Олександр Михед : АСТРА : Психотрилер : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Михайло Бриних (джерело: Читомо)

«Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис?» — питає мене автор. О, так, — радіють мурашки на моїй шкірі; о, безперечно, — тужавіє попкорн у моїй душі. «Жанр — психотрилер», — дотискає педаль Михед. Це чудово, це просто супер, — самослиняться мої пальці; психотрилер і катарсис на дві сотні сторінок — про що ще можна мріяти? Але автору й цього мало, він прагне повного зволоження читацьких сердець, а тому валить навпростець: «Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх». О, Боже, це круть і вау. Більше того, я тобі от що скажу, авторе: ти молодчина! Так, так, убий їх усіх! Я вірю ... [ Показати всю рецензію ] в тебе. І ти знаєш, мабуть, що ланцюгова пилка — найкращий вибір, хоч це й нескромно з мого боку, мріяти про таке; а втім, я не буду розчарований, навіть якщо ти обереш мачете. «Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця, — веде далі безжальний Олександр Михед. — Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв».

Отже, історія ще й не починалася, а перша хвиля катарсису вже туто, намотує потихеньку кишки на лікоть, насвистує Джо Дасена.

Я знаю, сучасним авторам вірити не можна. Ти до них усім серцем, як Галя, а вони тобі — горіхів жменю і квиток на автобус до райцентра. Та й Олександр Михед — той іще перформер. Але ж психотрилер, але ж катарсис…

Перші тридцять сторінок — діловита художня метушня, організація і позначення простору; натяки на різанину мляво спалахують, але підбирати ці недопалки ліньки — фальшиві сліди. Зате з’являється перший труп: в епічному протистоянні кримінальних авторитетів Стоматолога та Адвоката гине бандюган Вовчик. Хоч ми знайомимось із цим нікудишнім персонажем уже на стадії надання йому ритуальних послуг, саме Вовчик колись навчив головного героя користуватися порнографічною продукцією.

До речі, про героя, Віктора Варецького. Він задрот і невдаха. Його життєві орієнтири та сексуальні фантазії — непевні та стрьомні, а в голові нав’язливо колоситься здогад, що все довкруг — ілюзія й обман. Про бджіл хлопцеві ніхто свого часу не розказав. А втім — широка і гладка дорога психопата, автор ще й досі молодчина, і я вірю, що попкорн не пропаде.

Лаконічні сюжетні спазми підштовхують Віктора до чогось нового і незнаного. Щоправда, трохи тривожить, що про майбутній катарсис йому наспівують якісь підозрілі Жора і Гєна. Вони десь побували, і після цього вже стали інші. Віктор теж не проти досвіду інакшості — з цього завжди все й починається. Варто тільки спробувати.

Ось він, наш герой, уже в дорозі — тулить у якусь галицьку глухомань, оспівану Юрієм Винничуком. Його чекає тривожна таїна, що змінює життя. Це класика: місце, не позначене на карті й незнане гуглом, загадкова організація (фонд «Астра-Україна»), запрошення на дивний семиденний семінар, присвячений настільки делікатним питанням, що годі уявити собі ці всі заняття без шкіряних карликів на ланцюгах, насильства та розпусти. Біжи, Вікторе, біжи. Лісові хащі й сутінки тобі у поміч.

Я впізнаю ці бісові Терновці, де жили здичавілі монахи, де за колючим дротом причаївся колишній піонерський табір. Довершений набір, прекрасний вибір. А головне, що автор не забув про достатню кількість учасників семінару — два десятки потенційних жертв. О, скільки м’яса та кісток, скільки можливостей…

Що було далі? Що було далі? — питаю себе і відчуваю, як густий морок вливається у свідомість, виморожує жили. Мені не хотілося би про це згадувати, чесно. В жанровій літературі зазвичай намагаються уникати такого. Ви питаєте, що ж там сталося? Сталося найгірше. Те, чого я навіть не міг уявити в жодному кошмарному сні. Те, що запам’ятається надовго. Те, чого я найменше чекав і чого найбільше боявся. Жорстокість автора перевершила всі мої сподівання. Не пригадую, щоб хтось інший міг собі таке дозволити. Але я мушу про це розповісти. Хоч як це важко. Хоч як нестерпно усвідомлювати, що це — психотрилер. Отже, протягом наступних семи днів семінару (і доброї сотні сторінок цього роману) всі учасники дисципліновано й змістовно обговорюють Арістотеля і Гоббса, різноманітні філософські та політичні концепції, невтомно цитують тексти Льва Толстого і Пилипа Орлика, а в останній день вправляються в театральному мистецтві. Й усі дружно від цього кайфують, взаємозбагачуються, перероджуються й відчувають катарсис.

Ніхто нікому не перегриз горлянку під час тімбілдінгу. Жодного проламаного черепа під час брейнстормінгу. Жодного нічного катування і ранкового розчленування. Одні лише пошуки компромісів та усвідомлення важливості суспільного договору.

Але й це — не найстрашніше у романі, в якому Олександр Михед усю дорогу обіцяє гори трупів і нечувану жорстокість фіналу.

На прикінцевому етапі вірити оповідачеві вже немає сенсу — твій автобус доїжджає до райцентру, і лишається хіба що кілька питань технічного характеру. Насамперед інтересно, як автор розрулить свої криваві обітниці, до якого місця приліпить слово «психотрилер» — всяке таке.

Бо якщо в тексті фігурує каплиця, стіни якої розмальовані сценами канібалізму та усіляких немислимих тортур, а склепіння вінчає дика й страшна жаба, — це, все ж таки, до чогось зобов’язує. Щоб зрозуміти все, Віктор невтомно розбудовує кар’єру, й фонд «Астра-Україна» потихеньку розкриває свої моторошні таємниці. У його підвалах лежать Великі мертві — автори текстів так званого канону. Віктор роздивився тільки нетлінну Лесю Українку, але це був лише початок його посвячення на місцевому рівні. Бо фонд «Астра» — міжнародний спрут, очолюваний українцем Юхимом Євгеновичем Шпігелем, — виявився не якоюсь там жалюгідною древньою масонською конторою, а натуральною «Матрицею».

«Все, що ти знаєш про світ, — це «Астра». Все, чим є цей світ, — це «Астра». Ти й будь-хто інший — це «Астра», — повчає Віктора хранитель уселенських стоп-сигналів Юхим Шпігель. Древній жах розправляє крила, в романі чути гострий запах Дереша: екстракт Лавкрафта з верхньою ноткою якогось, їй-Богу, Пєлєвіна. Що ближче до фіналу, то густішає угар і треш, Михед виконує всі обіцянки без пробачень: опинившись на порозі безодні, де живе глист Ктулху, дарвінське поріддя, що сотворило світ заради фаршу, Віктор скидає в його ненаситну пащеку і рештки Платона з Пилипом Орликом, і Юхима Євгеновича. І якщо Дереш спинився б на цьому, то Михед таки справді йде до кінця: ключові сюжети античності й сучасних мильних опер сплітаються в катарсисі. Кровозмішання і батьковбивство, як і вічність тому, на кону. Всім спасибі, театр закрито до наступного підпалу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анастасія Герасимова (джерело: Cultprostir)

Десь між правдою і власним досвідом завжди стоїть вимисел. Без нього не обійтися, бо тоді нічим буде рятуватись від політики, війни чи буденності. Лоскотати нерви теленовинами – банально. Йти в районну бібліотеку за Кінгом - якось не на часі. Ми ж підтримуємо українське? Тоді ось – «Астра» – психотрилер, де у світ художнього вимислу читача пускатимуть за вивіреними до міліметрів принципами гостросюжетного літературного твору. Навіть без поцілунків чарівних фей лузер тут перетвориться на того, хто здатен змінити світ. Давньогрецькі міфи переплетуться з власною історією оповідача. Трактати філософів, ... [ Показати всю рецензію ] забуті більшістю десь на третьому курсі вишу, стануть актуальним супроводом сьогодення. А найгеніальніші творці світової культури з’являться перед нами у своїх анатомічних подробицях. Расчлєньонка як вищій вияв світової змови. Розповідати далі – позбавляти читача інтриги та захопливого читання. Ви неодмінно повірите Олександру Михеду (чи Віктору Варецькому), бо йому неможливо не вірити. Ви обов’язково шукатимете поглядом серед натовпу того, хто «не завжди був убивцею живих мерців». Бо герої, як і маніяки, – завжди серед нас.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Настасія Євдокимова (джерело: ЛітАкцент)

У сучасній українській літературі уже написано не один технотрилер, переважно вони викликають почуття страху, тримають увагу читача до останньої сторінки, але водночас є абсолютно реалістичними з технічного боку. Проте Олександр Михед створив психотрилер – роман «Астра», – у котрому він грається не лише із переживаннями читача, а й вибудовує складну психологічну піраміду. Якби в умовах вітчизняного літературного ринку йшлося про конкуренцію, то можна було б говорити про технотрилер vs психотрилер.

Як у збірці оповідань «Понтиїзм» О. Михед задає, на перший погляд, достатньо просту модель сюжету ... [ Показати всю рецензію ] і залишає багато вільного простору для доопрацювання, так і в романі «Астра» він передає у розпорядження читача порожні частини аркушів, вдосталь повітря та свободи. Обидві частини («Per Aspera», і «Ad Astra») нагадують щоденниковий запис із коментарями, накладеними на текст-враження або ж текст-звіт, репортаж або й сповідь, адже головний герой розповідає про найпотаємніше. Саме через таку форму оповіді персонажі не мають власних виразних голосів, бо оповідач лише переказує хронологію подій, зосереджуючись на важливих для нього елементах мозаїки.

Герой роману середини 2000-х Степана Процюка «Руйнування ляльки», якого звати Василь Величко, скорочено ВВ (історію «Астри» нам теж розповідає ВВ – Віктор Варецький) руйнує в собі Ляльку, яка заволоділа ним, тобто знищує комплекси і намагається розплутати павутину, сплетену Лялькою навколо нього: «Зруйнуй свою внутрішню Ляльку – і станеш вільним». Світ у романі Степана Процюка – реальність винних в усьому ляльок, у романі Олександра Михеда – ілюзій: «мене пропікало усвідомлення, що ніякий я не режисер, а ще одна маріонетка в руках незрозумілих сил». Якщо в «Руйнуванні ляльки» автор говорить зі своїм ВВ, звертається до нього, намагається підштовхнути до певних думок, одному із героїв письменник у кінці навіть пропонує варіанти, як бути далі, після руйнування Ляльки, то в «Астрі» ВВ покинутий сам на себе, мабуть, тому він ламається. Чому персонаж середини 2000-х готовий жити «після», а герой, який бачив Євромайдан (про це ми із тексту знаємо напевно, бо фінал припадає на кінець зими 2013-го) – здається? Які обставини здатні «довести до ручки» людину ХХІ століття? Чому сьогодні в літературі виникає герой, який проживає усі події заново, архівує, пропрацьовує, на соціальному рівні має надію, але вкорочує віку?

Спершу все виглядає, як у «Матриці»: Михедовий Нео – непересічний випускник філфаку Віктор Варецький живе у цілком реальному світі поруч із нами, він мешкає у Києві, пересувається знайомими вулицями, сидить у соцмережах, ходить у магазини (автор навіть вказує їхні назви), прокидається під канал «Ностальжі» та добре знані хіти «Фелічіта», «Cherry Cherry Lady», «Позови меня с собой», зрештою, бере участь в Євромайдані, який збігається в часі з підбиванням підсумків щоденника. Він міг би бути таким же, як ми, але хлопець іде на провокацію («У фон Гаєка я віднайшов назву хвороби, якою захворів за кілька років і яка привела мене сюди: “Одвічна хвороба: бунт індивіда проти виду”»), адже його в житті нічого не тримає, з дівчиною вони розбіглися, бізнесу для старту потрібен поштовх, тому герой навіть не обирає між двома пігулками і сміливо занурюється у світ, де все ілюзія та обман, де є нова система цінностей і своя Трініті в латексному костюмі. Віктор потрапляє на Семінари від фонду «Астра» (астра – зірка, тому, відповідно, всі фірмові ручки і чашки із літерою «А» та зіркою). Головна мета Семінарів – «створити продуктивний діалог стосовно демократичних цінностей у суспільстві між лідерами різних сфер». Учасників обмежують правилами поведінки – вони відірвані від інформаційного світу, від алкоголю, обмежені в пересуванні та в часі, відведеному на дискусії, бо головне – зібрати найважливіші думки: «Система Семінару відкривала приховані пласти свідомості, забутого і страченого досвіду минулих поколінь». Автор не деталізує побут, тому читач, користуючись власним досвідом, сам моделює: якими могли би бути Семінари, як би сідали й працювали учасники, який ззовні і всередині комплекс «Адмірал», де живуть герої (а це, між тим, колишній піонерський табір, доти – місце дислокації ордену терновців, який залишив після себе загадкову каплицю). Віктор Варецький не розповідає нам про всіх учасників з’їзду, йому йдеться лише про ключових і найважливіших: так, у його групі є пихаті лідери, непримітний політик, невротичний митець, жінка-вамп і жінка-істеричка – «dream team».

Частину про роботу на Семінарі можна окреслити як текст-колаж. Так, під керівництвом Михедівської Трініті – модераторки Ірини учасники семінарів опрацьовують набір текстів Великих мертвих («І в якому суспільстві мерців, Аїді на землі, прирекла «Астра» нас жити»), тобто авторів із канону, які можуть чомусь навчити і скерувати до певних думок. Серед текстів і «Політика» Аристотеля, і «Левіафан» Гоббса, і «Походження людини і статевий відбір» Дарвіна, і «Конституція» Пилипа Орлика (прочитавши яку, учасники зійшлися на думці, що у них в країні все дуже погано), і «Глобальний світ і відповідальність» Гавела (так, Вацлав Гавел належав до «Великих мертвих, котрі ще живі»), і багато інших програмових праць. У романі наведено ключові цитати, думки стосовно проблем, окреслених у творах зі «списку використаної літератури», зауваги, позначки на берегах тексту, але все навіть стисліше, аніж конспект студента-двієчника. Одне слово, якщо хочете дізнатися про праці більше – то вам до першоджерел, бо О. Михеду і його герою Віктору Варецькому ішлося лише про окремі демократичні основи відповідно до концепції Семінару. Під час роботи із текстами, учасники отримали завдання: на основі «Дхаммапади» Будди, уривку із Євангелія, сури «Корану» скласти універсальний і прийнятний для кожного перелік цінностей. Після сварок і суперечок вони виводять свій список, однак модераторка Ірина зауважує: «У ваших групах не прозвучала цінність “життя”. Чи просто хоч би заповідь “не вибий”».

Сьогодні в багатьох є потреба зрозуміти: чому склалося так, що в Україні стала можливою поява ЛНР і ДНР. Кожен шукає свої варіанти: молодий автор зі Сходу Олексій Чупа, наприклад, вбачає проблему в тому, що Донбас не запитували про потреби – з одного боку, і не цінували того, що є (а це ментальна риса українців) – з іншого, натомість герої Олександра Михеда, виокремлюючи головні цінності під час опрацювання текстів, не зважали на «любов», і одна з героїнь проартикульовує цю проблему так: «Я питаю, хто ви взагалі такі, якщо любов для вас ніщо? Вбивай, кради, не проси прощення, не вибачай, пий, жери, дивись тєлік, мстися, ненавидь і не люби!!!». Тобто оцей «інакший» світ – це реальність без любові.

Постановка учасниками Семінару п’єси Софокла «Антигона» – це текст-театралізація, начерки сценарію із коментарями: відбувається процес надівання маски як спроба захиститися, осмислити проблеми, подивитися свіжим поглядом на давньогрецьку ситуацію і процес вербалізацій сценічного дійства. Читач, отримуючи шматки тексту трагедії, сприймає їх виключно із позиції глядача, адже автор описує усі свої дії: від етапу підготовки («Ми будемо йти сцена за сценою, розбирати кожен елемент, шукати його сенс, обговорювати. Віднайшовши сенс кожної репліки, зможемо зрозуміти, для чого ми це робимо») до окремих режисерських ходів, декорацій, костюмів, розташування стільців для глядачів, інтонацій дійових осіб. Оповідач перебуває одночасно на сцені і з читачами в залі, переживаючи катарсис: «Таке буває раз на все життя. Реальність відкриває пащеку, і ти бачиш пащеку, розуміючи свою нікчемність перед обличчям незбагненного». Розрядка, отримана учасниками Семінарів під час постановки, б’є струмом і читача. Після вистави всі герої переступають межу неповернення: вони більше не будуть такими, якими були доти, вони мислитимуть інакше, переродиться сам оповідач, після пізнання катарсису зміниться і внутрішня динаміка оповіді.

Найбільш психологічним є текст-передчуття смерті: після Семінарів Віктор залишився у «Астрі», впевнено крокував кар’єрними сходинками, підвищував ранг, отримував доступ до нової інформації про компанію, її ідеологію, засади діяльності, й це з’їдало його. Руйнується його психіка, коли він опиняється у паралельних світах. Віктор не божеволіє, а згорає, адже він – лише залишений напризволяще гвинтик у механізмі, який займається саморуйнацією (його родичів вбито, любов стоптано, минуле перекреслено). Вихід із частини ІІ «Ad Astra» (хоча ніби й до зірок, ніби й вгору) – смерть. О. Михед продовжує постмодерну традицію потягу до смерті та всього мертвого – некрофілії, яка була властива авторам 1990-х О. Ульяненку та Є. Пашковському, однак, на відміну від класиків, письменник не розмірковує про смерть, не приймає її як даність, а просто існує серед мертвих. Так, смерть відбувається на сцені, під час постановки п’єси Софокла (герої трагедії вмирають один за одним, і туніка царя Креонта стає багряною від крові), смерть крокує поруч із героєм у снах, Віктор сам усвідомлює себе по той бік Стіксу (обкладинка книжки, на якій половина обличчя належить ще живій людині, а інша – трупу, у чорноті якого дуже виразно проступає погляд переповнений втомою та стражданням), суїцидальні наміри персонажа у останніх рядках підказують нам, що ми читаємо текст про «Астру», яка таки забрала Віктора Варецького. У романі естетизується потворне: герой натрапляє на шматки плоті Великих мертвих, які протягом віків залишаються чимось більшим, ніж реліквією. Для Віктора стає травмою неможливість осягнути – як це поклонятися мертвим, робити із цього світовий культ? Герой, який іде шляхом Великих, занурюючись у таємниці «астрійської» змови та ілюзії, пізнає систему та секрети її функціонування і ставить крапку самогубством. Жах Віктора Варецького можна візуалізувати для себе через картину із подібним розпачем і надривом – «Крик» Едварда Мунка.

У романі «Астра» є думки про насущні суспільні проблеми, про потребу переосмислення досвідів, усвідомлення світу, а також герой з народу, який страждає, некрофілія, інцест, батьковбивство, суїцид, розповідь, котра тримає читача за горло, і питання, на які текст відповіді так і не дав.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2015/03/03/velyki-mertvi-vhid-po-zaproshennjah/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Казаков (джерело: Artmisto)

26 февраля широкой общественности (её узкому читающему кругу) столицы был презентован психотриллер Александра Михеда «Астра».

С сегодняшнего дня роман активно продаётся в книжных Киева, в т.ч. и в родном мне «Довженко книги.кава.кіно».

Редакции ARTMISTO посчастливилось разжиться рукописью (только не представляйте себе кипу бумаг с пометками и правками, пжлст, – их уже давно присылают рецензентам в формате .pdf) за некоторое время до выхода книги. Поэтому попробую рассказать вам, дорогие потребители чтива, почему же вы должны захотеть купить её аж за 109 грн. (цена в «Довженко..») – и не пожалеть ... [ Показати всю рецензію ] о трате своих кровных трёх долларов.

Чтобы подобного рода трата приобрела более… выпуклую, что ли, форму – предлагаю представить себе мир, в котором «Астра» никогда не выходила.

Чего бы вы не узнали в таком случае? Что бы не изменилось в вашем осознании себя и окружающего мира?

Начнём с простейшего.

1
Не было бы, прежде всего, этого обзора, из которого не стало бы известно об Александре Михеде, культурологе, литературоведе, авторе двух сборников короткой прозы – «АмнезіЯ» и «Понтиїзм». О том немалом социальном капитале, что был им сколочен на кураторстве литературных и художественных площадок Гогольфеста, Pinchuk Art Centre и мн.др., на рецензировании современной украинской и зарубежной литературы, освещении тенденций отечественного критического сообщества и вложении собственного опыта на этом поприще в девственные умы неофитов. Примерно так. Не без оговорок, но – это уже цеховые вопросы, рядового читателя они касаются только при наличии праздного интереса и навыков обращения с Google.

2
Вы бы не узнали, что вторая книга – «Понтиїзм» – определённо хороша (кроме некоторых нестройностей и выпадений, которые, очевидно, общи для стиля Александра), и автор этого текста рекомендует её к прочтению: для понимания генезиса Михеда-писателя и – просто для качественного чтения современной прозы на украинском языке.

Дальше будет многабукав и сложнее. Если вы не справляетесь с ними – прислушайтесь к Мандельштаму: «Только детские книги читать…»

3
Не знали бы даже, как она структурирована и о чём там вообще идёт речь. А теперь – узнаете.

Структура

Текст состоит из двух частей, предлагающих нам продираться, соответственно, «per aspera» (1 ч.) и «ad astra» (2 ч.). В каждой части по тринадцать глав. Всего выходит – двадцать шесть; пронумерованы они в порядке убывания – от двадцать пятой до нулевой. Видимо, такая нумерация должна была создать ощущение некоего таймера обратного отсчета. А прохождение нулевой отметки – равно прохождению точки невозврата для всего мира романа и его героя. С одной стороны, это неплохой приём, оживляющий динамику событий и создающий необходимый для этого жанра саспенс в более длинных и «просевших» главах. С другой же – диктат структуры (даже с оговорками о неизбежности предначертанного, рока и судьбы в одном флаконе) подминает под себя любые возможные ответвления и домыслы, упрощая тем самым текст, линии развития событий и персонажей, вплоть до полной их схематизации.

Фабула и проч.

«Астра» повествует нам о злоключениях молодого интеллектуально продвинутого человека по имени Виктор Варецкий, который попадает на семинар для небыдла, проводимый фондом «Астра». Там будущие сильные мира сего обсуждают классические тексты, ставят любительский спектакль, дабы выяснить – «знают ли они, что такое настоящий катарсис?» (этот вопрос вынесен в подзаголовок книги). После семинара (2-я часть) главный герой остаётся работать в этом фонде, проводить такие же семинары, узнавать о всемирном заговоре «Астры», и успешно рушить её к чертям. Таков синопсис. В книге вас ждёт расчленёнка из «великих мёртвых», древние монстры, жуткие пещеры и подземелья. Конечно же, love-story, отношения по типу «отцы и дети», дружба и вытесненная гомосексуальность. Короче, немало для такого относительно небольшого текста.

Большего не скажу. Читайте сами. Советую.

Далее мы еще глубже копнём и немного похвалим и покритикуем текст Михеда..

4
.. а вы – узнаете, чего бы не случилось плохого и неудачного (не поймите превратно), если б «Астре» не суждено было выйти из стен типографии.

Вкратце по структуре романа я прошёлся и, пожалуй, не стану к ней возвращаться. Основную претензию вы должны были усвоить.

По героям. Та же история – главный герой лишён любых возможностей отойти от обозначенных (и регулярно обозначаемых) автором пределов. Вот подумайте: он – заведомо начитанный, заведомо избранный, заведомо революционер, заведомо всё сломает, и – еще множество этих «заведомо»! В итоге все его поступки, реакции, даже многие фразы, угадываемы и предсказуемы. Этакая марионетка, аллегорический персонаж. И это можно бы оправдать тем, что повествование ведётся от лица самого Виктора Варецкого, т.е. – многие факты подтянуты под сам результат и т.д., если бы не одно «но». С другими персонажами всё еще глуше – они еще более грубые и плоские марионетки, схематичные донельзя, набросанные исключительно для связи в единое целое конструкции, желаемой автором. Никаких неожиданностей, никаких «вотэтапаваротав». Они ведут себя точно в хорошем хорроре (в смысле необходимого для произведения в этом жанре набора героев). И только этим оправданы. Допустим.

Второй, я бы сказал, системный вопрос, который не даёт покоя в «Астре» (да и в предыдущей книге препарируемого автора) – язык.

Хвалить станем во второй части этого подраздела. А сейчас о том, что раздражает.

Неологизмы. Точнее даже – «современизмы». Не знаю, что может побуждать к их повсеместному и безмерному употреблению, но они ему не удаются. Это было больно в «Понтиїзмі», в том же мнении утверждает и «Астра». Есть авторы, у которых эти слова и выражения находят себе место, но Михед – не они.

Глава

Есть в романе «Астра» одна такая глава, которую совсем не хочется читать, дочитывать, перечитывать. Хочется её забыть. Если помните, я упоминал уже о постановке спектакля. Премьера его – делает очень больно, т.к. разлита она на множестве страниц текста, с передачей произносимого из «Антигоны», наблюдениями профана из «жэковского театра» и т.д. Если автор хотел, чтоб через такие страдания пришёл читатель к перерождению уже в конце первой части – ему удалось. Единственным очищением, катарсисом виделось не продолжать читать книгу, особенно с режиссёрским образованием за плечами. Затянутая, занудная, провальная и скучная глава с подробным (иногда – дословным) пересказом происходящего в трагедии Софокла. Полный провал темпоритма финала первой части. Можно её даже перелистнуть. Ничего не потеряете.

И еще один момент, который не даёт покоя в этом романе:

Заигрывание с читателем

В каждый момент текста, в любом его эпизоде, автор заставляет читателя почувствовать себя небыдлом. Посредством идентификации с биографией главгероя, присущими любому среднеобразованному хипстеру. Посредством громких фамилий, чьи цитаты регулярно постят в соцсетях девочки. Посредством заигрывания с культурным кодом (насмешка «семинаристов» над коллегой, не слышавшем о киевском театре «Дах» и проч.). Михед как бы говорит читателю: «Ты не такой, как все, чувак! Они – быдло, а ты всё изменишь, ты ж читал эти же книги и у тебя были такие же вехи в биографии!..» Делает умело, бесспорно. Но это, хоть и обаятельное, но – читерство. Кажется, это именно манипуляция и задабривание, хотя могло бы быть острой социальной критикой, как в «Понтиїзме».

О конъюнктуре (тема Майдана) и злобе дня – и говорить не стану; болезнь века. Кроме того, мы не видим размазанных соплей обо всех событиях минувшей зимы. Напротив, тут даже есть попытка взгляда через некоторое отстранение при помощи художественных и сюжетных средств текста.

Роман хорош тем, что к нему много вопросов и претензий. Но вы бы этого не узнали, не появись он на свет. И не узнаете, если не прочтёте.

5
Пришло время хвалить.

Вкратце – у Михеда очень правильный и уместный украинский язык (кроме неологизмов – уместный). Тут не пойдёт речь о виртуозности и т.д. Высокий культурный уровень, уместные аллюзии, достаточные сравнения. Без делания, без надумываний. И это приятно. Хорошее стилистическое чутьё – персонажи говорят, как разные люди, а не один. Это их хоть немного приподнимает из плоскости и линейности. Он чувствует жанр и не выплескивается за него, работает, с чем есть.

Перехваливать не будем, еще наслушается приятного.

Ах, да.

Обложка красивая, бумага хорошая, переплёт твердый и крепкий. Это очень важно.

P.S. Немного мистики к отзыву о мистическом психотриллере А.Михеда «Астра».

Когда роман был только-только прочитан – я узнал, что организация, которая проводит подобные семинары, действительно существует. И что Михед очень подробно воспроизвёл ход семинара и постановку спектакля. И что не только автор, но его литагент и издатель Анетта Антоненко принимала участие в семинаре организации с очень созвучным слову «астра» названием. Откуда?

Недавно в «Довженко книги.кава.кіно.» зашёл на кофе старик лет 30-ти и пересказал мне всю первую часть романа. И предложил проводить у нас обсуждения книг «великих мёртвых», для неофитов этой организации.

Такие дела.

Но всего этого со мной бы не произошло, не возьми я «Астру» на рецензию.

На этом всё. Читайте хорошие книги. Читайте украинские книги (тем более что с падением тиражей и наименований, многие из них – событие).

[ Згорнути рецензію ]