|
Вибух у пустелі : історичний роман
Іван Корсак
— К.: Ярославів Вал,
2015.
— 236 с.
— м.Луцьк. — Наклад 1000 шт.
ISBN: 978-617-605-025-4
Жанр:
— Історичне
— Проза
— Романи, новели та оповідання
Анотація:
Це роман про знакову українську родину Кістяківських, яка славні діла по собі полишила на кількох континентах. Водночас охоплює книга події та явища значно ширше, оповідає вона про внесок вагомий українства у наукові здобутки людства, у високі технології сучасності, авторство яких інколи чужий чужаниця привласнює. Георгій Кістяківський, головний герой роману, бере участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському, а ще як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.Книга може зацікавити читача ще й тим, що побудована вона значною
мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
XXX
Лорд Червелл ішов цехами і лабораторіями, зірко вдивляючись навкруги та час від часу недбало кидаючи репліки і зауваження. Він ходив з такою впевненістю, наче у Манхеттенському проекті пропрацював чи не з першого дня. Георгій Кістяківський супроводжував лорда як наукового радника англійського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля.
Лордові тут, відверто кажучи, не вельми раді, й не тільки тому, що тратився дорогоцінний час на прийоми.
Йдучи цехом, лорд Червелл і Кістяківський спинилися було на дільниці виготовлення баратолу і лорд обачно, делікатно пальчиками взяв невеличкий шматок вибухівки, ... [ Показати весь уривок ]
мов то був шматок розпеченого металу.
Червелл покрутив у руці вибухівку, підніс до обличчя ближче, принюхуючись, а врешті прорік:
— Дарма ви знехтували добрим старим динамітом.
Георгій терпляче, мало не загинаючи на руці пальці, почав перераховувати переваги винайденої ним речовини та аргументувати, чому вибухівка Нобеля тут не підійде.
Видається, то було марною справою, лорд так і поїхав додому, закрививши носа.
— Ну й грець із ним! — тільки й махнув рукою на те генерал Гровс, військовий керівник проекту.
Георгій, звісно, не знав, що там лорд нарозказував Вінстону Черчиллю, як повернувся додому. Тільки через кілька днів Оппенгеймер викликає Кістяківського до себе в кабінет.
— Можу привітати вас... Червелл настукав своєму прем’єру, що баратол зовсім не підходить для вибухових лінз. З того голосу Черчилль бахнув телеграму Рузвельту, що в Лос-Аламосі, мовляв, стали на хибний шлях. І чи не вважає Рузвельт за потрібне особисто втрутитись, аби Кістяківський усе-таки перепросив динаміт.
Для Георгія було загадкою, чому доволі поважний фахівець, уроджений у Німеччині професор Фредерік Ліндеман, що згодом став лордом Червеллем, динаміт захищає так затято — десь симпатії сховані в наукових школах та течіях, чи як?
Оппенгеймер цілком довіряв науковим відчуттям Кістяківського і не мав найменшого наміру “тиснути”.
— Черчилля до лихої мами не пошлеш, — журно відказав Георгій. — Але тут можна вдатися до одної навіть не вельми вигадливої хитрості, яка досі була, проте, безвідмовною.
Георгій мав несхитне переконання: якщо треба відвести відповідальність від якоїсь людини та завалити справу, то належить створити комісію. А в комісію, подумки зважував Георгій, він включить найменш компетентних та тих, що не особливо переймається своєю роботою.
...Народжений комісією правильний папір довго ганяли по¬над океанськими хвилями канцелярські вітри очільників двох держав, доки знайшов собі той папірус, як гадалося, вічную пам’ять і вічний спокій у якійсь шухляді...
XXX
Витанцьовувала над неспокійним океаном азбука Морзе, летіли з Європи на американський континент зашифровані радіограми: веселий перестук ключів радистів, видавалося, мав нести такі ж веселі вісті.
Насправді в донесеннях розвідки таїлася тривога, від якої в обізнаних людей мимоволі холонула спина та стягувалася шкіра на ній. Ті донесення будили підозру, що німець, гнаний млосним страхом поразки, в ядерних дослідах просувається вельми стрімко. Від учених у Лос-Аламосі технічна інформація не таїлась, і вже між собою “биті казанки”, як із властивою бувалому вояці зверхністю обзивав позаочі генерал Леслі Гровс науковців, шепу- перешепу почали тлумачити події за своїм розумінням. Від Гітлера, мовляв, можна невідь-чого чека¬ти, в нього не здригнеться і не затремтить серце віддати наказ скинути атомну бомбу, вірогідно, насамперш на Британію...
При такому житті Кістяківському, навіть якби сонце голоблею якось підперти, однаково бракувало б часу. Тим паче, що далеко не все в нього ладилось.
Георгій сам падав з ніг і чималий колектив його вимордувався, а надто ливарне виробництво. У вибухових лінзах з незнаної притичини стали виникати чомусь невеличкі, але такі загрозливі порожнини. То, може, мав рацію той лорд, Черчиллів посланець, коли радив і наполягав динаміт перепросити? Від президентського папірусу-запиту вони відписалися, посилаючись на думку комісії, але що насправді? Чи не підводить тебе, Георгію, самовпевненість, віра завелика у свої знання та інженерну кмітливість?
Тут заледве потрібну кількість тих лінз до наміченої дати заготувати вони спроможні, а над ним шулікою хижою науковий керівник проекту, Оппенгеймер завис:
— Маєте дати ще один комплект вибухових лінз, аби їх тестово випробувати.
Врешті Георгій, прикинувши, що подвійна кількість їм не до снаги, зважується на відчайдушну затію.
І затію ту він не має права, не може нікому з шестисот душ його колективу при небезпеці такій доручити — тут на волосинці життя, неточний порух — і в твоїх руках неймовірний вибух, рівнозначний вибухові чверті центнера тринітротолуолу...
Георгій робить рентгенівські знімки всіх вибухових лінз і ті, що з найменшим браком, відкладає окремо.
Пізно ввечері, дочекавшись над стихлим плато циганського сонця, місяця повновидого, а точніше — дочекавшись безлюддя в цехах, він бере стоматологічну бормашинку й сам починає свердлити проходи до порожнин, щоб заповнити їх рідкою пастою - вибухівкою.
Досі ніхто у світі не робив такого, не додумувався і не наважувався.
Повискує свердло, він зібраний весь і неймовірно напружений, куди більше, аніж би тим інструментом його мордував невправний та бездушний дантист. Достатньо лише іскри, невеличкої зовсім, такої крихітної. Одна, друга, десята лінза... Боже, яка ще мала донька, то ще підліток, як їй на ноги ставати...
І раптом в очах його змигнуло, підсвідомо, прадавнім інстинктом попереджений, він мимовільно заплющує очі; то була лише мить, така коротка і довга така, яку немислимо пережити...
XXX
Досвіток цей не забудеться ні¬кому й ніколи.
— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, — іде зворотний відлік часу до вибуху першої на земній кулі атомної бомби, і кожне слово, немов дзвона удар.
Кістяківський відчував, як наростає напруга у тілі, пружніє до болі кожна клітина, певне, як і в кожного тут, а при слові “один” чомусь мимоволі приплющились очі.
Спалах, неймовірний спалах, наче не-одне нове сонце, а сотня їх відразу зійшла над пустелею, той спалах осяяв усе навкруги, осяяв раптово, наче десь з-під землі вирвалося це божевільне світло: над землею стала підніматися велетенська зелена куля — піднімалася все вище і вище до хмар, змінюючи водночас колір спершу до пурпурового, а згодом до помаранчевого.
Ось уже за сліпучою кулею, що стрімко рвалась у вись; потягнувся стовп, який виростав на очах і так само швидко набирав форму гриба. Все довкола: від колючих кактусів до ящірок, ховрашків або змій — зникло, випарувалося в один момент, плавився і так само випаровувався пісок; закипала, наче вода в казанку, нещасна земля, розбризкуючи зусібіч небачені досі шматки розплавленого грунту, що став зеленкуватим склом, яке відсвічувалося і променилося ще якийсь час...
У першу мить після спалаху стояла дивовижна тиша, а тоді докотився грім, сили якого не знала ні ця, ні досі будь-яка інша земля; грім у громи переростав, і їх рокотання прокотилося всією пустелею, дійшло до гір Сьєра- Оскуро, відбилося від них та назад котилося-перекочувалося...
Кістяківського завершення отого монотонно-загрозливого відліку часу “десять, дев’ять, вісім, сім...” застало на даху бункера, він не мав сумнівів — спрацює його пристрій чи ні, вибухне бомба чи трапиться збій. Але такої сили вибуху Георгій Богданович не сподівався. Спалах немов зачарував Кістяківського, гіпнотична дія тримала його незрушним та заціпенілим; тож уже перша ударна хвиля збила його з ніг.
Оговтавшись, Кістяківський підходить до Оппенгеймера:
— Оппі, — поклав він руку на плече Робертові, — ви заборгували мені десять доларів.
Перед випробуванням бомби вони билися об заклад.
Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги “Бхагавад-гіта”:
“Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі”.
А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого — невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі — добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба — і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!
...Між тим, негайно на танках заради безпеки була відряджена експедиція до епіцентру вибуху. Перший танк через радіацію заледве здолав кілометр, наступному танкові, який завбачливо був заекранований пластинами свинцю, вдалося-таки дійти до епіцентру. Всі прилади тут зашкалювали, однак спеціальним маніпулятором вдалося взяти кілька проб ґрунту. Глибина кратера на місці вибуху сягала восьми метрів, а діаметр мав метрів чотириста.
Кожен переживав ті хвилини по-своєму, кого брав жах, а кого подив, декого навіть ...утіха. В Аллісона найпершою думкою, як уже потім пригадуватиме, було: “Слава Богу, ми вціліли! Попередні розрахунки виявилися хибними, і атмосфера Землі не загорілася”.
Навіть через багато десятиліть будуть згадувати слова, сказані Георгієм Кістяківським того дня за вечерею, серед цілковитої та гнітючої мовчанки:
— Я певен, що перед кінцем світу, в останню мілісекунду існування Землі, остання людина побачить те саме, що сьогодні побачили ми...
XXX
Телефонний дзвінок із Вашингтона у Гарвардський університет Кістяківському був лаконічний: просимо прибути на ось таку годину. Навіть тепер, після відставки, подібні дзвінки не були рідкістю.
Закінчилася президентська каденція Ейзенхауера, і вся його команда, як водиться, написала прохання про відставку. Георгій Богданович зберігає листа.
“Дорогий Георгію,
Я затверджую, оскільки зобов’язаний, Вашу заяву про відставку як мого радника з науки і техніки, подану 20 січня 1961 р. Роблю це з великим жалем, бо наша плідна співпраця мала для мене особливе значення. Ви трудилися не лише з великою професійною винятковістю, а й із духом конструктивної корисності та видатного державного присвячення.
За патріотичну службу для країни і Вашу незмінну допомогу мені я безмежно вдячний. Особливо ціную Вашу пропозицію бути корисним мені в майбутньому.
Оскільки Ви повертаєтеся до викладацької та наукової діяльності, до якої, я знаю, ви так глибоко прагнули, прийміть мої найкращі побажання плідної і продуктивної праці з користю як для себе, так і для нашої країни, як було в період, який щойно закінчився. Зі свого боку, я продовжуватиму наші починання за підтримки колег з наукового консультативного комітету і його груп, щоб працювати разом на благо нації.
З теплими побажаннями
як завжди,
ДуайтД. Ейзенхауер”
*******
Завірюха, що кілька тижнів мела над Новою Землею, вже безлюдною, бо півтисячі тутешніх мешканців завчає назавше вивезли, видавалося, нарешті притлумилась. Але вона ще не відгомоніла цілком, не відреклася від танців химерних під музику полярних вітрів, здебільшого схожу на болісний передсмертний стогін чи, інколи, на завивання млосне голодної вовчої зграї у безпросвітну ніч.
Водневу бомбу тут конче хотіли зірвати у подарунок черговому компартійному з’їзду. Наготові стояв із завантаженою велетенською бомбою надпотужний літак, який заздалегідь прилетів з Узинського військового аеродрому на Київщині. То була диковинна, істинно диявольської сили бомба, як намічали сперш, у сто мегатонн. Досі випробовували в три чи п’ять мегатонн, а щонайбільше було в дванадцять. Щоправда, інстинкт самозбереження хай і вивихнутих мізків все-таки взяв верх, і ту страхітливу силу зменшили до п’ятдесяти восьми. Хрущов віджартовувався потім: зменшили, аби вікна в столиці не повилітали.
А між тим московський партійний хурал ішов до завершення. Зробити подарунок йому все не вдавалось, бо хурделиці чомусь не слухалися кремлівських забаганок. Тож із Москви на Нову Землю, покинувши навіть хурал, терміново летять главком ракетних військ і відповідний міністр, наче їхні накази можуть хурделиці зупинити. І вони справді наказують, тільки не завірюхам, а підлеглим своїм, попри жахливі ризики для людей: починати.
Такого не знала досі планета.
Світло від вибуху пройшло густу пелену хмар так, мов їх зовсім не існувало, сплив над обрієм сліпучий вогненний шар, він ріс на очах, і вже небо стає йому тіснуватим; ядерний гриб, сперш на всі попередні ядерні схожий, стрімко у височінь зметнувся, і нема йому стриму — прилади показували за сімдесят кілометрів висоти. В радіусі півсотні кілометрів горіла земля, хоча ще кілька секунд тому вкрита була двохметровим снігом. Грім гоготів, як у Судний день, ударна хвиля котилася білою пустелею і, двічі обігнувши земну кулю, наробила чималенько лиха, бо навіть за вісімсот кілометрів у селищі Діксон повилітали шибки. Ядучі хмари понесло до Північного полюсу, але вибух сколотив усе звичне у небі, й розвернулася частина тих хмар та попливла вглиб радянської держави, несучи невидиму смерть і заразу на не одне століття. Але ж кріпка радянська людина...
Те неймовірно сліпуче сонце, «кузькина мать», якою нахвалявся Микита Сергійович, те сатанинське сонце цього разу світило чомусь довше розрахункового часу. І в мізках оторопілих фізиків, як радянських, так і американських, що завдяки своїй розвідці одночасно стежили за вибухом, враз спалахнуло знову суворе застереження Нільса Бора. Великий фізик боявся, що при певній термоядерній потузі може стати реакція неспинною, вона почне захоплювати всю атмосферу й Світовий океан, аж доки Земля вкриється, як людина проказою, кам’янистою спеченою шкориною...
- Не можна сидіти склавши руки, — при зустрічі з Георгієм Богдановичем казав Едвард Теллер. — Ота «кузькина мать» сягала потуги у десять разів більшої, аніж всі боєприпаси, що вибухнули в Другу світову війну. А якби росіяни все ж зірвали стомегатонну бомбу, як задумували спершу, то від Нової Землі хіба оплавлений кратер лишився б...
Куди більше вистраждала семипалатинська, казахська земля, яку Москві, звісно, не шкода.
Стрімко степом мчала армада танків, знімаючи клуби куряви, перемішаної густо з радіаційною смертю, — щойно над цією територією зірвали атомну бомбу. Маршал Жуков за танками гнав піхоту, яка за наказом щомоці кричала «ура», заковтуючи в легені ту смертоносну куряву. Звісно, сімсот тисяч казахів, що мешкали в зоні випробування, не вивезли, — згодяться для дослідів потім.
Власне, цю землю, цей степ важкувато й землею назвати, бо, за Цельсієм, від ядерного мільйона градусів оплавилося все до стану чорного скла, тут атомні озера з’явилися, викупатися в яких було б рівнозначно самогубству, а поодаль від тих озер чимало обгорілого, що вже брала іржа, металу, шматків ракет і снарядів.
Ще як уперше ядуче сонце водневої бомби зійшло над казахським степом, за кілька годин до того спробували евакуювати люд із кількох поселень. Але розвернувся вітер, що переріс у шторм, і хмари ядерних опадів наздогнали нещасних: двадцять тисяч жінок і чоловіків одержали смертельну дозу. Оповідали, що на казахських вокзалах через роки бачили калік з дивовижними вадами, а найбільше вразив хлопчак без зубів, з величезною пухлиною, що видавила око на середину лоба.
Швидка поява водневої та атомної бомб у росіян, на думку вчених, і Георгія Богдановича при тім числі, стала можливою завдяки шпигунству.
Він пам’ятав, як моторошно почувався, коли читав про останні дні шпигунської сім’ї Етель та Джуліуса Розенбергів. Засуджені до страти за передачу совітам ядерних секретів, вони співали в останні свої земні години в камері смертників: Джуліус виконував «Бойовий гімн Республіки», а Етель, що вчилася колись вокалу, — арію Чіо-Чіо-сан з другого акту опери «Мадам Баттерфляй». Зараз совіти мають незміримої сили водневу бомбу, випробували ракети для її доставки за тисячі миль, а одурманених Джуліусів та Етель вони в себе завше знайдуть. Тож тепер над світом, куди грізніша гітлерівської, здіймається, як той ядерний гриб над Новою Землею, нова загроза. І не має права ніхто від цього сховатися.
Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій улюблений Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оброни США з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА...
«Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни — народ такий, що не вагатиметься довго комусь бубухнути водневою бомбою по маківці, — чи вона лиса, чи кучерява.
Георгій Богданович диву давався: вся історія цього люду кров’ю просякнута, тут хіба його п’ята частина не вчаділа тим грабіжницьким завойовницьким чмудом. Кістяківський якось спробував роки їхніх воєн вибудувати подумки, бодай за останнє століття, то довго бурчав і нечистого згадував, бо на пам’ять далеко не все спливало... Російсько-турецька війна 1806 — 1812 років, така ж у двадцять восьмому та двадцять дев’ятому, і ще така в сімдесят сьомому — сімдесят восьмому того ж століття, російсько-перська війна двадцять шостого — двадцять восьмого, майже одночасно з турецькою, а ще польсько-радянська війна 1920-го, ще одна - 1939-го, російсько-українська 1918 — 1920-го, японська 1905-го, ще японська в 1939-му з травня по вересень, Перша і Друга світові війни, де росіяни були співпризвідцями, — не рахуючи українського Голодомору, крові на московських танках, що давили людей у п’ятдесят шостому в Будапешті та п’ятдесят третьому в Берліні... Недарма ще під час Кримської війни 1853— 1856 років «Нью-Йорк геральд триб’юн» писала, що впоперек цивілізаційного поступу людства лежить велетенська рептилія з маленькими мізками й міцними щелепами — ім’я їй Росія.
Цей народ має ж колись на коліна стати і попросити прощення у світової цивілізації — якщо те прощення ще буде, якщо з гілки живої, що дивом від труйки імперської вціліти зуміє, буде здатна розвитися крона...
Звихнуті на ідеї світ невідь від кого рятувати, нові месії у дзеркалі себе не бачать: народ, що по вуха в лайні, весь світ пнеться туди затягнути.
Тож коли Білий дім запросив Кістяківського на посаду радника президента США з науки і техніки — Георгій Богданович дав на те згоду.
***
Він любив вересень: тихі сонячні дні навіювали якесь умиротворення, в його стрімкому президентському житті наставали в цю пору моменти, коли міг немов на мить приспинитися та спокійніше роззирнутися довкола, вдивитися зіркіше в якусь проблему, яка видавалася досі клубком ниток, химерно заплутаних грайливою кішкою; а ще такої пори менше нило і надопікало хворе подавно серце.
Того вересневого дня президент Ейзенхауер потребував зробити деякі уточнення в Кістяківського з приводу океанографічної експедиції, розвідувальних супутників та ще кількох набіглих питань. Серед них — прийнята Конгресом США ухвала про спорудження у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку.
- Я переконаний, що то вартісна ухвала, — кинув оком президент на конгресову документацію. - Але яка муха вкусила «Вашингтон пост» та деяку іншу пресову братію з їхніми дивними критичними наїздами...
Георгій відповів не одразу, хоча ситуацію знав достеменно, до того ж недавно до нього приходили з приводу пам’ятника земляки з Наукового Товариства імені Шевченка та Українського конгресового комітету. А ще він би міг сказати, що до пошанування пам’яті Тараса Григоровича родина Кістяківських долучалася здавна. То дід його Олександр Федорович, секретар редакції першого українського журналу «Основа» у Петербурзі, безпосередньо причетний був до публікації творів Тараса Григоровича, яких у журналі видрукували понад сімдесят. То батько його, сенатор Богдан Кістяківський, в часи Павла Скоропадського брав участі, в роботі комісії зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві...
Георгій прекрасно розумів, який галас, художній і малохудожній свист буде небавом знятий совітськими симпатиками, і не важить, чи стали вони тими симпатиками за світоглядом, чи від зманливого шелесту грошових купюр. А «Вашингтон пост» видрукує статтю «Шевченкова афера»: мовляв, клопочеться пам’ятником меншинна група, яка тут не має суспільної ваги. Та й взагалі, в Шевченкових творах доволі часто можна зустріти образу польських, російських чи єврейських почуттів, образу католиків чи люду інших конфесій, що вельми не подобається багатьом американцям, прибулим з різних країв.
Отож нехай ті руки сенаторів, що готували ухвалу Конгресу США, нехай ті самі руки й заберуть писані ними клопотання і пропозиції.
Також не варто Конгресові сваритися з більшовиками, тим наче, що всім відомо: не без підказки Кремля ім’я Шевченка носять театри й бібліотеки, вулиці чи колгоспи...
Дивним чином за тими ж самісінькими нотами почали виводити сольні свої виспіви та переспіви російські еміграційні видання «Новое русское слово» і «Россия».
«Вашингтон пост», про причину старань якої вже відверто говорили уголос, між тим вела: «Головна проблема полягає у тому, що Шевченко не є універсальним поетом, а також не може бути визнаний національним поетом з погляду Сполучених Штатів. Неможливо собі уявити, аби Шевченкові возвели пам’ятник у Тель-Авіві чи у Варшаві». Газета не могла, звісно, відати, що не так вже й багато води спливе, як у десятках країн, при тім числі у Варшаві на перетині вулиць Спацерова, Говорка і Хотинська постане пам’ятник Шевченкові, на якому будуть написані слова Тараса Григоровича, де зовсім інший зміст, аніж в лукавих публікаціях згаданої газети:
Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай...
…Григорій з прикрістю дивився, як президент, недавно погасивши недопалок викуреної сигарети,знову пускає акуратні, немов мальовані, кільця диму й ті пливуть маленькими копіями осінніх хмар у повітрі. Ще недавно Айк, як приязно називало президента близьке оточення, умудрявся викурювати у день до чотирьох пачок сигарет; врешті вговорили його скоротити тютюнове меню бодай до одної пачки — і всі тепер щиро переймались, аби він дотримав обумовленого. А щодо пам’ятника Шевченкові, то Кістяківському якось незручно було хвалитися родоводом, він зараз може лише сказати:
- Шевченко - більше ніж український поет.
За дивним збігом схоже про Тараса Григоровича мовитиме один з наступних президентів США Ліндон Джонсон:
- Він був більше ніж українцем — він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом — він був безстрашним борцем за права та волю людей...
Президент Гаррі Трумен стане почесним головою Комітету зі спорудження пам’ятника Шевченку, Джон Кеннеді щиро привітає американських українців з освяченням майдану під монумент Тараса Григоровича.
…Не питався більше нічого у Кістяківського президент Дуайт Ейзенхауер, лиш мовчки черконув свій підпис під конгресовою ухвалою, що в ту ж мить стала Законом З’єднаних Штатів Америки, Законом за номером 86-749. [ Згорнути уривок ]
|
