|
23.01.2015
Автор рецензії: Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ
(джерело:
газета «День»)
Канівський літературно-мистецький журнал «Склянка Часу» продовжує тішити читаючу публіку завидною регулярністю випусків та новими ідеями. Ось і наразі світ побачили водночас аж два зошити: чорний та білий. Білий — звичне число «Склянки» (№17-18). А під чорною палітуркою із золотим тисненням — несподіваний до нього доважок під назвою «СКІФІЯ-21».
Два блоки, майже півсотні авторів, тексти українською, німецькою, російською, добротне поліграфічне виконання укупі з оригінальною ідеєю редактора та видавця Олександра Апалькова присмачити все це скіфським колоритом народило доволі таки їстівний «літературний ... [ Показати всю рецензію ]
бутерброд».
На відміну від попередніх «тематичних» чисел, які були присвячені пам’яті поважних класиків Пантелеймона Куліша, Бориса Чичибабіна, Льва Копелєва, нинішній «скіфський» випуск «Склянки» виглядає до певної міри розхристаним і навіть вразливим. Фривольні пригоди такого собі стовідсоткового вуйка Стефана Мандюка (чого варте прізвище!) із повісті пана Апалькова можуть навідліг шокувати цнотливих ревнителів національної гордості. Ще б пак, головний герой ставить собі за мету не зібрати в рекордний строк високий урожай пшениці, не побудувати нафтотермінал, не заснувати банк, не навчитися випускати дешеві й добротні авто, а ввійти в Книгу Гіннесса, погодившись на абсурдну пропозицію проїхати потягом через усю Україну й… переспати на кожній станції з незнайомою жінкою.
Можна сміятися, можна плакати, можна критикувати повість зокрема й увесь журнальний блок у цілому, але якщо покласти руку на серце й запитати: а чи не самоїдством займаємося ми в переважній своїй більшості останнім часом? Чи не ми самі винні у власних бідах та негараздах? Чи не пора вже облишити тицяти пальцем у «клятих» росіян (американців, поляків тощо) а, засукавши рукава, братися гуртом за толоку, щоб збудувати врешті-решт омріяну Всеукраїнську Світлицю, в якій би ніхто не смів гвалтувати наших жінок, класти ноги в чоботях на наш стіл, вихоплювати дрова з нашої печі, частуватися нашою їжею, смакувати нашими напоями і за те шпурляти нам межи очі жалюгідні зелені папірці?!
Явна провокативність образу, відвертий ляпас, що його відважує автор українській наївності, лінощам, бундючності та самоїдству, буде явно не до шмиги тим, хто розпізнає в головному герої повісті себе. Надто ж тим, хто, вслід за ним, уже нагострив лижі, аби чкурнути з цієї «безперспективної» країни світ за очі. Навряд чи вони збагнуть, що автор, попри неприхований сарказм, усе ж залишає їм шанс. Недарма поруч із вагоном, у якому мандрує українськими просторами Стефан, час від часу з’являється віртуальний і таємничий вершник, про якого відомо лише, що він — скіф та ще те, що скаче він додому. Автор повісті ніби під’юджує Стефана: ось вона, мить істини, зберися духом, припини бути «мандюком», відчини двері тамбура, зроби крок. Схибиш — скрутиш в’язи, так то й так, а поцілиш — опинишся на коні (місця вистачить для обох) і скіф допоможе тобі дістатися батьківського порога.
Та бракує сили Стефанові. Не вистачає мужності. Він легкодухо дозволяє потягу, а потім і літаку перенести себе в чужі краї. Не скіф він. І навіть не предок скіфів. Коріння підрубано, зв’язки втрачено, двері тамбура міцно замкнені, у серці кволість. Бліде лице головного героя за вагонною шибкою віддаляється від нас усе далі й далі…
Якби я був коректором, я б одіслав Олександру Апалькову примірник його часопису, рясно почерканий червоним фломастером. Якби я був редактором, я б забракував третину всіх опублікованих у здвоєному випуску текстів. Якби я був книготорговцем, я б узяв не більше 100 примірників цього претензійного часопису, і то — під реалізацію.
Але я всього лише читач. І головне завдання, яке ставить перед собою кожен часопис, — не залишити мене (тобто читача) байдужим — «Склянка Часу» виконала. Не важливо, що я відчув: втіху, обурення, лють, зневагу. Важливо, що блок із двох зошитів — чорного та білого — після прочитання я поставив собі на полицю. Туди, куди останнім часом я ставлю все менше й менше часописів.
Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ, «День»
Рубрика: Культура [ Згорнути рецензію ]
|
