Іван Корсак : Перстень Ганни Барвінок : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ (джерело: Газета День)

Іван Корсак представив роман «Перстень Ганни Барвінок»
У цій історії, здається, все зрозуміло: був Пантелеймон Куліш — особистість виняткової творчої активності, амбітності, сміливих задумів, подеколи злостивості й контроверзійності, — а ще він мав дружину, котра залишилася для нас у його тіні, — у дівоцтві — Олександра Білозерська, а в літературу увійшла як Ганна Барвінок. Кулішева вулканічна енергія, яка породила цілий корпус текстів (їх вистачило б і на кілька літературних біографій), його неприборкане бажання скрізь та всюди бути першим і єдиним носієм істини, непогрішним судією всіх та кожного ... [ Показати всю рецензію ] — і, гадалося досі, пригнічена могутньою чоловіковою індивідуальністю, хронічно ним зраджувана, затуркана, безхарактерна дружина, котра писала вже тоді глибоко старосвітську етнографічну прозу, що є на сьогодні безнадійним літературним анахронізмом.
Ми живемо ніби в полоні міфів і стереотипів, здебільшого не усвідомлюючи того, й передаємо їх, немов естафету, прийдешнім поколінням. Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми й різні ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було огорнуто непрозорим запиналом, і ми мали про нього якісь дуже туманні уявлення. Будь-яка спроба щось довідатися з фактографії взаємин їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим, дуже багато творчих мотивів та вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами.
Коли стали доступними читачеві такі тексти, як «Кохання в житті Шевченка й Куліша» Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), «Романи Куліша» Віктора Петрова, його ж «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки...» та «Урваний роман» Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма подробицями його сімейного життя та адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася напрочуд цікава книжка «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» Євгена Нахліка, в якій мовби підсумовано цю тему й «закрито» її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази і популярних у сучасній психології теорій на зразок Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи — взагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи просто знехтуваною. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії сухо аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причинно-наслідковому зв’язку й докладно аргументовано документами.
Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї «все вже написано» (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, яких не зауважили його попередники в темі. Звісно, тут маємо другий варіант.
Коли читаєш «Перстень Ганни Барвінок», то з’являється відчуття, що Корсак справді добре знав не лише перебіг подій життя героїні, її твори та листи (деякі з них як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а й був також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі простежується полеміка з попередниками, особливо з ефектними тезами Віктора Петрова.
Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про саму Ганну Барвінок. «Майже рівною мірою його можна назвати і романом про Пантелеймона Куліша чи романом про «двох Кулішів» — подружжя». Це так. Несамовито егоцентрична особистість високої ідеї і патріотичного чину, Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору, аніж, власне, сама Ганна Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, який простежується, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена «Подружнє життя», де є суто жіночий погляд на описувані події, їхня оцінка жінкою, котра стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича з його романом «Зовнішній бік вітру», де також маємо окрему — жіночу — версію подій.
Отже, у романі Корсака висвітлено факти відомі, але не тільки. Бо, виявляється, на них можна глянути й з іншого погляду. І знайти там другий і третій план, непомітні поспішно-поверховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, аніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що почасти здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її до жертовності й незрідка готовності підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть відмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові...
Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була одна-єдина жінка, котра була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, безмежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, котрий недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. І епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце витонченої дівчини — здригнулося воно й від передчуття тих випробувань і того болю, що їх принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути...
Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не лише тому, що з її погляду це був мезальянс. Усе-таки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, мати передбачала, що її донька не буде за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося...
Але до одруження із Шурою Білозерською Куліш ще змушений був податися до Петербурга «на ловитву щастя і чинів». Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка із маєтку Білозерських. «Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки, щемливо виють уночі, а тут столиця, не якийсь ведмежий куток, тут блиск і розкіш, слушна нагода вхопити фортуну за хвіст...» Таж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може посприяти Кулішевій кар’єрі, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду...
Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби одружився з Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, котра з любові до нього мала би бути ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відмовила: «Никогда!» Ошелешений Куліш, здібний архітектор повітряних замків,ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашею Білозерською. Він згадав про неї...
Зрештою, відбулося весілля. Їхнім весільним боярином був Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молоде подружжя. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, досить велика тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подорож. Здається, все складалося якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (уже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у приналежності до Кирило-Мефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які їй підготувала доля. Як незабаром вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи із сарказмом пише Віктор Петров. Більш поблажливо — Нахлік. З гіркою іронією — Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глибокою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, котрій натхненно симпатизує, а й веде за неї війну одночасно на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою, і найдошкульніша з них — від Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа.
Куліш був приречений на фіаско в усіх своїх романах. Ганна Барвінок була приречена нести свій важкий життєвий хрест на ім’я Пантелеймон Куліш. Вона дорогою для своєї душі ціною перетерпіла всі його зради й цілковиту неувагу до своєї особи, перемовчала у відповідь, полишивши навіть спроби виправдатися, всі його докори. Вона таки вистояла, хоч не мала жодної надії, яка б підтримувала її, щоб остаточно не зламатися...
І тут трапилось диво. Неймовірно, але Куліш повернувся до неї душею. Легковажний зальотник, резонер і навіть демагог, який так любив розводитися про жіночий ідеал, раптом прозрів, уздрівши омріяний ідеал поруч із собою. Комічно, майже курйозно, але сталося саме так. Тепер вони були вдвох. На них сипалися всякі біди. Згорів хутір, який вони випестували, мов дороге дитя, відтак вони зубожіли до крайнього, як на їхнє становище, рівня. Сварливий Куліш розійшовся чи не з усіма українськими діячами. Він опинився майже в ізоляції. І єдиною його підтримкою та опорою залишалася дружина, котра щиро вірила в геніальність свого Куліша та його історичну місію для українського народу. Він і сам не йняв собі віри: як міг він тоді не розуміти, що доля подарувала йому в особі Олександри справді безцінний скарб?
Виявилося, що йому треба було пройти головною дійовою особою всіх цих — подекуди безнадійно водевільних — сюжетів, позбутися яскравих ілюзій невиправного доктринера й візіонера, банально втомитися від життя для того, щоб перевести подих і спокійно озирнутися навколо, а головне — глянути собі в душу. Так, людина часто може дурити й себе, затулившись від світу й від самої себе найхимернішими фанаберіями.
Корсак у романі не бере на себе ролі адвоката Ганни Барвінок і прокурора любострасного Куліша. Він, по-перше, виступає реконструктором того, «як усе було», а по-друге, пояснюючи глибинні причини й мотиви взаємин, не спокушається роллю служителя Феміди. Він прагне сам зрозуміти, чому все так складалося. Такт і делікатність автора втримує його від нудного моралізування навіть там, де до цього дуже заохочує сам життєвий матеріал. Усе-таки роман — це не байка з моральною сентенцією у фіналі.
Маючи чималий досвід роботи в біографістиці, я знаю, як складно узгодити між собою матеріал і стиль, вибудувати наративну стратегію твору. Документальний матеріал, який слугує для автора будівельним матеріалом, воднораз несе для нього загрозу того, що може «обвалитися» на автора й цілковито приховати його навіть од самого себе. Але Корсак — автор дійсно досвідчений і добре знає про таку небезпеку, як і добре знає про спокусу стати у творі утриманцем документального матеріалу, сяк-так групуючи його в художньо не перетравленому вигляді (тоді біографістика стає чимось подібним до літературного поп-арту). Письменник легко почувається серед усього розмаїття фактографії й групує матеріал у своєрідне панно. Сюжет у нього розгортається не лінійно — твір має мозаїчну композицію. Про які-небудь факти — на авторову думку, не надто істотні — згадано лише побіжно, а решта стають основними компонентами оповідання й увиразнюють авторську концепцію.
Колись Куліш, заохотивши дружину писати й побачивши її успіхи, гордовито казав: «Ти — моє твориво». У романі Барвінок, переосмислюючи їхнє подружнє життя, згадує ці слова й подумки дає йому відповідь: «То ти моє твориво, то я в тебе вкладала своє життя — від дівочих рожевих літ до літ сивих та зморщених, аби став ти, чим є: тим, що твори твої не зів’януть, не зблякнуть і через століття, і тим, чим ти зараз постав, чоловіком блудним, із серця якого злість проте зійшла до краплинки, який кається й мучиться, от тільки вголос через гординю цього вимовити не здатен; отим, що зараз переді мною зі своїм обвислим, похнюпленим і нещасним вусом...»
Але це — не вирок судді. Не знущання з немічної старості чоловіка, котрий розгубив усі палкі захоплення та прекрасні ілюзії, пережив крах багатьох амбітних прожектів і надій, однак все ж має в душі те відчуття полегшення й каяття, яке йде поруч із поверненням блудного сина. Це — співчуття люблячого серця. Це й відчуття Кулішем власної відповідальності перед українською людністю. Приблизно таке відчуття може переживати мати зманіженої, вередливої дитини, від якої можна сподіватися найнесподіваніших витівок. Не буде перебільшенням сказати, що Ганна Барвінок і стала рятівницею Куліша якраз тоді, коли виявилося, що йому вкрай потрібен рятунок. Можливість порятунку завжди була у нього в житті, але він ніби навмисне волів її не помічати...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Сидорук (джерело: сайт)

Зізнаюся: книга Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок» спонукала мене захопитися художньо-біографічною прозою. Донедавна я читала в основному романи про кохання та пригодницькі. Здебільшого це були твори зарубіжних авторів. Та останнім часом я таки повернулася до української літератури. І саме «Перстень Ганни Барвінок» був однією з тих книг, які мене вразили.
Читаючи роман, мимоволі думаєш: чому ж до нинішнього часу нам так мало відомо про цю жінку і чому автор вирішив присвятити книжку саме Олександрі? Відповідь – на сторінках книги.
Роман створений наче з низки барвистих і колоритних ... [ Показати всю рецензію ] фотографій. На початку твору перед нами постає шляхетна панночка, ще така юна і безмежно щира Олександра Білозерська, сестра Василя та Миколи Білозерських. У свої 15 років познайомилася з Кулішем, який був на 9 років старший за неї. Але її почуттів це не зупинило. Сашенька не піддалася на вмовляння ні матері, ні на оточення Куліша, які намагалося застерегти дівчину від бажання стати на весільний рушник з цим вельми амбітним парубком. Важливі сторінки, на яких ідеться, як Олександра подружилася з Шевченком, пропонувала йому їхати з ними за кордон та навіть віддала йому своє весільне віно.
Не знає людина, що на неї чекає завтра. Автор роману проводить Ганну Барвінок через неймовірно важкі(істотно – не вигадані!) випробування. Саме тут, за кордоном, її застає перший удар. Куліша заарештовують, а Сашенька втрачає дитину. Як непросто перетерпіти біль, яку завдає безжалісна доля. Лікарі ставлять діагноз, який прозвучав як вирок: вона більше не зможе мати дітей. Як важко таке пережити, не зламатись душею, …. Читаючи ці сторінки, невимовний жаль охоплює серце, адже для жінки неможливість народити дитину – це вирок, який може вбити.
Але це був лише перший удар… Хтозна, як би чинила інша жінка якась на місці Ганни Барвінок. Далі вона дізнається про нові захоплення Куліша. Але вона довідується далеко не всю правду, до неї доходять хіба відлуння. Олександра важко хворіє. В той час Куліш міняє свої пасії як рукавички.
Врешті майже усі відвернулися від Куліша, настав період, коли любов повернулася у їхній дім. А Куліш повернувся душею до дружини, нарешті зрозумівши, що той такий далекий, в уяві мальований ідеал, ось тут, поруч. Але на подружжя знову посипалися біди. Згорів хутір, вони сильно збідніли, Куліш опинився майже в ізоляції. Проте Олександра залишалась як завжди поруч.
Саме тоді він починає роботу над «своїм творивом», саме так він називав Ганну Барвінок. Хоча тут я готова посперечатися, бо хіба сам Куліш не є творивом дружини? Адже Олександра поклала власне життя «під ноги» чоловікові, служила йому як могла: переписувала його твори, піднімала власноруч господарку, щоб мати за що друкувати твори чоловіка; вмовила його продовжити роботу над перекладом «Біблії», над яким він працював 25 років, а рукопис згорів; по смерті чоловіка, саме її зусиллями видано найбільше досі зібрання творів письменника.
Автор зумів створити атмосферу співпереживання читача і персонажів твору, і тому, перегортаючи сторінки роману, я «проживала» разом долю Олександри Білозерської-Куліш. Зацікавилася творчістю письменниці, мова творів якої справді божественно прекрасна, сповнена м’якого ліризму, рідкісної образності та філософічності. Після прочитання роману з’явилося невимовне бажання знову повернутися до творів Ганни Барвінок.
Читаючи роман «Перстень Ганни Барвінок», я водночас відкривала для себе вже дещо давню епоху, нові імена, невідомий світ романістики, що має пізнавальне значення. Виявилося, що читати художньо-біографічну прозу – неабияка втіха і задоволення…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Река (джерело: Сайт)

Перше, на що звертаєш увагу, взявши до рук книгу, - на її назву. “Перстень Ганни Барвінок”. Звучить інтригуюче. Одразу в уяві постає якась романтична історія. Але ж Ганна Барвінок цілком реальна особа, письменниця, дружина Пантелеймона Куліша. Можливо, тут якась захоплююча історія?
І поринаєш у читання художньої біографії Ганни Барвінок. Цей жанр, такий поширений у Європі, у нас чомусь не набув значного розповсюдження. Тому пригадалися слова ще одного автора біографічних романів — француза Андре Моруа: “Коли ми читаємо біографію відомої людини, ми заздалегідь знаємо головні перипетії і результат ... [ Показати всю рецензію ] подій. Ми як би прогулюємося по знайомій місцевості, оживляючи свої спогади і доповнюючи їх. Спокій духу, з яким ми робимо прогулянку, позбавлений несподіванок, сприяє естетичній установці”.
Біографії Ганни Барвінок та Пантелеймона Куліша у викладі Івана Корсака - десь на стикові історичного дослідження, літературного аналізу і психологічного роману.
Заздалегідь відомий сюжет перетворюється на захопливу історію стосунків двох відомих людей ХІХ століття. Автор не лише розповідає про перипетії їх життя, а й наділяє своїх героїв емоціями, переживаннями, сумнівами. Вони постають перед читачем живими, відтак зрозумілими у своїх пошуках.
Достовірності надає часте використання листів, якими підтверджується той чи інший факт з біографії або ж демонструються душевні пориви героїв.
Проте найбільше вражає та захоплює вміння Івана Корсака відтворити найтонші порухи жіночої душі. Недарма кажуть, що зрозуміти жінку може лише справжній чоловік. Ось Олександра в очікуванні того великого почуття до молодого Панька Куліша, ось чайкою лине за “своїм дружиною” до далекої Тули, ось тужить за втраченим ще ненародженим дитям, ось переживає прохолоду у стосунках із чоловіком, а ось – не може потамувати болю від постійних зрад та принижень.
А як передано сумніви жінки: чи розвивати власний талант, чи покласти життя для служіння “дружині”? Олександра обирає останнє. І свідомо несе свою ношу, навіть попри те, що подекуди та ноша видається надзвичайно важкою і так кортить позбутися її. Не кожна, далеко не кожна жінка, а може навіть одна з мільйонів змогла б відмовитися від земних благ заради успіху чоловіка. Та ще й удавати, що всі ці жертви приносяться залюбки. Недарма ж автор словами “ти моя Галатея” називає не Ганну Барвінок, а її відомого “дружину”. Чи став би Куліш Кулішем , не будь у нього такої міцної опори? Мабуть, що ні. Саме тому, на мою думку, відомий письменник Пантелеймон Куліш є творінням своєї дружини Ганни Барвінок. У цьому мене переконав роман Івана Корсака.
Лише на останніх сторінках роману автор дає зрозуміти, що перстень — це символ усеминущості та невмирущості водночас. Недарма тут згадується легенда про мудрого царя Соломона.
Однак перстень Ганни Барвінок — це символ “незнищенної української ідеї “, символ того, що ніщо не зникає безслідно, тим паче якщо це титанічна праця , палке кохання та величезне терпіння.
І наостаток хочеться висловити захоплення мовою роману. Письменника можна розпізнати за його стилем. Справді, мова цього твору, як писав колись Микита Шаповал, “тече як річка: вихлясто, з закрутами і бічними одхилами, широкими плесами, стоїть або вузенькою смужечкою простягається”.
Відтак бажаю всім цікавого та приємного прочитання нового роману Івана Корсака.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ (джерело: Слово Просвіти)

Ми живемо серед міфів і стереотипів, переважно не усвідомлюючи того, й передаємо їх, мов естафету, наступним поколінням. Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та з історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми та всякі ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було закрите непрозорим запиналом, і ми мали про нього уявлення щонайтуманніші. Будьяка спроба щось довідатися з фактографії стосунків їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим дуже багато творчих мотивів ... [ Показати всю рецензію ] і вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами.

Коли стали доступними читачеві такі тексти, як “Кохання в житті Шевченка й Куліша” Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), “Романи Куліша” Віктора Петрова, його ж “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки…” й “Урваний роман” Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма його матримоніальними подробицями й адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася надзвичайно цікава книга “Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша” Євгена Нахліка, у котрій мовби підсумовано цю тему й “закрито” її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази й популярних у сучасній психології теорій на взір Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи й узагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи навіть жалюгідно згротескованою. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причиннонаслідковному зв’язку й докладно аргументовано документами.

Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї “все вже написано” (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, котрих не зауважили його попередники в темі. Звичайно, тут маємо другий варіант.

При читанні “Персня Ганни Барвінок” відчуваєш, що Корсак справді добре знає не тільки перебіг подій життя героїні, її твори й листи (деякі з них, як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі вчувається навіть не заакцентована полеміка з попередниками (особливо ж із ефектними тезами Віктора Петрова).

Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про Ганну Барвінок. “Майже рівною мірою його можна назвати й романом про Пантелеймона Куліша чи романом про “двох Кулішів” — подружжя”. Це так. Несамовито егоцентричний чоловік високої ідеї і патріотичного чину Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору за саму Ганну Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, котрий ми стрічали, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена “Подружнє життє”, де є суто жіночий погляд на всі описані події, їхня оцінка жінкою, яка стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича із його романом “Зовнішній бік вітру”, де також маємо окрему — жіночу — версію подій.

Отже, роман Корсака — факти відомі й зчаста невідомі. Бо, виявляється, на них можна глянути й інак. І знайти там другий, третій план, непомітні поспішноповерховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, ніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її на жертовність та незрідка готовність підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть одмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові.

Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була однаєдина жінка, яка була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, домежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, що недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. У кожнім разі, епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце благородної істоти — здригнулося воно й від передчуття тих бур і того болю, котрі принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути.

Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не тільки тому, що з її погляду це був мезальянс. Усетаки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, безпомильно вгадала мати, що не буде її донька за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося.

Але до пошлюблення Шури Білозерської Куліш іще змушений був податися до Петербурга “на ловитву щастя і чинів”. Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка з маєтку Білозерських. “Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки щемно виють в місячні ночі, а тут столиця, не вовчий куток, тут блиск і розкіш, тут можливість за хвіст фортуну схопити…” Та ж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може для Кулішевої кар’єри зробити, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду.

Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби шлюб його пов’язав із Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, яка з любові до нього ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відрубала: “Никогда!” Ошелешений Куліш, талановитий архітектор повітряних замків, ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашою Білозерською. Він любив її знову.

Врешті, ось, воно, одруження. У них бояринує Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молода пара. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, дуже поважна тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подоріжжя. Здається, все заповідається якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (вже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у належності до КирилоМефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які підготувала доля. Як незабарно вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи з сарказмом пише Віктор Петров. М’якше — Нахлік. З гіркою іронією Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глібовою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, яку натхненно фаворизує, а й веде за неї війну відразу на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою і найдошкульніша з них — од Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа.

Куліш був рокований на фіаско в усіх своїх романах. Ганна Барвінок була приречена нести свій важкий життєвий хрест на ім’я Пантелеймон Куліш. Вона дорогою для своєї душі ціною перетерпіла всі його зради і цілковиту неувагу до своєї особи, перемовчала у відповідь, полишивши навіть спроби виправдатися, всі його докори. Вона таки вистояла, хоч у неї й не було жодної надії, котра б підтримувала її, щоб вона остаточно не заламалася.

І тут сталося диво. Неймовірно, але Куліш повернувся до неї душею. Легковажний зальотник, резонер і навіть демагог, який так любив розводитися про жіночий ідеал, раптом прозрів, уздрівши омріяний ідеал поруч із собою. Комічно, майже курйозно, але сталося саме так. Тепер вони були вдвох. На них сипалися всякі біди. Згорів хутір, який вони випестували, мов дороге дитя, й вони зубожіли до непристойного, як на їхнє становище, рівня. Сварливий Куліш розійшовся чи не з усіма вкраїнськими діячами. Він опинився в майже ізоляції. І єдиною йому підтримкою та опорою була дружина, яка свято вірила в геніальність свого Куліша і в його історичну місію для українського народу. Він і сам не йняв собі віри: як міг він тоді не розуміти, що доля подарувала йому в особі Олександри справді скарб безцінний?

Виявилося, що йому треба було пройти головною дійовою особою всіх цих — подекуди безнадійно водевільних — сюжетів, позбутися яскравих ілюзій невиправного доктринера й візіонера, банально втомитися від життя для того, щоб перевести подих і спокійно роззирнутися на всі боки, а головне — глянути собі в душу. Так, людина часто може дурити й себе, затулившися від світу й од себе найхимернішими фанаберіями.

Корсак у романі не бере на себе роль адвоката Ганни Барвінок і звинувачувача адюльтеролюбця Куліша. Він, поперше, виступає реконструктором того, “як усе було”, а подруге, пояснюючи неповерхові причини й мотиви людських стосунків, не спокушається роллю служителя Феміди. Він прагне сам зрозуміти, чому все так складалося. Такт і делікатність автора втримує його від нудного моралізування навіть там, де до цього дуже заохочує сам життєвий матеріал. Усетаки роман — це не байка з моральною сентенцією в фіналі.



Маючи чималий досвід роботи в біографістиці, знаю всі клопоти узгодити між собою матеріал і стиль, вибудувати наративну стратегію твору. Документальний матеріал, котрий слугує для автора будівельним матеріалом, воднораз несе для нього загрозу того, що може “обвалитися” на автора й цілковито приховати його навіть од самого себе. Але Корсак — автор надто досвідчений і добре знає про таку небезпеку, як і добре знає про спокусу стати в творі утриманцем документального матеріалу, сяктак групуючи його в художньо не перетравленому вигляді (тоді біографістика стає чимось на взір літературного попарту). Письменник легко почувається серед огрому фактографії й групує матеріал у своєрідне панно. Сюжет у нього розгортається не лінійно — твір має мозаїчну композицію. Котрісь факти — на авторову гадку не зовсім істотні — тільки побіжно згадуються, а котрісь стають основними компонентами повістування й увиразнюють авторову концепцію.

Колись Куліш, заохотивши дружину писати й побачивши її успіхи, гонорово казав: “Ти — моє твориво”. У романі Барвінок, передумуючи їхнє спільне життя, згадує ці слова й подумки дає йому відповідь: “То ти моє твориво, то я в тебе вкладала своє життя — від дівочих рожевих літ до літ сивих та зморщених, аби став ти, чим є: тим, що твори твої не зів’януть, не зблякнуть і через століття, і тим, чим ти зараз постав, чоловіком блудним, з серця якого злість проте зійшла до краплинки, який кається й мучиться, от тільки вголос через гординю цього вимовити не здатен; отим, що зараз переді мною зі своїм обвислим, похнюпленим і нещасним вусом…”

Але це — не вирок судді. Не глузи з немічної старості чоловіка, який розгубив усі гарячі захоплення й прекрасні ілюзії, пережив крах багатьох амбітних прожектів і надій, однак має в душі і те відчуття полегшення та каяття, що було після повернення блудного сина. Це — співчуття люблячого серця. Це й відчуття своєї відповідальності за Куліша перед українською людністю. Приблизно таке відчуття має мати зманіженої, вередливої дитини, від якої можна сподіватися найнесподіваніших коників. Не буде перебільшенням сказати, що Ганна Барвінок і стала рятівницею Куліша в той момент, коли виявилося, що йому вкрай потрібен рятунок. Це рятівне коло завжди було у нього під руками, але він так уперто й довго не хотів його помічати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Вижовець (джерело: Сайт)

З неослабною цікавістю читала роман “Перстень Ганни Барвінок” Івана Корсака. Автор розкриває найвідвертіші сторони життя української письменниці Олександри Білозерської – відданої дружини Пантелеймона Куліша, який зробив значний внесок в розвиток української мови і культури.
У книзі описується життя Олександри Михайлівни від її юності на батьківському хуторі до повернення «блудного» Куліша, який нарешті зрозумів, що все життя кохання Сашеньки було його оберегом і допомагало подолати всі труднощі, які випали на його долю. Все своє життя наперекір життєвим випробуванням Ганна Барвінок саможертовно ... [ Показати всю рецензію ] служила розвитку таланту свого “дружини”, занедбуючи власний письменницький дар. Кохання до Куліша стало сенсом її життя. Вона не піддавалвсь ні на вмовляння матері, ні на попередження з боку оточення Пантелеймона Олександровича. Взявши на себе роль берегині сімейного вогнища, вона постійно турбувалася про те, щоб її чоловік лише не сушив голови нічим, крім письменницької праці і перекладів.
Вражає розповідь про те, як Олександра Михайлівна намагається знайти кошти на друк творів Пантелеймона Куліша, хоче змусити мовчати кожного, хто критикував його творчість. Натомість вона отримує постійні зради і “холод” з боку чоловіка, який був дуже самозакоханим і соромився своєї дружини (“По возвращении моем с заграницы, я должен буду ввести свою жену в лучшее столичное общество. Провинциальные ее язык и обращение, равно как и недостаточность умственного развития, заставили бы ее в таком случае играть незавидную роль…”). Я з прикрістю читала про те, що Куліш дозволяв собі заводити романи з іншими жінками, в той час, як його покірна дружина вела господарку, щоб мати за що друкувати твори коханого. Звичайно, доходили чутки і до самої Ганни Барвінок про постійні походеньки її чоловіка, але вона проявляла велике терпіння і мудрість, не влаштовувала сварок і скандалів, бо бачила у своєму чоловікові великого українського подвижника, яким він справді був.
Іван Корсак своїм твором представив сучасному українському читачу образ письменниці з унікальним стилем, оповів про малознане чи й зовсім незнане з творчості і біографії української письменниці, яка відіграла чималу роль у розвитку нашої культури і мови, створила захоплюючі картини життя і побуту українського народу.
Цей твір може багато чого відкрити кожному успішному чоловікові на роль жінки, яка сприяє його успіхові. Адже тільки така сильна і вірна подруга життя, як Ганна Барвінок, зможе перенести стільки труднощів заради свого кохання.
Загалом, на мою думку, це захоплюючий твір, який має зацікавити всіх, кому дорога історія української літератури, становлення і розвиток якої розкрито через творчі зусилля подружжя Кулішів.
Ганна Вижовець

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Розмовляла Клава Трофимук (джерело: Сайт)

В час між 8 березня і Днем Матері, що цьогоріч припадає на 10 травня, саме раз поговорити про жіноче питання. І тема зручна – на книжкових полицях, дякуючи видавництву «Ярославів Вал», з’явився роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок». Тому запитання до автора: чому Ви звернулися до постаті Олександри Білозерської, до постаті жінки, адже досі героями Ваших романів, повістей та оповідань на історичну тематику були переважно чоловіки?
- Іван Корсак: -Ця жінка мала щастя й нещастя (хтозна, чого більше) спізнати велике кохання. Все життя вона вклала, наче у банк, у чоловіка свого, так рідко ... [ Показати всю рецензію ] вдячного, а частіше невдячного Пантелеймона Куліша: і не вимагала вона процентів за вклад, не чекала наймізернішої віддяки… По смерті Пантелеймона Олександровича всі маєтності спродала до ниточки, кошти на видання чоловікових книг віддала, а сама помирала в чужому домі, навіть не в домі, а в сторожці якійсь, на гнилій соломі, на долівці сирій.
А ще було в мене почуття своєрідного протесту. До Ганни Барвінок чомусь найчастіше вживають вислів «поет жіночого горя». Гадаю таке бачення дещо спрощене і однобоке.
-Стривайте, але ж досить переглянути навіть заголовки оповідань цієї письменниці, аби схилитися до схожої думки - «Жіноче бідування», «Сумне подружжя», «Сирітський жаль», «Хатнє лихо», «Нещаслива доля»…
І.К.: - Так, це правда. Але не вся. Безсумнівно, таке визначення для творчості Олександри Білозерської дали наші знакові попередники. Борис Грінченко про Ганну Барвінок свій твір озаглавив дійсно «Поет жіночого горя О.М.Кулішева». І Сергій Єфремов в «Історії українського письменства» назвав Олександру Михайлівну схоже – «поет горя і бідування жіночого». Але досить вчитатися в шанобливі рядки Бориса Дмитровича, як зникає звужене розуміння творчості Ганни Барвінок.
-Можливо, таке першопочаткове сприйняття через те, що Олександра Михайлівна, сама зазнавши чимало страждань, левову частку часу свого віддавала сімейним клопотам, господарці, піклуванню про чоловіка, мізер лишаючи навіть для особистої творчості… Тому й не було в неї змоги власні твори «піарити» та акценти потрібні розставити у їх сприйнятті. А вже для громадських справ, для участі у жіночому русі, в числі своєрідних зачинателів якого також була, бо він рясно тоді пускав перші паростки, - і поготів…
І.К.:-Щодо участі у жіночому русі. В Києві заснували ще 1884 року Вищі Жіночі Курси, згодом з’явилася «Жіноча громада», «Одеське товариство охорони жінок» та інші громадські утворення. У Львові став діяти з 1893 року «Клуб русинок», «Жіночий кружок» в Коломиї, «Жіноча читальня» в Долині та інших низка чимала.
Але ж письменник живе поміж люду Словом, живе власним твором. І коли Ганна Барвінок подає до альманаху «Перший вінок» свої оповідання, то Іван Франко анонсує видання з непідробною радістю:
-Звертаємо увагу нашого жіноцтва на те видавництво і висказуємо щире бажання, щоб воно сталося гідним виразом того просвітнього руху, який від кількох літ почав проявлятися серед нашого жіноцтва. Дуже щасливою вважаємо гадку В[исоко]п[оважаної] пані редакторки помістити в «Альманаху» звістки про всіх руських женщин, котрі в наших часах так чи инакше виступали на публічну арену, будь то в літературі, будь в штуці, промислі чи в житті громадськім. Тільки по зібранні такого матеріялу могли б ми пізнати, чим досі були у нас женщини-русинки…
І.Франко, певне, невипадково поставив літературу на перше місце серед видів «публічної арени».
Зрештою саме ім’я Ганни Барвінок брало участь в жіночому русі, підживлювало його. Ось на Галичині відкривають урочисте зібрання, до якого ретельно готувалися. Попри зиму сувору з морозами несамовитими і презлючими віхолами прибуває і прибуває жіноцтво з різних куточків Галичини і Волині, з Відня, Праги й Варшави.
І виголошує ведуча:
-З ініціативи жіночого гуртка Українського педагогічного Товариства імені Ганни Барвінок з’їзд українських жінок дозвольте відкрити…
А от у газетній публікації йдеться, що іменем Ганни Барвінок нарекли 12 –й пластовий курінь – далеченько він правда, за хвилями бурхливими океанськими, у Рочестері на американському континенті. А по-сусідству значаться курені з іменами Івана Мазепи і Лесі Українки, Івана Виговського і Петра Сагайдачного, Володимира Великого і Андрея Шептицького…Знакове вельми сусідство.
А вже за незалежної України пластовий курінь іменем Ганни Барвінок наречуть і вдома, у Вишгороді
Істинно, гендерний рух починається найчастіше зі Слова.
-Низку років окупаційна московська влада накладала табу на імена Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. Чомусь східний пришелець їх не любив особливо, здається, не пробував, як Тараса Шевченка чи Лесю Українку «приватизувати», виставити отакими собі «революціонерами-демократами». Навіть пам’ятники на могилах встановити та влада не спромоглася…
І.К.: - Збереглося передання поміж люду Чернігівщини про події в час Другої світової війни. Одного дня німці почали зганяти людей з їх домівок поблизу хутора Мотронівка, наказавши брати з собою лопати. Можна зрозуміти, що творилося в душах нещасних: на обличчях одних замерзла приреченість, жах і безпорадність бачилися на інших лицях, бо заледве тиждень минув як німці через партизанку пів сусіднього села вигубили; розпачу іншим додавала невизначеність, куди й чого їх женуть. Інколи над гуртом знімався жіночий голос, зривався він на лемент було, як за покійником, але грізний окрик гасив те нараз.
Натовп людський спинили біля двох високих хрестів над могилами, недоглянутими і занехаяними, що заросли бур’янищем та вже чагарями обсідати взялися. То могили були Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. Старший із німців щось загелготів було, а перекладач тут же витлумачив, що наказує гер оберст прибрати усе й розчистити, аби пошановані належно могили були.
Кинулись люди поратися мало не впідбіги, бо скінчилась невизначеність, не на кару, Богу дякувати, сюди їх пригнали, враз розвіявся той судомний страх. А як прибрали довкруж гарненько, то вишикували всіх півколом.
- А зараз. – мовив перекладач, - я прочитаю вам лекцію про значіння Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок для вашої історії і їх місце в європейському контексті. Велика Німеччина поціновує кожну культуру...
Не все розуміли селяни з вельми вченого, що балакав той чоловік, та вже іншими очима дивилися вони на два хрести, що потемніли за низку десятиліть і бралися мохом, як бралася забуттям їхня пам’ять. Але передання в народі лишилося, його притлумнювала довгі роки під страхом Сибіру, та зовсім вже вигасити пам’ять нікому не сила...
Отож і рівняймо, який зайда гірший: московський чи гітлерівський.
-І все ж у показі життя жіночого в творах Ганни Барвінок верх беруть нотки сумні, драматичні нерідко…
І.К.:-Творчість справжнього художника завше поліфонічна і поліфарбна. Як і в кожного непересічного митця, у Ганни Барвінок стачає суму на сторінках, де ж від того суму подітися, лишень визирнімо через вікно… І так само у творах її не бракує світлого та життєствердного, як у природі кольори розмаїті між собою межують. Перечитаймо «Домонтар» або «Молодичну боротьбу», або «Праправнучку Баби Борця» - там не розпач, не сум, там лагідне сонце сторінками розлите… І ще є завзяття жіноче, готовність не поступитися злу, позмагатися з долею, якщо вона щастю людському противиться. У «Праправнучці» жінка звичайна не побоялася стати супроти борця професійного, що похвалявся сміливцям можливим: дам півтори сотні рублів або в землю вжену. «Усі бояться, микуляться, чи йти, чи не йти… А він такий собі огрядний! Руки розставить – вітряк!»
А далі сталося несподіване для всього люду, що на ринку борців оточив: «Він як струсоне її – навколішки посадив. Всі люде обімліли. Вона ж його як придавила, дак і шия й голова ввійшла межи плечі, і земля під ним угнулась». А переляканого чоловіка свого, що й не здогадувався про силу жіночу, заспокоювати мусила, мовляв, як шанувала тебе, так і тепер шануватиму…
От вам і гендерне питання…
Ганна Барвінок – «поет горя жіночого»? Так, звісно. І не так, водночас, принаймні, і не лише, бо як мовить оповідачка з «Праправнучки баби Борця»: «От ми якого роду! Роду борецького! У наш рід ще ніщо нечисте не замішалось…»
Або:
«Борець! Скільки в нас було борців між жіноцтвом у нашу гірку давнину!.. Так, або як інше, знай боролись вони за власну, та й за нашу будущину… Хто се збагнув і збагне?..»
Маємо обов’язок збагнути. Бодай сьогодні.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Головій (джерело: Сайт)

Зізнаюся: доти, доки не втрапила мені до рук нова книга Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок», знала лишень, що була ця дивовижна жінка дружиною Пантелеймона Куліша, що збирала по крупинках народні оповідки й перекази, що увіковічнювала їх у літературному слові, ще й щедро ділилася з колегами по перу. Ото й усе. Мало, дуже мало, на жаль, на теренах рідної землі знали й знаємо про цю неймовірну жінку, яка життя поклала на вівтар служіння літературі й коханому Пантелеймонові. Скидається на те, що заховали її десь у тіні чоловіка-письменника, применшили значимість цієї жінки як письменниці.
Втім ... [ Показати всю рецензію ] у згаданому романі бачимо її передовсім жінкою – Олександру Білозерську, шляхетну панночку, а згодом і пані, яка все життя служила талантові Пантелеймона Куліша, лаштувала для нього той світ, який потрібен генієві для того, щоб творити СЛОВО.
Цілком слушними видаються думки професора Володимира Поліщука у післямові до роману: «На відміну від видрукуваного раніше, автор хоче показати світ очима Ганни Барвінок».
«А й справді, про Куліша є вже хмара публікацій, з яких вирізняються праці В. Домонтовича і Є. Нахліка, переконаний сам автор. – Ганна Барвінок, як при житті, так і після опинилася таки обділена увагою нашого люду. Тому мені важливо було подати низку зовсім нових епізодів, ввести в обіг нові документи. Так з’являються картинки стосунків зі Смирновою, Ернестом Ренаном, з листів – ніде не друковані фрагменти листування з Богданом Заклинським, Миколою Євшаном, особливо важливе – з Юліаном Романчуком, де навіть з перебільшених страхів постає характер і подвижницьке ставлення до творчого чоловікового спадку. Неможливо зі спокійною душею читати не публіковане листування з сестрою Надією, листи до Номиса і його до Барвінок (це дивина неабияка для сучасної людини – їх мікроскопічний почерк; без лупи я не прочитав би жодного листа). Попутно хотів би висловити побажання науковцям: і в Бібліотеці імені Стефаника, і в Державному архіві Львова,у Музеї Коцюбинського в Чернігові і т.д. ще так багато неопрацьованих матеріалів, які публікаціями можуть стати, тож простір завидний для дослідників…»
Гортаючи сторінку за сторінкою роману, разом із Олександрою я переживала її перше трепетне почуття до спудея Куліша і ті сумніви, які сіяли в юній душі друзі й рідні. Усі в унісон казали, що не пара Панько вразливій Олександрі. Та хіба молодому серцю хтось годен наказувати? Хай навіть то і рідна ненька…
Я плакала разом з нею у скромній кімнатці у Варшаві, коли молода жінка втратила первістка, а потім так і не спізнала щастя материнства… Разом з нею мандрувала бездоріжжям у Тулу, де відбував заслання Куліш.
І замість неї (бо ця свята жінка не годна була на ненависть!) я сварила гультіпаку Куліша, який так безжально краяв її серце. Я захлиналася праведним гнівом, коли читала про те, що він вважав її «своїм творивом», а ще – провінціалкою, яка не достойна сяяння вишуканого товариства. Він соромився жінки, яка віддала йому найдорожче – молодість, красу, вірність і своє серце. Натомість вервечка його романів звивалася упродовж років. Він як рукавички змінював фавориток, захоплювався, закохувався, писав любовні листи Марії Вілінській, Парасці Глібовій (та ще й передавав їх їй через законного чоловіка!). Вона ж терпіла й створювала йому затишок. Тяжко гарувала коло господарки, аби мати гроші на видання його творів. Аби лишень творив… Пізніше зізнається сестрі: «Тільки з поваги до Пантелеймона Олександровича я терпіла такий глум, сором, приниження, все те, чого я зазнала заради цього чоловіка».
Їй не судилося стати матір’ю, зате для численних племінників та племінниць стала найдобрішою хрещеною, вигодувала й заміж віддала доньку своєї служниці Федорку, саме з подачі Олександри Михайлівни вивчився і став усесвітньо відомим художником глухонімий хлопчик Олександр Саєнко.
У романі Іван Корсак змальовує подружжя Кулішів таким, яким ми навіть не могли собі уявити – у побуті, у хворостях, у бідах і навіть у сварках.
А ще до смаку його приправляє, немов пересипаючи спеціями, народними переказами, містичними образами й сюжетами. І це аж ніяк не псує загального враження від книги, а радше навпаки – змушує повертатися до деяких сторінок ще і ще.
Прикро, що Куліш, цей істинно великий трудівник з незміримою творчою спадщиною, водночас егоцентрист неабиякий, вважав Олександру не вельми обдарованою, собі приписував у заслугу її причетність до літературного процесу. Однак час і людська мудрість завше розставляють усе на свої місця. «Божественно прекрасна мова, повна чудових епітетів, зворотів, метафор, надзвичайно м’який ліризм і певна доза філософічности…» – писав про твори Ганни Барвінок Микита Шаповал. А Микола Вегжин зауважував: «Вона живе життям народа, думає його думками, іде за ним…»
Ще одне питання, що його своїм романом порушує Іван Корсак, – це жіноча проза в європейському контексті. Звісно, не можна нікого ображати, але на фоні творів Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Наталії Кобринської, Олени Пчілки та інших талановитих українських письменниць чимало робіт західноєвропейського жіноцтва, каже автор, стають блідими, які справді видаються отими самопальними лебедями з примітивних картин самопальних художників. Попутне гендерне питання – ніхто й пальчиком не поворухнув, аби спопуляризувати Барвінок в цьому контексті, водночас ген-ген у Рочестері можуть пам’ятати, а в нас ні…
Допитливий читач, певне, одразу ж поставить запитання щодо назви роману: чому ж перстень. Збагнула це, коли вже перегортала останні сторінки твору, де згадано навіть перстень Соломона з його написами. Поділюся із вами розгадкою. Її тяжкий труд, її страждання – ось той дорогоцінний перстень, що його самобутня Ганна Барвінок передала нащадкам. Аби пам’ятали. І чи маємо право забувати?.. Ні! А роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок» – то ще одна віха, аби ми, нащадки, пам’ятали й по достоїнству оцінили воістину титанічний труд цієї святої жінки.

[ Згорнути рецензію ]