – найстарший, найулюбленіший (у тата – у мами – у сестер – бабусь – дідусів, бо ж один) – Жора. Чому був? Він і зараз є! Він же десь є?
Але Поля померла… Це сталося рік назад. Її маленьке хворе серце просто не витримало (вона так і сказала перед отим останнім своїм віддихом: «Нема сил терпіти… серце вже не може…»), але перед цим були оці страшні слова… нагромадження слів. Слова, які окреслювали невідворотній ... [ Показати весь уривок ]
вимір долі кожного з них…
Те, що Поля – не така, те, що вона «бачить», відчуває і проказує те, що – лише – має – бути, про це незабаром дізналися всі тут, на маленькому Трухановому острові.
- Не можна ж так! Люди добрі! – мати підпирає двері (це вона так не пускає чергового «відвідувача» до Полі).
- Тю! Та я ж не за «просто так»! Я ж віддячу…
- Нехай, мамо… Пустіть його… Я все йому скажу…
Маленька зіщулена постать Полі на ліжку. Вона жестом підкликає до себе Клаву і дає їй декілька цукерок, які отримала від «відвідувача». «Поділися з Нюсею!» – вичавлює синюватими губами вона. І Клава швидко перебігає до іншої кімнати, де Нюся під вікном на лавці із незмінною книжкою («На й тобі! Поля дала!»). Із сіней долітають приглушені благання матері (знову просить облишити її дочку, не мучити смертельно хвору! дати дожити у спокої!), схлипування «чужого» дядька (аж так розчулився подробицями його дитинства, яких ніхто не міг знати, звідки ж їй відомо? їй? скільки там їй років? чотирнадцять? чи Поля щось «сказала»? страшне… невідворотне…)
Полі завжди погано після «цього». Біля її ліжка мати. Вона благає Полю «не приймати» («Доню! Просю тебе!»). Але Поля лише посміхається у відповідь. Вона гарна тою білою безкровною, ніби вкрай напудреною, матово-порцеляновою красою, яка властива сердечно хворим. І ця виняткова блідість у поєднанні із великими карими очима й в’юнкими кільцями темного волосся додає щось демонічне, казкове до її зовнішності (якби ж не ці вічно підсинені вуста, хрипкий придих, який округлює рот у пошуках повітря, ніхто б і не завважив, що це смертельно хвора дівчинка), змушує оцих всіх зайд, гультяїв, просто цікавих і незайнятих виживанням, валом валити сюди, до неї, аби почути «суд» чи «присуд» долі. [ Згорнути уривок ]
|
