|
Аніча : все йде, все минає
Людмила Ясна
— Дніпро-ВАЛ,
2015.
— 416 с.
— м.Київ. — Наклад 200 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
Жанр:
— Проза
— Вибране різних років
— Автобіографічне
Анотація:
Нова книга Людмили Ясної - це своєрідний ретроспективний калейдоскоп подій, зустрічей, вражень, пережитих нею особисто або почутих від безпосередніх героїв чи очевидців.
Непідвладні плинові часу, вони залишаються в людській пам"яті свіжими та яскравими, надихаючи на нові найнесподіваніші вчинки, роздуми, почуття.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
АНІЧА
Аеропорт Гетвік міститься на 45 кілометрів південніше Лондона. Групу киян зустріли й повезли ще далі на південь ‒ до графства Мальборо. Усього їх було п’ятеро: вже немолода сімейна пара, яка мала красиве прізвище Небокрай, дві сестри середнього віку ‒ Руслана та Вікторія й молода жінка на ім’я Аліна. Їх маршрут пролягав до невеличкого селища, де мав відбутися ретрит, себто курси з медитації.
Гостей туманного альбіону дещо розчарували краєвиди за вікнами мікроавтобуса: природа така ж, як і в Україні, ніби їдуть собі лісостепом рідного краю. А чого ж вони чекали ‒ пальм і баобабів? Трохи ... [ Показати весь уривок ]
дивував їх і лівосторонній рух, особливо на поворотах, ‒ здавалося, водій так і вріжеться в когось! Але згодом усі призвичаїлися й уже не хапались одне за одного на поворотах.
Що було не так, як в Україні, ‒ то це відсутність заторів на дорогах, бо вони тут регулювалися. Періодично над головами з’являлися знаки ‒ 60, 40 миль на годину, ‒ й мікроавтобус різко стишував хід. Всі автівки повзли, але не стояли, ‒ тому складалася ілюзія, що заторів немає.
Коли через дві години нарешті повернули до буддистського інтернаціонального медитаційного центру, гостям відкрилося подвір’я, повністю засипане дрібним щебнем. Справа розміщувалася невисока, але довга будівля, яка завертала вліво і ще раз вліво, ніби оперізуючи подвір’я, й переходила в триповерховий будинок. Між ним і цією різноплановою спорудою виступав тупим носом вхід, як потім стало відомо прибулим, до медитаційних залів. Поки ж що всіх запросили до офісу в будиночку справа.
Аліна була трохи розгубленою від першого враження, яке на неї справив центр медитації. Їй здалося, що вона потрапила до пансіонату самотніх людей похилого віку. Подвір’ям снували якісь дідусі й бабусі, дехто пересувався з допомогою палиць, когось хтось навіть вів попід руки. Всі були тихі, зморені на вигляд і дуже спокійні.
Коли гості оформляли папери в офісі, старенькі співробітники дещо пожвавішали, особливо отримавши гроші за проживання й харчування (саме навчання було безкоштовним).
Потім їх повели до їдальні, нагодували й стали розселяти по кімнатах.
‒ Шпрехен зі дойч? ‒ звернулася до Руслани низенька літня жінка з дуже ріденьким волоссям на голові, через яке просвічувала рожева шкіра.
Руслана дійсно знала німецьку (на відміну від англійської), тому до неї й приставили цю жіночку, яка пояснила, де й з ким вона мешкатиме. Потім дала їй аркуш паперу з розпорядком лекцій, медитацій, обідів та інших заходів (звичайно, англійською, але Руслана приблизно здогадувалася, що там написано).
Ельза (так звали німкеню) відвела Руслану до котеджу, що містився через дорогу від медитаційного центру та межував із великим садом. Курсантів цього разу приїхало дуже багато, всі не вміщувалися в основних корпусах, тому частину заселяли саме в цей будиночок, що належав одній із активісток.
Він чимось нагадував українську хату під соломою, тому що дах у нього був із очерету, закріпленого зверху щільною сіткою-рабицею. Сітку цю було видно лише зблизька, а здалеку вона зливалася з дахом. Руслана уважно роздивлялась і стріху, й білі вапняні стіни.
Як і біля кожних дверей у центрі, тут також збоку входу стояла велика кругла металева ємність, із якої стирчали десятків зо три парасольок. Дощ в Англії ‒ явище непередбачуване й часте. Він може різко початися й так само раптово за кілька хвилин припинитися, щоб через півгодини знову пролитися на голови перехожих. Якщо курсанти виходили з приміщення для медитацій і йшов дощ, вони розбирали ті парасолі, а дійшовши до будиночка, в якому поселилися, знову втикали їх у діжку біля дверей. Зразок типового англійського гумору: якийсь чоловік вийшов з дому без парасольки. "Ха-ха-ха!" ‒ всі аж за животи хапалися.
Зайшовши до "шевченківської" хатинки, Руслана з Ельзою піднялися стрімкими сходами на другий поверх у такий собі піддашок, де стіни кімнат із двох боків були похилими. Кімнатка, до якої зайшли жінки, здавалася зовсім крихітною, схожою на комірчину, й мала форму літери Г. Тут стояли два ліжка, заправлені яскравими простирадлами й ковдрами. Низенька стояча вішалка примостилася в кутку біля електричного обігрівача (дійсно це, мабуть, була колись холодна комора!), біля дверей віднімала й так обмежений простір вмонтована в стіну шафа. Єдине невеличке віконце виходило у бік саду. Все в кімнаті було пофарбоване в білий колір.
Із пояснень Ельзи Руслана зрозуміла, що мешкатиме з якоюсь "італьєно", котра вже багато разів відвідувала ретрити.
‒ Зі іст зер гуте фрау, ‒ обнадійливо завершила свою розповідь Ельза.
‒ Добре, ‒ сказала Руслана. ‒ Філєн данк!
Вона пройшла від дверей направо до низенького віконця й обрала ліжко в закутку. Майнула, правда, думка, що тій італійці буде не зовсім зручно навпроти дверей. Ельза невдоволено зиркнула на неї, бо, мабуть, подумала те саме. Ну що ж: хто не встиг ‒ той запізнився!
Аліну, Вікторію й пані Небокрай (вони непогано знали англійську) повела поселятися інша співробітниця, яку звали Ізольда. За правилами центру їх розмістили нарізно: Аліну в тому ж котеджі, що й Руслану, але на першому поверсі, а інших ‒ у центральному корпусі. Жінки мали мешкати по чотири-п’ять у кожній кімнаті.
Пана Небокрая поселили в чоловічому корпусі. Він не вперше був у цьому центрі, тому пішов сам туди, куди йому вказали. Чоловікові пощастило, бо в помешканні стояли тільки троє ліжок. Хоча загалом йому було все одно, скільки людей житиме з ним, ‒ він був терплячим і доброзичливим.
Небокрай відчував надзвичайне, хоча й якесь тихе піднесення: він потрапив у свою стихію ‒ до однодумців, таких само, як і він, безмежно захоплених буддистським ученням.
Медитацію він практикував змолоду. Ще тоді почав перекладати з англійської багато спеціальної літератури (кілька тих книжок вийшло російською в різних видавництвах) і продовжував це заняття дотепер. Він нарешті повністю визначився й остаточно пристав до найконсервативнішої гілки буддизму, яка зветься Тхеравада, що в перекладі означає "вчення старійших". Воно народилося в Бірмі понад дві тисячі років тому і його сповідують ще й у Камбоджі, Лаосі, Таїланді. Адепти цього напрямку були впевнені, що він є найдревнішим, заснованим самим Буддою. Основна його ідея ‒ щоб усі живі істоти були щасливі.
Вікторію здивувало те, що, крім неї, в кімнаті була лише одна новоприбула ‒ чорнява азійка, яка не володіла англійською; вже за кілька хвилин вона лягла на своє ліжко й одразу ж заснула. Інші місця ще не були зайняті. Жінка глянула на годинник і почала вивчати розклад на папірці, який дала їй Ізольда. Через півгодини ‒ перша медитація. Треба збиратися.
Вікторія вирішила одягти спідницю, яку тут їй видали і яка називалася лунги. Власне, це була навіть не спідниця, а шматок матерії, зшитий збоку, утворивши таким чином трубу, куди вона й залізла обома ногами. Як зменшити її на поясі, жінка не знала. Потім здогадалася зробити подвійний запах і підвернути на талії так, щоб закріпити. Спідниця була рожева, вишита такими ж, але трохи блідішими квітами, а внизу мала коричневий обідок.
Жінка спустилася сходами зі свого третього поверху, вийшла на подвір’я й підійшла до входу в медитаційну залу. Нікого ніде не було. Вона дуже здивувалася. Раптом почула англійською:
‒ Можу вам чимось допомогти? (До неї підходила Ізольда).
‒ Має ж бути медитація? ‒ глянула на неї.
‒ Через дві години, ‒ відповіла та.
І тут до Вікторії дійшло, що в Англії ж час не співпадає з київським! Засміялася, подумавши про те, яка вона неуважна. Ізольда чомусь також сміялася й показувала рукою на її спідницю.
‒ Що? ‒ запитала Вікторія.
Виявилося, що той коричневий обідок і слугував поясом, а вишиті квіти мали бути внизу.
На відміну від сестри, Руслана одразу зорієнтувалася в часі й нікуди не поспішала. Сходила лише в душ, ‒ єдиний на всіх, хто мешкатиме в чотирьох кімнатах на поверсі. Він був з’єднаний із туалетом, і жінка уявила, які тут черги будуть зранку та ввечері...
Коли вона вийшла після душу, замотавши голову рушником, то побачила, що двері в її помешкання прочинені й там стоять та спілкуються (все більше жестами) дві жінки. Однією з них виявилася вже знайома їй невеличка худенька Ельза, а інша, мабуть, була згадувана італійка ‒ висока, огрядна, і, схоже, неповоротка.
Жінки побачили Руслану і якось вимушено завсміхалися. Утрьох вони намагалися поспілкуватися, але італійка знала лише свою мову, тож діалог швидше нагадував "розмову" глухонімих. Як її звати, Руслана так і не зрозуміла.
Ельза, полишивши їхню кімнату, пішла у справах. Італійка стала розпаковувати валізу, весь час зачіпаючись головою за стелю, як тільки робила крок до свого ліжка. Руслана роздивлялася сусідку й дивувалася, що та зовсім не така, якими за її уявою мали бути італійки. Вона швидше нагадувала норвежку або шведку ‒ невиразне бліде обличчя, білобриса голова з короткою стрижкою. Зрідка поглядаючи на Руслану, яка сушила волосся феном, італійка ввічливо посміхалася.
Раптом вони почули гонг. Руслана вийшла в коридор і визирнула через вікно на подвір’я. Якийсь чоловік, тримаючи правою рукою дерев’яну палицю, слабенько торкався нею блискучої (мабуть, мідної) залізяки, що була в його лівій руці. Дзвін той голосною луною котився навкруги. То було запрошення на медитацію.
На центральному подвір’ї також прозвучав гонг, і сюди почали сходитися курсанти. Коли пані Небокрай та Вікторія підійшли з різних боків до входу, їх зустріла жінка-розпоряджувачка, завела в приміщення й мовчки показала на килимки, куди вони мали сісти: Вікторія майже біля виходу, а пані Небокрай ‒ у перших рядах. Пізніше стало зрозуміло, що ближче до вчителя розміщувалися більш заслужені, які практикували медитацію не один рік, а далі ‒ початківці.
Жіноча кімната для медитацій була довгою великою залою, що мала віконця з правого боку. При вході лежали стоси подушок з поролону різної товщини, обшиті зеленою тканиною. Хто хотів, той брав їх, щоб підмостити під себе на килимку. Килимки також були з поролону, але обтягнуті рожевим.
На передній стіні зали висіли великі кольорові фотографії із зображенням позолочених пагод, портрети знаних буддистів, колажі з листівок (як виявилося потім ‒ від учнів, які надсилали подяки до центру медитації). Перед тією стіною здіймалася невисока сцена, а на ній ще один поміст, біля якого на штативі чорнів мікрофон. Було зрозуміло, що там сидітиме вчитель.
Аліна зайшла до зали й також отримала своє місце на килимку. Далеченько від перших рядів. Вона окинула поглядом приміщення ‒ тут були одні жінки. "А де ж чоловіки? ‒ подумала. ‒ Для кого ж це я наряджалась і фарбувалась? Тут ні з ким і пофліртувати!" Вона була вдягнена в чорне трико, яке щільно обтягувало їй стегна й сідниці, та коротеньку червону кофтину без рукавів. Зверху накинула в’язаний сірий кардиган, але одразу зняла його, тільки-но зайшла до зали.
На неї якось неначе осудливо витріщалися присутні. Майже всі вони були в тих дивних спідницях, яку отримала й вона при заїзді. Аліна навіть не думала надягати те недоладне опудало, що геть псувало фігуру.
До зали заходили все нові й нові жінки. Їх було дуже багато, килимки лежали наздвичайно тісно. Руслані, яка прийшла однією з останніх, дісталося місце біля стіни зліва, й вона дуже зраділа, бо любила в будь-якому натовпі триматися трохи осторонь. І до стінки можна буде притулитися, якщо замориться сидіти з прямою спиною та схрещеними ногами.
Руслана обвела поглядом присутніх. Європейок було мало. Переважали смугляві обличчя індійок, бліді з вузькими чорними очима ‒ японок, жовті з широкими вилицями ‒ азіаток. Вона дуже здивувалася такому інтернаціональному зібранню.
Кімната чоловіків була набагато меншою й перпендикулярно прилягала до жіночої на самому її початку, там, де сидітиме вчитель (правим боком до чоловіків і лицем до жінок). Як виявилося потім, це вперше на ретрит приїхало жінок набагато більше (десь аж понад п’ятдесят), ніж чоловіків (тих було лише двадцять п’ять). Пані Небокрай, яка не витримала й зазирнула до чоловіків, замислилася над цим дивним явищем. Вона знала, що сильної статі в буддизмі завжди було більше і, на відміну від православ’я, зовсім не існувало жіночих монастирів.
Кожне явище щось означає, треба тільки його зрозуміти. Можливо, жінок притягувала своєю енергетикою головна буддистка й учителька центру, яка вже мала дуже похилий вік і пересувалася лише в інвалідному візку. Чи не останній це для неї ретрит? Хоча, можливо, навпаки: жінки поділяться з нею своєю молодою енергією й підтримають надовше її життя? Ніхто цього не знає. Та краще було б так, ніж інакше. Бо в багатьох випадках повальний прихід жінок означає не що інше, як майбутній занепад того чи іншого вчення.
Пані Небокрай сама ніколи б не зацікавилася медитацією, та на неї вплинув її чоловік, а вона була жінкою розумною, тому розділяла його захоплення, наскільки вистачало здібностей і часу.
Пан Небокрай сидів на килимку в першому ряду біля величезного вікна з якого відкривався прекрасний краєвид: галявина, уквітчана трояндами й бегоніями, була оточена підстриженими туями та тисами, що височіли суцільними стінами й утворювали закритий, але такий принадний простір з оксамитовим килимом газону. Посередині виблискувала золотом пагода.
Поступово в залах зібралися всі, хто прибув на ретрит.
І ось настала урочиста мить: нечутно ступаючи, до свого місця попрямував учитель, якого звали Пітер. Майже всі присутні були з ним знайомі, а новенькі уважно роздивлялися його. Це був уже не молодий чоловік із сивіючими скронями, вдягнений у світлу сорочку (поверх якої синіла в’язана жилетка), й лунги в дрібну синьо-сіру клітинку. Високий, стрункий, усміхнений і якийсь... лагідний. Він не викликав трепету чи боязні, на вигляд здавався простим і доступним. Був босоніж. Ставши на коліна й повернувшись до портрета покійного вчителя, котрий заснував медитаційний центр у Бірмі (а потім його учні відкрили такий і тут, у Англії), він кілька разів вклонився йому, а потім неспішно забрався на підвищення й сів у позу лотоса, заховавши босі ступні під спідницею.
Про його життя було відомо небагато, хоча він спеціально і не втаював подробиць, просто нічого такого не розповідав, якщо не запитували. Було відомо, що колись він служив у Червоному Хресті в Афганістані й рятував російських солдат; жив у Швейцарії, але тепер назовсім поселився в цьому медитаційному центрі (десь нагорі в триповерховому будинку), й повністю віддався місіонерству.
Хоча Руслана й погано знала англійську, але, побувавши вже одного разу на таких курсах (Пітер щовесни проводив їх під Києвом з перекладачем), приблизно вже знала їх сценарій, який був завжди однаковий і дуже простий.
Спочатку курсанти брали на себе нескладні зобов’язання: по-перше, всі десять днів не розмовляти між собою (можна було лише зрідка про щось запитати в учителя ‒ дуже зручно, до речі, для організаторів ретриту); по-друге, дотримуватись моральних правил ‒ зокрема, не вбивати (навіть комах!), не красти, не вживати наркотиків та алкоголю, не брехати, дотримуватися целібату; по-третє, не їсти після полудня тверду їжу (коли Аліна про це почула, то навіть злякалася). Щоправда, відносно їжі, яка була тут вегетаріанською, але дуже смачною, то обмеження в часі стосувалися лише тих курсантів, які практикували медитацію не вперше, тож Аліна могла не перейматися та їсти, коли завгодно й скільки влізе. Вона потім так і робила, дивуючись сама собі та боячись потовстіти.
Після формальної процедури прийняття на себе моральних зобов’язань, курсанти прослухали своєрідну молитву, записану на магнітофон старшою буддисткою центру, яка була, до речі, ученицею покійного засновника з Бірми. Потім Пітер розповів, як проходитимуть заняття.
Виявилося, що кілька днів він учитиме їх медитації, яка зветься Анапана, і, практикуючи яку, курсанти лише слідкуватимуть за своїм диханням, відганяючи будь-які думки: вдих ‒ видих, і концентрація уваги на верхній губі, якої легенько торкається повітря.
Після цього вони перейдуть до освоєння складнішої ‒ Віпасани, й вчитимуться відчувати Анічу, себто мінливість, нестабільність усього, що оточує людину. Спостерігатимуть за тим, що відбувається у власному тілі, бо так найлегше зафіксувати Анічу.
Лише в постійних змінах людина може бути впевнена, адже нічого сталого в житті немає, навіть думок, а лише Аніча, Аніча, Аніча...
Медитації починатимуться о четвертій ранку. Аліні здалося, що вона не дочула. Цього не може бути, вона так рано ніколи не вставала!
Приїхала Аліна сюди за рекомендацією свого наставника з йоги, якому повністю довіряла і який запропонував їй вже самостійно навчати інших. Вона дала оголошення, і на її курси записалися кілька жінок. "Обов’язково маєш пройти Віпасану, хоча б один раз" ‒ повторював їй учитель. Саме тому вона зараз тут, у найкращому медитаційному центрі Європи. Але поки що Аліна не розуміла, чому він найкращий і як їй влитися в цей, дуже дивний, колектив.
Вікторія, загітована сестрою, також уперше була на таких курсах. Її спокусила поїздка в Англію й те, що вона разом із подружжям Небокрай після засвоєння Анапани поїде до Лондона, де проведе залишок часу на екскурсіях і в магазинах. Із сестрою та Аліною вони мали зустрітися вже в аеропорту, щоб разом летіти додому.
Коли почалася перша медитація, Руслана відчула щось особливе, ніби вона впала в транс або її думки полишили голову й свідомість застигла в статичному спокої. На медитаціях у Києві вона такого не відчувала.
Це дивне явище вона порівняла з тим, яке пережила колись у церкві.
Тоді вона стояла у Володимирському соборі біля колони й спостерігала, як віруючі підходили до батюшки сповідатися. Він покривав їм голови, нахилявся, уважно слухав, а потім щось говорив.
Руслана ніколи не була на сповіді. Їй дуже хотілося приєднатися до черги й собі, але вона чомусь соромилась і побоювалася того суворого бородатого священника. Ось він глянув на неї, й Руслана ніби вловила його думки про те, що він усе знає про її наміри та її острах. Якусь мить вони дивилися у вічі одне одному, й Руслана раптом перестала чути будь-які звуки: вона ніби відірвалася від землі ‒ таким легким стало її тіло. Це тривало, можливо, кілька хвилин чи десяток секунд. Цього вона не усвідомила, бо час ніби зупинився. Блаженний незрозумілий стан її свідомості був таким піднесеним, таким щирим, його ні з чим не можна було порівняти!
Так же раптово вона повернулася до дійсності. Звуки стали голоснішими, продовжувалася служба, але Руслана відчула, що вже ніщо більше не тримає її в соборі. Вона трохи потинялася між колонами та іконостасами й вийшла.
І ось зараз у цій залі, переповненій жінками з різних країн і континентів, Руслана вдруге відчула те дивне піднесення, якого не можна було точно описати словами.
Після медитації всі порозходилися по своїх кімнатах і почали вкладатися спати. О дев’ятій вечора світло мало бути вимкнене. Руслана навіть не засвітила настільну лампу, швиденько роздяглася й лягла. Вдома вона також рано засинала й рано прокидалася. До того ж за київським часом їй вже давно пора було спати.
Італійка тихенько зайшла й також роздяглася та лягла, не вмикаючи світла. Руслана зробила кілька дихальних вправ з Анапани, під які вона завжди швидко засинала, й уже майже пірнула у солодке забуття, як раптом італійка голосно захропла. У Руслани сон як рукою зняло.
Звичайно, вона могла здогадатися, що така огрядна й немолода жінка обов’язково буде хропіти! Вкотре Руслана картала себе за недалекоглядність. Вона ж могла попросити, щоб її поселили з якоюсь молодою дівчиною, хоча б із Аліною. Юнки сплять тихенько, нечутно дихаючи. Потім вона згадала, що зі знайомими тут намагаються не селити (можливо, щоб не розмовляли).
Руслана спробувала медитувати, але в неї нічого не виходило. Вона намацала на тумбочці фен і трохи постукала ним об стінку. Даремно. Італійка хропла, як трактор.
На ранковій медитації Руслана вже не відчувала духовного піднесення. Їй муляли власні ноги, вона ніяк не могла віднайти зручну позу, потім підклала під спину поролон і сперлася на стінку. Жінка не виспалася й виглядала сердитою, розуміючи, що курси ці для неї будуть втрачені, якщо вона не віднайде душевний спокій.
Після медитації Вікторія та Аліна, як новачки, ділилися одна з одною своїми враженнями.
‒ Я вже про все передумала, всіх друзів і рідних згадала, ‒ розповідала Аліна. ‒ Потім ледь не заснула.
‒ А я розплющила очі й спостерігала за тобою, навіть заздрила, бо ти й віями не ворушила ‒ була така зосереджена, ‒ похвалила її Вікторія.
Аліна засміялася:
‒ Я ж займаюся йогою, тому можу довго сидіти в позі лотоса, але розум свій заспокоїти так і не змогла: думки ширяли в свідомості, як птахи в небі.
‒ Цікаво, як інші, ‒ невже хтось може досягти такого стану, що в голові не лишиться жодної думки?
‒ Перевірити це неможливо. Може, тому ніхто нікому нічого й не розповідає.
Раптом до жінок підійшов пан Небокрай, сердито глянув на них і підніс вказівний палець до губ. Вони й забули, що розмовляти не можна, ‒ приснули сміхом, закриваючи обличчя, й розбіглися в різні боки.
Почався рясний дощ. Невдовзі прозвучав гонг, запрошуючи на сніданок. Вервечка курсантів під парасольками потяглася до їдальні. В її приміщенні ‒ довгому й вузькому ‒ столики для жінок були розміщені зліва, а для чоловіків ‒ справа. За наїдками кожна стать також підходила з різних боків, як і для миття посуду: дві раковини тулилися до протилежних стін. В їдальні було самообслуговування. Їжу готували ті ж самі старенькі жінки, які зустрічали новоприбулих учора. Лише шеф-кухар була молодшою, вона власноруч винесла й поставила посеред столу величезну тацю з рум’яними млинцями, начиненими грибами.
Страви тут були найрізноманітніші: дуже багато всіляких салатів, каш, французьких та швейцарських сирів, супів і фруктів. Найбільшою популярністю у старожилів (а потім і в новачків) користувався по-особливому приготовлений, хоча й надзвичайно гострий, рис із підливою. Заправку цю робили з сушених плодів манго, перцю, оливкової олії й ще чогось, що не можна було відразу розпізнати. Висушені, а потім замочені в олії інгредієнти привозили в герметичних пакетиках курсанти з Бірми. Цю страву можна було вважати візитівкою буддистської кухні.
На другому поверсі просто над офісом розміщувалася бібліотека, де вечорами збиралися помедитувати місцеві мешканці й ті, хто жив неподалік, приїжджаючи машинами й вишиковуючи їх на парківці перед великим садом, за яким власноруч доглядав Пітер. Це було його нинішнє хобі, оскільки попереднє ‒ захоплення буддизмом ‒ стало професією, вірніше ‒ способом життя.
У той час, коли тривали лекції з буддизму в основній медитаційній залі, групка чоловіків і жінок ‒ російськомовних курсантів, які погано розуміли англійську, ‒ збиралася саме в бібліотеці. Тут вмикали магнітофон, і тоді в цьому камерному приміщенні лунав голос пана Небокрая, який виконував обов’язки перекладача на таких лекціях у Києві.
Крім киян, на ретриті були ще й курсанти з Росії, Білорусі, Казахстану, Молдови. Більшість із них добре володіла англійською, але частина все ж таки приходила послухати лекцію в російськомовному варіанті, бо міжнаціональна мова колишніх радянських республік сприймалася ними краще.
У перервах між лекціями, медитаціями та відвідуванням їдальні курсанти блукали по саду, не звертаючи уваги один на одного. Сад цей був дійсно "англійським" ‒ із доглянутим газоном, розділеним акуратними доріжками, з безліччю хвойних дерев і кущів, розбавлених декоративними рослинами, ягідниками та фруктовими насадженнями.
Дехто ж намотував круги навколо золотистої пагоди, обсадженої різнобарвними бегоніями. Неподалік від неї квітував розарій, аромат якого долинав навіть у відкриті вікна помешкань.
Особливо свідомі шукали собі якесь заняття: хтось із жінок прополював квіткові клумби та грядки на городі, хтось мовчки допомагав на кухні, жаліючи стареньких куховарок, хтось збирав яблука в саду. Чоловіки ж в основному або сиділи й пили чай чи холодні напої в їдальні, або ‒ для підтримки фізичної форми ‒ дуже швидко й енергійно крокували доріжками саду, серйозними намедитованими поглядами дивлячись уперед і не звертаючи уваги на таких самих, як і вони, моціонників.
Щодня після обіду відбувалися так звані інтерв’ю, на яких Пітер, запрошуючи на сцену по п’ятірці курсантів, цікавився їхніми успіхами в медитації та відповідав на нечисленні запитання. Це був єдиний час, коли слухачі могли подати голос. Розпитавши кожного, хто сидів перед ним на сцені, вчитель проводив таку собі майже індивідуальну п’ятихвилинну медитацію.
Аліну надзвичайно вразило те, що Пітер вивчив імена усіх і ні разу не помилився, запрошуючи на інтерв’ю. А в декого вони були такі, що й не вимовиш. Та ось він покликав: "Наташа", глянувши на смугляву немолоду індійку. Жінка піднялася й попрямувала до сцени. "Все-таки помилився!" ‒ подумала Аліна...
Позбавлена нічного сну, Руслана вирішила надолужувати вдень, і у вільний час поспішала до своєї кімнати. Але щоразу італійка теж приходила відпочити й уже через п’ять хвилин хропіла ще голосніше, ніж уночі.
Руслана мало не плакала. Весь шарм цього ретриту, всі позитивні емоції, всі надії чогось досягти на медитаціях зійшли нанівець. Вона не знала, що їй робити. Пожалітися організаторам не мала можливості, бо не знала англійської, помочі від Небокраїв чекати було марно. Доводилося терпіти й рахувати дні до закінчення ретриту, яких залишалося ще дуже багато.
Якось опівночі, не витримавши хропіння сусідки, Руслана одяглася, взяла кофту та плед і попростувала до медитаційної кімнати. Та її спіткала невдача ‒ приміщення було замкнене.
Тоді вона вирушила до саду, знайшла довгеньку лавочку зі спинкою й примостилася на ній. Але в боки муляло й під голову нічого було підкласти ‒ вузький дерев’яний підлокітник врізався в шию. Тривожили й нічні звуки: шелестіли листям кущі та дерева, ніби під чиїмись невидимими ногами хрустіли гілочки, шурхотіли крилами пташки. Який там сон! Ще й дощ почав накрапати.
Руслана зібрала з лавки своє лахміття й пішла до котеджу. Знову вляглася в зручне кубельце й спробувала заснути. Це їй майже вдалося. Та раптом вона прокинулася від власного ‒ якогось утробного ‒ крику (мабуть, їй щось страшне примарилось). Сусідка теж розбуркалась і невдоволено застогнала, а Руслана, тамуючи сполохане серцебиття, сіла на ліжку. До біса такі нерви! Користі від ретриту ніякої, одна шкода здоров’ю!
Вікторії також не подобалося мешкати з чорирма сусідками ‒ вони були з Японії та Сінгапуру й весь час щось прали, розвішувючи свої лахи чомусь в кімнаті, хоча в підвалі й була сушилка. Вікторія ж стражджала на алергію через пральні порошки, їх запах викликав у неї сльози й кашель. Та вона умовляла себе не перейматися цим, потерпіти, адже скоро вже поїде звідси до Лондона.
Небокраї ж навпаки вже шкодували, що запланували цього разу пройти лише медитацію з Анапани й не залишатися на Віпасану. Але в англійській столиці вже було замовлено готель і деякі екскурсії, тож відступати виявилося запізно. Пані Небокрай, до речі, жила привілейовано ‒ одна в маленькій кімнатці у прибудові, що межувала з їдальнею.
Аліна свій стрес від мовчання й дивної усамітненості серед такої кількості людей заїдала тістечками, тортами та швейцарськими сирами. Їй було надзвичайно тяжко не порушувати розпорядок.
Йогиня стала у вільний час виконувати асани, довго стояла на голові й енергійно робила розтяжки. Вона полюбляла цим займатися в бібліотеці перед дискурсами, коли там перебували лише поодинокі відвідувачі.
Молода жінка була екстраверткою й на всіх дивилася з цікавістю ‒ особливо на юнаків, хоча й була заміжньою. Її чоловік (набагато старший за неї) не дуже переймався короткочасними, як правило, захопленнями дружини. Аліна заперечувала все, в чому чоловік її підозрював, а той казав: "Набігаєшся й все одно до мене повернешся!" Він винайняв для дружини квартиру в центрі Києва, а сам залишився в рідному провінційному місті, де мав невеличкий бізнес. Приїздив до столиці не дуже часто, тому його молодиця могла сповна насолоджуватися своїм утаємниченим життям.
Аліна помітила, що чорнобровий казах Тимур накинув на неї оком, і життя в центрі одразу стало для неї набагато цікавішим. Одного разу, коли вони опинилися в бібліотеці лише вдвох, Аліна зачепила хлопця:
‒ Як тобі тут ‒ подобається?
‒ Я на таких курсах вперше, ще не зрозумів, ‒ радісно відгукнувся юнак. Мабуть, мовчанка і йому допекла.
Але тут до кімнати зайшли дві жінки, й порушники замовкли, тільки по-змовницьки перезирнулися.
З тих пір вони не випускали одне одного з поля зору, частенько ховалися в глибині саду за хащами, й побоюючись, чи не йде хто, уривчасто віддавалися забороненому спілкуванню. Потім ‒ розпашілі, задихані ‒ поодинці поверталися на подвір’я центру.
Після того, як Небокраї з Вікторією подалися до Лондона, Аліна взагалі перестала стримуватися. Вона вже не тільки не приховувала своєї зацікавленості Тимуром, а й ходила скрізь у відвертих нарядах (дві валізи привезла з собою, тож мала покрасуватися в усьому, щоб потім не казати, як героїня у відомому фільмі, що якесь плаття залишилося "не одьованим").
Між тим до бібліотеки на дискурси почало приходити все менше людей. Руслана також стала пропускати їх, бо вже слухала ці лекції раніше в Києві. Та якось до неї підійшов один із розпорядників курсів і англійською навпіл з ламаною німецькою сказав, що не годиться залишати наодинці чоловіка й жінку (мав на увазі Тимура з Аліною). Це було проти правил центру. Він попросив Руслану не пропускати дискурси. Жінка обурилася, але нічого не сказала, лише подумала: не вистачало їй ще бути наглядачем!
І все ж таки того вечора вона пішла до бібліотеки. Вікна там не світилися, але перед оббитими ковроліном сходами на другий поверх вона побачила дві пари черевиків: одні ‒ чоловічі, другі ‒ жіночі. Довелося підніматися нагору.
Коли жінка прочинила двері, за якими чувся магнітофонний запис, вона побачила в напівтемному приміщенні на підлозі обмотаних пледами Аліну й Тимура. Вони лежали дуже близько одне до одного, аж торкаючись боками, як оселедці в жерстяній банці. Підлога в бібліотеці м’яко відливала світлим ковроліном.
Руслана ввімкнула світло й попростувала до протилежної стіни. Там вона сіла, спершись на двері в комору, і також прикрилася пледом ‒ їх тут було багато, як і поролонових подушок, залишиних місцевими мешканцями, які мали медитувати в бібліотеці десь через годину.
Парочка ніяк не відреагувала на появу Руслани, ніби й не помітила її. Двоє продовжували тихенько розмовляти, але лекція звучала голосніше, тож про що вони говорили, неможливо було почути.
Руслана прикрила повіки й неуважно слухала голос пана Небокрая. Він оповідав про істот, які звалися земними якхами й були невидимими велетнями та могли літати в повітрі; вони намагалися досягти просвітлення, але у них нічого не виходило. Зате вагітна жінка на ім’я Калі, яка стояла на балконі та випадково почула їхню розмову про те, чого навчав Будда, одразу отримала першу ступінь ‒ Сотапану... Подібних легенд у буддизмі дуже багато, ними пересипані всі лекції ‒ можливо, для кращого засвоєння.
Після Анапани з центру поїхало багато курсантів. Стало вільніше і в медитаційних кімнатах, і в їдальні, й у житлових корпусах. Одного дня Руслану приємно здивувала італійка: вона раптом почала збирати валізу. Через кілька хвилин прийшла Ельза й мовчки чекала, доки та пакувалася.
Потім жінки подалися геть, жестами попрощавшись із Русланою, яка не йняла віри своєму щастю ‒ їй хотілося покружляти по кімнаті, але тут ніде було розвернутися. Тож вона просто впала на ліжко, засміялася і вдихнула на повні груди ‒ Аніча!
Та на обіді в їдальні Руслана знову побачила італійку ‒ та не поїхала додому, а переселилася до іншої кімнати. Як вияснилося пізніше ‒ до тієї, де раніше мешкала пані Небокрай.
Аліна ж на медитаціях з Віпасани добросовісно намагалася прислухатися, що саме змінюється в її тілі. Ось закололо в пальцях лівої руки ‒ потім відпустило, стало гаряче в ступнях ‒ потім заспокоїлося, щось запекло на самій маківці голови... І що? Що це дає їй конкретно? Для чого ця медитація? Вона не розуміла. Полинула думками до приємнішого ‒ згадала про Тимура. Відчула, як щось залоскотало внизу живота. Аніча!
Після вечірньої медитації Руслана пішла до саду, сіла на ту лавку, де колись намагалася заснути, й стала спостерігати за одинокими постатями, які бродили по саду. Здається, люди стали ще більш зосередженими, ніж на початку курсів, деякі ходили з настільки застиглими обличчями, що здавалися муміями, аж страшно було дивитися. Та й сама Руслана заспокоїлася, її емоції втихомирилися, спати ніхто не заважав, Аніча все змінила на краще.
І все ж перед сном Руслана більше практикувала Анапану, ніж Віпасану: вдих ‒ видих, відчуття подиху під носом і жодної думки в голові. Але вдих, а потім видих ‒ це також Аніча, також нестабільність. Нічого немає вічного. Все йде, все минає, і краю немає. Тож виходить Тарас Шевченко знався на Анічі, хоча й не був буддистом!
Перед закінченням курсів усіх бажаючих невеличкими групками водили на екскурсію в пагоду. Виявляється, всередині ця восьмигранна споруда була розділена на маленькі кімнатки для медитацій, в яких вміщувалося по одній людині. А в центральній медитувала Саяма-джи ‒ матір центру.
В ці теплі осінні дні її часто можна було побачити на закритій веранді невеличкого будиночка, в якому вона мешкала. Якщо таке траплялося, курсанти складали долоні біля грудей, вклонялися й мовчки стояли деякий час, відчуваючи несподіваний трепет у серцях, який відбивався на їхніх обличчях, струменіючи з очей через захоплені погляди й повертаючись у душі відчуттям причетності до чогось світлого, піднесеного, майже святого.
І ось настав останній день курсів ‒ надзвичайно сонячний. Після обіду вже можна було розмовляти, й Руслана дуже здивувалася перемінам у людях. Дехто змінився настільки, що його не можна було впізнати. Та, власне, змінилися всі ‒ це вже були не застиглі маски мумій, а веселі, усміхнені обличчя. У курсантів не закривалися роти, всім хотілося наговоритися, особливо після десятиденного голосового посту. Аніча проявлялася в усій своїй повноті.
Багато хто почав фотографуватися, особливо японці. Одна з китаянок підійшла до Пітера зі светром і приклала одежину до його спини, але виявилося, що вчителю вона замала.
Старожили центру дарували новеньким шарфи та лунги. Аліні дісталися аж дві спідниці, хоча вона й не хотіла їх брати, та відмовити було незручно. Широкий же бузковий шарф вона залюбки взяла. Руслані ж запропонували (як більш старшій) темно-фіолетовий, але в неї точно такий був удома, тому вона відмовилась. Взяла легенький шовковий прозоро-жовтий.
Шеф-кухар попрямувала до киянок з фотоапаратом:
‒ Ви такі красиві! Можна я вас сфотографую?
‒ Можна, ‒ відповіла Аліна, хоча цього їй і не хотілося.
Руслані прохання також не припало до душі ‒ вона могла виглядати поруч із молодою дівчиною не надто симпатично.
Підійшла індійка й відрекомендувалась:
‒ Наташа.
Аліна від здивування завмерла з відкритим ротом: "Все-таки Пітер не помилився!"
‒ А чому вас так назвали? ‒ не втрималася.
‒ Мої батьки дуже любили Льва Толстого, ‒ сміючись, відповіла індійка.
Багато хто вже пакував валізи, прощався й вирушав додому. Але основний від’їзд був запланований на ранок наступного дня. Майже всі взялися за пилососи, відра й ганчірки для прибирання ‒ бо така тут була традиція, кожний після себе мав навести порядок.
Аліна й Тимур, хоча й раніше розмовляли, та зараз уже могли не критися, тож насолоджувалися товариством одне одного, пили каву за столиком у дворі перед їдальнею й домовлялися далі спілкуватися по скайпу. Тимур мав від’їжджати вдосвіта, тож у них залишався останній вечір і вони не мала наміру витрачати його на загальний суботник. Втекли до саду, подалі від витрішків курсантів та працівників центру.
Після останньої медитації вранці наступного дня Аліна й Руслана раптом зрозуміли, що їх ніхто не збирається везти в аеропорт. Вони самі мали подбати про себе. Це їх трохи засмутило. Хоча літак відправлявся до Києва у другій половині дня, треба було поспішати. Їм порадили на таксі доїхати до станції, а далі ‒ потягом до аеропорту. Коли подали таксі й жінки вже сиділи в автівці, всі, хто був на подвір’ї, вишикувалися в ряд і, щиро всміхаючись, махали їм руками. У Аліни й Руслан [ Згорнути уривок ]
|
