|
СКІФІЯ-21 : альманах
Олександр Апальков, Богославский Марк, Оленіна Олена, Денисенко Марина, Ольшанська Євдокія
— Склянка Часу*Zeitglas,
2000.
— 144 с.
— (Серія: Альманах "СКІФІЯ").
— м.Канів. — Наклад 300 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 966-7168-37-5
Жанр:
— Проза
— Есеї
— Альманахи
Анотація:
До першого випуска альманаху увійшли прозові та поетичні твори 20 авторів України та Росії.
В редакції ще можна придбати це раритетне видання, післяоплатою 50 грн.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Каждою ночью, особенно теперь, когда начали таять снега задворков, он звал в свои сны её. Ту, теперь далёкую, а ещё недавно такую близкую Марийку.
Простая дивчина с глазами озера, невысокая Марийка из Межгирия...
Как она запрокидывала голову, пуская волосы текучие по её молодым плечам. И солнце глядело на неё, выходящую из их близости.
Та осень, с калёными, как воспоминания, колючими и прекрасными листьями клёна.
Тогда ему хотелось петь, писать стихи, прыгать, стать кем-то великим — для неё.
Она же говорила тем вкрадчивым, словно половодье, голосом.
— Нi, Cтефанику, спершу треба прислужитися ... [ Показати весь уривок ]
батькiвщинi. Час вимагає нашої молодостi.
Из-за неё он записался в УНА, из-за неё он был кристально чист и предан.
— Ми не можемо вiддатись своєму щастю, коли страждає країна, — всё ещё звучали её слова в нём, будоража чувства, обостряя обиду, — ну поберемося ми, ну наплодимо дiтей, а що далi?
Теперь он звал её в свои хотя бы сны.
Осенью Марийку послали в Германию. На дискуссионный форум молодёжи. Вернулась она бледной. И эта бледность, злой тенью месяца уже не сходила с её лица. До самого Рождества. Потом вдруг приехал некто Ганс, рыжий волос, рыжая борода из-под рыжих ушей и выцветше-голубые, как у старого пропойцы, глаза. Марийка уехала с ним.
—Досить, Стефанику, — сказала она, торопясь в подборе слов, не глядя на него,—досить! Все це дурницi-омана. Добре для тих, хто нiчого, окрiм власного подвiр’я, не бачив.
Говорила она, рассматривая себя в отражении тихой, уже стывшей реки. Слова нестройно падали, падали на воду.
— Нiхто, нiхто, Стефанчику, нiколи не буде носити анi шароварiв, анi френчей стрiльцiв. Свiт змiнився. Cеред німаків мені начебто хто очі промив: я раптом розчула фанатичні інтонації моїх земляків-пропагандистів. Затхлий душок… Невже від цих людей залежитиме майбутнє України? Запитувала я себе. Озирнулася на вихолених німецькьких візаві, а в очах їхніх іронічна посмішка щодо нас — скіфів. Мені зробилося ніяково, соромно. Немає дороги назворот. Ми втрачаємо роки лише. Наша дружба, зви це як хочеш, вже пам’ять. Я просто не хочу скнiти у цiм, — она обвела синью глаз небо, землю, его, — у цiм безвиходi. Пам’ятаєш, ти розповідав колись, що хотів би написати про скіфа, котрий просто їде степом. Тим диким полем. Напиши. Роби бажане. Прощавай, Стефанику. Але ж не забудь, що двадцять вісім років скіфи володорювали над Азією, — писав ще Геродот, коли не помиляюся, — і вся країна через їхню пихатість та недбайливість зубожіла. Скільки заманеться займалися ті скіфи здирством, як раз тим, що тепер зветься рекетом. По всій країні вони відбирали все, чим володіли навіть злидарі… І нграбувавши всласть, пішли. Пішли сюди, — она ткнула дрожащим пальцем с серебряным колечком в Стефанову грудь, словно хотела сказать: « в душу», — и тут вони залишилися назавжди. І все їхнє золото, зброя, бандитський досвід перевтілилося тут у скромний інвентар, як кажуть німаки… Не сердься.
И она ушла. Не оглянувшись...
О.Апальков, стор 69. [ Згорнути уривок ]
|
