|
"Птахокардія" : зібрання творів
Світлана-Майя Залізняк
— СПОЛОМ,
2015.
— 600 с.
— м.Львів. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
Жанр:
— Збірки лірики
Анотація:
“Птахокардія” С.-М. Залізняк – це книга вибраних поезій, написаних протягом 2000-2015 років. Осмислюючи буття навколишнього світу та своє буття в цьому світі, авторка семи виданих раніше поетичних збірок намагається не повчати, не робити широких узагальнювальних висновків, а просто доносити до читача власне розуміння добра, любові, краси, правди, послуговуючись вишуканою українською мовою, малюючи майстерно підібраними словами яскраві, живі образи – реалістичні, фантастичні, містичні. Вимогливий читач отримає справжнє естетичне й інтелектуальне задоволення від зразків справді сильної, досконалої технічно та високохудожньої поезії, а також свіжих, оригінальних перекладів віршів поетів різних народів та епох і творів цікавої малої психологічної прози.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Шир і щастя
Ти – лев. І вибрав першу із левиць.
І кинув прайд. І ніс траву і м’ясо.
А з веремії листя, кігтів, лиць
За нами наглядала Аргімпаса.
– Нехай живуть... – сміялася у шовк. –
Дам лад і левеняток. Шир і щастя...
Ти полював. Ти висихав і мок.
І шкірились безхвості та гривасті.
Тоді не знала я висот і яйл.
Мене гойдали сонячні ліани.
А ти крутився в натовпі міняйл.
І малював літак, піски, савану.
– Отам нарешті гідно заживем,
Забудемо тісноту, греблю, ряску...
Ти варта саду, лігва, діадем!
Тебе спіткав – потьмарилась любаска.
Коли прийшла із саваном зима, ... [ Показати весь уривок ]
Ти царствено пішов за чорну браму.
Лишив мені картини. Не сама.
Ти ж левом був. А я чаїла магму.
Альбомне
З тебе можна б ліпити дискобола, Геракла...
Та любові моєї серед глини забракло.
Фланіруючи Львовом, усміхався охочим.
Жмут лаванди сухої. Дощ. І снива пророчі.
Відбудовуєш хату, допиваєш отруту.
Вже й зрадлива дружина підмальовує руту.
Оминаю. Веснію... Забуваю. Приходиш.
Віктор-Вітер зелений знає шпари і коди.
Не злетіти у парі ні до пекла, ні в Дубно.
Мій путівець єдвабний вкрили піки та бубни.
Осипаються іскри на світлини красиві.
П’ють качата з лоточка, там ти мив негативи.
Опадали незгоди на тини борошнисті…
Заховаю альбом наш під сувійчик батисту.
Чоловік не відкриє. А матусі – чудово,
Що не я із окрилля обмітаю полову.
Поступ
I
Я – біла глина в люблених руках.
Нестримно кружеля гончарне коло…
Вже обпалилася в шести печах.
Не став у перію за покотьола!
Я ж – амфора для вин, олій, води.
Колише п’яний сміх – творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг. Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.
II
Не рук боюся – цвілі, тьми, копит,
Німої висоти, сердець охлялих.
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?
В поливу додала сльозу і кров…
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп.
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
Розхристано-спокусний – в зимну осінь.
III
Ганчір’я. Плями. Стигми. Кажани.
Де ж зорі? Де у янголках шпалери?
Опону смутку вчора відслонив –
Приніс мені обітницю, лікери.
На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
В крещендо хмар не зманиш голіруч:
У сьому піч навік переступила.
Біг навмання
Лишилися між плес хати – як вата,
Коти блаженні, в рясці чорний став.
Пірнаю в травостій зеленкуватий…
За очеретом гай жалів розтав.
Спинялася вороні ворожити –
Згубилася браслетка в чагарі.
Біжу до тебе напівстиглим житом.
Ти шлеш гостинчик – із водою рів…
Звивання вужака на пні лякає.
Отам, за ровом, – твій ведмежий кут.
Перемайну! Як стрічка, в полі маю...
Ліс прийме новостворену ріку.
Твоя дружина опускає дзбанок…
Дочистиш тамбурини, зуби вил –
Змивай з лиця, захеканий коханий,
Оману й звіробою жовтий пил!
І поки буде вільга струменіти,
Оббризкуючи мальви і спориш,
Ти, Вітре, знудиш пречудовим світом,
Як я – тоді, коли штовхнув у тиш.
Наобіцяв бурштин, смарагди, злото.
Кумасі ляскотіли: “Красень… Ач…”…
Подався рано-вранці за болото,
Прослав недбало росяний кумач.
Зрізала мак. Чекала синю бричку…
У тебе – й син, що нагина дубки,
Й манюня доця… Я ж тепер – водичка,
Мене за лиштви смичуть парубки.
Не присмокчусь до серця, наче п’явка.
Я – лиш на сон. Роїться мошкара...
Літай-насвистуй! Згадуй стан смаглявки,
В якої капелюшки відбирав.
Змова
I
Четвертий ранок ллє у Львові дощ…
Лиш пообіді – сонце й ложка манни.
В пальті з болоньї – янгол часу прощ.
– Ця стріча, – дихає в лице, – остання.
Рве парасолю: “Ось квиток! Пора...
Вертайся в Київ. Ти ж волала “пробі!”.
Не викаблучуйся! Не перша з драм.
Я з охоронцем жевжика у змові.
У нього – бізнес. Ти не заважай.
Був про запас конструктор марсохода…
А в цього – недорід. Неурожай.
Така любов – пухкі млинці на соді.
А ти любила флери, креп, ажур...
Везла з Жуків повидло, з Ялти – смокви.
Ось – на дорогу кава, чай, “Бонжур”.
Іди під парасолю! Чай намокне”.
II
Собор. Хлип...Ратуша. Кав’ярня. Грім…Трамвай.
Вагон плацкартний. Ніч стежки тасує...
Мости. Хрести. Дніпро. Цілунок. Чай.
– Коханий, а тобі Дніпро пасує...
– Зроби соте… і морквяного соку…
Сам надриваюсь, бо кумпан в Марокко.
Бандероль Щастя
Ви оказійно в хату надійшли,
Як бандероль – напередодні свята.
Були Ви малослівним, їли шпик…
– За віщо Дар? – шептала я затято.
Від кого це дання у будній день?
Вже дві обручки зісковзнули в сіно.
За чуле серце і планшет ідей
Дарує небо френда – із кабіни.
А Ви торочили: “Гра! Морнінг-Стар”.
Ніч елегійно облітали верби.
Уранці в серце подзвонив поштар:
– Ту бандероль – чужу – вертати треба…
Підметені листочки. Муліне.
Фініта ля… Дощить. Ви навіть не…
Єва. Три літа
Прийде милий в мою хату хазяїнувати...
Тарас Шевченко
А ти преславний. Очі – мов сапфір.
Адаме, стишся! Прищепив би гілку…
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік. Самісінька в присілку.
Під сорок... Спека. Є держак від вил,
Кіт, слоїк меду, льох, бузок, дерева.
Є бочка дьогтю, пір’ячко – від крил.
Була Жар-птахою... Три літа – Єва.
Куди ти? Я ж мовчала! Йди у тінь!
Пригладив чуба. Погляд стік у очі.
Довкола зрубу кружеляє кінь...
Ти рвешся в пекло. Я дитинку хочу.
Нікого проти ночі не спинити.
Пливе жура-журавонька… Ми квити.
Терапія
Ця утома від світу не лікується швидко.
Я хотіла злетіти. Вже й дороги не видко.
Сизі кола по небу, мідний град і пір’їни.
Закладаю щоднини по душі, по раїні...
Над лошатами літо. Між ріднею остуда.
Повноводиться Ворскла. І зливаються люди...
Білі вени безсоння. Зеленаві опони.
Я росла б цикламеном. На заваді циклони.
Здобуваючи тишу, виплітаючи верші,
Я простую по хвилях – не остання, не перша.
Розступилися біди, поцятковані сосни.
Хоч гори між пеньками, хоч кефаллю шубовсни.
– Все минеться до снігу... – шепче вітер затято. –
Повисушую жито, угамується дятел.
Вкоріняться горіхи, рожевітимуть смоли.
Так жадалося меду... Та кусалися бджоли.
Ця непізнана terra – скатертина грудкаста.
Обійти б її тричі. Мо’, ще вродиться щастя.
Батерфляй
Ефірна душе, вигнана із раю,
Лети-ярій над сонмищем гримас.
Яка різниця, чий бенкет в сараї?
Вовки ведуть ягниць у па-де-грас.
Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека.
Пісок тече... скрипить коловорот…
Хамсин червоний. Десь отут лелека
Бере дітей – із рогу втіх-щедрот.
Загарбали платан сліпі терміти.
Локальні війни, голод, симбіоз...
Із лушпайок зринає Афродита,
Щоб за кульгавця вийти серед роз.
Минай сильфід, ослинені оази.
У хмари проростають віх, бамбук...
І обплітає хміль дороговкази.
І котить... губить кульку срібний жук.
Ти ж опановуй, душе, батерфляй...
Лічба віків почнеться із нуля.
Видіння
Надін працює перукарем у божевільні.
– Там люди – цілком нормальні, стрижки довільні.
Так щиро дякують... жують... малюють снива.
Вони не подадуть пліток тарань червиву.
Сміються так дитинно, залюбки, ганяють мошку.
Я поміж них сімнадцять зим, гадалось – трошки.
Чого ж на пошту повертатися – в дурдом, на глузи?
У тих людей потік злоби, відкриті шлюзи.
Звикаєш, придивляєшся, видіння ловиш.
Роман пишу вночі – про ножиці любові.
Був залицяльник, та поїхав, десь у Анталії.
А я все жду когось надійного, пантрую талію.
Стрижу до полудня, накручую сюжет, волосся...
Хотіла вже й піти звідсіль – у цирк, та не вдалося.
Аня
Вона товаришує із найманим бійцем і пацифістом.
Коли приходять потеревенити, пахтить винцем і тістом.
Колишній вбивця то регоче, то в келих мутно плаче.
– Як був у Лівії, дружина зрадила. Життя собаче.
Вона мовчить, обох жаліє, бо дружбани таки хороші.
Не духопелили отут клієнтів, не позичали грошей.
Обидва – однокласники, ще сниться парта крайня...
Коли її хтось хоче, вислизають: “Ми в скверик, Аню”.
Безхатьки лементять, а ще вигулюють Додо – тер’єра.
Вона – повія середньостатистична, без сутенера.
Лиш три аборти відбула і двічі вени зашивали...
Вітчим бив по щоках, а п’яна мати жебоніла – “мало...”.
Задимлені іконки, пеньюари, псевдооргазми, зради.
А що дітей не буде, то вона частково навіть рада.
Перемотала пацифіста ручку металевим скотчем –
Бард пише на шматку шпалер у дощ, під ніс рядки вуркоче.
Вона не любить шоколаду, Хічкока фільмів, садомазо.
Із неї малював латентний гей-француз картину маслом.
Ще параноїк був – курдупель – завіз в котедж посеред лісу.
Купив обручку, мармелад, весільну сукню і валізи.
Тепер у Ані крос щоденний – від школи аж до хащі.
Оката жінка у веснянках, а світ кричить: “Пропаща...”.
Лови мишей
Колись навчишся пробачати всім,
Здаси в ломбард сильце за кілька грошів.
Загомонять червоні карасі,
І ти заснеш на хвилях – прехороша.
Не буде чорних дір і морд жаских,
Лиш серіал щезання Евридики,
Осотані човенця, вітряки
І миколайчиків засохлі ріки.
А поки що – орелі з пекла в рай
Та сплачені сльозою віршик, драйв.
Не пропливеш екстерном шлюзів-днів.
Лови мишей, твій котик зголоднів… [ Згорнути уривок ]
|
